Раді Вас бачити!

Цікавинки

   Створюючи неймовірний шум довкола себе, група продиралася через чагарник. Дивна річ, але цим лісом люди перестали ходити зовсім недавно, а виглядав він настільки дико, ніби людська нога сюди років десять не ступала.

Кирило незмінно йшов попереду та освітлював шлях налобним ліхтарем. Йшли мовчки, економили повітря в легенях. Дістатися точки потрібно було швидко. А вже там – привал, перекур, кому що до вподоби. Для себе Богдан вирішив відколотися від групи як тільки вони дістануться до вежі ЛЕП та якось переночують. На правах замикаючого Богдан увімкнув свій ліхтар та спробував роздивитися довкола. Нічогісінько окрім густих кущів та височенних дерев. Тішила думка, що заблукати у цьому лісі неможливо – так говорив Микола.

Потрібно просто нікуди не звертаючи йти на північ. Благо компасом у їхній групі був споряджений кожен. Важке дихання Олександра змішувалося з якимось хрипінням. Видно, товстун давно не займався фізичною активністю. Ну, нехай звикає, ходити повністю спорядженому справа нелегка. Богдан це знав. А Сектор – це не Хрещатик. Тут потрібно… Богдан подумки зупинив себе. А що тут потрібно? Звідки він взагалі знає, що таке Сектор?

Юнак дивився під ноги та намагався освітлювати дорогу собі та Олександру з Дімою, що йшли попереду. Зайві думки потрібно відганяти, зосередитися треба на самому шляху.

   Вертоліт навряд чи буде сновигати околицями Сектору довго. В інтернеті люди писали, що патрульні ніколи далеко не залітають. Такі польоти взагалі відбувалися нечасто, та й в день, а не посеред ночі. Кирило пришвидшився – всі інші за ним. Часу залишалося все менше. Хоча й Микола запевняв, що ліс безпечний, а мінні поля повністю знеструмлені (тільки на час їхнього переходу), Богдану було тривожно. Він не звик ходити по лісу без зброї, а рушниця зараз була не в руках. Микола взагалі радив не затримуватися у лісі, навіть коли мова про гелікоптер ще не йшла.

— Там багато різних датчиків, камер – Казав Микола — Вони все бачать. Тому лісом пройти треба швидко і без затримок. Не провокуйте людей. На блокпості хлопці нормальні, але за лісом спостерігають не тільки вони. Є ще і німецька сторона. Диких звірів у цьому лісі точно немає, на патрулі ви не нарветеся. Принаймні, коли ви будете йти… Тому стволи не випихайте, зупинок не робіть.

   Як саме патрульні продиралися хащами поміж величезних гілляк здичавілих дерев – було загадкою, але не настільки цікавою, щоб Богдан всерйоз про це замислився всерйоз.

   Через деякий час чагарник почав рідшати, йти стало трохи легше, хоча під ногами хлюпало багно. І раптом, якось навіть різко, ліс закінчився. Вони вийшли на галявину. Отже – все. Вони всередині Сектору. Тепер потрібно сховатися. Кирило повернув голову вліво – широкий промінь ліхтаря окреслив фігуру височенної вежі ЛЕП.

Він перевів свій ліхтар в інший режим, світла довкола поменшало, воно стало тьмяним, а Богдан свій ліхтар вимкнув зовсім. Про світломаскування Микола говорив теж багато. А ще він не радив взагалі вештатися забороненою територією вночі. Особливо – з увімкненими ліхтарями. Всі четверо не змовляючись підійшли до старої перекошеної стайні, що стояла біля вежі. Довкола жодних інших конструкцій чи будівель.

   Кирило увійшов першим. Він не поспішаючи роздивлявся нутрощі стайні, оглядав стіни та підлогу, освітлюючи все приміщення. Тут було охайно та чисто, жодних неприємних запахів, чи гною. Збоку – складена купка дров. Дах цілий, стеля висока. Захеканий Олександр стягнув з себе рюкзак та примостився біля дерев’яної стіни, присів. На підлогу біля себе поклав увімкнений ліхтар. Це був їх перший привал. Богдан теж зняв з себе ношу. Серцебиття ще не вгамувалося, футболка прилипла до спини.

