Раді Вас бачити!

   Молодий смуглявий хлопчина продавав шаурму, біля його невеличкої “будки” юрмилися перехожі. Парочка підлітків, дівчинка з яскраво-рудим волоссям, і хлопець у широких штанях. Такі носили ще навіть коли я до школи ходила. Якийсь чоловік років сорока, жінка з візочком. Молоді перемовляються про щось, хлопець сміється. Рудоволоса тицяє його в руку та вдавано на щось ображається.

— Добрий день! Замовляйте!

— Мені одну класичну і одну міні. Міні з грибами.

   Темненький хлопець киває та береться до роботи. Я дивлюся, як він посміхаючись починає наповнювати лаваш нарізаними овочами. Мама з візочком зробила замовлення та помітила мене. Поглянула здивовано, у неї аж обличчя витягнулося. Підлітки й собі обернулися. Просто відійшли в бік, очі сховали. Невже я так погано виглядаю? Або ж справа у моєму пістолеті, що націлений на них?

   Я не одразу зрозуміла, що цілюсь. І що руки у мене затерпають від напруги, а дуло ледь помітно тремтить. Я ніяково опустила зброю, наче забула на мить, що не в рідному місті знаходжуся. Не можу я свідомо цілитися у цивільних. Крапка.

   Краєм ока я побачила ще декількох перехожих, справа і зліва. За спиною у мене проїхало авто, десь задзвонив мобільник. Ніби відбувся якийсь “клац”, і все повернулось на свої місця. Невже зі світом все нормально? З’явилось бажання озирнутися, але я не стала цього робити. Мені здалося, що якщо зараз я спробую справді вдивлятися в обличчя жителів міста, чи якщо обернуся назад – побачу щось не те, що потрібно. Всі ці думки промайнули за короткий момент, і мали дуже нечіткий вид. Скоріше я болючою спиною відчувала, що не варто смикатись.

   А ще я раптом зрозуміла, що жахливо голодна. Коли хлопець почав класти м’ясо курки до лаваша – мого носа торкнувся запах смаженого. І я ледь не заскиглила. Так давно не їла звичайної, бляха, шаурми. Я підійшла ближче. Пістолет не заховала, була готова різко підняти його та вистрілити, якщо доведеться.

   Смуглявий виконував замовлення по черзі. І всі ці люди біля маленької будівлі вже очікували свої страви, хтось шарму, хтось хот-дог, чи кебаб. Помітивши мене, хлопчина посміхнувся ширше і сказав трохи з помітним характерним акцентом:

— Добрий день, дівчино! Що їсти будете?

   Схоже, він не звернув увагу на пістолет. Або ж до кінця намагався бути ввічливим. Приємний. Я навіть не подивилась, чим пригощав цей вуличний заклад. А одразу випалила:

— Мені подвійну… З ананасом…

   Що я роблю? Що зі мною? Де я?

   Я по колу ставила перед собою схожі питанні, і не хотіла на них відповідати. Тому що хотіла їсти. Навіть гімн перестав лунати – ну і чорт з ним. Ромчику, сонце, вибач, що затримуюсь. Я мушу підкріпитися. Інакше просто не дійду.

   Він напрочуд швидко виконував все, що замовили люди, і вже через якихось декілька хвилин я могла спостерігати, як втілюється в життя моя подвійна шаурма. Попленталися вже кудись підлітки, пішла жінка з візочком. Мужик відійшов трохи вбік і почав їсти на ходу.

   Смуглявий юнак врешті витягнув моє замовлення із печі. Він вже взяв до рук серветки, целофановий кульок, привідкрив рота, щоб щось сказати. Подивився на мене. Ми зустрілися поглядами, і посмішка злетіла з його обличчя одразу. Не встигла я навіть замислитися про те, що у мене грошей-то з собою немає.

   Карі очі хлопчини наче вперлися в мене, я відчула, як перехопило дух. Клята задуха повернулась. Його очі зачепили гострими гачками душі, пробиваючи її. Я побачила в чорних зрачках порожнечу, невимовну темінь, що не піддається опису. Рот хлопчини відкрився і щелепа опустилась до самого низу, до колін і нижче. Перед собою тепер я спостерігала безмірно широку пащеку. Це був уже не усміхнений шаурміст. Тримаючи в людських руках свіженьку подвійну шаурму з ананасом, воно почало несамовито кричати. І цей крик прорвався мені до голови одразу з усіх боків. Я зробила крок назад, перечепилася об нерівність на тротуарі. Впала, і у спині аж затріщало. Очі виплеснули сльози, я почала кричати.

   Всі вони були тут: жінка з візочком, мужик, парочка підлітків. Їх роти порозривало від гучного крику. Це ревіння, сповнене відчаю та невідворотності все брало більш високий тон, воно й близько не нагадувало крик людей, було спотвореним, перевернутим. Пекельним. Я кричала теж, закривали вуха руками. Здається, навіть кликала маму.

