Раді Вас бачити!

Домівка   

   Потвора розміром як добряче вгодована породиста собака, здоровенний павук стрімко перебирав лапами, це й було джерелом невідомого тупання. Воно рухалося вулицею кудись вправо, але коли світло ліхтаря дезертира потрапило на нього – зупинилося.

Розвернулося на світло. Витріщилося. Окрім безлічі чорних очей спереду, на волохатій спині павука сержант встиг помітити крупні нарости, схожі на дві мертві людські голові. Саме так, дві голови, що колись належали людям, похилилися набік, наче пришиті. Здається, він навіть встиг помітити, що голови частково згнили. Язики висунуті, а замість очей – більма.

Хоча можливо це вже домалювала уява. Павук стояв і продовжував вивчати людину. А Словак вилаявся в голос, згадав навіть декілька матюків на рідній мові. На потилиці враз відчув, як табунами забігали противні мурахи. Сам не розуміючи, що говорить, він прицілився та вистрілив. Кулька не зачепила паркан, не вдарилась об хвіртку, а влучила просто в чудовисько. Куди саме – незрозуміло, однак влучання було, тому що павук видав різкий звук, схожий на шипіння. І раз! Кинувся до паркану, стрімко переліз його своїми міцними лапами.

Мить – і опинився за метрів десять від Єдлічки. Павук напрочуд швидко нісся вперед, а Словак закричав від жаху. Ні миті не вагаючись, він забіг у двері покинутого дому, вдарився об щось головою, та ледь встиг ці двері зачинити. Ззовні щось важко гепнуло, це був павук. Знову гепнуло – потвора пробивалася всередину дому. Яким же спасінням тепер здавався металевий засов на старих дверях! Але чи надовго його вистачить?...

Сержант Єдлічка швидко підпер вхідні двері масивною полицею для взуття, і практично одразу збагнув, що двері відкриваються назовні. Трясця! Він спробував стягнути з себе важку сумку, перечепився об щось та впав на підлогу будинку. Надворі щось скрипіло та клацало. Туп-туп-туп-туп. Спочатку справа, потім зліва. Він різко підвівся на ноги, вирішив перевірити, чи всюди в домі зачинено вікна. Чи не було якогось іншого входу до оселі. Кухня, перша кімната, друга. Ні, все зачинено. В грудях заболіло, чи то від важкого спертого повітря, чи від страху. Сам не знаючи для чого, дезертир навіть вирішив позакривати штори в кожному вікні. Сів на підлогу, продовжуючи лаятися, розщепив сумку мародерів.

— О!

   Всередині він одразу побачив обріз від мисливської рушниці та два ПМи. Ще там лежали фляги з водою, пачка галет, якісь консерви без етикеток, велика стара шкатулка (найважчий предмет в сумці) і… Обличчя Словака стало раптом хижим, а очі заблистіли. Він криво усміхнувся. Півтора літрова пластмасова пляшка від коли. Етикетка на пляшці червона, а кришечка – зелена. Що це означало? Що всередині була не кола. А щось інше.

— Ось так от! Знайшов!

   Сержант Єдлічка поцілував пляшку. На якусь мить шалений страх відступив, він відчув себе переможцем, врешті знайшов те, що шукав. Тим часом павук не полишав спроб дістатися всередину. Його лапи тихо стукали тепер вже на даху. Словак сіпнувся, коли згадав, що зверху на домі є комін. Але відразу заспокоївся, оскільки потвора такого розміру точно не зможе пролізти до вузького отвору. Однак на всяк випадок він побіг з ліхтарем на кухню. Отвір у печі було зачинено металевими дверцятами.

   Майже навпомацки Єдлічка зарядив пістолет, в нього вже був вставлений магазин. Другий – теж. Він поклав ліхтаря на підлозі так, щоб той світив у стелю. У кімнаті був морок, тому що залишки денного світла не могли пробитися крізь важкі темні штори. Коли він взяв до рук пістолет – одразу відчув, як тепло наповнило серце. Нарешті! Справжня зброя. Він так і сидів на підлозі та очікував, що потвора робитиме далі.

