Раді Вас бачити!

Нове життя

   Так розпочалося нове життя сержанта Павела Єдлічки. Того дня він встиг багато: познайомився з Петриком, дивакуватим молодиком, сходив на полювання з Максимом (якраз була його черга), облаштувався в будиночку через дорогу, майже навпроти житла Шермана. Нове укриття йому подобалося значно менше, ніж той самий дім, де він провів минулу ніч. Але сперечатися з туземцями сержант не став.

Кажуть, що ця халупа безпечна – отже, підкориться поки. Нова оселя була майже порожньою, от з цього дому винесли все, що могли. В кімнаті тільки ліжко зі старим матрацом, порожня книжкова шафа та столик. Добре, що хоч вікна і стріха цілі. Шпалери на стінах давно облупилися, в деяких закутках будинку лютував чорний грибок з пліснявою. Ще була кухня з непрацюючою іржавою плитою, вітальня з продавленим диваном, куди він точно не наважився б сісти. 

— А про той будинок на околицях краще забудь – сказав йому Максим, коли вони пішли на кабана, щоб поповнити запаси м’яса – Там балакучка. В той бік ми особливо й не ходимо. Вранці Шерман обхід здійснював, тому тебе й знайшов. Ось тут ти можеш жити безпечно.

— Що таке балакучка?

— Ти забитий дошками дім бачив?

   Словак кивнув. Він пам’ятав будинок з забитими вікнами й дверима. Якби не старий з гвинтівкою, то він неодмінно б спробував обслідувати те місце.

— З того дому голоси лунають. Балакає хтось і балакає. Так і згинули декілька наших. Ось теж ходили, напевне, заглядали до будинку, слухали балачки – і пропали. Ти сам нічого не чув там?

— Ні.

— Ну пощастило тобі. Дивно. Ти ж цілу ніч провів біля балакучки, так?

— В домі навпроти.

— От я й кажу, везучий! Ми ті будинки не чіпаємо зараз. Ну, якщо ти не відкинув копита, отже хату навпроти балакучки можна вважати відносно безпечною. Якось навідаємось, коли Шерман скаже.

— Максим, а ось ти кажеш, що загинуло декілька ваших. То з вами ще хтось у селі жив?

— Було декілька чоловік…

   Сам Максим мешкав на одному подвір’ї з Шерманом, прямісінько в погребі. Той льох служив для чоловіків і камерою схову також. Власне, більшу частину припасів вони тримали там. В одному з будинків мешкав стариган в окулярах, в другому, меншому домі вони тримали різні інструменти, одяг, взуття, старе барахло, яке ще могло принести якусь користь. Туди ж пізніше вони принесли тупу сокиру, знайдену напередодні, та кухонний ніж.

Зносили чоловіки взагалі все, що вдалося знайти корисного в навколишніх безпечних оселях. Тому що були й небезпечні… А ще в тому другому будиночку була майстерня Максима, Єдлічці її теж гостинно показали. У цього типа, Максима, руки взагалі працювали добре, він якимось чином навіть змайстрував декілька самопальних пістолетів, що стріляли металевими кульками.

— Зі зброєю у нас ситуація не дуже. Є дещо в запасі, це так. Але для звірини намагаємося користуватися тільки пістолями, а кулі – економити. Стріляти треба влучно, тому що перезаряджати довго. Ти взагалі стріляв колись зі схожого, Словак? Самопали бачив? – Поцікавився у дезертира Максим, коли вони трохи відійшли від села.

  Хоча день був сонячним, а все рівно якось не так все виглядало навколо, як мало б. Єдлічка не міг це зрозуміти, скоріше відчував. Ось ніби й струмок шумить, і вітер колихає високу траву, і дерева поскрипують. Трохи далі починається ліс. Пахне свіжістю весни, а все рівно не те щось. Від села вони відійшли відносно недалеко, а будинки вже почали ховатися за якимось туманом. Навколишній природі наче не вистачало кольору, все тут було недостатньо зелене і… справжнє. Сержант відчував себе ніби на вицвілій кіноплівці.

— Не доводилось.