— А фізкультурою треба займатися! – Підмітив Діма з хитрою посмішкою на обличчі – Он як ти захекався!

— Ну… — ніби виправдовуючись, розвів руками Олександр – Я не молоденький вже!

— То не вік – Заперечив говірливий молодик – Он Кирило теж…

— Тихо.

   Це був хриплий голос самого Кирила. Діма моментально прикусив язика. Кирило стягнув з голови капюшон, та підійшов до групи.

— Хлопці, треба вам пояснити ситуацію – Розпочав він, звертаючись насамперед до Богдана та товстуна – Ми з Дімою ідемо до Пруту. Ви теж йдете до Пруту, правильно?

— Так – Відповів Богдан.

— Ну а куди тут ще можна йти? Я до Пруту йду – Кивнув Олександр.

— Ми вже були в Пруті – Кирило кивнув на свого товариша — Але заходили не звідси. Ми нормально орієнтуємося тут, можемо розгледіти небезпеку швидше ніж ви.

— Ви вже були в Секторі? – Вирішив уточнити Олександр. Богдану на мить здалося, що у товстуна аж очі запалали від цікавості.

— Я пропоную йти разом. У нас є свої припаси, нам нічого не потрібно від вас. Але разом дійдемо швидше.

— Це ви заходили не звідси? – Перепитав Богдан, намагаючись згадати, про які ще блокпости поблизу він читав.

— Каже ж тобі людина, що не звідси заходили! Але тут всюди все однакове, один чорт зад у милі – Вирішив влізти до бесіди Діма, але як тільки перетнувся поглядом зі старшим колегою, знову замовк.

— Ми входили з іншого боку. Але дорога та сама. Діма хотів сказати, що тут всюди небезпечно, хорошого шляху немає. Але ми були там і повернулися. Карта у нас своя.

   Кирило дістав з нагрудної кишені у декілька разів зігнутий папір та простягнув Богданові. Богдан обережно розгорнув мапу Кирила. Дійсно, на цій мапі було зроблено багато різних відміток олівцем та кульковою ручкою, нанесено багато нерозбірливих написів, скорочень. Олександр підвівся та став поряд. Він вирячився на мапу з таким виразом, ніби побачив небесне одкровення.

— Дійдемо до Пруту, а там – кожен своїм шляхом.

— Ви маєте карту, ви знаєте дорогу. Яка вам користь з нас? – Запитав Богдан, одразу усвідомивши, що питання по своїй суті було дурним. Микола ж сам недавно говорив, щоб вони трималися купи, та й здоровий глузд підказував, що у групі буде вижити легше. Без тіні посмішки Кирило відповів:

— Стволи ваші. І ходити по двоє, чи по одному тут не можна, скоро ви самі в цьому переконаєтеся.

— Дикі звірі? – перепитав товстун. Він вже опанував дихання та розглядав зараз карту разом з Богданом.

— Ну і звірі теж.

   Кирило забрав свою мапу, знов зігнув її та сховав до кишені. Олександр зиркнув на Богдана, потім на Діму. Останній продовжував посміхатися.

* * *
 

   Тільки но трохи перепочили, як з’явився гелікоптер. Зайнятися вогнищем вирішили вже коли “пташка” полетить геть, зараз же всі четверо зайшли до глибин стайні та повимикали ліхтарі. Вертоліт літав над лісом, де вони ще недавно проходили, широкий промінь яскравого світла миготів то тут, то там. Богдан спостерігав за рухом променю через вузьку щілину в дерев’яній стіні. Гелікоптер ще трохи покружляв десь поряд, а потім почав віддалятися. Згодом звук його двигуна затих, потонув у ночі.

— От і все. Заспокоїлися – Сказав Олександр та зайшовся кашлем. Глухо якось закашлявся, недобре.

— А вони й не тривожилися, а якщо тривожилися, то, блін, не через нас. Ми бабок заплатили достатньо, щоб пройти спокійно.

