Раді Вас бачити!

   Відлуння гімну котилося пустими вулицями, проникало до відкритих та покинутих приміщень. Все поскрипували двері салону краси поряд, а я поволі робила кроки вперед по спорожнілій вулиці. Вітер справді лютував; наче отримав дозвіл на потужні польоти, і тепер взяв людське поселення повністю під контроль. Став новим господарем у домі. Ніколи раніше я не була у місті Шевченко, і де саме знаходиться храм з голубими стінами, не знала. Навряд чи машина впала далеко звідси. Тому я мала намір вийти за межі мікрорайону, та знайти нагоду добре озирнутися.

   Все говорило про те, що мешканці залишили місто. Однак окрім мене і Романа тут був хтось. Додатковим нагадуванням цього служив гімн, що продовжував грати по колу. Враховуючи, що звук поширювався звідкись зверху – я припустила, що його джерело це якраз ті самі динаміки, через які людей повідомляли про повітряну тривогу. Після третього кола до музики додався чоловічий голос. І тепер я могла розчути слова давно знайомої пісні про мою Батьківщину.

   Якщо я мислю правильно, то хлопці повинні бути поряд. Хотілося вірити, що ми виберемося з цієї колотнечі. І що Рома в порядку. І інші також… Мій Колос, мій капітан.

   Я ще раз спробувала зв’язатися із центром, і тоді мені раптово відповів Верещук.

— Я Архітектор. Хто ти? Де ми? – Прозвучало невпевнено. Зовсім не схоже на Верещука. Голос розгублений, чути погано, наче через товстий шар вати. Напевне, нашого Архітектора поранено.

— Архітектор, це Матильда, чую тебе добре. Прийом. Де ти знаходишся?

— Матильда? Я не знаю… Тут темно…

— Ми впали, Архітектор. Вертоліт упав. Я шукаю Колоса зараз. Хто з тобою? Що ти бачиш навколо?

— Нічого – Якось тихо відповів мені голос Верещука, після чого динамік рації неприємно затріщав. І знову білий шум. Спробувала встановити зв’язок ще раз – відповіді не було.

— Архітектор, прийом! Як мене чути? Вася, бляха-муха, ти чуєш мене? – Врешті не витримала я та ледь не закричала. Та що ж це із цим зв’язком?!

   Затріщало знову. Я натиснула кнопку, і почула вже Ромчика. Від серця відлягло.

— Галю, часу обмаль. Ти бачиш церкву?

— Я йду, Ром, потерпи. Я зараз буду!

— Вони шукають тебе – Капітан перейшов на шепіт, але я все ще розбирала його слова серед шуму поганого зв’язку – …не можу рухатися. Бачу, як… йдуть вправо... церква повинна… від тебе, Галю… Складно…

— Ром! Рома!!! Ром!

   Ще до того, як зв’язок обірвався, я почула знайомий кашель. Молодий хлопець знову прочищає горло, і тепер ще й позіхає. Що ж примусило мої ноги враз заледеніти від почутого? А те, що нормальна людина не може так швидко перейти від кашлю до позіхання, ось у чому річ. Людина не видає звуки, ніби перемикаючи готові записи на диктофоні.

   Знову заскрипіли двері до салону. З того боку, звідки я йшла, почулися впевнені кроки. Як могла тихо я рвонула з місця і не придумала нічого більш розумного, як пробратися до порожнього закладу, що повинен допомагати жінкам стати краще; мене оповив несамовитий жах, я наче ременем по спині отримала. З’явилося бажання заховатися, стати непомітною для того, хто ось-ось повинен був з’явитися. Я забула про пістолет в руці, про всіх на світі. А от біль у спині про себе забути не дозволив. І коли я принишкла під столом рецепції салону краси – у хребті закололо. Я прикусила нижню губу, щоб не застогнати. Мідний присмак крові на язиці змусив зціпити зуби.

   Скрипнули двері. Кроки невідомого протупцювали поряд. Воно ще раз позіхнуло, але не зробило це до кінця. Натомість швидко пчихнуло, цього разу тонким дівочим голоском. Далі кроки перестали нагадувати людські. Туп-туп-туп-туп-туп-туп-туп-туп! Вмить я почула, наче десятки дитячих ніжок пробігли біля салону. Кроків ставало більше, і вони по-трохи віддалялися. Квакнуло. Гикнуло. Знову покашлювання. Дрібне постукування по асфальту зливається, і невідоме щось продовжує крокувати ніби на двох кінцівках Геп. Геп. Так, наче до купи знову зібралося…

   Я відмітила, що звук кашлю повторювався до найдрібніших деталей інтонації. У мене хороший слух, я не дарма скрипкою займалася. Виникло відчуття, ніби хтось не дуже живий намагається відтворювати звуки, притаманні живим людям. І виходить таке вдавання не дуже добре. Туп-туп. Туп-туп. Воно ще раз пройшло біля будівлі салону. Попрямувало кудись далі. Повітря стало важким, і я кінчиками свого волосся відчула напругу в повітрі. Так наче до салону ось-ось зайде щось велике, занадто тісне для цього простору.