— Сьогодні спробуєш. На. Для тебе брав – З цими словами Максим зупинився, дістав зі свого рюкзака запасний пістоль, декілька металевих кульок, та простягнув це все Єдлічці. Той прийняв дарунок без особливого ентузіазму.

   Хоч Максим і посміхався, а очі такі ж як і були, погляд пильний, уважний. Сам пістоль нагадував щось середнє між арбалетом та самопалом з фільмів минулої епохи про бандитів. Як би це собі пальці не повибивати з такого…

— Кабанчика будемо валити. На полюванні коли був востаннє?

— Не був ніколи – Пробурмотів у відповідь сержант.

   Відповідь була правдивою. Сам же Максим окрім пістоля тримав під спортивною курткою нормальний такий пістолет, Беретту. А з нього, як з “новачка”, покепкувати вирішили, це дратувало. Але як би там не було, а чудернацький пістоль це вже хоча б якась сила в руках.

— Сьогодні полювання у нас просте. Будемо приманювати гризло.

— Гризлі? – Не зрозумів Єдлічка і подумав, що мова йде про ведмедя.

— Ні, Словак, саме гризло. Таку морду важко назвати якось по-іншому. Сам побачиш.

— А що воно таке взагалі? На кого полюємо?

— Щось по типу лісового кабана. Ходять або поодинці, або парами. Тупі, як чобіт! Бачать і чують теж погано. Приманюються легко. М’ясо зате з них хороше, трохи на свинину схоже. Але після нього потім в кущі будеш ходити разів десять. Звикнеш.

   Полювання на кабанчика дійсно виглядало не так, як собі уявляв Єдлічка з самого початку. Максим дістав з рюкзака якусь убиту звірину в целофановому пакеті, схожу чи то на тхора, чи то на білку. Спершу Словак взагалі подумав, що то був кіт, тому що тільце досить крупне. Але ні, все ж якийсь гризун. Максим обережно поклав тушку на землю, штрикнув її гострим лезом ножа декілька разів, після чого велів іти назад. Вони заховалися за великим старим деревои і чекали.

Максим дістав свого дерев’яного пістоля та почав його заряджати. Робив він це повільно, тому Єдлічка кивнув, і не чекаючи нових підказок почав повторювати все за Максимом. Руки трохи не слухалися, металева кулька впала в траву. Однак трохи пововтузившись, він нарешті зміг зарядити пістоль правильно. Наче як.

— Вони приходять на кров – Шептав Максим – Побачиш, то дай підібратися ближче. Цілишся в око. Або в рило. В ніс. Зрозумів?

   Сержант кивнув.

— Гризло – тупа тварина, але кров чує добре. Нам треба убити його відразу, брати тушку і забиратися. Тому що потім можуть прийти й інші. Воно не потрібно. Слухай далі. Якщо прийдуть два гризла – то валимо обох. Якщо що, то з Беретти доб’ю, не бійся.

   Далі йшло довге очікування. Сидіти в повній тиші їм довелося хвилин десять, не менше. Час від часу він поглядав на Максима, а той закляк непорушно, тільки очима кліпав. Був на готові. Нарешті з лісу почулось, як щось наближається до них, тихо ламались гілки під вагою невідомого створіння, шелестіла трава. Через якусь мить з кущів виглянуло щось віддалено схоже на кабана, але значно потворніше. Воно пересувалося на великих м’язистих лапах, було повністю вкрите густою коричневою шерстю.

Рило одночасно як морда собаки, чи вовка, і свині. Здоровенні ікла, товстий лоб, морда продовгувата, хижа. Звір підійшов ближче до мертвої тушки, свинячий ніс затремтів, наче принюхувався. Воно видало звук, схожий на похрюкування. Максим обережно прицілився і дуже тихо сказав:

— Стріляй.

   Дезертир прицілився і спробував розслабитися. Він взяв на мушку голову потвори, яка вже почала пожирати мертву тушку. Намагався вцілити в око. І вистрілив, коли видихав. Бах! Спалахнуло, прогримів постріл, з’явився димок. Кабан вмить похитнувся, але не впав. Сержант перехвилювався, мабуть, тому що так-то стріляв непогано.