Незважаючи на раптове підняття духу через корисні знахідки, ситуація виходила зовсім не втішна: надворі вже практично ніч, а з цього будинку він просто так не вийде. Перечекати до ранку? Страшно, але що ще вдіяти? Надіятися, що на звук пострілу з іншого краю села прийде Шерман з Максимом? Можливо. В двері знову гупнуло. Павук шипів і далі пробивався до Єдлічки. Сержант направив пістолет на вхідні двері і раптом зрозумів, що шипить не тільки біля дверей, але й десь за вікном кімнати. А потім і взагалі ще декілька пар лап почало вистукувати на стінах дому.

— Мерзоти, не доберетеся!

   Вочевидь, павук тепер не сам. Його родичі лазили стінами, дахом, вікнами. А десь в селі раптом почулася стрілянина. Це здається була гвинтівка Шермана. І якийсь дробовик. Спершу звуки пострілів наче як наближалися, а потім почали затихати… Що ж там сталося? Павуки продовжували лазити по його прихистку.

Потужні лапи декілька разів сильно вдаряли шибки вікон, і Словак вже злякався, чи не повибивають тварюки скло. Вони все продовжували лазити, шипіти та час від часу вдаряти дерев’яні двері. Поштовхи їх масивних тіл виходили сильні, дверний засов щоразу наче підстрибував. Ще одним неприємним відкриттям було те, що обріз порожній. Ні всередині, ні десь поряд не було жодного патрону. Тому залишалось надіятися тільки на пару пістолетів. Хоча сержант розумів, що якщо павуки увірвуться до будинку, то він встигне зробити всього декілька пострілів. Це його не врятує.

   Важко було сказати, скільки часу пройшло, коли він відчув, що плече аж запекло від болю й напруги. Врешті він опустив руку з пістолетом. Ліхтар ще не погаснув, але світив значно слабше без підзарядки. Павуки ще деякий час копошилися навколо дому, а потім чомусь почали відступати. Сержант був впевнений, що мінімум з десяток потвор позвали будинком, тому що перебирання лап та от це туп-туп лунало звідусіль. В один момент йому почулося, що навіть десь під старим паркетом щось рухається.

Дуже хотілось надіятися, що це не так, хоча цілком ймовірно, що тварюки можуть рити землю… Як би там не було, павуки врешті залишили його в спокої. Він почув, як вони злізають зі стріхи, потім зі стін, та кудись ідуть. Туп-туп-туп лунало на вулиці і поступово віддалялося. Коли стало зовсім тихо, сержант ліг на підлогу та голосно видихнув. Його брудна форма прилипла до спини, а піт з лоба капав прямо на підлогу. Ох… Невже пронесло? Дезертир повільно підвівся. Обійшов дві кімнати та кухню. Все спокійно. Довго не роздумуючи, він повернувся до сумки, витягнув пластмасову пляшку. Відкрутив кришечку. Принюхався до прозорої рідини, примружився.

— Ще поживемо...

   Після цих слів сержант зробив декілька великих жадібних ковтків, одразу ж закашлявся. Очима пішли сльози, аж в голові заболіло. Давно ж він не пив. Спирт виявився міцним, там і близько не сорок градусів було, а набагато більше. Він випив ще. Ледь не виблював, тому що організм чинив опір. Заболів порожній живіт.

— Нічого-нічого, ти звикнеш знову.

   Незважаючи на всі застереження старого Шермана, в цьому будинку Словак себе почував спокійно, наскільки це взагалі було можливо. Врешті, нічого ж не сталося тоді, в першу ніч. Він дожив до ранку. Тепер-то в нього ще більше шансів. Є зброя, а двері – зачинено. Чесно кажучи, вийти з будинку та піти поглянути, що там відбувається з його односельчанами, не хотілося зовсім. Нічого хорошого він не побачить. Та й те, що постріли припинились, могло свідчити про дві речі.

