Раді Вас бачити!

Країна чудес

   Микола привіз його до великого просторого дому. Доглянуте подвір’я, купка дрів під покриттям, собака, стайня, гараж. Біля гаражу – генератор. Все по-господарськи, було видно, що чоловік живе тут давно і нікуди точно не збирається.

Він пояснив, що це – своєрідна зупинка для всіх його “туристів”. Примовляючи щось кумедне, відчинив масивні вхідні двері та пропустив гостя вперед. Діловито показав, де знаходиться ванна з туалетом, де кухня а де кімнатка з ліжком. Богдан вже віддихався, прийшов до тями після поїздки. Нудота відступила. Він оглядав будинок. Всередині все прибрано, все на своїх місцях. Микола швидко заварив чай, запросив до столу прибульця.

Той лишень встиг роззутися. Бандану кольору хакі стягувати з голови не збирався. Волосся у молодика було довге та недоглянуте. Богдан витяг із внутрішньої кишені куртки целофановий пакет із паперовим конвертом всередині. У конверті – гроші. Плата за прохід.

— Тут як і ми з вами домовлялися. І ще за спорядження.

  Господар дому відсьорбнув чай, взяв до рук целофан з конвертом. Відкрив його, умілими швидкими рухами пальців перерахував гроші. Витягнув одну із купюр, підніс її над собою. Придивився, запакував гроші назад до конверту, а конверт – в целофан.

— Добре.

   Чоловік піднявся та попрямував з кухні. Повернувся через хвилини дві з старою темно-зеленою торбиною. Він поклав її на стіл перед Богданом та привідкрив.

— Пакуйся.

   Всередині було все, про що вони напередодні домовлялися: військова аптечка, металева фляга з водою, карта містечка Прут з його околицями, лічильник Гейгера, двоствольна рушниця та коробка з патронами. Пояс-патронаш. В коробці шістнадцять патронів. Вертикалка. Практично нова, недешева.

— А лічильник для чого? Хіба там є радіація? – Спитав Богдан у провідника. В інтернеті він знайшов достатньо інформації про заборонену територію. Люди писали про різну небезпеку, але про радіацію, здається, там не йшлося взагалі.

— Я не знаю – знизав плечима та чесно відповів Микола – Можливо й є. В Сектор треба йти підготовленим. Зайвих речей я тобі не продав, не переживай.

— Не переживаю.

   Богдан оглядав зброю. Приємна на дотик, досить легка, дерево якісне.

— Аптечка хороша, натівська, там і порошок сучасний для зупинки кровотечі, і ножиці, і рукавички, і бинтів декілька видів, різні таблетки з описом… Розберешся. Тобі віддав дешево, а так-то їх не дістанеш. Солдатам такі видають натівським!

   Богдан ледь помітно усміхнувся. Предмети щоденного користування натівських військових давно вже були доступні в інтернеті за помірною ціною. Для таких ділків як Микола не було проблемою дістати хоч з десять цих аптечок. Якби в Богдана було більше грошей, він точно купив би щось солідніше, ніж рушниця. Але й так на спорядження та на послуги провідника було витрачено дуже і дуже багато.

— Я ще й консервів натівських тобі дістати міг. Там смаки різні, а консерви саморозігріваються. І смачні!

— Ні, дякую, я маю з собою провізію. Мені головне ось це – Богдан кивнув на рушницю, що лежала на столі. А потім додав з виглядом знавця – Хороший агрегат.

— Звичайно хороший! Ти в мене можеш і пістолет купити, м? Є декілька варіантів…

— Та ні, ні, я вже й так порожній. Не треба.

— Ну тоді пакуйся, відпочивай, я тебе закриваю в домі. Двері нікому не відчиняй, з рушницею не пустуй. Мені треба у справах від’їхати.

   Цікаво, хто ж це буде стукати у дім Миколи? Хіба що патрульні. Але до найближчого блокпосту далекувато. Микола почував себе в безпеці, жодної тривоги чи недовіри. Принаймні, зовні. Розуміє ж, що без нього ніхто нікуди не пройде. Розуміє свою незамінність, тому і ціну може називати свою, і продавати втридорога що завгодно. Куплять.