Потрібно було відкалібрувати свої вміння відповідно з новим озброєнням. Натомість потвора загарчала як собака, вишкірила свої масивні зуби і розвернулася мордою до їхнього дерева. Кабан вже був готовий кинутися вперед, як Максим зробив другий постріл. Бах! І от його куля влучила саме туди, куди треба. Око звіра бризнуло, кабан загарчав ще раз. Похитнувся декілька разів і повалився нарешті набік. Сержант Єдлічка з полегшенням зітхнув.

— В око цілитись треба, інакше не завалиш. Пішли, немає коли баритися.

   Максим дістав ножа (іншого, не того, яким штрикав нещасне тільце гризуна, а більш масивного) та швидкими вправними рухами взявся відрізати лапи тварини.

— Лапи не їмо. Дуже жорстке м’ясо. Залишаємо тут – щоб інші схавали. Так вони не підуть за нами. Запам’ятав момент?

— Так.

   Максим вправився з роботою м’ясника надзвичайно швидко, так, наче різав ось таких потвор щоденно й десятками. Шкіра та товсті м’язи розходилися під лезом наче тонкий папір. Максим доклав трохи зусиль, натиснув сильніше – хруснула кістка. Єдлічка скривився.

— Дістань у мене з рюкзака торбину.

   Словак підійшов до Максима ззаду і дістав з рюкзака чоловіка класичну таку сумку в клітинку, яка здавалась тут зовсім недоречною.

— Зараз пакуємо кабанчика і йдемо.

   Коли з лапами створіння було покінчено, вони так і вчинили. Впакували здобич до білої торбини, що зберіглася напрочуд добре, і повернулися до табору. Саме табір – так місцеві мешканці називали будинок під номером сорок сім по вулиці Центральній. Що, чи хто сотворив зі звичайним кабаном ось таке? Лапи з п’ятірнею замість копит, шкіра під шерстю на мускулистому тілі неоднорідна, вона то світла, то темна. А морда… Хоча правильніше було сказати гризло – це щось з нічних кошмарів. Не може така тварюка виродитися, чи мутувати.

   Дорогою “додому” Максим трохи розповів про місцевий побут. Життя у чоловіків не було особливо солодким, але назвати його вкрай важким теж язик не повернувся б. З харчування – м’ясо місцевих потвор, гриби з лісу, іноді – рибалка. Вода зі струмочка, або дощова. Кип’ячена. Місцеву зелень чоловіки теж використовували, як для їжі, так і для заварки чаю. Шерман активно досліджував рослини.

Здається, у нього навіть були плани збудувати справжнісіньку теплицю з огірками, помідорами… Гриби, до речі, теж збирав тільки Шерман. Він легко відрізняв що можна їсти, а що навіть до рук не треба брати. Взагалі той старий був цікавим персонажем. Очевидно, він користувався повною довірою та мав великий авторитет в очах Максима... На рибалку до місцевого озерця вони вибиралися рідко, тільки коли Петрик давав позитивний прогноз.

— Озеро тут незрозуміле. Ми Петрика слухаємо. А він консультується з Костею та іншими його друзями. Якщо все окей, то йдемо рибалити. Інколи й щуку там впіймати можна. Якщо все не окей – до озера краще не підходити. Воно знаходиться трохи за Сонечком, але з іншого краю. Ти там точно не був.

— Якщо з ним не все гаразд, то я й не хочу.

— А це правильно, це – вірно. У нас тут надмірна цікавість не вітається. Вона боком може вилізти…

   Ким був Костик та його друзі, а також чому важливо прислухатися до прогнозів Петрика – все це сержант Єдлічка по-справжньому збагне пізніше.
         

* * *
 

   Отже, дезертир допомагав Максиму готувати обід з “кабанчика”. Той сказав, що наступного разу Словак сам буде займатися цим, коли прийде його черга, а сьогодні робили справу вони обоє.

— Гризлюків все менше. Я коли сюди прийшов, то кожного дня самі підвалювали з лісу! Навіть покидати село не потрібно було. Тільки що цілься і стріляй. Тому, Словак, це сьогодні так, несерйозно. Доведеться і на справжнє полювання вийти якось. На реальну дичину. От там вже доведеться спітніти.