— Ми заплатили, щоб нас пропустили. А тут нас можуть спокійно пришити – Доповнив свого напарника Кирило – Але далеко в Сектор патрулі не проникають. Бояться.

— Ви от були з Дімою всередині… – Невпевнено почав Богдан – Все, що в інтернеті пишуть – це правда? Хоча б частина з того?

   Діма насмішливо гмикнув, та передразнив Богдана:

— В інтернеті! Злягатися з дівками ти теж через інтернет вчився?

— Не через інтернет, а практичним шляхом – Відповів Богдан та перевів погляд на Кирила. Той не розслабив на обличчі жодного мускула. Здавалося, його гримаса похмурості ніколи не змінюється. У Богдана не було бажання звертати увагу на дурнуватого молодого гопника. Принаймні, зараз.

— Там по різному. Інтернет я не читаю.

   До Квітниці, найближчого села, вирішили прямувати на світанку. Багаття розвели у центрі приміщення – там ще давно хтось видер частину дошок та зробив великий отвір  якраз для того, щоб можна було розпалити вогнище без пожежі прямо у ямі. На дні ями ще залишався холодний попіл. Дрова дуже допомогли, навіть не довелося виходити назовні, щоб знайти підходящу деревину. Широкі ворота до стайні були зламані, отже задихнутися чадним газом група не ризикувала.

   Діма спершу намагався  розвести вогнище сам, але замість нього це набагато швидше зробив Богдан. Жодного бажання покрасуватися - просто він був твердо впевнений, що вміння розвести багаття в будь-яких умовах є вкрай важливим. Не тільки для любителів мисливства та гірських походів.

— О, молодий, а в побуті ти умієш вправитися!

   Богдан змовчав. Та й для чого говорити? Кумедним було те, що сам Діма якщо не молодше Богдана, то як мінімум ровесник.

   Олександр дістав свій вкорочений АК, клацнув магазин. Перезарядка. Запобіжник. Рухи не відточені, повільні, але завчені. Цікаво, ким є товстун у звичайному житті? Богдан дістав рушницю, дістав з коробки жменю патронів. Тепер можна було оцінити ступінь підготовки кожного: вкорочений АК в Олександра, мисливська рушниця у Богдана, у Діми - пістолет-кулемет, всесвітньо відоме дитя компанії Хеклера та Коха. У Кирила – пістолет Глок. Богдану зацікавлено поглянув на пістолет в руках їх новоспеченого “предводителя”.

— Пістолет хороший – Оцінююче сказав він. Богдан любив зброю. На іграшку Кирила він дивився трохи заздрісно. Кожен дістав свої припаси. В мить в руках Богдана опинилася банка зі шпротами в маслі та галета.

— Давайте вечеряти та знайомитись. Я – Кирило. Це – чоловік кивнув у бік свого супутника – Діма. Мій близький.

— Я Саша, мені сорок п’ять, стріляю непогано.

   Товстун посміхнувся. Кирило кивнув та запитав:

— З органів? Чи з армії?

— Ні те, ні інше. Але в армії служив. І на “нулі” побував. В хороших військах. А ви?

— А ми просто любителі активного відпочинку – Противно підсміюючись, відповів Діма.

— І що ж тебе до Сектору привело, сімейного компанійського чоловіка? – поцікавився Кирило.

— Це довга історія. Я журналіст. Пишу книги, публікую статті…

— Хочеш зробити ексклюзивний репортаж?

— Ну щось таке. А чому ні? Зараз і так роботи немає. Але така ситуація в країні ж не назавжди, вірно? Вірно, а у мене вже буде чудовий матеріал.

— Ти думаєш, ти перший такий? Хто хоче пізнати незвідане? Думаєш, до тебе тут ні науковці, ні журналісти не ходили? – В’їдливо запитав Діма.

— Чому ж перший? Не перший – Погодився Олександр – Але яка мені справа до інших? От ти, Дім, у тебе яка справа до того, що я думаю? Ти ж не психолог.