Богдан це усвідомлював. Також він навіть не бажав задумуватися, звідки у цього Миколи стільки різного барахла і під чиїм прикриттям він займається своїм “бізнесом”. Чи допоможе вогнепальна зброя впоратися з усіма небезпеками Сектору? Цього Богдан не знав, але зброя точно була потрібна. Везти із собою все спорядження страшно. То тут то там сновигають патрулі, проходить перевірка документів, встановлення особистості.

Яку б реакцію у них викликав Богдан у формі, дуже схожій на військову, та ще й з рушницею?... Але він дістався до пункту призначення без пригод. Далі – короткий збір, відпочинок і очікування інформації від Миколи. Декілька упаковок з сухими галетами, декілька консервів, самостійно зібрана ще одна аптечка, набір змінної білизни, трохи одягу, спальний мішок... Богдан подумки перелічив все барахло, що взяв із собою. Хто зна, як воно складеться і скільки часу доведеться провести на забороненій території. І хто зна, що і коли може знадобитися. Рюкзак був важким, але зайвого там не було нічого. Так думав Богдан і переконував себе, що готовий до будь-яких несподіванок.
 

* * *
 

   Наступним гостем в домі став товстий чоловічок років сорока. Микола привіз його коли Богдан вже встиг помитися та перекусити тим, що було у холодильнику. Кілька бутербродів з лікарською ковбасою, мариновані огірочки. Після перекусу він пішов до кімнати та трохи задрімав на одному з трьох вільних ліжок. Душ вирішив не приймати.

Деякий час новий гість сидів на кухні та тихо розмовляв з Миколою, Богдан чув чоловічі голоси через замкнені двері. Дзвеніли ложечки – отже, пили чай. Як і з Богданом до цього. Потім гість делікатно відчинив двері та увійшов до кімнати. Обличчя охайно вибрите, світлий відкритий погляд, чорна спортивна куртка та штани кольору хакі. Трохи зайвої ваги. В руках – рюкзак, помітно менший, ніж у Богдана. Так і не скажеш по цьому чолов’язі хто він та чим займається. Чоловік зробив крок, привітався. Міцно потиснув руку.

— Здоров. Олександр.

— Богдан.

   Він сів на одне з вільних ліжок навпроти Богдана, поклав собі руки на коліна. Розімнув шию. Кашлянув. Досить міцним був цей чолов’яга, руки мав спрацьовані. Богдан байдуже застібнув рюкзак. В принципі, він був готовий.

Можливо і слід було поспілкуватися з Олександром, познайомитися з ним, але зараз всі думки Богдана сновигали довкола його рюкзака та плану подальших дій. Чолов’яга з розмовами поки що теж не ліз. Ніякову тишу перервав Микола. Він зайшов без стуку, сів на третє ліжко.

— Ну що, хлопці, я отримав інформацію. Через дві з половиною години відправляємось.

— О, до ночі встигнемо – Прокоментував Олександр.

— Без різниці. Я що вночі, що рано, що в обід вас би доправив. От що, треба вам декілька порад дати. Це входить в оплату моїх послуг, тому слухайте.

   Олександр “угукнув”, Богдан мовчки кивнув. Його цікавило, чи не спробує господар дому продати їм ще щось. Мовляв, для безпеки.

— На місці нас будуть чекати ще два чоловіки. Проводити я буду вас всіх разом. З ними я вже бачився. Інструкція перша – триматися купи. У Секторі ходять тільки групами. Триматися купи постійно.

Поодинці згинете в мить. Групою входите, групою ходите там. Це ясно?

— Ясно – Відповів Богдан.

— Це будуть такі ж туристи як ми?

— Можна й так сказати, Олександре. Скоро побачитеся. Так. Інструкція друга. Хоча, за порядком то вона перша, але хай буде друга. Через блокпост проходите тихо, як миші, ні слова нікому не кажете, роти замкнені, очі дивляться вперед. Патрульних не провокуйте. Ніяк. Взагалі. Будете робити все, що я вам скажу. Тоді потрапите в Сектор і вас ніхто не зачепить. Це ясно?

— Ясно – Повторив Богдан.

— Ми на блокпосту щось давати їм маємо?