   Ще коли служив у своїй частині, дезертир чув багато різних розповідей про тварюк, що населяють Сектор, але сам з ними не зустрічався. До цього дня. Ні, він не був наляканий, чи шокований. Скоріше перебував не у своїй тарілці та поки не знав, як тут вижити. Потрібен був час, щоб зрозуміти закони існування в Секторі, якщо такі, звичайно, можна було вивести. Їм ще в учебці майже щодня надавали інформацію про те, що відбувається всередині Сектору, про небезпеки, з якими зустрічалися інші люди. Хто вижив. Мертві, чи безвісти зниклі ж не могли поділитися інформацією, якою володіли.

Але одна справа це слухати, читати, обговорювати за чаркою. Геть інша – коли сам можеш торкнутися до потвори й побачити її так близько. Коли чуєш серед лісу несамовитий крик, коли тобі розповідають про хату-балакучку з краю села, коли знайомлять з Петриком, який постійно радиться з Костею та його друзями… Страх народжувався, але дуже повільно, десь в глибинах розуму. Набагато більше проявлялася тривожність. Невизначеність. Чарка… Думка про чарку ніби обпекла піднебіння. Сержант Єдлічка прикусив губу; він не пив вже більше доби, і це було кепсько.

   Обід з “кабанчика” готували довго, сержанту Єдлічці довелося навчатися ремеслу обробки м’яса находу. Словак все життя провів у місті в казармі, він то й тварин мертвих особливо не бачив. Тому зараз очікувано відчував гидливість, коли спостерігав за Максимом і допомагав йому. Однак незважаючи на купу часу й зусиль, обід вийшов наваристим, а м’ясо – соковитим. Спочатку, звичайно, у сержанта були сумніви стосовно того, чи варто брати до рота хоча б щось, що на світ народив Сектор. Але голод, як відомо, не тітка. І коли в повітрі запахло смаженим м’ясом, всі ці сумніви кудись вивітрилися, а в роті побільшало слини.

   Чоловіки розвели вогнище біля будинку Шермана, їли і розмовляли. Здебільшого розпитували дезертира про його службу на блокпості, але трохи казали й про себе. Максим, наприклад, повідав, що був підприємцем, а за освітою – інженер. Багато балакав і Петрик, але все, що говорив – нагадувало просто маячню без сенсу.

Судячи з реакції Максима й Шермана, це тут було нормою. Вони доглядали за Петриком наче за молодшим братом. Старий Шерман їв мало, лишень попивав чай із трав. Він все частіше поглядав на самого Єдлічку, час від часу перепитував того одне й те ж: як саме прибіг до села, чи не пам’ятає, що було вночі, з якого напрямку і так далі. Словак відповідав, зі смаком ковтав м’ясо. Нарешті не витримав і поцікавився:

— Хлопці, а у вас бухнути є?

   Петрик проігнорував запитання. Максим просто кивнув заперечуючи, а от Шерман відповів:

— Ми тут не вживаємо.

— Чому? – Щиро здивувався Словак.

— Сектор – небезпечне місце, ситуація може змінюватися в будь який момент. Потрібно бути уважним.

— Але ж ви живете тут вже скільки, як ви кажете… Пів року.

— Тому і живемо, що зберігаємо ясність думок.

   Петрик засміявся. Наче дитина, безпосередньо і дзвінко. Цікаво, а голосний сміх хіба не може привернути зайву увагу? Зауваження хлопцю не зробили. Воно й зрозуміло, Петрик був своїм.

— Чайку попий, Словак, він теж хороший! – Порадив Максим.

— Чай хороший! – Погодився Петрик – Треба ще й Кості налити.

— Зараз для Кості чашечку організуємо – Бадьоро підхопив Максим – А їсти Костя не хоче?

— Ні! Я питався його сьогодні. Костя каже, що він не голодний! Але я все одно його хочу пригостити. Хоча б чаєм!

   Словак глянув на молодика з під лоба. Ох і мурашки у нього пробігали спиною, коли він дивився на нього!

   А справа була ось в чому. Якщо старий Шерман та демонстративно ввічливий Максим хоча б трохи виглядали як нормальні люди, то молодий хлопець, якого вони називали Петриком, з головою не дружив зовсім. А дружив він з Костею – скелетом невідомого мерця. Як розповів потім старий Шерман, цей скелет так і був тут, в одному з будинків. Сидів посеред кімнати на дерев’яному кріслі. Повністю білий, чистий, і ні плям крові в кімнаті, ні якихось залишків, чи одягу. Наче років сто так просидів там.

