Раді Вас бачити!

Сонечко

   Вранці дезертир зрозумів що примудрився загубити автомат. Це було вкрай недобре. Зате все інше барахло було все ще з ним: аптечка, декілька консервів, галета, дві фляги з водою, ліхтарик. Нажаль – розбитий. Були ще три магазини до АК, але яка з них користь без зброї? Прихопити з собою що небудь ще, звичайно, хотілося, але не випало такої нагоди. Тому що поспішав. І тепер доведеться вправлятися з тим, що є. Сержант Єдлічка все ж мав надію вижити та залишитися цілим. Весь у болоті він обережно виліз з під ліжка, закашлявся через пилюку в ніздрях. До цього дому давно ніхто не заходив, все тут, вочевидь, залишалося незайманим з тих пір, як місцевий люд евакуювався.

Бордовий килим з чудернацьким малюнком під ногами, скрипучий вицвілий паркет, лаковані дерев’яні меблі, стелаж з книгами та чиїмось фото в рамках. І всюди – пил, декілька прошарків сірої пилюки. Дивно, що мародери ще не розграбували цей будинок. Свого часу вони линули до Сектору немов саранча, виносили все, що не прикручено гайками. Часто – гинули, пропадали в нікуди, інколи й великими групами. Дезертир тихо застогнав. Тіло боліло, особливо праве коліно. Він поглянув на ногу – штанина просякнута кров’ю. Ох і нічка видалась! Він ще поки не розумів, де опинився. Потрібно було промити рану, спробувати знайти зброю, та і в цілому озирнутися.

   Рана була несерйозна, по суті – велика, але чутлива подряпина. Це заспокоїло. Тому трохи пошкутильгавши, дезертир врешті обробив коліно антисептиком, вийшов у двір сільського будинку. Коли виходив – помітив, що дерев’яні двері обладнані іржавим, але масивним засовом. Видно, вночі він був геть наляканий, тому що навіть не здогадався зачинити двері на цей засов.

   А на небі вже показалось травневе сонце, ранок видався свіжим та красивим. Так замилуєшся на хвилю і ризикуєш забути, що знаходишся посеред забороненої зони повного відчуження. Сержант Єдлічка обережно обійшов подвір’я. Заглянув до стайні, спробував відчинити двері перекошеної комірчини, однак ті не піддавалися. Стояли як припаяні, хоча він доклав неабияких зусиль. Нічого, отже повернеться сюди пізніше.

Дезертир і сам не відав, що шукає, чи що хоче побачити – просто без зброї він почував себе голим, а прочісувати ліс, звідки він прибув вночі, і зовсім не було бажання. Ліс… Сержант Єдлічка спробував зорієнтуватися на місцевості. Ліс дійсно був, але значно далі, ніж він очікував. З іншого боку -  відкрите поле з квітами, а попереду - десяток будиночків по обидві сторони вузенької сільської вулички. Навіть визначити з якого напрямку він прибіг було складно. Хіба що звідти, де виднілась зелень. А от щодо населеного пункту – певні варіанти крутилися в голові, всі вони потребували підтвердження.

   Незважаючи на те, що дім виглядав незайманим, нічого корисного всередині Єдлічка не знайшов. Хіба що декілька пачок сірників, невеличкий ящик з інструментами, набір свічок, ну й кухонний ніж. Сержант з сумом згадував свій власний ніж, який, нажаль, не зміг взяти. Ось зараз такий різак точно знадобився б. Трохи побродивши подвір’ям, він вирішив, що цей будинок стане його укриттям. У стайні він знайшов сокиру, чому дуже втішився.

Щоправда, надзвичайно тупу сокиру. Така швидше буде ламати, ніж рубати. Але навіть це краще, ніж кухонний ніж. Буде час – він обов’язково пошукає й кресало. А поки сержант вирішив трохи вивчити територію, де тепер перебував, і вийти за межі подвір’я. Він спробував тихо відчинити хвіртку. Скрипнуло так, що, здавалося, аж на десяток кілометрів почули. Сержант пошепки вилаявся. Закрити тихо її теж не вийшло, воно ще раз заскрипіло, і чулося це ще більш голосно й противно.

— М-матір… !

   Він зі злістю плюнув на землю, почав озиратися. Лишень би та потвора не прибігла на звук. Чи що то взагалі було вночі в лісі… Однак потвора не з’являлася і все знову було тихо. Аж тепер він помітив, що навіть ранніх пташок не чутно. Хоча, коли їм ще співати, як не вранці теплого весняного дня? Сержант Єдлічка почав усвідомлювати, що знаходиться сам-самісінький посеред невідомості, в глибинах Сектору.