— Ні, це вже моя відповідальність. Ви просто мовчки топаєте і слухаєте. Так, інструкція третя – Микола хитро примружив очі – Ви телефони прості з собою маєте? Не смартфони, не айфони, не планшети, а кнопкові мобілки?

   Олександр витягнув  із кишені куртки мобільний телефон дуже старої моделі. Чорнобілий, як зрозумів Богдан, простенький. Цікаво, де ще такі продаються? Приблизно такий же, але кольоровий, він і собі прикупив разом з новою сім-картою. Олександр покрутив в долоні свій гаджет червоного кольору:

— Ось.

   Микола перевів погляд на Богдана. Той кивнув:

— Я теж маю.

— Добре. Отже, інструкція третя. Коли будете повертатися – підходите до старої напіврозваленої стайні. Ви її не пропустите, я вам вже розповідав. Сьогодні будете там. Біля стайні стоїть вежа ЛЕП. На ваших картах у вас воно відмічене як точка “A”. Так от, коли будете вже йти назад – от там якраз біля вежі, чи біля стайні вмикаєте мобільник та дзвоните мені.

Одразу можете й не додзвонитися, ви й самі знаєте, що у нас твориться із зв’язком. Дзвоните, я піднімаю слухавку і ми з вами домовляємось. Я далі вам скажу, як і де вийти. Виводжу я безкоштовно. Це ясно?

— Ясно – Знову повторив Богдан.

— Ну а далі вже не інструкція, а порада. Хочете прислухаєтесь, хочете – ні. Я не знаю з якою ціллю ви йдете до Сектору, мене це не цікавить, але дуже вам раджу нічого ніде не чіпати. Не їсти продукти, які знайдете, не пити воду. Не заходити до зачинених квартир. Якщо до міста дійдете.

   Це “якщо” зачепило вухо Богдана. Він вже відкрив рота, щоб щось спитати, але його випередив Олександр:

— А чому не заходити? Там не живе ніхто, а привидів я не боюсь, та і думаю мій напарник також.

   “Напарник”. Кумедно. В напарники набивається, чи кепкує? В тім, нехай. Незважаючи на природній скептицизм, до інструкцій Миколи Богдан вирішив прислухатися.

— Ну це дурний вчинок, проникнути до чужого житла. Не правильно. Краще не лізьте. Так, ну ніби все. Останню пораду дам вже на місці.

— А чому не тут? – Перепитав Богдан.

— Бо забудете. Так, ну все. Через дві години… — провідник глянув на циферблат наручного годинника – О шістнадцятій нуль-нуль я буду чекати вас надворі.

   Ага. Отже, триматися купи, нічого не чіпати, нікуди не лізти. Такі ж поради дає вихователь у дитячому садку, коли вся група змійкою прямує на прогулянку, тримаючись за руки. От тільки якраз для цього до Сектору люди і йдуть, щоб щось зачепити, щоб кудись залізти… Необхідність бути частиною команди не тішила Богдана. Він готувався йти один.

Так повелося ще з дитинства, коли зовсім юний Богданко бродив лісами, досліджуючи навколишній світ. У дикій природі він міг подбати про себе й сам, а от як поводитися в групі озброєних людей, котрих бачив вперше та не міг їм довіряти, він не дуже добре розумів. Отже, їх буде четверо. Олександр, він, Богдан, і ще двоє невідомих. Микола вийшов з кімнати, а товстун прийнявся копирсатися у своїй сумці. Богдан ліг, обернувся до стіни. Було б добре подрімати перед виходом. А вже потім – знайомство та розмови. Щось дзвеніло та постукувало всередині рюкзака, декілька разів Олександр нервово кашлянув. А потім і сам влігся. Однак тиша довго не тривала.

— А ти звідки сам?

— Зі Львова приїхав. А ти?

— Я з Київщини. Ти Миколу в інтернеті так само знайшов.

— Угу.

— Ну ясно. За моїх часів це не було б… так просто.

   Знову тиша. Але Богдан відчував, що діалог продовжиться.

— Дорогувато, звичайно, але… На одному форумі читав, там дехто заходив з півночі – так ще дорожче. – Вів далі Олександр.

— Може й таке бути.

