Спочатку:
На сторінку книги
Зима тривала.
Почався сезон буревіїв, їх тут називали завірюхами. Небо ставало темним, хмари сунули над засніженою рівниною під тиском шаленого вітру. Жоден будинок не витримав би такого вітру. Тож печери тут були найкращим прихистком і захистом.
Часом виникали смерчі, як їх називав Лянгал, — смерчі зворотної тяги, коли тягнуло згори донизу. Згори — з тієї частини місцевого неба, де був постійний ураган.
Намело такі кучугури, що навіть санки провалювалися.
Оті казала, що так триватиме днів двадцять, а тоді почнеться весна.
Ні полювати, ні подорожувати у таку погоду було неможливо. Навіть вийти з печери було ризиковано.
Оті й Керфі проводили багато часу разом. Вони блукали печерами, відпочивали у ваннах. Вели життя богів.
Оті багато розповідала про своє минуле, а Керфі записував, запам’ятовував, бо ця пригода, на його думку, була варта книжки.
Якось біла мисливиця розповіла про те, як усі печерні жителі потрапили на Сенп.
Оті працювала у розважальному центрі на великому космічному круїзному лайнері. Загалом туди приводили дітей різного віку, й біла мисливиця організовувала ігри для старших дітей.
Увечері, після того як дітей забирали батьки, уся команда з розважального центру розважалася сама.
Оті усміхнулася.
— То був чудовий політ. Такий, здавалося, вдалий.
Їй подобалася її робота, подобалися планети, до яких наближався лайнер. Екскурсії влаштовували навіть для персоналу.
Так тривало два сезони, поки не настав той страшний день.
Корабель був великий, тож коли космічні пірати взяли його капітанський місток на абордаж, на палубах ще спокійно працювали кухарі, стюарди, аніматори й розважалися пасажири.
Пролунало повідомлення, що лайнер тепер підпорядковується піратам якогось великого Лова, і всі, хто є на борту, автоматично стають його власністю.
Повідомлення викликало сміх.
Пасажири подумали, що це черговий жарт капітана, який полюбляв влаштовувати тематичні дні. Вони побігли перевдягатися у космічних піратів.
Оті відчула, що це не жарт.
Але у розвідку пішла сама.
Її колеги не могли повірити у таку нісенітницю: на кордоні Пателли, де багато кораблів космічного патруля, пірати могли б наважитися на абордаж пасажирського судна.
— Але чому місток не відповідає? — запитувала Оті у своїх друзів.
Їй відповідали, що, може, це дійсно якась гра від капітана.
Подорож від центру розваг, який знаходився у хвостовій частині лайнера, до капітанського містка у носовій частині зайняла в Оті день.
Адже лайнер був завдовжки п’ять кілометрів, мав двадцять п’ять рівнів і п’ятнадцять поверхів.
Ліфти не працювали.
Вона взяла один із планшетів, якими користувалися пасажири, й намагалася пройти центральним рівнем.
Коли опинилася у коридорах, де були розміщені каюти пасажирів, побачила сліди страшного погрому.
І багато з тих усміхнених пасажирів, яких вона бачила щодня, лежали мертві у власних каютах.
Дітей, яких вона розважала тижнями, ніде не було.
Оті не вперше бачила смерть, але так масово — щоб усе було завалено тілами, часто порізаними, наче їх ще й катували перед смертю, — ніколи.
Стояв такий запах, така задуха.
Оті намочила якусь сорочку, яку знайшла в одній із кают, і затулила нею ніс та рот.
Звідкись тягнуло димом. Вентиляція не працювала.
Йшла далі обережно, ховаючись, коли чула шурхіт.
Світло вимкнулося.
Увімкнулося зелене аварійне.
Завила сирена — й замовкла.
І тоді вона почула за спиною:
— Стояти. Руки покажи. На коліна.