   Вони не нападали на мене. Так і продовжували голосити, аж небо тремтіло. Не відчуваючи себе, я якось підхопилася на ноги і почала стріляти. Наосліп, у стіни “будки” шаурміста, вперед і назад, вверх і вниз. Лишень би випалити чимось безкінечний крик! Аби лиш він закінчився. Господи…

   Я все кричала і стріляла, а їх вереск не ставав тихіше. Морда шаурміста завібрувала і відділилась від його голови. Линула на мене. Збільшуючись у розмірі, поглинаючи все більше простору. І чорнющі очі як колючки врізаються мені в зрачки. Потойбічний біль, чужорідне зло починає циркулювати моїм організмом тепер. Відчуваю, як воно стиснуло легені. Постріли більше не лунають. Я завмерла по-дитячому, заплющила очі, знову впала. І розридалася.

* * *

   Наважилась поглянути на навколишній світ я лишень тоді, коли знову зашипіла рація. Більше ніхто не кричав. І гімн не повернувся. Я вся у сльозах і шмарклях корчуся на землі від судом та борюся за кожен новий подих. Ледь знаходжу в собі сили натиснути на “прийом”. З динаміку лунає голос коханого.

— Галю, це все така хрінь.

   І не посперечаєшся.

— Ром… Я… іду… Іду! Ти як?

— Пусти сигнал SOS. Вони заберуть тебе.

— Нас – Відразу поправила його я – Вони заберуть… Разом…

— Ти завжди була впертою. Моя сильна мала. Ну, Матильда. Вставай. Тобі ще трохи. Пусти SOS. Я чекаю. Вибач.

   Зв’язок перервався. Я знову спробувала встановити контакт з Колосом. Ще раз пройшлась позивними інших хлопців. Глухо. І тихо.

   Я піднялась на ноги і побачила свої чорні пальці. Так виглядають обморожені кінцівки, які от-от повинні відвалитися. Однак я не мерзла. І пальці відчувала добре. Але вони стали чорними. А вени на кистях набрякли.

   Усі гільзи на тротуарі, пістолет тепер це просто шматок металу. Я придивилась до “будки” шаурміста. Повністю голий скелет застиг в одній позі, широко розкинувши руки. Така поза нагадувала букву “Т”. Біля маленької будівлі – ще чотири такі ж скелети в ганчір’ї. Ці не стояли, а прийняли положення лежачи. Руки розкинули теж. Мені не хотілося знати, що сталося з цими людьми, куди поділась їхня плоть так швидко. На війні я бачила мерців різної свіжості. Таких чистих кісток – ніколи.

— Боже… – Тільки й спромоглася сказати я, коли знову змогла дихати.

* * *

   Я просто пленталась посеред дороги, схиливши голову вниз. Відчуття жаху витіснило у мені все інше, будь-які емоції. Вивернуло мені душу, і тепер я була порожньою, немов церковний дзвін.

   Я йшла у напрямку блакитного храму. Навіть не хотіла замислюватись над тим, за що Ромчик просив вибачення, чи чому він сам не може подати сигнал для центру. Адже кнопка є тільки у нього. Пошкоджені кінцівки? Теж спина?

   Дивна річ, але я так і не заховала пістолет. Навіть у вигляді залізяки не могла з ним розлучитися. Можливо, я себе заспокоювала так, коли рукою стискала щось звичне. Що рятувало життя колись, було частиною буденного життя.

   Лишень би не здохнути ось так. Я молода ще. Навіть заміж не вийшла.

   Верещук і Комарицький були мертві. Я не здивувалась. Біля них я також знайшла Дениску нашого Бурката. Тіла зовсім свіжі. Я підійшла ближче, зігнулась, спробувала намацати пульс у кожного з хлопців. Нічогісінько. Шкіра холоднюча, обличчя – байдужі. Жодних ознак насильницької смерті. Що з вами сталося, рідненькі? Ні крові на землі, ні слідів боротьби. Просто три тіла здоровенних мужиків лежать.

— Денчик. Вася. Сашко. Якого… бляха… Чому?

   Боляче мені стало. Але біль цей так і не зміг вийти з серця та поширитися думками. Надто багато я пережила за останню годину. Чи скільки взагалі часу пройшло.

   Я придивилась уважніше до тіл нещасних. Форма ціленька, зброя вся поряд лежить, наче поскладав хтось. Заряджена повністю. Три автомати, три пістолети. А у Денчика запобіжник навіть не знято. Як же вони змогли цілими залишитись після падіння? Відносно цілими, звісно.

— А я схожий тепер? Галочко?