Або хлопці відстрілялися і все закінчено, або вони вже мертві. Після ще декількох ковтків сержант відчув, що його тіло стає як вата. Він взяв з ліжка подушку, кинув її на підлогу та ліг. Він не зміг би це пояснити комусь, але Словак гидував лягати до чужого ліжка. Хто зна хто там лежав, які хвороби були у тієї людини… Це ж там спав хтось зі зниклих мародерів. Тому що в тому будинку, де сержант проживав зараз, ліжко було практично голе, Шерман йому видав теплий коцик, знайдений в іншому домі. А на цьому ліжку – простирадло, ковдра, все, що можна знайти в спальному місці звичайної людини. Де хтось спав можливо ще зовсім недавно. Тому Єдлічка вирішив спати просто на підлозі. Нікого не соромлячись сходив на кухню до туалету, повернувся і ліг. Згорнувся калачиком, вимкнув ліхтар та заплющив очі. Тепло від спирту поширювалося тілом, ніби наповнювало кожну клітину. Живило його, сержанта Єдлічку, повертало до життя. Немов свіжа вода пролилася на потріскану від засухи землю… Він потягнувся до пляшки, та ковтнув ще.

Все ж не так все й погано виходило. Він втік з частини, зміг вижити в Секторі. Сам дістав собі зброю, врешті решт. Це ж скільки часу він тут, в селі вже живе? Ну ось, а була купа людей, хто просто гинув, з кінцями йшов. То що далі робити? Жити! Просто жити. Як живе старий Шерман, Максим і придуркуватий Петрик. Сектор повинен стати його домівкою, тому що подітися більше немає куди. І перебереться він саме до цього будиночку. Набридла йому компанія похмурого дідугана. Та й Максим той…

Собі на умі, як то кажуть. Якщо він сьогодні зміг врятуватися, якщо тим паче він собі і зброю дістав, то чи є тепер необхідність тісно спілкуватися зі старим та його другом? Ні, ну взаємодіяти з ними точно потрібно, геть сам він не виживе, напевне. Але стосовно переїзду – це точно потрібно буде зробити. Завтра… Так роздумуючи над своїм майбутнім дезертир почав засинати. Пережитий стрес забрав багато сил. Думки все віддалялися, набували химерних форм, і майже перетворювалися на сновидіння, як раптом хтось постукав.
 

* * *
 

   Делікатний, ввічливий стукіт у вхідні двері. В душі тьохнуло. Обійми сонливості вмить викинули його до непевної реальності. Єдлічка прокинувся і не поспішав вмикати ліхтар. Він стиснув в руці заряджений пістолет та тихо направив його на двері. Знову постукали. Разів п’ять підряд, не менше. Так само делікатно і тихо. Ніби не бажали потривожити надто сильно. Може, це Максим з дідуганом прийшли?

Перестріляли тих тварюк і тепер його шукають? Дезертир вирішив просто почекати, поки все не закінчиться саме собою. Він слухав, як б’ється серце та як шумить голова від випитого алкоголю, і дуже надіявся, що невідомий гість або зникне, або відповість знайомим голосом. Натомість, постукали знову.

— Шермане, Макс! То ви?

   Тиша. Знову стукають, тепер голосніше та наполегливіше. І тут він згадав. Чорт! Не потрібно було реагувати, не треба було озиватися! Він зрозумів, що припустився помилки. Тому що це був нічний пустунчик. Так цю невідому хрінь називав Шерман. Було якось, що дідуган розповідав. Буцімто інколи вночі хтось ходить селом та в двері домівок стукає. Якщо не реагувати – воно піде геть.