   Запитання товстуна було настільки щирим та несподіваним, що Діма не одразу й знайшовся що відповісти. Він вже набрав повітря, щоб якось гарно поставити на місце Олександра, але йому не дав цього зробити Кирило:

— Нє-а, ми не психологи, просто любимо поговорити, коли є час. Хочемо розуміти, з ким нам доведеться йти і кому ми довіряємо свої життя. Тому що спати ми теж будемо зі стволами наготові, якщо що.  — Найближчий день-два ми проведемо разом, повинна бути впевненість, що ми не вистрілимо в спину одне одному – Продовжував той - Тому розслабтеся. Зараз ми всі четверо мордою в одній тарілці.

   Богдан зітхнув і прикрив очі. Дивак цей товстун. Про те, що пара добродіїв далеко не грибочки позбирати збиралася в Секторі, не догадався б тільки сліпий. Досить лишень глянути на обличчя Кирила. Лютий зек. Не інакше. А його прихвостень, Діма…

— Ну а ти?

   Тепер Кирило спрямував погляд на самого Богдана. Діма вже відкривав консерву, Олександр теж поліз до рюкзака. Час вечеряти та спати. Богдану дуже не подобався цей імпровізований допит. Кирило наче хотів промацати нутро, перевірити їх. Невідомо про яку там довіру сказав Кирило, але наразі відчувалась лишень пересторога.

— Я Богдан. Люблю мисливство, рибалку і далекі походи.

— І сюди в похід прийшов?

— Ну так. Це унікальне ж місце, такого на світі ніде нема… Вірно?
 

* * *

   Якось у дитинстві Богдан купив собі диск з однією комп’ютерною грою. Гра була цікава і досить моторошна для малого Богдана, тому він і добре її запам’ятав. У тій грі йшлося про таку собі зону відчуження, куди було заборонено проникати звичайним людям. По тій зоні бігали мутанти, сновигали то тут то там сміливі шукачі пригод. Романтика, містика незвіданого.

Тоді малий Богдан подумав, що було б цікаво опинитися теж у такому місці. Побродити там, куди ступати заборонено. Зараз же, коли далеко за спиною залишився ліс, блокпост та самотня вежа ЛЕП, Богдан відчував тільки поступово зростаючу напругу. Виявляється, здійснення давніх бажань не завжди потрібне людині. Напевне, деяким бажанням краще не збуватися ніколи.

   Власне ніч пройшла на диво швидко та спокійно, Богдан навіть виспався попри те, що декілька годин чергував, оскільки спали вони по черзі. Коли була його черга – юнак не відчував нічого особливого. Ніч як ніч. Місце як місце. Однак зараз, коли він усвідомив, що по суті переступив закон і що поряд з ним абсолютно незнайомі йому люди зі зброєю, стало якось некомфортно. Дивно, що інколи мозку потрібно більше часу, ніж очам, щоб осмислити очевидні речі та зробити ну зовсім елементарні логічні висновки.

   За сніданком бесіди вже ніхто не вів – мовчки зібралися, навели лад у покинутому сараї та вийшли назовні одразу як тільки зійшло сонце. Ранок був досить свіжим, земля трохи покрилася інеєм. Звичайно, було б краще прийти сюди навесні, через декілька місяців. Але скоріш за все до того часу Сектор вже будуть контролювати набагато краще. І прохід сюди стане, ймовірно, дорожче... Увагу Богдана привернула вежа ЛЕП.

На певні думки наштовхував і сам сарай. Хто і для чого побудував сарай серед чистого поля? Адже поряд ніхто не жив, не було жодної будівлі, до дороги – далеко. А хто і для чого збудував тут вежу, від якої не підключено жодного дроту електропередачі? Чому вежа стоїть якось… косо? Ніби й нічого неймовірного, однак тепер Богдан почав розуміти, що Сектор - місце не звичайне. Чомусь дивно розташований сарай і вежа справляли сильне враження. На відміну від геть страшних історій, котрі він читав в інтернеті до цього. Про чудовиськ, про НЛО, про паралельні світи.

— Якась фігня з цією вежею, вона тут одна стоїть? – Озвучив запитання Олександр. Було видно, що товстун теж звернув увагу на розташування конструкції.