— Ну так і дешевше не буде ставати. Треба рухатись, поки це ще можна подужати по грошах.

   Богдан не відповів нічого. Він недостатньо добре знав “напарника”, щоб займатися теревенями про все на світі. Богдан надіявся без перешкод проникнути на заборонену територію, а далі діяти за обставинами. Микола точно не просто так радив триматися разом.

Він прикрив очі, очікуючи, що скаже далі його сусід. Але той замовк. Богдан сам нікому ніколи не нав’язувався, і не любив, коли хтось проявляв настирність. Тим паче, що Богдан хвилювався. Чолов’яга зітхнув, щось пробуркотів собі під ніс та поставив свій рюкзак біля ліжка.

* * *
 

   Світло у Чахлику зникло як тільки почало смеркатися. Микола лишень махнув рукою. Мовляв, свічок у домі достатньо, ліхтарі заряджені, і генератор є. Ввечері селище виглядало ще більш покинутим. Подекуди у вікнах тьмяно жевріли свічки, людей не було видно зовсім. “Шістка” виїхала на розбиту дорогу посеред поля. Стрімко наближалася ніч. Пробиратися до Сектору в нічній пітьмі не хотілося зовсім, але інших варіантів не було.

Микола невпинно щось говорив, сміявся та розповідав анекдоти. Товстун виявився хорошим співрозмовником, чоловіки знайшли одне одного. Спершу Богдан трохи вслухався в розмову, навіть вставив декілька слів. А потім, коли мова зайшла за насущні біди та проблеми, зовсім випав з бесіди, занурившись у власні думки. Він вже встиг роздивитися частину спорядження свого супутника, коли вони сідали в авто і тепер роздумував, чи зробив він правильний вибір, купивши у провідника рушницю. На колінах Олександра лежав складений повністю чорний АКС-74У.

Богдан теж думав про схожий агрегат, Микола навіть пропонував дещо. Але після довгих роздумів та співставлення цін, свій вибір Богдан зупинив на рушниці. Стріляв він добре ще з підліткового віку, як тільки почав з батьком ходити на полювання. На АК не вистачило б грошей, зате правильно розпорядившись тим, що мав, Богдан зміг придбати багато потрібних медикаментів, прекрасні берці, теплу куртку, зручні штани та ще багато незамінних дрібниць в такому поході. Тим паче враховуючи, що вже на носі зима. А от що саме з придбаних речей пригодиться всередині Сектору – буде видно... В решті-решт, це дика природа. Звірі, холод, голод, можливо – недружелюбно налаштовані люди. Хоча б до такої небезпеки він був готовий.

— Заховай автомат. Не треба хлопців на блокпості драконити.

— Заховаю, все розумію. Нас же не будуть обшукувати?

— Не будуть. Але стволи не повинні кидатися в очі.

   Олександр кивнув та обережно перемістив “калаш” до рюкзаку. Трохи дивним та незграбним був цей товстун. Але точно не простаком.

   Згодом за вікном стемніло зовсім. Провідник взяв свій кнопковий мобільник та приклав до вуха. Через декілька секунд сказав у слухавку:

— Алло. Це я. Так. Якраз  під’їзджаю.

   Микола звертав то на одну доріжку, то на іншу, виїхав на трасу, а потім машина знову повернула чорт зна куди. Нарешті “шістка” зменшила швидкість, завернула до лісу, через метрів сорок зупинилася. У світлі жовтих фар біля лісу стояло двоє чоловіків з похмурими обличчями.

Очевидно, їм і телефонував провідник. Один дебелий, високий, в довгому плащі з капюшоном на голові. З під капюшона визирає налобний ліхтар, як у шахтарів. Інший незнайомець – низький, у куртці, схожій на Богданову та у в’язаній шапці. Він примружив очі та намагався розгледіти, кого ж це везе Микола всередині.

— Виходьте, козаки. Приїхали.

   Богдан і Олександр вийшли назовні. Двигун продовжував працювати.

— Добрий вечірок! – Бадьорим голосом привітав їх той, що був нижче. Він зміряв поглядом Богдана, потім товстуна. Богдан бачив цього парубка всього хвилину, а вже відчував неприязнь.