А от зреагуєш – то буде гепати в двері до ранку, або поки тебе не витягне на вулицю. Природу цього явища дідуган звісно що пояснити не міг. Про прихід пустунчика завжди попереджував Петрик. Стоп… Він же й тепер попереджував. Сержант Єдлічка вдарив себе долонею по лобі. Казав же той придурок, що пустунчик вночі сьогодні ходитиме. Коли вони ще вранці на розвідку відправлялись. Тим часом знову постукали, і це знову було голосно. От тварюка! Гуп. Гуп. Гуп! Щось невідоме продовжувало стукати, і тепер це робило наче підошвою черевика. Гуп!

Та що ж ви всі хочете сьогодні з мене!? Дезертир хоч трохи й протверезів від нової хвилі страху, але ще недостатньо, щоб прийти до тями. Він відчув, що починає злитися. От що за лайно? Він же просто шукав бухнути, і все! І випив, спить собі, ну так і йдіть всі до дупи! Чого ви хочете?! Гуп. Гуп. Гуп. Тепер інтервал між гепанням став коротше, стукали кожні секунд п’ять. Може, якщо ще трохи випити, то вдасться забутися й перечекати до ранку? З цією думкою сержант зробив ще ковток. Знову закашлявся від ядерного пійла. Спиртне розповзалося організмом, але не йшло так, як має йти. А як тут розслабитися, в такій ситуації!? Тому в результаті алкоголь не допоміг. Воно все стукало й стукало, це не припинялося ні на мить. Ні. Точно ні. Так витримати до ранку неможливо.

— Пішов до чорта від дверей, інакше я тебе застрелю нахрін! Я застрелю тебе, тварюка відморожена! Уб’ю! Чуєш, блін? Застрелю!

   Все ще якась примарна надія була, що його залишать в спокої. Що б воно там не було – а кров у нього тече. Це точно жива істота. Так гепати не може якась примара, чи невідомий дух. Судячи по стуканню, у потвори є рука. Можливо – схожа на людську. Та чим би воно зрештою не виявилося, а поставити щось проти пробивної сили кулі не зможе. Все це моментом промайнуло у свідомості сержанта. Він увімкнув ліхтар. Кімнату наповнило примарне біле світло. Взяв пістолет до двох рук та прицілився. Знову постукали.
 

* * *
 

— Шермане, Словак кудись поперся!

   Професор якраз поміняв простирадло на свіже у своєму ліжку, та вже готувався до вечірніх роздумів, як тут до оселі увірвався Максим.

— В сенсі? Куди поперся?

— Його Петрик бачив. Пішов кудись, наче як в напрямку балакучки. Туди – Чоловік махнув рукою, вказуючи напрям.

— Тепер?

   В дверях показалась голова Петрика:

— Я не зміг зупинити. Він не слухав і пішов. Біду накличе.

— Він Петрику сказав, що бухло шукає. Уявляєш?

— З розуму з’їхав, чи що?!

   Шерман взяв до однієї руки гвинтівку (він завжди тримав її біля ліжка), а до іншої – спакований рюкзак. Все було завжди поряд у професора, все напоготові, адже навіть в рідній оселі не можна розслаблятися. Те, що Словак не з’явився на вечерю, звісно, насторожило. Шерман навіть погукав сусіда. Подумав, що дезертир образився на ранішню екскурсію, або спить.

Врешті в один день молодик зіткнувся і з балакучкою, і з волошковим полем, тому можливо й не мав великого бажання виходити. Як варіант, він переоцінив стійкість психіки молодого… Цілий вечір вони провели за генератором, і все дійсно йшло до того, що скоро стане реально заживити енергією хоча б майстерню.

 — Пішли, наздоженемо ще – Закомандував старий.   

  Максим швидко забіг до свого підвалу, а через мить вийшов з автоматичним дробовиком в руках.

— Петрику, залишайся в таборі! Припильнуй, щоб все було гаразд.

— Добре, Максиме!

   Чоловіки вийшли з подвір’я та чимдуж покрокували Центральною вулицею, туди, де недавно Словака бачив Петрик.

— Побухати йому треба? І тому він зірвався в сутінках і поліз незрозуміло куди… Дурдом!