Вчора, коли тікав з блок-поста, була єдина ціль – врятуватися. А ось як, власне, жити тут, як існувати в Секторі, і чи можливо це взагалі – слід було самому збагнути. З цими невеселими думками сержант Єдлічка зробив декілька кроків в бік будинку через дорогу. Потрібно його теж обшукати. Далі – й інші оселі, одну за одною. Власне, якогось конкретного плану в дезертира поки не було, окрім як облаштувати собі укриття та не вмерти з голоду. На одних консервах довго не протягнеш…

Звичайно, хотілося вижити і не потрапити до лап чогось невідомого й страшного, що гналося за ним напередодні. Влізати до покинутих будинків моторошно, але що ще робити? Куди податися? Жодної карти чи наміченого маршруту сержант Єдлічка не мав. Тільки те, що в пам’яті… В його випадку конкретного маршруту й не могло бути, адже тікав він спонтанно, все сталося вкрай швидко. Підійшовши ще трохи ближче до будинку під номером три, сержант помітив, що його вікна й двері щільно забиті дошками. Цікаво, хто і для чого це зробив зі своїм житлом? І було ще щось. Якийсь гомін наче чувся з нутрощів будівлі. Чи то працюючий телевізор, чи радіо. Дезертир бува прислухався, але раптом…

— Не рухайся – Наказав хтось позаду.

   Сержант завмер. От чорт, як це він зовсім не почув наближення іншої людини? Невже його наздогнали? І що тепер? Він повільно почав піднімати руки.

— Сокиру поклади на землю. Не смикайся.

   Захотілося розвернутися й подивитися, хто ж це. Голос незнайомий. Інших людей ніби не чути, отже, невідомий напевне один. Дезертир виконав те, що було наказано. Все робив поволі та без поспіху, щоб не спровокувати незнайомця.

— Можна я обернуся?

— Давай, але якщо смикнешся – пристрелю.

   Сержант повільно розвернувся, наче в старому фільмі з ефектом слоу-мо. На мушці його тримав сивий чоловік з борідкою та в окулярах. Він був одягнутий в довгий темний плащ, озброєний гвинтівкою.

— Я без зброї, не стріляйте.

— Як ти сюди потрапив? Хто сам такий?

   Навряд чи цей дідо був з війська. Від душі відлягло, але всього на секунду, тому що це міг бути хто, або що завгодно. Варіантів безліч.

— Я сержант. З блокпосту. Заблукав…

— Правду кажи. Тут військових зроду не було. Ну? Викладай як є, хутко. Як потрапив сюди?

— Я дезертир.

— Втік з блокпоста?

— Так.

— Як звуть? Звання?

— Сержант Павел Єдлічка.

— Поляк?

— Словак. Ну, на половину.

— З якого блокпоста? З якого боку прийшов?

— П’ятдесят три-сім. Селище Чахлик.

— Чахлик? Дурню кажеш! Який в біса Чахлик?!

— Кажу правду! Блок-пост за Чахликом. Звідти я втік до лісу. Далі – сюди.

— Скільки часу ти біг? Хутко відповідай!

— Не знаю… пів, пів ночі десь… Декілька годин. Вечір до цього.

— Пішки?

— Так!

— Чому втікав?

— Довго пояснювати, у мене не було виходу. Я розкажу. Я один, без зброї, у мене мало припасів.

   Чоловік трохи завагався. Можливо вирішував, як доцільніше вчинити в даній ситуації, позбутися від непроханого гостя, прогнати його геть, чи…

— Європейський контингент?

— Так.

— Повитягай все з кишень, що маєш. Навіть не думай щось приховати, я побачу.

   Сержант Єдлічка демонстративно вивернув кишені, де були якісь дрібниці й одна пачка сірників. З великої нагрудної кишені дістав кухонного ножа, опустив його на землю. Потім не поспішаючи стягнув рюкзак кольору хакі, розщепив усі його відділи та витряс на траву все, що було всередині, і консерви, і аптечку теж.

— У мене й так голяк.

   Незнайомець підійшов ближче, роздивився все, що випало. Єдлічка показав йому порожній рюкзак.

— Добре. Збирай все назад. Рюкзак залишаєш у траві. Защеплений. А сам – іди вперед по вулиці.

   Дезертир зробив все, як було сказано. Бути безпорадним – дуже мерзенно. Власне безсилля дратувало.

— Ні, в інший перед. Вліво. Так. Руки тримай зверху, щоб я бачив. Тепер іди, я скажу, коли зупинитися.

— А сокира? Ніж?

— Не пропадуть. А твій рюкзак поки у мене побуде.