Ну сидить собі скелет, і сидить, Шерман його оглянув обережно та й полишив. Далі до села прийшов Максим. За ним – і сам Петрик. Хлопець наче з неба звалився – жодних припасів чи зброї, гарно підстрижений, у більшій на два розміри куртці та тісних штанях. Переляканий до чортиків, брудний. З собою він навіть документи мав та гаманець, повний купюр з портретом американського президента. Коли побачив Максима й Шермана – кричав, розмахував руками, просив не чіпати. Чоловіки ледве заспокоїли бідолагу. Спробували розговорити. Петро Семко – так звали юнака – врешті зміг пояснити, що він потрапив в аварію та збив декількох людей. Його батько розізлився та відмовився його витягувати з неприємностей. Сказав, що потрібно дорослішати й нести відповідальність самому.

Петрик злякався наслідків своїх дій, в’язниці – тому вирішив втекти до Сектору разом зі своїм другом але з тим сталась якась біда. Той друг чи то забрав у нього припаси, чи припаси згинули разом з другом, важко було зрозуміти… Отже хлопця вони прийняли до себе, хоча той повністю з’їхав з глузду і спілкувався наче дитина років десяти. Але згодом і Шерман, і Максим переконалися в тому, що отримали безцінне надбання в особі Петрика. Петрик передбачав погоду, прихід звірів та чужинців. Виявляється, хлопчина ще ввечері напередодні сказав, що завтра до Сонечка може хтось прийти. Мовляв, Костя попередив.

   Загалом, Петрик не був обтяжений обов’язками. Він десь допомагав по господарству, коли мова йшла про не дуже складну роботу, але майже увесь час хлопець проводив на зарослому кропивою сільському кладовищі. Там він спілкувався зі своїми “друзями”.

— Вони говорять мені, а я слухаю. Спершу я думав то вітер так дує, або то моя голова. А ні! Вони розповідають мені про все, і про нас з вами!

   Спочатку схожі заяві викликали у чоловіків нерозуміння й страх, але коли вони побачили що прогнози дивака збуваються (наприклад, точний час дощу, чи місце нападу звірини), то відноситися до слів Петрика почали зовсім по іншому. Як пояснював потім Шерман, головне не слухати, а чути. Упіймати суть того, що хоче передати хлопець.

Однак найбільше сержанта Єдлічку напружував погляд Петрика – абсолютно відкритий і щирий, той дивився так, наче ліхтарем освітлював душу зсередини. Що, звичайно, навряд чи могло подобатися. Тому Словак намагався не зустрічатися поглядом з юнаком, та й взагалі уникати його. Власне, Петрик і не шукав його компанії. Як ото піде вранці на кладовище, або до Кості, свого мертвого друга, так і просидить там цілий день. Тільки ввечері прийде поїсти до табору. Оселився Петрик в тому ж домі, де на кріслі спочивав Костя.

   Так по-трохи дезертир звикав до місцевого життя. Першу ніч у новому домі проводити було тривожно, він прислухався до звуків на вулиці та згадував нещодавнє переслідування у лісі. А ще він разів з десять відвідував туалет; м’ясо потвори з лісу було хоч і смачним, а шлунок від нього крутило будь здоров. Господарі села попередили, що після заходу сонця краще не виходити з будинку. Просто не треба.

Якщо вже дуже закортить справити нужду, то є декілька металевих відер… Також вони видали йому ключ від вхідних дверей, мисливського ножа і той нещасний самопал з десятком металевих кульок. Ось і все спорядження. Це злило до скреготу зубів. Дуже не вистачало хорошого автомату поряд. Не довіряють йому поки. Та й дідько з ним. Добре, що взагалі прийняли до своєї сімейки та не виявилися мародерами. В принципі, чолов’яги нормальні, з ними можна мати справу. А дуренько той блаженний загрози не несе. З цими думками сержант Єдлічка тоді й заснув, коли шлунок трохи попустило. Це була друга його ніч у селі Сонечко.