— Він мене запитував про алкоголь декілька разів теж – Відповів Максим.

— Ой дурень. І де тепер його шукати? Трясця його матері, нам тепер що, гукати його як дитину? Пам’ятаєш, Макс? Сьогодні пустунчик ходить! До темноти нам обов’язково додому треба.

   У відповідь Максим сказав щось незрозуміле, але різке, вочевидь це була лайка. Чоловіки йшли вулицею та заглядали до дворів закинутих будівель. А Шерман раптом збагнув:

— Я думаю, що він пішов до будинку Хряща і Філософа. Там сховок їх. Стволи. Можливо і бухло.

   На село поступово падали сутінки. До настання ночі ще був час. Як підтвердження для думок професора – з боку балакучки пролунав постріл.

— Мій самопал – Упізнав звук Максим та пришвидшив крок.

   І тут одразу з декількох будинків попереду на дорогу почало вилазити щось. Шерман наказав зупинитися. Вони не одразу збагнули, що перед ними таке, але врешті розгледіли. Це були гігантські чорні павуки. Вилізали вони якраз із дворів тих будинків, які у своїй мапі професор позначив як непридатні для життя та небезпечні. Потвори швидко перебирали величезними лапами та неслися якраз в бік, де недавно пролунав постріл.

Павуки не бачили чоловіків. Шерман довго не думаючи взяв на приціл одного з монстрів, що вже був на вулиці, та натиснув на гачок. А над чим тут ще думати, якщо молодий дезертир десь там потрапив у біду? Треба хоча б спробувати врятувати сержанта. Тіло павука сіпнулось, потвора швидко розвернулась та одразу почала бігти на них. Тут вже пустив у справу Максим свій дробовик. Павук наблизився ще трохи – декілька гучних пострілів відкинули волохате тіло назад, відриваючи від нього шматки. Монстр перевернувся на спину, утворюючи під собою калюжі темно-бурої крові.

— У них голови людські на спинах, матір Божа!

   Говіркий Максим говорив ще більше, коли стресував. А Шерман продовжував мовчки стріляти прямо по очах великих павуків, неквапливо і влучно. Ще троє потвор тепер неслося на них. Постріл, постріл, постріл. Ще два і потрібно буде перезарядити гвинтівку. Після трьох влучань по очах, павук упав, він не міг бігти далі. Потужні лапи ще хаотично смикалися, але це вже була агонія, підвестися монстр не зміг. Збоку загримів дробовик Максима. Остання тварюка вже наближалася до чоловіків. Шерман випустив дві кулі, а далі клацнуло. Все. Потрібна перезарядка. Не встигне. Максим дістав з-за поясу свою Беретту, видно дробовик теж потребував перезарядки… Теж не встигне. І тут позаду затріщав самопал.

Петрик біг до них на ходу перезаряджаючи чудернацький винахід Максима. І робив хлопчина це швидко, вправно, тому що за якусь мить тріснуло знову. І друга металева кулька влучила у потвору. Підбігти Петрик встиг досить близько, тому з такої відстані важко було не вцілити. Павук голосно зашипів. Ця невеличка пауза і дала можливість Максиму витягнути свій пістолет, а Шерману – швидко перезарядити М14.

Одна з куль влучила в людську голову на спині павука. Та раптом відкрила бліді вуста і захрипіла, вирячившись білими незрячими очима. З синіх мертвих губ стікала кров. Здається, були ще павуки, тому що з різних боків чувся топіт маленьких ніг. Туп-туп-туп. Однак вони не наважувалися напасти, або просто відступали.

— Нумо, повертаймося додому, вже майже стемніло! Ми ще встигнемо!

   Шерман впритул подивився на Петрика.

— Петрусю, ти коли так навчився пістоль швидко заряджати?

— Я тренуюсь кожен день! Костя мені сказав тренуватися! Тому що біда може з будь якого боку прийти!

   Старий професор ледь помітно усміхнувся. Він ніколи не думав, що буде в чомусь згоден з покійниками.