— Хррграпчхи!

   Цього разу пчихнув старший чоловік. Одразу завив вітер на вулиці. Гучно, пронизливо. І увімкнулась рація; шипіння примусило мене підстрибнути, вдаритися потилицею об стіл.

— А-ай!

   Я швидко вимкнула пристрій, тримаючись за голову, завмерла, очікуючи, що буде. Чи не почув мене той, хто крокує надворі? А якщо пішов, то чи не повернеться, бува, назад? Однак все було спокійно. Продовжував грати гімн без жодних пауз, бавився зі сміттям вітер. Кроки припинились.

— Кг…

   Воно спробувало знову прокашлятись, цього разу значно далі від салону. Цей звук раптово обірвався. Наче зажувало касету, обірвало запис. Наче й не було нічого.

* * *

   Я повисла в цілковитій невизначеності. Все розвалювалось, все розсипалося крізь пальці. Я це вже могла відчувати, серце підказувало, що відбулося лихо. Зі всіма, зі мною, з Романом, з містом Шевченко. І з хлопцями. Я раптом відчула себе настільки самотньою і безпорадною, що захотілось плакати. Пістолет більше не надавав сил, та навіть не обіцяв нічого. Ну так, є вісім куль. Так, я нормально стріляю. А чи допоможе ця навичка в нових умовах?

   Ми з Ромчиком планували одружитися через місяць. Познайомилися ще на нулі, коли війна була. У щоденному коктейлі із поту та крові ми змогли розгледіти одне одного; це не історія про кохання з першого погляду, чи красивий роман. Колос завжди був щирим та відкритим. А ще – впевненим. Навіть у найменшому. В кожному слові, що говорив. Роман казав, що війна ось-ось закінчиться, тоді я вийду за нього заміж. Я знала, що він каже правду. Війна дійсно закінчилась – однак роботи було ще багато. Колос отримав підвищення, я теж сильно втягнулася. А далі нас перевели.

   Поза війною наше спільне життя з Колосом було наповнене контрастом та яскравими переживаннями: ми гасали на мотоциклі на трасі за містом ще вдосвіта, йшли в небезпечний гірський похід, вибудовуючи маршрут на ходу, спонтанно збирали речі та брали квитки до Одеси, щоб скупатися в морі. Тепер же я зіткнулася зі справжньою нестабільністю. Коли я чула тільки голос Ромчика, а не бачила його, не відчувала, що він ось тут, стало по-справжньому страшно. Така нестабільність вже була не пригодою, а чорною пащею невідомості.

   Раніше капітан скеровував нас. Тепер він сам безпомічний. І я нічого не можу вдіяти, тому що сама боюся до нестями. Потрібно знайти церкву, а жах наче ланцюгом обв’язав мені ноги. Мої кроки повільні, ще більш обережні, ніж були. Я озираюся постійно, весь час сіпаюся, коли гімн розпочинається спочатку. Хто ж його в біса включив?!...

   Крокуючи тротуаром, я кліпнула на мить, бо засвербіло обличчя. Я протерла очі – і побачила згорблену сіру постать далеко попереду. Всього на короткий момент, але мені вистачило. Плечі криві, наче у людини з важкою формою сколіозу. Немов довготелеса іграшка з горизонтальною палею в грудній клітці йшла, наче перекочуюсь з боку в бік. Шукала баланс. На кінцівках незграбно звисали величезні долоні. Вони майже тягнулися по землі. А на спині істоти – чи то зморшки так химерно складалися, чи дійсно я змогла розгледіти там злі страхітливі обличчя з оскалом. Можливо, то була гра уяви. Але ті маски ненависті викликали в мене тремтіння ніг.

   І раптом воно завернуло кудись в бік з тротуару, розчинилося в сірій імлі міської забудови. Найбільш моторошним було те, що створіння більше не кашляло, не пчихало. Навіть кроків я більше не чула. А могла б почути. Оскільки місто порожнє, звук добре поширюється. Просто спочатку воно тупцювало, прочищало горло, а потім різко притихло. Я подумала, що зникло, а ні. Весь час було поряд. Отже ці чудовиська можуть переміщуватися безшумно.

   Не роздумуючи я також змінила напрямок руху. Підійшла до дитячого майданчику, щоб перевести подих. Тіло боліло, я обливалась гарячим потом. Надворі стояв ранній березень, мені точно не мало б бути дуже тепло. Мабуть це артеріальний тиск. Треба подолати ще з два десятки метрів, і я вийду до великого спортивного комплексу. Там є сходи. Я піднімуся ними та зможу краще оглянутися, знайти очима церкву.