— Не знаю. А яка різниця? Тут багато що можна побачити. – Сухо відповів Кирило.

Парочка гопників, видно, зовсім не була здивована. Богдан не поспішав визнавати дорослого зека за головного, але йти далі самому теж передумав. Не хотілося приймати цю думку, що він напружився через цей сарай та вежу без дротів. Олександр хмикнув, мовляв, “цікаво!...” Після чого дістав із рюкзака цифровий фотоапарат, зробив декілька знімків чудернацьких будівель. Фотограф-журналіст, отже…

— Нас не фотографуй. Інакше без камери залишишся. Впаде і розіб’ється – ніби жартома попередив Діма. Так розпочалася дорога до Пруту.

   Попереду йшов Кирило, трішки позаду і збоку – його напарник Діма. За ними – Олександр і Богдан. Цього разу товстун замикав. А Богдан йшов посередині. Ще як тільки вони поснідали та покинули сарай, Кирило дав команду перевірити зброю. Олександр і Богдан не сперечалися.

Зараз же, коли група вийшла до широкої стежини, а поле закінчилося, чутно було лишень важке сопіння товстуна. Час від часу подував холодний вітер. Коли вони здійснили перший привал, Богдан в черговий раз переконався, що не дарма стільки грошей потратив на хороший одяг та взуття. В ньому було досить зручно.

— Далі село Квітниця. Краще обійдемо його по бездоріжжю, а на трасу вийдемо пізніше – Сказав Кирило, уважно розглядаючи свою мапу.

   Визначити, яка саме була година, Богдан не міг, оскільки його батьківський наручний годинник показував щось не те, а стрілка не рухалась. Як тільки він хотів було уточнити час у новоспечених “колег”, Кирило озвучив інформацію стосовно села.

— Село ми точно обходимо, ага – Підтакуючи, закивав головою Діма.

— По карті ж… Ну так воно довше вийде. Для чого нам робити такий “гак” на шляху?

   Олександр якось невпевнено переводив погляд то на карту, то на самого Кирила.

— Це погане місце. І коли будемо йти біля лісу, то навіть не дивіться в бік села. Бо Квітниця велика, і повз деякі будинки нам все ж доведеться пройти. Не заглядайте у вікна.

— А чому?... – Тихо спитав Богдан, прикусивши себе за язика уже з запізненням. Навряд чи зек жартує, або розігрує їх.

   Кирило з цікавістю подивився на Богдана, потім перевів погляд на товстуна.

— Там люди зникають. Подивишся у вікно – і пропав. Будинки нехороші.

— А яка година зараз? – Як йому здалося, невпопад спитався Богдан.

— Годинник можеш зняти і сховати, на час не орієнтуйся. Техніка тут працює не дуже добре. І фотоапарат… - Кирило поморщився, ніби дивився на гниле яблуко – Поменше ти б ним користувався, Саша.

— Так а кому я заважаю? Ми йдемо, як ти командуєш… З фотоапаратом то що?

   Було видно, що товстуна зачепило. Він підняв брови та дивився тепер на Кирила чесним відкритим поглядом. Але “ватажок” не став відповідати. Просто піднявся та повільно пішов вперед. Своє слово вставив Діма, і цього разу він говорив без роздратування, чи агресії, а навіть якось повчальницьки.

— Ніхто, блін, вами не командує. Просто якщо не хочеш, щоб сталась якась біда, не став дивних питань і будь обережним, під ноги дивись.

   І на цьому обмін фразами закінчився. Група рушила далі.
 

* * *
 

   Богдану кортіло подивитися вбік, де вже здалеку вгадувалися обриси хатинок. Від зовсім нерозумного нав’язливого бажання це зробити, його відволікало спостереження з тим, що під ногами. Незрозумілі гострі шипи бурого відтінку просто стирчали з під землі то тут, то там. Розміром були як травинки.