   А от повертатися додому було важко. На душі – ніби гноєм якимось перемазано, мерзенно й неприємно. Колись Шерман уже приймав схоже рішення та залишив помирати молоду асистентку. Завдяки тому й вижив. Зараз потрібно було вижити теж. Якась частина його натури все поривалася йти та шукати сержанта Єдлічку. До того самого дому залишалось не так вже й далеко. Але…

— Назад йдемо, хутко!

   Максим не заперечував, тільки зітхнув важко та смачно вилаявся. Шерман глянув на нього з докором.

— Ну ти, блін, бачив цих виродків? Це звідки взагалі? Що це таке?

— Вони більше не потривожать село – Відповів натомість Петрик.

— Це тобі Костя сказав, чи інші друзі?

— А я це сам так думаю! – Хитро відказав Петрик. Ми їм показали, що село Сонечко – наш дім! Прочуханку влаштували!
 

* * *
 

   Тієї ночі професор Шерман знову не міг заснути. Раптом монстри захочуть помсти і нападуть на них? Потрібно буде подумати про додаткові заходи безпеки завтра вранці… Він непорушно лежав на свіжому простирадлі та дивився в стелю, слухаючи, як продовжує стукати в двері нічний пустунчик. Нехай стукає. З першими променями сонця ця наволоч щезне. А от монстри можуть і повернутися.

Вранці вдосвіта, коли пустунчик заспокоївся та зник, старий Шерман взяв свою гвинтівку, самопал (він у нього, звісно, теж був) і пішов до сусіда. Максим теж не спав, сидів біля генератора й копирсався в ньому.

— Ну що сказати можу? Скоро у нас буде світло.

   Шерман зауважив про себе, що день обіцяє похмурим. Можливо, навіть дощ упаде. Опадів, власне, давненько не було… Так ступаючи по ранковій росі, чоловіки прямували до будинку, де раніше жили мародери Хрящ та Філософ. Шерман, звісно, дуже надіявся, що з білявим солдатом все гаразд. Побурчить як завжди, поскаржиться, і повернеться з ними до табору. Звісно що йому добряче потрібно буде всипати за самодіяльність! Однак щось підказувало всередині, що всипати вже буде нікому.

   Як завжди щось там балакав забитий дошками дім навпроти, вже звично заскрипіла хвіртка. Краще мабуть її взагалі зняти геть. Або просто не повертатися сюди ніколи. Двері до будинку лежали на траві. Вирвані й викинуті. В них – декілька дірок від куль.

Посеред коридору оселі – перекинута полиця для взуття. Вони обережно увійшли до будинку, щоб обшукати його. Це порушувало головне правило професора – ніколи не влізати в місця, які викликають внутрішню напругу. А будинок цей не подобався старому ще тоді, коли двійко мародерів вирішили тут жити. В одній з кімнат чоловіки виявили порожню півтори-літрову пляшку, яка тхнула спиртом, пістолет Макарова та спортивну сумку з добром мародерів. Обріз без патронів, трохи провізії і якусь масивну шкатулку. А ще тут пахнуло сечею. Максим ще раз принюхався до пластмасової пляшки та скривився:

— Яка ж смердюча спиртяга! Ух…

— Хоч напився ти, бідолаго.

— Що кажеш, Шерман?

— Кажу, що згинув наш Словак.

— І чого попхався на ніч…

   Обшукавши старе житло мародерів, вони забрали знахідки, вийшли назовні. Мовчали. А що тут скажеш? Зате не змовкала балакучка. Гірко стало на душі у Шермана. Сам винен, звичайно, Словак, що поперся сам, що не слухався. Все одно гірко. І замислився старий про своє, як раптом збагнув у ранковій тиші, що серед звичних голосів проклятого дому з’явився новий чоловічий голос.

— Макс, я тут трішки ближче підійду до балакучки. Якщо що, то відтягни мене. Я всього на хвильку.

