Раді Вас бачити!

   Перше, що я почула після пробудження – гучне серцебиття. Я розплющила очі, і зрозуміла, що знаходжуся в напівтемному приміщенні без вікон. Довкола – сміття і безлад, уламки цегли, камінь, якісь кольорові пляшки. Дихати важко, повітря сперте і сухе. Перші спроби поворушити тілом відгукуються ниючим болем у мене в спині. Чорт. Невже зламала?

   Я спробувала прокашлятись, заболіло сильніше. Ноги наче рухаються, руки теж. Отже – не все безнадійно. Я сиджу, притиснувшись спиною до бетонної стіни, за якою б’ється чуже серце. Велике і потужне. Геп. Геп. Кожен удар віддає мені в спину, а звідти до голови. І від цього біль розтікається тілом. Аж до нудоти.

   Стінами сірого бетону навколо мене тягнеться щось схоже на кровоносні судини. Я протерла очі, придивилась уважніше: темно-червоні сплетення вен на безбарвній поверхні стін утворювали малюнки, схожі на сніжинки, які я вирізала із паперу в дитинстві. Я оглянула власне тіло, ознак відкритих ран чи переломів не помітила. Тільки форма вся в пилюці і бруді, наче я тут років сто просиділа. Зброї поряд не бачу, жилет-розгрузка лежить випатрана і теж брудна. Хоча б кобура з пістолетом на місці, відчуваю її приємну важкість.

   А ще – мою праву ногу невідчутно обвиває щось схоже на змію. М’ясистий темно-синій відросток тягнеться від тріщини у стіні зліва, і до мене. Я зупинила погляд на ньому. Відросток почав рухатися, коли я обережно спробувала підтягнути ногу, тому що це було першим рішенням, яке я прийняла після пробудження – прибрати ногу геть як можна швидше. Огидний відросток напружився, всередині стіни із тріщиною щось тихо заскрипіло. Наче мокрий канат натягнули до межі. Я відчула, як невідоме щось починає стискати мою щиколотку, не хоче відпускати. Що це в біса таке?!

   Що сталося?...

   В моїй голові наче клацнуло, спершу я відчула хвилю холоду у себе на скронях, далі на лопатках, і аж до пальців рук. А далі – мене вдарив жар. Я остаточно прокинулась і зрозуміла, що в халепі. Поверхня відростка поблискувала, пульсувала, наче перекачувала всередині себе якусь рідину. А ще – воно утримувало мене. Моторошно було здійснити неправильний рух. Моє серце наче прокинулось теж, відразу боляче гепнуло об груди, і почало гаратати. Значно швидше і тривожніше ніж те, що я чула десь по той бік бетонного муру.

   Задишка. Таке трапляється, коли я зовсім втрачаю контроль. Дихання обривається, легені наче й не належать більше мені. Форма відразу намокає від поту, солона краплина повільно стікає мені на верхню губу.

   Наш вертоліт почав падати прямо над Шевченком. Машина розбилась, я тепер тут, і мене болить спина. Потрібно знайти уцілілих, зрозуміти, що відбулося. І дуже, дуже мені б знадобилося знеболююче… Від цих думки стало ще більш кепсько, щось стиснуло мені дихання. Роман. Треба зв’язатися з ним як можна швидше!

   Я потягнула ногу сильніше, а відросток запульсував у відповідь, і ніби розширився, набряк. Я починаю сіпатися і говорю сама не розумію що, зриваючись із шепоту на здавлений зойк. Повітря все менше, блискучий відросток тримає міцніше. Піддаючись паніці та захлинаючись я врешті роблю вдалий ривок – і воно відпускає ногу. Незрозуміле слизьке утворення вивернулось, припіднялось. У стіні знову щось затріщало, наче невдоволено.

— Гадство! – Тільки й змогла вичавити я з себе, коли воно виплюнуло якусь прозору субстанцію незрозумілого походження. Я придивилась і побачила, що потворна ліана має щось на кшталт рота, чорний отвір спереду. І з цього рота до моєї щиколотки тягнуться густі рожеві шмарклі. Або щось дуже схоже на них. Я трохи підтягнула штанину і побачила сліди в себе на шкірі як від присоски, велику червону пляму. Воно тягнуло з мене кров? Чи навпаки, чимось намагалося наповнити мене?

   Гуп. Гуп. Гуп. Я спробувала відсунутися від стіни, спина заболіла сильніше. Потрібно підніматися на ноги. Гуп. Потворний відросток продовжує набрякати і тремтіти на брудній підлозі, а серце по той бік стіни б’ється швидше. Я не можу відвести погляд від тих рожевих шмарклів, що ліниво стікають на підлогу.