   Дезертир крокував попереду свого конвоїра. Тепер важливо було зрозуміти скільки людей мешкає в цьому селі, чим вони озброєні та чим промишляють. Можливо вони захочуть отримати інформацію, раптом ж він щось знає цікавого, чи вигоду якусь може принести. Як військовий… Форма європейського контингенту трохи відрізнялась від одягу українського зразка, та й акцент у Єдлічки був надто вираженим. Скільки часу проживання в Україні – а говір свій ніяк змінити не міг. Хоча солов’їною розмовляв вільно, читав і писав без проблем.

Тому те, що він чужак – одразу видно. Надіятися на добре ставлення від тих, хто незаконно проник до Сектору, було б наївно... Сержант закусив нижню губу та роздумував. Він все йшов вперед, намагаючись розгледіти будинки. Деякі з них були в хорошому стані, а інші чомусь геть перекосило, наче років п’ятдесят вже пройшло. Десь ще стояли ворота й хвіртки, а десь – тільки кущі двометрові повиростали, і нічого не залишилося.

Тільки темні пустки з вибитими вікнами та проваленими стріхами. Дезертир йшов, чув власні кроки, а от невідомий у плащі крокував значно тихіше. Ступав ніби над землею пролітав, тільки шелест трави час від часу вгадувався.

— Ще далеко йти?

— Іди. Я скажу.

   Сержант зітхнув. Ох і дати б собі в мордяку за те, що автомат загубив! Це ж треба так було перелякатися в тому лісі. Це ж треба було підпустити до себе озброєного діда в окулярах! Злоби на себе не вистачало… І тепер він залишився зовсім беззахисний та мусить підкорюватися ненормальному з гвинтівкою. Чому ненормальному? Тому що хто зі здоровою психікою буде вештатися тут? Хтось, хто геть не в злагоді з собою. Ну або хтось у такій же безвиході, в якій він сам був, сержант Єдлічка.

   Йшли ще хвилин п’ять, дійшли майже до роздоріжжя, коли конвоїр сказав:

— Стій. Он сюди.

   Табличка на стіні дому була іржавою, але назва вулиці й порядковий номер оселі читався легко: вулиця Центральна, 47. Сержант зупинився біля воріт. З подвір’я будинку вийшов ще один тип, цей був значно молодшим.  Він оглянув прибульця з ніг до голови та поцікавився у свого старшого товариша:

— Овва. А це хто? Прогноз Петрика?

— Ага. Військовий. Каже, що з блок-посту втік. Я його біля балакучки знайшов. Ледь туди не вліз.

— Везунчик. Хех, давненько я нових людей не бачив. А де зброя?

— Я вигубив. Коли біг вночі – Відповів сержант.

— Вночі? А звідки біг?

— Я… не знаю, з лісу. Тікав від якоїсь потвори.

— Ну розповіси зараз. Заходь.

   Сержант мовчки кивнув. Не ризикуючи опускати руки, він зайшов до невеличкого охайного двору зі скошеною травою. В дворі було два будиночки, між ними – купка з попелу та цегла, там, вочевидь, регулярно розводили багаття. Довкола – декілька пеньків. Трохи обабіч – великий погріб зі сходами вниз.

— Сідай, словак, розкажеш про себе – Велів старий в окулярах та й собі присів на один із пеньків.

— Ну а я поки чай зроблю – З цими словами той, шо молодше, пішов до погребу, і майже миттєво повернувся з повним чайником води в одній руці, та з якимось пакетом в іншій — Зараз закип’ятимо. Весь веснянкуватий, з відстовбурченими вухами та густими бровами він нагадував якогось персонажа з мультфільму.

   Сержант Єдлічка ще не встиг прийти до тями після нічних пригод. Щось вигадувати було важко, тому він розповідав як є. Звичайно, сильно змінивши ключові деталі оповіді. Старий в окулярах мовчки слухав історію про дезертира, який ніяк не міг знайти спільну мову з жадібними старшим лейтенантом та капітаном. Хабарі, мовляв, всі вони брали, разом у частині працювали давно. Людей через блокпост пропускали, незважаючи на неймовірний тиск з боку офіційної влади та суворі заборони. Але капітан зовсім здурів, і замість того, щоб поводитися тихіше, почав піднімати ціни. З чим ніяк не міг погодитися сам сержант.

Довелося сперечатися зі старшими за званням колегами, тому що під ударом завжди був саме він, сержант Єдлічка. Ось так от слово за слово, емоція на емоцію, і зрозумів сержант, що уб’ють його просто, і спишуть, щоб не заважав. Ставки великі, ніхто в ігри бавитися не стане. Сивий продовжував слухати. Навряд чи він вірив те, що розповідав прибулець. Він швидше намагався читати поміж рядків, зрозуміти наміри і те, що в голові у людини. Старий вже давно опустив гвинтівку, але поки не відклав її подалі, продовжував тримати на колінах. Дезиртиру дали напитися трав’янистого чаю, і аж тоді він зрозумів, настільки голодний. Власне, а коли він їв востаннє? Вчора в обід, здається, ще у їхній маленькій їдальні. Історія про погані неформальні стосунки з колегами, все ж не була абсолютною вигадкою.