— Дядьку, заспокійся, один вже згинув. Чого ти там ще не чув?

— Голос новий. Кажу, жди тут і страхуй мене.

   Професор підійшов трохи ближче до забитого дошками дому. Спершу звідти лунала якась маячня, матюки, прокльони та погрози. Дійсно нічого нового. Потім до звичних голосів почав доєднуватись інший:

— А чули, чули що. Давно було, років сто пройшло! Один от. Пив багато, так? Так. Бухав!

— Ну?

— Руки повідривати, ноги витягнути і підсмажити! Заживо!

— Так-так-так-так-так!

— Голова.

— Так що там, що там? Бухав?

— Бухав!

— Голова.

— Скло!

— Жадібний був. Взяв та й перестріляв своїх. За гроші. Бо викрили його!

— Чого вуха розвісив, кнур? Я тобі ніс в черепну коробку вб’ю, я вилізу зараз і ножа тобі в вухо засуну! Суко!

— Жадібний, жадібний. Перестріляв – і в ліс. Тікати. Бо була б кара!

— Так і що далі?

— Голова.

— Біг він, біг, так і до села забіг. Уявляєте?

— Далеко ж біг, воно ж далеко! Не може бути!

— Будь проклятий до сьомого коліна, я вигризу тобі печінку!!!

— А от так! Прибіг до села. Бухати хотів, а не було! Не знайшов! Тривожний ходив, все не знав, куди себе діти! А потім знайшов! Так він напився і згинув!

   Макс з’явився поряд несподівано. З якоїсь причини він вдарив Шермана у вухо. Старий аж присів від несподіванки. Максим вибив у нього з рук гвинтівку, відібрав її та присів поряд.

—… ти зі мною? Агов?

— Так. Чого б’єш?

— Відходимо, ти заслухався, я… я не хотів бити, але ти ж не реагував на мої слова. Вибач.

   Професор по-старечому закряхтів і піднявся. Останній раз його били ще в далекі шкільні роки. Відчуття не з приємних. А балакучка хотіла ще щось розповісти, але більше слухати не можна було. І не треба. Він все зрозумів, хоча б в загальних рисах.

— Добре спрацював, Максим. Я ж сам тебе пострахувати попросив. Порядок.

— А що вони там кажуть? Що за новий голос?

— Нічогісінько приємного чи доброго, друже. Пішли звідси. Начудилося мені. Старію і дурнішаю.

   Потім вони, звичайно, обшукали і будинок Єдлічки. Рюкзака та деяких речей сержанта на місці не виявилося. Отже, виходило що Словак того вечора вирішив сам дістатися до сховку мародерів. Не зміг дочекатись до ранку. Потім, вочевидь, потвори на нього напали. Він і заховався в будинку. Знайшов зброю і алкоголь. Напився.

А далі щось сталося. Що саме – вгадувати можна було довго. Врешті, за час свого перебування професор вже втомився будувати гіпотези. Однак він був майже впевнений, що третій голос у проклятому будинку колись належав Словаку. Звучав він, щоправда, якось викривлено, наче застуджений. Та й взагалі можливо старий помилявся… Хто міг знати? Точно професор знав тільки одне, що буде намагатися зробити все, аби не згинути таким чином. Коли ось живеш ти, ходиш землею, думки якісь маєш. Чомусь вчишся. А потім раз! Стається моторошна невідома річ, і ти вже не ти, а спотворений голос в балакучці, що розповідає перекручені плітки про твоє життя.

   Того ж дня старий Шерман просто посеред вулиці Центральної за допомогою палиць встановив тушку одного з павуків, що був крупніше. Він насадив волохате кремезне тіло павука на гострі палі. Так, щоб кожна тварюка бачила. Тому що Сонечко – їх дім. Звичайно що він продовжить шукати вихід і не полишить спроби вибратися. Скільки там ще жити залишилося – Бог знає. Однак поки вони тут, поки вони живі – село їх прихисток. Домівка. А свою домівку потрібно берегти і знати.