Раді Вас бачити!

Старий фантазер

   А от Шерман тієї ночі очей не зімкнув. Він все думав. У селі їм жилося досить спокійно, навіть цілком вдалось налагодити побут. Максим мав світлу голову та робочі руки, малий Петрик попереджував про небезпеки. Село Сонечко – острівець відносної безпеки посеред Сектору. Хоча, про справжню безпеку годі й говорити посеред забороненої зони...

Прибуття білявого словака напередодні могло свідчити тільки про одне: потрібно далі шукати вихід. Якимось чином дезертир перемістився з точки А в точку Б. З Чахлика – і до Сонечка. Питання, власне, тільки одне. Як? Сам Шерман не просто так щоранку нарізав кола біля села, щоразу збільшуючи радіус своїх прогулянок на декілька десятків сантиметрів. Навіть до лісу почав заходити, хоча чудово розумів, що там мешкало. Він ходив, спостерігав і думав.

   Шерман прийшов сюди майже на початку зими, як тільки вдарили перші заморозки. Тоді увійти до Сектору було простіше, територію ще не оточили велитенськими стінами. Вони в складі дослідницької групи разом з озброєною охороною проникли за периметр. Ціль була благородна і світла, але тепер не мала жодного значення й здавалась якоюсь несправжньою, нещирою. Для чого він сюди приперся, власне? Щоб що? Знайти істину? Врятувати планету від невідомої катастрофи? Знайти щось таке, що допоможе закарбувати в історії власне ім’я? Згинуло все. Група вчених згинула, браві солдати-охоронці, передові кишенькові технології, супер-пупер захисні костюми, віра в краще…

Старий Шерман обернувся до стіни. Раптом згадалося йому, як хоронив колег у Секторі. Як копав ями майже голими руками, а земля все не давалася, бо промерзла. Як тягнув на собі поранену асистентку декілька кілометрів. А потім залишив помирати, щоб хижі звірі не йшли слідом. Їхня група прагнула дістатися до епіцентру спалаху, до міста Шевченко. Все провалилося, а вижив тільки він, професор Віктор Юрійович Шерман.

Хоча тепер ні його повне ім’я, ні старі наміри не мали жодного сенсу. А ще він відчував провину, оскільки саме професор виступив найактивнішим ініціатором того, щоб зібрати експедицію. Дехто з колег взагалі назвав його старим фантазером та радив далі писати підручники для студентів, читати їм лекції. Навіщо, мовляв, на старість влізати в таку дупу? Він і вліз, потягнувши з собою купу людей, хоча зверху відразу сказали, що не готові повністю профінансувати таку ініціативу та взяти її під свою протекцію.

   А потім професор натрапив на Сонечко. Відстрілюючись від химерних чудовиськ, Шерман забрів до села та сховався в одній із хатин; це було схожим до того, що сталося недавно зі словацьким дезертиром. Тоді професор врятувався, і згодом він зрозумів для себе кілька речей. Перше – ті потвори категорично не хочуть заходити на територію села.

Про інших він тоді не знав. Друге – в селі можна жити. Частина будинків була безпечною. Третє – з села просто так не вийти. Спробуєш піти до лісу – там удавальник. Так Шерман подумки назвав крикливе чудовисько, що спершу імітує рухи людини, йде тим же маршрутом, маскується посеред дерев. А потім зі страшенним вереском нападає. Старий Шерман не полишав спроб досліджувати ліс, але щоразу як він туди заходив, так ця тварюка й опинялась тут як тут, неслась на нього крізь хащі й густу траву. Верещала… Спробуєш піти в інший бік, через волошкове поле – починає паморочитися в голові, кров тече носом. Мозок мультфільми показує.

Причина ховалась мабуть у повітрі над полем, і в волошках, що прикрашали собою землю аж до обрію. Можливо, це від них такий дурман іде. Або ж саме у тій точці починалася дія якоїсь специфічної психотронної установки... Було й ще декілька гіпотез; професор, як людина науки, будь яке явище спочатку намагався пояснювати собі раціонально. Це було важливо. І як на зло, чим довше він перебував у Сонечку, тим менше міг обґрунтувати те, що бачив. Врешті – повністю здався та прийняв той факт, що не може зрозуміти це аномальне місце. А отже його світогляд як вченого тепер тріщав. Ну от взяти Петрика – як тут все звести до науки? Чи переміщення словака? Це яким взагалі чином він з Чахлика аж сюди перенісся?