  Як могла я примусила себе зробити декілька глибоких видихів та вдихів. Піт стікав з мого чола вже цілими струменями, і на мить мені стало страшно, чи не привабить це інші живі ліани, якщо тут такі є. І взагалі, що робитиме далі ось цей, що зараз переді мною?

   Чотири болючі спроби, від яких я зойкнула – і я все ж відриваю п’яту точку від підлоги. Піднімаюсь на ноги, але похитуюсь. От-от – впаду. Перед очима стало темно на мить, а кінцівками забігали металеві мурашки. Темно-синя “змія” розпухла до значно більших розмірів. Воно ще раз запульсувало та різко кинулось на мене. Я закричала на все горло. Страх нарешті вирвався з моїх грудей, а потвора отримала удар важкого черевика зверху. Грясь! Пшшш… В мене під ногою пролунав звук, схожий на спускання шини автомобілю, або на тихий свист. Від свого ж удару я посковзнулась. Втратила рівновагу, і впала на коліна. Колючий більш в попереку примусив мене аж вивернути шию. Бух! Вже сильніше тьохнуло серце за стіною, аж гулом звук пройшовся.

   Подолавши приступ нудоти, я нарешті змогла піднятися. І навіть зробити кілька кроків вперед, туди, де лежав мій жилет. Незграбно підібрала його, ще раз подивилася на розплющений відросток і на стіни. Всередині все відчайдушно кричало: “Вибирайся звідси та шукай Ромчика!”.

   Амуніцію розбито і розтрощено, уламки аптечки перемішалися із брудом на підлозі. На щастя я змогла все ж віднайти декілька цілих пластинок з анальгетиком. Я поклала собі до рота одразу декілька таблеток, почала їх розжовувати. Воду б знайти… Шолома та гвинтівки взагалі не бачу, все розкидано. Хтось покопався у моїй амуніції? Чи… О, а ось рація наче вціліла! Я підняла її, подивилась, як на спасіння. І замислилась на мить. Перед тим, як виходити на зв’язок, хочу переконатися, що поряд немає інших небезпек. Тут очевидно відбувається неприродна чортівня, потрібно бути обачною.

   Дихання все ще було далеким від норми, але я хоча б перестала захлинатися. Ці огиді вени всюди… Я ще раз обережно обмацала себе, поворушила спиною. Боляче, але якщо не робити різких рухів, то терпимо. В мене скрутило живіт так, ніби я їла декілька днів тому востаннє. Знову нудота. Нічого, скоро таблетки подіють, трохи полегшає.

   На тілі де не де бачу подряпини, тканину форми пошкоджено в багатьох місцях. Як я взагалі сюди потрапила? Нічого навкруги, тільки ледь працююча лампа зверху, така як у лікарнях. І вихід із приміщення трохи далі, просто отвір у стіні без дверей. Я намацала пістолет, витягнула його. Від дотику до металу стало трохи спокійніше. Один магазин. Вісім можливих пострілів. Я стиснула зброю, як потопаючий стискає борт човна. Зробила декілька обережних кроків у бік виходу, ще раз озирнулась на розчавлену темно-синю “змію”. Промайнула думка, що все це схоже на химерний сон. Я спітніла так, що, здавалося, відчувала стікаючі краплини поту з під мого волосся, а пальці рук – наче після ванни були, мокрі і невпевнені. Таким хватом важко й пістолета втримати.

   За поворотом мене чекав довгий коридор, освітлений такими ж білими лампами. Однакове сміття під ногами, блідий бетон довкола. І багато венозних розширень з якимось наростами, що тягнуться стінами, переплітаються, а потім ідуть догори, на стелю. Нарости схожі на гулі, чи на достиглі сливи. Вени насичують їх кров’ю, а “сливи” собі ростуть…

   Я слідкую очима за венами, і бачу, як вони завертають вбік через метрів двадцять. Отже, мені туди. Повільно крокуючи, я весь час озираюся, тому що мене мучить тривожне відчуття. Весь час чудиться мені, як із приміщення, де я прокинулася, от-от вилізуть нові моторошні відростки, і цього разу вони мене не відпустять. Хочеться увімкнути рацію, але передчуття невідомої небезпеки не дає мені цього зробити.

  Під ногою хруснув шматок цегли. Я зупинилась і прислухалась. Десь позаду мене, в глибинах, продовжувало битися серце. Воно не заспокоювалось, все нарощувало ритм, а вени на стінах здається рухалися в такт йому. Лампи над головою потріскують, і жодного звуку більше, тільки тиша.

   А далі хтось закашляв. Голос належав молодому хлопцеві, невидима людина просто “покахукала” і шморгнула носом. Нічого зловісного не було у цьому, такі звуки можна було всюди почути, в маршрутці, в метро, та навіть у себе в квартирі. Якби не одне “але”. Все виглядало так, що я далеко від дому.

