Спочатку:
На сторінку книги
Керфі й Оті відпочивали у басейні на скелі. Гаряча вода була чистою, прозорою, злегка парувала.
Керфі не відразу повірив білій мисливиці, що радіація від атомної станції не зашкодить його організму. Лише коли Лянгал підтвердив слова Оті, погодився відвідати місцеві богічні купальні.
І це було неймовірно чудово.
І якось зовсім невимушено близько.
Керфі навіть не очікував, що ця богиня мисливства з холодної рівнини може щось до нього відчувати.
Тикок забіг у купальні — чимчикував до своєї майстерні у далекій печері. Побачив, що з’явився тут несвоєчасно, і повернув назад. Згадав, що у нього є ще справи у кузні Гартака.
Він і раніше підозрював, що халкеєць сподобався Оті.
Усміхнувся.
Атомна станція тихенько гула за шаленим гарячим водоспадом, світилися тьмяні індикатори.
Це було місце, вільне від людських правил, які встановлювала божевільна Фа у своїй великій печері, і від цікавих поглядів жительок печер за теплицею.
— Скільки років може бути цій станції? — запитав Керфі, вже лежачі у солонуватій воді долілиць і дивився на високу чорну стелю печери, всіяну блискучими цяточками. Це відблискували кристали, наче зірки.
Оті ліниво, із заплющеними очима, відповіла:
— Декілька сотень. За моїми дослідженнями, відтоді, як тут зникла цивілізація, минуло років двісті.
— Ти тут, певне, за сімдесят років усю планету обійшла, — усміхнувся Керфі й дивився на Оті з обожнюванням.
— Не усю, але багато земель я тут побачила. Дійшла до моря, яке заливає частину пелюсток.
— Як тут зараз живуть люди? — Керфі намагався не бути журналістом у цій розкішній атомній купальні, але не міг вгамувати цікавість.
— Багато хто живе, як наші дикуни з великої печери Фа. Дехто — як жінки Сивої Зонн. А от як живуть підземні жителі в печерах під цією пелюсткою, на якій ми зараз насолоджуємося життям, я не знаю. Вони закриті, про них не розповідають.
Оті розплющила дивовижні зелені очі, продовжила:
— Тут є багато цікавих племен. Мені подобаються горяни й жителі синіх островів. Інші, так чи інакше, небезпечні зі своїми забобонами й страхами. І найдивніше — дикою жорстокістю.
— Хотів би я побачити цю планету, дослідити усі землі! — запально мовив Керфі й сів, розплескуючи воду.
— Ми тут надовго, — муркотіла Оті. — Усе встигнемо.
Вона підплила до Керфі, обійняла його, поцілувала.
І халкеєць забув не тільки про місцеві землі, а й про Пайру.