   Окрім лісу та волошкового поля ще був вихід на трасу. Але після того як професор на свої очі бачив що сталося з одним мародером – варіант відпав сам по собі. Ще якось вони з Максимом намагалися заходити вглиб села. Вулиця Центральна закінчувалась роздоріжжям, і якщо слідувати далі однією зі стежин, то можна вийти на відразу декілька будинків, об’єднаних венами. Таке краще побачити один раз, ніж послухати від когось: чим далі крокуєш по стежині, тим більше бачиш, як з під землі стирчать шипи то тут, то там.

Виступають горбики, і вже від них до будинків тягнуться справжні вени. Стіни будинків вкриті жилами повністю. Шерману це нагадало варикоз – захворювання, при якому на ногах людини вилізають вени і утворюють під шкірою некрасиві малюнки. Будинки, що знаходилися трохи далі, вкривало щось віддалено схоже на шкіру людини. Де не де ця рум’яна шкіра сочилась кров’ю, або чимось схожим на неї, з подряпин та ран на землю повільно стікала бура рідина.

Тоді Шерман з Максимом поволі крокували вперед, аж поки їм не довелося наступати просто на вени, ті вже повністю вилізли з під ґрунту. Щось під землею завібрувало, якийсь шум пройшовся селом. Наче підошвами черевиків вони потривожили підземне тіло Сонечка, його внутрішню основу. Стіни деяких осель враз запульсували кров’ю, тому чоловіки не наважились продовжувати далі свій похід, а повернулись до табору.

   Вен, до речі, ставало більше. Щоранку, коли професор проходжувався селом і повертався до тієї дивної ділянки – він бачив, що бліді блакитні жили проростають далі. Добре, що швидкість розповсюдження невідомої зарази була невеликою, Шерман навіть її виміряв. Виходило, що воно наближалося до вулиці Центральної зі швидкістю близько половини сантиметра в тиждень. Так, це дрібниця. Але ця дрібниця точно продовжувала рости, хоча й повільно. Тоді професор і зрозумів, що рано чи пізно село Сонечко стане такою ж пропащою частиною Сектора, як і все довкола.

   Не спалося старому Шерману, тому що знову запалився він ідеєю покинути село і повернутися додому. Він більше не жадав невідомих відкриттів, чи осягання чогось незрозумілого. Професор все частіше згадував стіни рідного інституту, своїх студентів та однокімнатну квартиру в центрі. Отже що виходило? Що сам він тоді якось дійшов сюди. Потрапив до села.

Далі — Максим з мародерами, з Сірим, Хрящем та Філософом. Дійшли сюди. При чому, якраз з боку волошкового поля вони зайшли. Якось принесло сюди й Петрика, і тепер Єдлічку цього. Отже, вихід повинен бути. Шерман припускав, що періодично Сектор наче як відкриває ворота до села для прибульців. Він гостинно впускає нових мешканців до Сонечка, залишалося тільки зрозуміти, чи можливий зворотній шлях.
 

* * *
 

   День за днем він приглядався до новачка. Словак нагадував їжака, весь напружений, недовірливий, постійно насуплений. А от очі – хитрі, наче вкрав щось. Перші дні він постійно ходив за Максимом, пізнавав особливості місцевого побуту. Максим за своєю вдачею був говірким, тому й не був проти компанії. Це він, Шерман, все частіше полюбляв з собою наодинці посидіти, подумати та послухати тишу. Згодом Словак почав себе почувати трохи сміливіше, і це професору не подобалося вкрай. Єдлічка виходив зі свого будинку без самопалу, вештався бувало поміж будинками з виглядом курортника. Хоча Шерман чесно попереджував, і попереджував неодноразово, що частина будинків в селі не є безпечна, що до деяких осель взагалі підходити не слід! Розслабився словацький дезертир.

А безпечність губить людей. Тому щоб трохи нагадати юнакові, де той знаходиться, старий Шерман почав брати його в ранкові розвідки. Якось зайшли вони до лісу. Єдлічка напружився одразу, видно згадав ту нічку, коли тікав від чудовиська. Шерман лишень посміхнувся і пройшов трохи далі. Очікувано з’явився удавальник – і цього разу він до них біг, здавалося, ще швидше, ніж раніше. Коли Словак почув знайомий вереск, то вмить в обличчі змінився, збліднів увесь.

— Для чого ми до лісу йдемо? – Питав він ще як тільки вони відійшли від села – Там же ця тварюка!

— Так. Воно живе там. Але Сонечко наразі – наш дім. Свою домівку потрібно добре знати. І її межі теж.