— Добрий, добрий – Відмахнувся Микола – Знайомитися потім будете. Зараз слухайте мене.

   Вони втрьох оточили провідника. Ще один незнайомець стояв віддалік. Він не сказав жодного слова та не підійшов до Миколи. Богдан зиркнув на чоловіка – дорослий, зрілий. Обличчя у зморшках, густі темні брови. Вигляд хижий. Його ж супутник начепив на обличчя недоречну усмішку. Якщо не брати до уваги густу щетину, то років цьому парубкові було менше, ніж Богдану.

— Попереду блокпост. Спокійно йдете, не смикаєтеся. Ти – Микола вказав пальцем на незнайомця в капюшоні – попереду. За тобою – він – Вказівний палець різко переметнувся на Олександра. Той переминався з ноги на ногу та шморгав носом. Замерз, чи що? – Далі ти йдеш – Тепер Микола глянув на невисокого молодика. А замикаєш – ти – Закінчив своє розпорядження провідник і вказав на Богдана. За яким принципом створював цю шеренгу Микола, і чому вони повинні іти саме так, либонь, знав лише він.

— Діма! – бадьоро повідав парубок та протягнув долоню спершу Олександру, потім Богдану. Надто бадьорий, надто веселий. Руку потиснув слабко.

— Олександр.

— Богдан.

   Микола дістав з кишені пачку цигарок, витягнув одну та закурив.

— Можете перекурити поки, козаки.

— Не треба курити – Подав голос таємничий незнайомець у капюшоні – Бігти буде важко.

— І то правда – легко погодився Діма, але все ж закурив – Шкода я електронку не взяв, ага.

   Сам Богдан не палив вже років шість. Він давно кинув, тому зараз хмарки диму та запах наштовхували на давно забуте бажання. Олександр кашлянув, чи то від диму, оскільки теж не закурив, чи то дійсно застудився. Богдана більше цікавило, чому їм доведеться бігти. Або від кого.

— Отже – Сказав Микола, випускаючи струмінь диму – Не сприймайте там все всерйоз. Це моя остання порада.

— В якому сенсі? – Перепитав Олександр.

— В прямому. Так, я роблю телефонний дзвіночок і якщо все добре – потихеньку йдем.

   Микола відійшов від машини, почав кудись дзвонити. Олександр почесав потилицю та сказав:

— Цікавий чоловік. Це він що таке мав на увазі, га?

— А пофігу – Махнув рукою Діма – Хіба ти не знаєш, куди прешся?Ти йдеш до країни чудес.

   Богдан вирішив перешнурувати черевики, крадькома кидаючи погляд на мовчазного незнайомця. Той і не думав знімати рюкзак. Так і стояв непорушно спиною до “компанії”.

— А ти чого такий насуплений? – Спитав Діма та ляснув долонею по плечу зігнутого Богдана. Той відсахнувся, відповів якось невпопад:

— Все в порядку.

   Богдану ніколи не подобалося, коли хтось із малознайомих йому людей норовив порушити особисті межі надто швидко. До автівки повернувся Микола. Він вже не посміхався, раптово став зібраним та серйозним. Коли Діма перетнувся з ним поглядом, то сховав посмішку теж.

— Вперед. За мною – Швидко кинув провідник – Блокпост одразу за поворотом.

   І вони рушили вслід, кожен зі своєю ношею. Точно в такому порядку, як їм і велів Микола. Хоча Богдан і звик до довготривалих та виснажливих походів у гори, але потрібно було зізнатися – рюкзак важкий. Намагаючись не вступити в багнюку, Богдан рушив слідом за Дімою, замикаючи їх шеренгу. У світлі ввімкнених фар було помітно легкий туман, що ніжно стелився на землю, ніби то був світанок. Повітря важке та хворобливе, притаманне для дуже пізньої осені.
 

* * *
 

   До блокпосту вони дійшли через хвилин п’ять. Не було сумнівів, що їх помітили давно, ще на підході – озброєний патрульний вже крокував до їхньої групи. Невеликий будиночок, сторожова вежа, прожектор та генератор, що гудів на всю околицю. Микола вимкнув ліхтарик, сповільнив ходу та підняв руки догори. Солдат підійшов ближче, ретельно без поспіху розглянув кожного, нещадно б’ючи променем ліхтаря чужі очі.

