Спочатку:
На сторінку книги
Втомлений прибулець заснув під теплою хутряною ковдрою. Прокинувся, коли почув дивний скрегіт. Розплющив очі — він знаходився посеред великої печери.
Тут була напівтемрява. Пахло вогнищем, смаженим м'ясом, якимись травами, а ще чимось неприємним — цей запах Керфі розпізнати не міг.
Собак звільнили з ременів, і вони побігли у сусідню печеру, звідки почувся гуркіт перевернутих предметів, вигуки, лайка й сміх.
Чомусь не залишилися у великій печері, де було людей з п'ятдесят.
Керфі підвівся з санок, ступив кілька кроків у бік вогнища, привітався. Та розгледівши згорблених, скоцюрблених незнайомців біля вогнища, відсахнувся — вони були схожі на мерців, які висохли й скоцюрбилися ще за життя, з бляклими байдужими очима.
Біля Керфі зупинилася жінка з дерев'яною мискою в руках. Він ніколи не бачив таких людей, наче в неї була вимкнена регенерація, і то давно. Зморщена, вкрита плямами шкіра, обвислі щоки й підборіддя, а волосся не біле, а якесь сіре, загорнуте у вузол на маківці. Вбрана у темний одяг — широку сорочку й штани з грубої тканини. Окинула новоприбулого недовірливо, бовкнула:
— Великий. Їсти багато буде, хоча може користь буде. А корабель що? Точно розбився? Нащо ви тоді розбитка сюди притягли, хай іде куди хоче. Планета велика.
— І вам добридень, тітко Фа, — почув Керфі голос Найї за спиною. — Заспокойтеся, вельмишановна наша старосто, він не ваш гість, а наш.
— Що зі снігу — у боги, — хмикнула жінка. — То самі й годуйте. Я, на відміну від здичавілих, добре знаю, що з вас усіх боги, як із мене балерина.
Жінка підійшла до вогнища й заволала: вечеря! Спочатку старшим, потім середнім, потім молодь, як завше. На вулицю не виходити, за дітьми дивитися! Зовні — завірюха!
У печері почався рух, з бічних виходів вибігали діти, вони галасували, бігали один за одним, билися.
— Ану тихо! — наче сирена, загудів голос тітки Фа.
— Йдемо, — запропонував Натр, — бо зараз тут буде хаос, не люблю ці харчові традиції. Фа тут диктатор, ми вже не втручаємося у правила великої печери. Бо вона робить ворогами усіх, хто заважає їй правити.
Керфі не зовсім зрозумів, про що говорить рудий дядько, але йому також не подобалося у цій печері, тому він поспішив за рудими батьком та донькою, чиї голови без шапок нагадували вогники.
Підійшли до дверей із заліза. Найя відчинила й запросила гостя зайти.
Натр зайшов третім і щільно зачинив ті двері, що відділяли печеру людей від печери тих, кого ті люди називали богами.
Керфі пройшов коридором і опинився в інакшій печері: безліч факелів і свічок, посередині багаття в кам'яній чаші, навколо — різнокольорові подушки, на багатті залізна решітка, казан, де вариться щось схоже на суп чи густу кашу. На подушках На подушках сиділо п'ятеро і дві гіганські собаки. Білка й її брат вмостилися на найм'якших подушках біля самого вогню і, примружившись, чекали, поки їхня їжа у великих мисках вистигне.
Люди були незвичними. Два гіганти, чий зріст був приблизно два метри п'ятдесят сантиметрів, висока жінка з білим волоссям, заплетеним у багато тоненьких косичок. Худорлявий чоловік із синьою шкірою, середнього космічного зросту — два метри. Маленький чоловік сантиметрів сімдесят зростом, з темно-сірою шкірою й довгими руками. Зайшла пухкенька жінка з жовтим волоссям у довгій жовтій сукні, вишитій зеленими нитками, зі скляним намистом на шиї, поставила на підвищення між вогнем і подушками тарілку з великими пляцками.
Готував синьошкірий чоловік — гарний, витончений, його довге чорне волосся було зав'язане у хвіст. Усі були вбрані у простий одяг зі щільних тканин.
Керфі привітався, йому посміхнулися.
— Привіт, — мовив велетень з біло-сірою шкірою й коротким сріблястим волоссям. — Мене звати Тоорл, я тут старший бог у місцевому пантеоні, — і засміявся. — Сідай, зігрієшся, нагодуємо тебе.
— Треба шукати корабель, там люди. Вони можуть загинути, — мовив Керфі.
— Я вже вирахував приблизно місце падіння, — чоловік із синьою шкірою показав на грубий папір, який лежав на підвищенні біля вогнища, придавлений каменем. Камінь був розмальований у різнокольорові цяточки.
— Я казала, дядько Лянгал зможе, — мовила Найя і підштовхнула Керфі до вогню.
— Завірюха триватиме приблизно три години, — мовила білокоса жінка. — Тільки вщухне, ми підемо туди.
— Оті — найкращий слідопит на найближчі триста кілометрів, — усміхнувся Тоорл.