— Воно й не приходить до села, правильно? Ти ж сам казав. Для чого ми тоді самі його дразнимо?

— Хм. Поки не приходить. Може почати приходити. Може ще щось нове в лісі з’явитися. Це – Сектор. Кажу ж, домівку треба вивчати. Врешті, можливо колись доведеться село покидати, так треба ж розуміти, куди йти.

— Мені немає куди йти.

— Правильно, тому що небезпека з чотирьох сторін. От ми й підшукуємо різні шляхи.

   Професор тоді розумів, що мав на увазі Словак. Але все ж інтерпретував слова того на свою манеру. Ні, надто вже сміливо себе поводить цей білявий солдафон. Потрібно провчити, бо інакше потрапить в біду.

   Раніше з ним в розвідку ходив Максим, але коли той зрозумів, що вийти з села неможливо – полишив цю справу. Казав, мовляв, а який сенс ходити туди-сюди тепер? На землі треба бути, в селі. Тут і жити. Приймати те, що відбувається. Жити… Шерман трохи заздрив Максиму, вірніше внутрішньому спокою, який той випромінював. Максим навіть задоволення якесь отримував від життя в Сонечку, і покидати село точно не збирався. Хоча Шерман поки не казав йому про вени на стежині.

Сержант Єдлічка теж незважаючи на свою напругу та смиканість, здається почувався в порядку. Однак сержант себе геть запустив: він не вмивався, чомусь не прав одяг, навіть не хотів побритися, хоча все для цього в селі було. Так, не умови готельного номеру люкс, але підтримувати себе в чистоті й порядку більше ніж реально, про гігієнту подбати теж. Тим паче надворі ж тепло. На декілька зауважень Словак відреагував похмуро, але хоча б трохи почав себе приводити до ладу, прати заношену військову форму.

— Коли навіть до туалету йдеш, за будинок, то береш з собою самопал і ніж. Це обов’язково – Сказав йому Шерман першого ж дня.

   У відповідь дезертир скривився та демонстративно повертів в руках зброю. Старий професор і сам розумів, що словаку потрібен нормальний ствол. У них з Максимом все пораховано, тому видати щось з їхнього скромного арсеналу – не варіант. Але певні думки у Шермана все ж з’явилися.

Тоді одного пізнього вечора він зайшов до майстерні Максима і трохи з ним побалакав. Єдлічка скоріш за все вже бачив другий сон, не було чути й Петрика. Можливо, ще на кладовищі вештався. Спочатку Шерман суворо забороняв блаженному юнакові ходити селом після заходу сонця, але згодом зрозумів, що Сектор відноситься до Петрика поблажливо, і не скривдить його. Тому тепер професор був абсолютно спокійним стосовно хлопчини. Сам Шерман не боявся виходити на власне подвір'я після заходу сонця, однак тільки не за хвіртку. Вулиця - це вже була чужа територія вночі.

— Макс, я думаю нашому словаку нормальна зброя потрібна.

— Ну так. З самопалом далеко не заїдеш. Що ти пропонуєш?

— Хрящ і Філософ. Пам’ятаєш?

   Максим кивнув. Він пам’ятав своїх колишніх спільників.

— Ми ж тоді так і не навідалися до їх схованки. А тепер і потреба з’явилась. Я відведу його, покажу трішки місцеві реалії. Надто розслабився.

— Та не треба, там балакучка.
— Балакучка йому хоча б лоба не розшибе. А налякає добряче. Мені не подобається, як Словак ходить по селу. Вчора коли поверталися вранці – ледь не попхався до тридцять другого дому.

— Овва. Вже би й пом’янули добряка. Хех. Стосовно хати Хряща і Філософа. Ми ж вирішили не лізти поки.

— Треба ж нарешті. У нас амуніція на полювання йде, треба трохи оновити запаси.

— І то вірно. Давай я з вами тоді.

— Залишайся в селі, Макс, поглядиш за Петриком. Та й в загалі, за господарством, якщо що…

— Сплюнь, дядьку, не говори дурне.

— Свою домівку треба знати. І розуміти.

   У відповідь на багато разів почуте Максим тільки зітхнув.

— Що взагалі думаєш про цього типа?

— Та що тут думати, дядьку Шерман. Мутний чувак. Чому він підірвався з блокпосту? Сержант, не рядовий же якийсь, не жовторотий салабон. Не дуже я вірю у те, що він нам наплів.

— Якось же занесло його сюди. Знайшов дорогу. Знайшов…

— Знову думаєш про те, щоб мене кинути і піти?