Богдан подумав, що було б геть скверно вештатися тут, коли буяє трава. Цікаво, якщо наступити ногою на такий шип – теж зникнеш? Чи просто залишишся без цілого взуття? Як не дивно, про схожі шипи в інтернеті він не читав. Крок за кроком – і вже через деякий час вони вийшли до ґрунтової дороги. Узлісся та село Квітниця залишилися збоку. Далі – траса, яка веде прямо до міста Прут. Якщо все буде гаразд, то вже завтра вони дістануться туди, а далі – кожен своїм шляхом.

   Наступна знахідка тільки дужче розпалила тривогу в серці. Одна справа була читати про Сектор в інтернеті. Інша – самому зіткнутися з чимось, що не можеш пояснити. І якщо про дивно розташовану вежу ЛЕП, сарай та шипи з під землі вдавалося не думати, то самотньо стояча іномарка посеред дороги…

Вони повільно наближалися до машини зі зброєю наготові. Товстун перестав голосно сопіти, в одну мить став зібраним. Ні, він точно не був простаком. Богдан примружив око, прицілився. Всередині автівки хтось сидів. Передні двері з обох боків відсутні, біля машини на землі щось видніється. Чи то сумка, чи одяг. До машини залишалось зовсім трохи, Кирило зупинився та жестом руки наказав обходити автомобіль зліва, не наближатися до нього. Після чого тихо додав:

— Нічого не чіпати.

   Коли Богдан зрозумів, що за кермом не жива людина, а тіло, висохла мумія – відчув, як сотні холодних мурах заповзали у нього під шкірою на спині. Він тримав на мушці мерця. Хлопець повільно рухався, обходячи автомобіль. Коли наступив з асфальту узбіччя – відчув легкий поштовх в плече. Це був Олександр.

— Дивися під ноги!

   Це примусило Богдана відвести очі від мертвого водія. Сам автомобіль виглядав чудово, ніби недавно ще стояв у салоні. Цілий та чистий, білосніжно білий. Прекрасну картину псувало лишень повністю розбите лобове скло та відсутність дверей. Поряд машини їх теж не було видно. Діма сплюнув на землю харкотиння, трохи подався вперед. Його мало цікавили сухі рештки у лахмітті за кермом – а ось що дійсно цікавило, так це відкрита спортивна сумка поряд машини, з якої вивалилися коштовності. Кільця, сережки, кольє, скріплені гумкою куп’юри… Багато купюр.

— Діма! – Коротко покликав свого товариша Кирило і той здригнувся, наче ужалений. Він все й так розумів.

— Знаю, блін, знаю. Мгм.

   Він похитувався, наче наважувався на щось, але так і не посмів наблизитися до привабливих цікавинок. В салоні, на пасажирському місці біля водія лежав брудний чобіт. Інших решток, або частин гардеробу, здається, видно не було. Богдан сильніше стиснув рушницю.

Вони обійшли автомобіль. Олександр зупинився, дістав фотоапарат та зробив декілька знімків з декількох ракурсів. Ось так от просто, ніби це – пейзаж, чи виставка автолюбителів. А Богдан так і продовжував дивитися на мумію та на машину. Хто і як вирвав двері? Що сталося з водієм?

— Опусти ствол.

   Кирило підійшов до Богдана та обережно поклав руку на рушницю, зупинивши хаотичний потік думок. Він подивився парубкові в очі і сказав:

— Це просто рештки. Все нормально. Видихни. Опусти ствол.

   Богдан нервово закивав. Було холодно, і холод цей ішов зсередини. Хотілося пояснити собі, що сталося. Але він не міг. Його завжди лякало те, чого не можна пояснити мовою логіки, причин та наслідків.

— Ну пацан просто не тертий, мерців не бачив. Все окей, головне – аби не переклинило.

   Це вже був Олександр. Він по-своєму сприйняв реакцію Богдана. Товстун захоплено дивився на дисплей свого цифрового фотоапарату та діловито натискав кнопки, щось налаштовуючи.

— Я в порядку, можемо йти далі. - Витиснув з себе Богдан. Діма можливо би покепкував над цим усім, але сам гопник немов заворожений продовжував витріщатися на сумку з коштовностями. Ніби нічого на світі більше й не існувало в той момент.