Спочатку:
На сторінку книги
Сива Зонн запросила Тая й Айре до своїх печер. Сказала, що у таких крайніх випадках спільнота жінок прийме й чоловіка.
Керфі попросився провести своїх не друзів. Мусив упевнитися, що там, куди вони йдуть, будуть хороші умови.
З ними пішла Оті. Вони із Сивою дорогою тихенько про щось перешіптувалися.
Дівчата, які брали участь у полюванні, з рушницями за спинами тягли на візку свою частку здобичі.
Навколо був дивовижний світ сенпійських печер.
Керфі й не чекав таких розмірів і масштабів. Очікував, що будуть тісні тунелі, маленькі печерки, але чим далі вела їх Сива, тим більшими ставали ці печери.
Озера. Водоспади. Світлячки.
У теплі росли нічні квіти, пелюстки яких світилися синім.
Весь цей час Айре сидів на руках Тая із заплющеними очима.
Керфі уявив, який жах пережило маля, й зрозумів, що така кривда не мине просто так.
Як журналіст, він проходив курси з психології.
І ось вони прийшли у печеру зі скляною стелею.
І під тією скляною стелею росли рослини — різноманітні, різнокольорові, з плодами. Біля рослин розважливо працювали жінки, вбрані яскраво й гарно.
Бігали діти у різнокольорових сорочках і штанцях. Однаково вбрані й хлопчики, й дівчатка. Босі, веселі.
Це були зовсім інші люди.
Така різниця між жителями великої печери з її муміями й тіткою Фа та цим строкатим, різнокольоровим світом спокою.
Побачивши, що мисливиці й Сива повернулися, жінки усміхалися, бралися допомагати тягнути візки, віталися, запитували про незнайомців.
Зацікавлено. З приязню. З гостинністю.
Одна жінка хотіла взяти Айре на руки, але малий так вчепився у сорочку Тая, що віддерти його можна було тільки з клаптями тієї сорочки.
Сива Зонн пояснила, що зробила Фа, і жінки відступилися від Тая.
Дивно, що вони не були налякані. Вони не хотіли лякати малого вовкулаку, який пережив жахіття.
— У нас є четверо перевертнів, тож нічого дивного. Ніхто не бачить у цьому природному явищі нічого особливого, — пояснила Оті й усміхнулася. — А от що ти такий здивований і ошелешений, — це викликає запитання. Ти ж халкеєць, якщо я не помиляюся.
— Так, — кивнув Керфі. — Але я ніколи не був на Халкеї. Я виріс на Пайрі. Я не знаю, ким були мої батьки.
— І не віриш у казки, — засміялася біла мисливиця.
— Як тут не повірити, — усміхнувся Керфі.
Озирнувся — Тая вже не було. Усі розійшлися робити свою роботу. Обговорювали новини й вечерю.
— Твоєму другу й малюку дадуть окрему печеру, щоб дитинча прийшло до тями у спокої.
— Він мені не друг, — автоматично відповів халкеєць і махнув рукою. — А мені що робити?
— Як що? Лянгал смажить м’ясо, Тикок розливає сивуху. Йдемо, буде гарний вечір.
Жінки у строкатих спідницях принесли кошик з овочами й поставили перед Оті й Керфі. Усміхалися.
— Це вам, — мовила молодша, блимаючи сріблястими очима до Керфі.
— Дякуємо, — бовкнув халкеєць.
— Заходьте, — мовила старша. — Ви ж також бог. Богам до нас можна, — і засміялася.
— Заходь, не бійся, — усміхнулася Оті. — Дайте хлопцю звикнути, він тільки з неба впав.
І до Керфі:
— Що стоїш? Бери корзину, пішли у нашу печеру. Вечерю готуватимемо.
Так звично, наче саме таким і має бути життя.
Палринський журналіст взяв важку корзину за одну ручку, Оті — за другу, й вони потягли її широким тунелем до печери богів, яка закривала від дикунської печери цілий чудовий, строкатий світ.