— Стали тут – Наказав він трохи незвичним акцентом, і кивком голови підкликав до себе Миколу.

Західні партнери посильно допомагали Україні у післявоєнному відновленні. Польські, словацькі та чеські військові не були чимось незвичним тепер, особливо з тих пір, як декілька приватних організацій специфічної діяльності, скажімо так, підписало певні контракти з українським Міноборони. Поки провідник розраховувався з патрульним, про щось тихо розмовляючи, Богдан спробував розгледіти, скільки взагалі тут було людей. Та не зміг, бо в очі знову хтось світив. Богдан відвернувся.

Їх провідник підійшов невдовзі. Вигляд він мав геть розгублений. І ось ця раптова невпевненість, а перед нею серйозність, що прийшла на зміну грайливому настрою, страхом кольнула серце.

— Так, козаки. Маршрутом знову пускають вертоліт. Давно не пускали. У вас хвилин двадцять, щоб дістатися до точки. Поки ви не в Секторі, вам нічого не загрожує. Стріляти не будуть. А от всередині – намагайтеся не потрапляти від світло прожектора, якщо побачите в небі “пташку”. Кирило, поясниш їм!

   Чоловік у капюшоні мовчки кивнув. Отже, вони тепер знають його ім’я. А ще знають, що над Сектором сновигає гелікоптер, від якого, ясна річ, потрібно ховатися. І ще всі вони дізналися, що мають зовсім мало часу. Діставатися до тієї самої стайні та вежі ЛЕП потрібно швидко. І все це посеред ночі через ліс. Думки виром промайнули у голові Богдана, але сформулювати з них хоча б щось словесне він не встиг. Військовий махнув рукою своєму напарнику біля шлагбауму. Мить – і шлагбаум почав підніматися.

— Давайте, давайте, бігом, пішли!

   Їхня новостворена команда пройшла через блокпост. Вже без Миколи. Провідник залишився позаду. Зверху - сліпуче світло прожектора, навколо – мерзенне вологе повітря, попереду - спина Діми. Той розвивав солідну швидкість. Ліхтар був увімкнений тільки у ведучого Кирила.

— Цікаво, в спину не пальнуть? – Із натугою напівпошепки поцікавився Олександр. Чи то сам у себе, чи то йому дійсно була важлива відповідь.

— Ці не будуть стріляти. А інші нас не побачать.

   Це був вже другий раз, коли заговорив Кирило. Вони ледь не переходячи на біг минули ще з десятка два метрів, а потім завернули до лісової хащі, як і заповідав пан Микола. Орієнтир – повалений дуб. Дерево виглядало точно так, як його описував провідник не один раз... Так група з чотирьох чоловіків пройшла на заборонену територію Сектору тієї ночі.

   Провідник Микола ще деякий час дивився в слід фігур, що віддалялися, та думав. Він ніяк не міг збагнути таких людей як Богдан, чи Олександр. Що вони забули там? Для чого їм проникати туди, звідки скоріш за все не повернуться? І ні один, ні другий, на ідіота не схожий. У ідіотів не буває таких грошей. Це з Кирилом та Дімою все зрозуміло – типові клієнти. А от ці двоє… По їхніх мордяках було зрозуміло, що не розграбовувати закинуті домівки та магазини вони збираються. Що ж тоді? Розгадати всі таємниці світу? Полоскотати собі нерви?

— Дядь Коль, ти скільки ще будеш бідолаг приводити нам? Тобі самому їх не шкода? – Спитав білявий патрульний, перераховуючи гроші в конверті, які йому до цього передав Микола.

— Так що я, насильно їх сюди приводжу? Самі пруть.

— Пруть… - Багатозначно повторив той, не відриваючи погляд від купюр. Пруть і мруть…Ну але якщо пруть... Будем пропускати! А що робити?

— Філософ ти, пан Єдлічка. Добре, поїхав я.

— Давай.

   Микола неспішно попрямував до своєї “шістки”. Машина вірно чекала свого господаря з увімкненими фарами та тарахкотінням двигуну. День видався прибутковим.