   Я якраз прикривала пальцями розплющені очі Денчика, коли справа чітко почула це запитання. Тонкі та дуже довгі голки несподіваного жаху проткнули мені спину від попереку до лопаток, і вище до голови. Я обернулася на голос Верещука, побачила його підняту голову. Бліді губи привідкриті, очі “роз’їхалися” в боки, сильно скосилися. Дивились наче крізь мене.

— Схожий, Галочко? Схожий тепер, Галочко? – Повторив Верещук.

   При цьому його мертві вуста рухалися не в один такт із словами. Взагалі рот майже не відкривався при цьому, однак говорив він надзвичайно чітко і виразно. Незважаючи на біль в спині, я зірвалася з місця та побігла вперед не розбираючи дороги та не оглядаючись. Сили знайшлися самі. І я бігла, голосно лаючись, забувши про будь-яку обережність, про те, що десь тут вулицями бродить потвора із непропорційними плечами. Летіла, допоки не дісталась нарешті до блакитної стіни великої церкви. Аж там я завернула за ріг, зупинилась, впала пластом на холодний асфальт. Сил обертатися назад не було. Навіть голову не хотілося підводити.

   Мені дуже хотілося побачити Романа. В будь-якому його стані. Це бажання стало єдиним, що бодай якось мене тримало. Побачити. Стиснути руку. Витягнути. Ще є шанс!

   Я повністю розбита, розтрощена і втрачена. Мій коханий допоможе мене зібрати до купи. Як завжди. Мені потрібен мій Колос.

   Розтрощена вертушка лежить біля широкого тротуару. Купи уламків усюди, шматки асфальту, переламаний дорожній знак. В повітрі стоїть запах горілого, дивно, що я його аж тепер відчула. Вогню не бачу.

— Рома!... – Я намагаюся говорити голосно, але язик більше не слухається. Я хочу проговорити ім’я капітана, однак чую лишень, як гарчу немов звір.

   Довго шукати Колоса не довелось, висохла мумія лежала недалеко від хвоста гелікоптера. Розділене рівно на дві половини тіло застило навіки з рацією в руках. Рома тримав у правій руці рацію, а в лівій – аптечку. Його таз та ноги лежали поряд, дбайливо відділені.

— Ні-ні, Ні! Ромчику мій, ну…

   Я знову збагнула, що не можу говорити. Я шиплю, хриплю, але не вимовляю слова. Говорю тільки подумки. Все ще дивлюся на покійника, не хочу вірити, що це Колос. Але капітан помер. Судячи з усього – давно.

— Рома…

   Коли я обнімала повністю висохлого Ромчика – не відчувала відрази. Це не був просто мрець. Це був мій наречений. Нехай хоч обернеться у невідому потвору, нехай нападе на мене, покаже мені щось жахливе. Лишень би був живим.

— Як же би говорив зі мною, Ромчику? Як? Як ти говорив?...

   Це звучить подумки. Більше я не вмію видавати людські звуки. І дихати теж. Легені не потрібні. Вони пекли мене увесь цей час, поколювали. Як і спина. Тепер же більше не боліло.

   Голова стала важкою, мені захотілося її від’єднати від шиї та нести окремо, щоб зменшити тиск. Я завила на все місто Шевченко, на всю цю прокляту мертву пустку, що незрозуміло з якої причини тепер сформувалася тут. Від мого лютого вереску і виття затремтіла земля. Задзвеніли уламки гвинтокрила. Затривожилось чудовисько, що бродить вулицями та кахукає. Заткнувся нарешті вітер. І стільки болю, стільки злоби у мені загорілося вогнем. Що я більше не боялася. Хотілося розірвати усе, що попадеться мені на очі у цьому сраному пеклі.

   Вже не дуже контролюючи почорнілі пальці рук, я взяла до рук рацію капітана і відправила сигнал про допомогу. Ось чому ти не міг сам це зробити, зайчику мій. Тому що ти мертвий.

   SOS було відправлено. Потім ще раз. І ще декілька разів. На зв’язок центр не виходив. Можливо, контакт важко налагодити через всю цю хрінь, яка відбувається в місті. Але сигнал про допомогу точно було доставлено.

   Я роздерла на собі одяг, стягнула брудну військову форму. Вона більше не потрібна. Вирішила забрати тіло коханого із собою, але ще не придумала, як нестиму його дві частини.

   І поряд розбитого вертоліта я помітила магазин дитячих іграшок. Вітрина його чудом уціліла. Вона була як дзеркало. Мені закортіло чомусь поглянути на себе перед тим, як піти. Я наблизилась до будівлі впевненою ходою, відчуваючи як невідома чорнота перекочується у мене під шкірою численними згустками.

   Прямо на вітрині помітила рожевого зайця. Великого такого. Мені схожого Ромчик дарував на День Закоханих. Кумедно. Я придивилась до поверхні вітрини. Побачила себе у весь зріст. І тепер від мого крику скло покрилось тріщинами.