   Присівши на лавочку я відчула, як під штаниною сіпається мій литковий м’яз. Він скорочувався сам по собі, з’явився біль. Таке буває перед тим, як схопить судома. Я задерла праву штанину догори, подивилась на литку. І одразу звернула увагу, що тепер у мене під шкірою з’явились вени. Ні, не мої. Інші. Така собі зірочка із судин, схожа на шестерню, якимось чином виросла у мене під шкірою, її раніше не було. Я на мить прислухалась до тіла, у мене з’явилося непереборне бажання оглянути себе детальніше. Це що, варикоз? Щоб ось так?...

   Задерла правий рукав, щоб оглянути руку – все гаразд, тільки бліда шкіра, вкрита татуюванням із черепом у вогні. Все на місці. А от на лівому передпліччі я помітила вени. Вони з’явилися й там. Я обережно тицьнула пальцем посередині цього візерунку – нічого не змінилося. Що це за зараза?! Вмить захотілося здерти шкіру та позбутися венозних зірок. Я шкрябала руку, поки передпліччя не почервоніло і не з’явився вже відчутний біль. Шкрябала, шкрябала, бо мені захотілося очистити себе від чогось чужого і неправильного, що тепер паразитувало в моєму тілі.. Я вилаялась і продовжила шкрябати сильніше.

— Ну. Ну. Забирайся. Віддирайся! Ну… – Приповідала я і працювала рукою швидше. Нові судини з’явились через ці довбані підвали, де я прокинулась? Через присоску?... Я завжди була гидливою, тому від однієї думки, що з моїм тілом відбуваються непідконтрольні мені зміни – кидало в дрож. І якби знову не затріщала рація – я б терла далі. Поки не дісталася б до м’яса.

* * *
 

   Церква стояла не так вже й далеко, і це мене тішило. Я чітко могла бачити хрести, світло-блакитні стіни та золотистий купол будівлі. Хвилин п’ятнадцять іти. Це якщо прогулюючись у звичайному місці, а не тут. Зважування кожного кроку забирало багато сил.

   Я піднялася сходами будівлі триповерхового фітнес-центру з басейном. Усі вивіски свіжі, оголошення та реклама зовсім недавні. Ось запрошення на заняття з йоги. А ось реклама басейну… Була велика відмінність у тому, як я відчувала Прип’ять, і як тепер відчула Шевченко. Місто-привид біля Чорнобиля я відвідала ще підлітком, і тоді мені запам’ятались тільки вицвілі плакати, густо зарослі травою вулиці та багато пустих квартир в будинках. Ходжені-переходжені стежини. Однак у цьому всьому відчувався закономірний вплив часу та природи. Зелень забирала своє, а люди покинули територію Прип’яті купу років тому по цілком зрозумілій причині. А що ж сталося тут? Що могло змусити усіх мешканців в одну мить зникнути? Евакуація? Настільки продумана і швидка, що нікого взагалі не залишилося?

   “Мешканці…” – похмуро подумала я, згадуючи істоту, що вешталася неподалік салону краси. А ще я згадала про вени на стінах. І в себе на тілі. Місто Шевченко все одно відчувалося повністю стерильним. Наче невідома сила враз вирішила позбутися від усіх звичайних людей, провела повну дезінфекцію, після чого об’явила велике та досить цікаве місто чистою землею без населення. Невідворотно змінила його.

   Над усім цим, звичайно, потрібно думати. Але для цього спершу було б добре знайти своїх та вибратися.

   Чомусь рація спрацьовувала сама по собі. Декілька разів я була готова присягнутися, що зі мною в контакт встановив центр. Динамік тріскотів та шипів, я все говорила і говорила, а виходило як горохом об стіну. В одну мить мені взагалі здалося, що я впіймала якусь радіохвилю. Низький жіночий голос співав пісню, але робив це досить дивно. Наче жінка взяла високу ноту, дійшла до кульмінації, і на цій ноті зависла.

— Аааааааааааааа… – Від гучного звуку динамік затріщав ще сильніше, наче сухе дерево на вогні. Я зморщилась та вимкнула пристрій. І весь цей час невтомно продовжував грати наш гімн, що і так розхитував мої нерви з тієї самої миті, як я його почула. Чорт. Я протерла пістолет від поту власних долонь, і продовжила шлях. Тепер я точно знала куди прямую. Я обережно вийшла до широкої дороги, на якій як небудь стояли чужі автомобілі. Чому саме так ці люди залишили автівки? Чого поспішали?...

   Сміх підлітків, який раптом пролунав десь справа, по той бік дороги, кольнув мені душу. Я різко підняла пістолет та спробувала знайти очима джерело чужих радісних емоцій. Цього разу я побачила справжніх людей.