— У тебе Петрик залишиться.

— І Костик, і сільське кладовище в додаток. Я тут з ними геть мізки собі зверну. Дядьку Шерман, ну ти ж старий чоловік вже. Куди тобі йти? Вважай, що на дачі! Природа є, з ким побалакати є, господарство трохи є… Ти ж там теплиці хотів встановлювати, забув?

   Професор махнув рукою та покинув майстерню. Вони не зрозуміють один одного. Максим тут вдома, не потрібно бути генієм дедукції щоб розуміти, що там, за парканом, нічого його не жде. Хіба що в’язниця, або що гірше. Максим прийшов до села разом з мародерами, з Сірим, Хрящем та Філософом.

Трійця немов зі сторінок якогось старого фільму, майже карикатурні негідники. Відрізнявся серед них тільки Максим своїм більш світлим обличчям та м’якою вдачею. Як він до них затесався взагалі – загадка. Але Шерман і не розпитував потім. Який сенс? Та й самі мародери поводили себе нормально в цілому. Спершу лазили вуличками, заглядали до вікон покинутих осель в пошуках цінностей. До єдиного мешканця Сонечка ставилися в міру приятельськи. Шерман, що вже тоді трохи розумів село, їх попереджував про небезпеки. Інколи вони слухали. А інколи…

   Так, власне, й Сірий помер. Хоча його смерть, можливо, врятувала самого професора. На той час Шерман ще не знав, що виходити на трасу за селом смертельно небезпечно. Він взагалі не поспішав, а поступово, крок за кроком досліджував безпечні місцини в Сонечку, і до виходу на трасу тоді ще просто не прийшов час. Саме те, що сталося з його експедицією, навчило професора бути обачним та дуже, дуже обережним. Тому він тепер не поспішав ніколи, ні в чому. Навіть коли просто пив трав’янистий чай.

А от Сірий тоді поспішив. Вийшов якогось лиха на тротуар обабіч дороги, потім зробив декілька кроків на дивом не зарослий травою асфальт. Далі щось запищало, Шерман не встиг навіть напрям звуку визначити. Раз! Тіло мародера вдарило щось невидиме. Це був гучний неприємний звук. Бідолага перекинувся в повітрі декілька разів і впав додолу, перекручений та бездиханний. Так все виглядало, наче автівка його збила на шаленій швидкості. Всього мить – і поламане тіло лежить посеред траси, а довкола знову тихо.

   Після цього випадку Хрящ та Філософ від’єдналися від компанії. Мародери ж вже набили сумки та хотіли повертатися назад, і тут раптом збагнули, що виходу може й не бути. Це їх вельми розчарувало і розізлило. Максим якось знайшов спільну мову з Шерманом, він з самого початку відносився серйозно до застережень та порад старого. Тому напруга у нього виникла з колишніми спільниками. Він виявився більш стійким та гнучким у своїй психіці, так вважав професор. Наприклад, коли вперше вони зіткнулися з нічним пустунчиком – то себе в руках втримав тільки Макс, а от Хрящ та Філософ добряче запанікували. Ледь не розпочали стрілялину! Так після смерті й скромного похорону свого спільника, двійко мародерів вирішило заселитися в протилежному кінці села. Самі, мовляв, розберемося, що і куди. Самі вихід знайдемо. А ти, хрін старий, лишень прокляття накликаєш та жахи вселяєш. Дивно взагалі, що вони тоді не звинуватили його в передчасній кінчині Сірого…

   Заселилися мародери якраз до того дому, де, до речі, потім під ліжком заночує переляканий сержант Єдлічка. Незважаючи на напругу в стосунках, професор намагався відмовити парочку, казав, що балакучка стоїть на краю селища, що не варто там ошиватися. Від розмов у балакучці не помреш, звісно, але хто зна як воно буде, якщо поселитися прямо навпроти забитого дошками проклятого дому?

Філософ і Хрящ просто зникли одного дня, наче й не ходили тут ніколи. Була вірогідність, що мародери все ж змогли якось покинути село, але не вірилося. Ну от тому професор Шерман прекрасно розумів, що таке Сектор і зокрема, та бісова балакучка. Усвідомлював ризики. Однак це – найбезпечніше з того, що він трохи спробував вивчити й зрозуміти тут. Тим паче вони з Максимом були впевнені, що мародери залишили після себе своє спорядження. Так і було вирішено взяти з собою дезертира й обережно обшукати разом з ним колишнє житло Хряща й Філософа.