   Я завмерла та знову прислухалась. Задишка знову стиснула мені груди, і довелося докласти зусиль, щоб не хапати голосно повітря. Тихо… Потріскують лампи, все ще позаду б’ється серце. Наче сповільнює темп. Все Хто це був? По голосу наче Комарицький… Внутрішній імпульс заговорити так і не вирвався назовні, застряг десь біля трахей. Натомість нова хвиля жару обняла мені спину. Не те щось було у цьому кашлю, надто ж буденно він звучав. Наче офісний працівник горло прочистив, поки заповнював чергову таблицю в екселі. Я ще не розуміла, де перебуває, але вже мені щось підказувало, що краще перечекати. Що саме перечекати? Я не могла поки пояснити. Вирішила довіритися внутрішнім відчуттям.

   Простоявши ще декілька хвилин ось так із пістолетом наготові та страждаючи від власних легень, я все ж продовжила рух. Від напруги пролилося трохи сліз, я витерла обличчя брудним рукавом і ледь сама не закашлялась. Пройшла поворот, далі – наступний. І ось нарешті побачила сходи догори. А на сходах – повністю висушене тіло людини.

— Кгрм!

   Знову. Я обернулась назад, аж підскочила, однак зробила це надто різко, тому знову прихопила спина. Трясця! Від болю я ледь знову не зігнулась. Приперлась рукою до тієї ділянки стіни, де вен не було.

   Воно кашляло десь позаду, а ще, здається почало крокувати за мною. Топ, топ, топ. Зупинилося. Шморгнуло. А може це все ж хтось із команди? Може хтось із хлопців прийшов до тями, як і я, і тепер бродить коридорами, вихід шукає?

— Гей, хто там? – Спитала я обережно, щоб не звучало це надто голосно. Вийшло погано, голос мій завібрував і зірвався. Віддало у спині та в потилиці. Паскудно. І замість нормальної людської відповіді я почула ще декілька кроків. Чому ж ти мовчиш, а просто продовжуєш іти?... Я набрала сухе повітря в легені та знову спробувала заговорити. Але передумала це робити в останній момент, тому що тепер вже почула нервовий смішок. Прозвучав він значно ближче, ніж я могла очікувати. Прямо за поворотом. Був цей смішок якимось недобрим, цей “Хех!” теж кольнув мені серце.

   Задкуючи до сходів, я продовжувала тримати в полі зору бетонні стіни з темно-бурими наростами і венами довкола нього. Хрусь! Наче наступив хтось на сміття десь за рогом. Роблю ще декілька кроків, починаю підніматися догори сходами. Розумію, що потрібно обернутися, йти вперед, але не можу.

   Ногою я ледь не зачепила людське тіло. Жіноче, судячи з усього. Тільки волосся і залишилось, від одягу тільки ганчір’я. Щось зелене на жінці. Форма військова з численними пошкодженнями, має на собі багато розривів. Звідки ти тут, подруго?...

   Я все ж відволіклась від стіни, розглянула нещасну детальніше. Кістки ніби виламав хтось, хребет сильно пошкоджений у трьох місцях. Не треба бути лікарем, щоб зрозуміти, що жінка померла тут не сама, а їй допомогли. Порожній погляд вирячився догори, очні білки давно висохли. Зате зуби цілі. Видихнувши, я зробила ще декілька кроків. Вийшла нарешті наверх, і опинилась посеред міської забудови.

* * *

— Колос, Колос, це Матильда, прийом. Колос. Як чути мене? Колос!

   Рація шипіла та потріскувала. Позивний Романа продовжував мовчати. Я відійшла на метрів сто від спуску в дивне підземелля, де прокинулась, і нарешті наважилась вийти на зв’язок. От тільки радіохвиля коханого мовчала. Інші – теж. Я все повторювала одне й те ж, раз за разом проговорюючи власний позивний та позивні хлопців. Намагалась викликати центр. Нічого. Врешті почала просто називати всіх поіменно.

— Колос… Рома… Ром, це я. Ти чуєш? Колос, де ти?

   Нічого, тільки монотонне шипіння.

   Кажуть, якщо довго слухати білий шум, можна встановити зв’язок із потойбічним.

— Матильдо, я Колос. Прийом… Галю, ти тут?

   Я відчула, як збудження разом з радощами вдарили мені в голову. Живий!

— Так, так! Колос… Ром, де ти? Ти цілий? Чому центр мовчить?

— Ми розбилися. Що у тебе на думці?

   Дивне запитання мене не збентежило. Хотілося як можна швидше знайти Рому.

— До тебе дістатися, Ромчику. Де ти? Де… ми?

— Бачу храм. Церква. Пофарбована у блакитний. Я на тротуарі. Галю, я не можу рухатися. Але в порядку. Потрібно відправити сигнал SOS. Чуєш?

— Все зрозуміла. Я оглянусь, я знайду тебе.

— Не можу говорити, зв’язок поганий. А ще вони можуть почути. Галю, будь обережною. У тебе…

   Ромчик замовк. Я чула, як він продовжує дихати у мікрофон. Щось примусило його зупинитися. І зв’язок завершився. Я не стала знову викликати Колоса, бо зрозуміла, що коханий бачив когось. Я знову закашлялась, обережно сіла на холодну землю, щоб не отримати новий приступ болю у спині. Мене знудило. Однак жодного шматочка їжі, чи води так і не покинуло моє тіло. Тому що їла я давно. Шлунок скрутило, я заплющила очі на хвилю. А потім подивилася догори і навколо. Зверху сіре небо, схоже бетон. Ні хмаринки, ні натяку на сонце. Збоку – багатоповерхівка, заставлена автівками парковка та одразу дві аптеки. Вивіски не горять.

   Магазин випічки із розчиненими нарозтвір дверима. Чоловіча перукарня. І нікого навколо. Порожньо. Тільки поскрипує щось, наче скиглить метал. Вітер бавиться з вивісками, недобре завиває, гуляючи вулицями. Веде себе так, як єдиний житель, що залишився у місті Шевченко. І все ходить, бубонить собі під носа, скаржачись на щось.

   А ще серед тиснучої тиші я раптом вловила знайому мелодію. Вона грає не близько, можливо й через декілька кілометрів джерело звуку знаходиться. Але я можу розрізнити мотив. Ну точно. Національний гімн України. Від усвідомлення того, що у спорожнілому місті раптом лунає знайома з самого дитинства мелодія, стало вкрай неспокійно. Мене пройняло.

   Останнє, що змогла пригадати в деталях – як падала машина. Відчувалося, ніби вертоліт наштовхнувся у повітрі на невидимий бар’єр. Вдарило так, що мене підкинуло догори, і я тріснулася головою. Верх і низ різко помінялися, щось кричав мій Роман. Ще крики, горланить майор по рації. Грубо лається Комарицький, наш технік. Сигнал тривоги верещить, сповіщає про падіння. Мерехтить червоне світло. Я спробувала підвестися, хоча б зорієнтуватися. А далі нас знову закрутило, і я знову впала, добряче приклавшись хребтом до металу.

   Того вечора підняли всіх. Щось лихе відбулося у місті Шевченко, зовсім поряд від частини, де ми з Романом проходили службу. Деякий час лунала повітряна тривога, і всі ми повірили в те, що знову розпочалася війна. В груди наче гостре лезо пробилося; щось схоже у мене було ще у 2022 році. Так відчувається незворотність зіткнення із долею.

   Однак тепер сирена досить швидко змінила свою тональність, запищала набагато тонше. А потім і взагалі вимкнулась. Суперечливі повідомлення почали надходити з міста та з навколишніх населених пунктів. Десятки машин ДСНС, кажуть, уже в дорозі, а людей – евакуйовують. Ніхто нічого сказати не може, наші хлопці нервують, намагаються додзвонитися до рідних, хто проживає поряд. І не всім це вдається.

   Наче як відбулася екологічна катастрофа. Верещук киває, мовляв, воно й зрозуміло. Комарицький відразу зазначає, що ЧАЕС вибухнула ще у 86-му році, а історія не любить повторюватися. Звичайно, що ми всі думали про Росію та про війну. Подумки готувалися до найгіршого. Далі це “найгірше” виявилося ще більш кошмарним, ніж ми могли собі уявити.

   І навіщо стільки військових? Чому немає конкретики? Я страшенно не люблю безлад. Цим армія і приваблювала завжди, ще до повномасштабного вторгнення; у війську немає місця для двозначності, чи натяків. Завжди є ситуація, наказ, пов’язаний із нею. І команда мого Ромчика. Зараз же я точно бачила, як до запуску готують ще одну вертушку окрім нашої. Ні я, ні наші хлопці не отримали нормальних пояснень.

   А далі – хаос, метушня, нас заганяють до вертольота у повному спорядженні та дають короткий інструктаж Роману. Я не чую, що йому каже майор, тому що вже на повну гудить двигун. Обличчя коханого похмурніє, а брови супляться. Майор розмахує руками, кричить, нервує. До нього підбігає хтось із молодих контрактників, я забула його прізвище. Хлопчина років вісімнадцяти доповідає, на що майор кричить ще сильніше. Мій Роман киває. Далі кидає короткий погляд на гелікоптер, всередині якого ми вже очікуємо на виліт. На нас, на свою групу. В одну мить я зчеплююся з ним поглядом. Ромчику, що відбувається? Що ти почув?..

   Спогади пролетіли спалахами у моїй голові. Все це було недавно. А потім – падіння. Піздемелля. Сакральна мелодія продовжує розкочуватися навкруги.