Так, конфлікт був присутній. Серйозний. Як колись модно було казати – ідеологічний. Сержант Єдлічка зіткнувся з великими проблемами саме тоді, коли довкола Сектору почали зводити кам’яний мур з колючкою. Змінилося двічі безпосереднє керівництво та особовий склад, збільшився тиск зверху. Контроль. Для сержанта служба на блокпості останнім часом почала нагадувати будні в божевільні, все важче було втримати звичний ритм життя. Зрештою, вчора він поставив крапку, і тепер вороття назад немає. Тому дезертир і намагався звучати переконливо та щиро, щоб ці аборигени як мінімум не пришили його найближчим часом. Як максимум – щоб допомогли з припасами, можливо зі зброєю.

А там буде видно, що і як. Він розповідав, говорив, а сам намагався правильно зрозуміти характери нових знайомих. Старий назвався Шерманом. Його погляд був колючим та недовірливим, сержант Єдлічка відчував всіма фібрами душі, що сивий готовий знову підвести гвинтівку в будь який момент. Інший чоловік, Максим, хотів здаватися більш привітним. Трохи піджартовував, вставляв свої п’ять копійок. Вів себе по-свійськи, але теж не був простачком. Такий говоритиме одне, а за спиною проверне зовсім інше. Все виглядало так, що чоловіки живуть тут не перший день, почувають себе як вдома, притерлися один до одного.

— … так все й сталося. А вранці я прокинувся під ліжком. Виліз, обшукав дім. Нічого толкового не знайшов. Калаша – немає. Тільки кухонний ніж у мене зі зброї, і сокира он та.

   Максим засміявся та швидко переглянувся з Шерманом.

— Ну, маємо ще один голодний рот у нашій компанії. Вмерти з голоду ми тобі не дамо, не переживай. Але і сам будеш нам корисним.

— Так, я все розумію.

   Дезертир дійсно розумів – зараз обов’язково потрібно вибудувати певні стосунки. Якщо для цього потрібно буде попрацювати, чи повиконувати якісь їхні забаганки, то нехай.

— Максим, заклич Петрика. Потрібно познайомитися хлопцям – Звернувся Шерман до Максима.

— Та він зараз бесідує. Може не будемо відривати?

— Ні, нехай прийде.

   Максим вийшов з подвір’я та пішов кудись наліво, а сержант залишилися з Шерманом удвох.

— Якщо вже занесло тебе сюди, то розповім про правила нашого існування. Хоча, ти можеш спробувати і жити сам.

— Ні-ні, я хочу з вами. Не хочу сам.

— Тоді слухай…

   Якщо зі слів Шермана виділити основне, то виходило, що в селі було четверо мешканців: сам Шерман, Максим, Петрик і Костя. Останніх двох сержант поки не бачив, але, вочевидь, вже скоро з ними познайомиться. Шерман тут за старшого, у всіх сенсах. Він прийшов до села ще пів року тому, можливо й раніше. Спочатку жив сам, а потім з’явився Максим. Зовсім недавно до цієї компанії прибився й такий собі Петрик.

— А Костя? Ви говорили ще про Костю.

— Костя? Він тут був ще до мене.

— Ви ж сказали, що перші сюди прийшли.

— Так і є.

   Єдлічка насупив брови. Старий кепкувати надумав. Він глянув на гвинтівку Шермана. Хороший інструмент, М14. З такими американці ще у В’єтнамі воювали. Забрати б собі її.

— Зараз хлопці прийдуть, познайомитеся. Будеш відкликатися на Словака?

— Добре.

— Ти от що мені скажи, Словак. Зі свого блокпосту ти тікав ввечері, еге ж?

— Так, темніло якраз.

— Вчора?

— Вчора ввечері, так. А що?

— Чахлик далеко звідси. Чи міг ти навіть якщо бігом… Бігом через ліс пробігти стільки і опинитися у нас?

   Дезертир замислився.

— Якось ж я прибіг. До чого ви хилите?

— Ну по-перше, давай на “ти” спілкуватися. А по-друге, Чахлик знаходиться в протилежній точці Сектору. Ти ж як військовий орієнтуєшся трохи хоча б по карті цієї місцевості?

— Орієнтуюсь звичайно. Я служу тут вже… прослужив не один місяць. А де ми зараз? Як село називається?

— Сонечко.

   Єдлічка насупився ще дужче. От тобі й на. Що відповісти – не знайшовся. Зате він зрозумів, про що говорить Шерман. Дійсно, він ніяк не міг потрапити аж сюди, тому що село Сонечко знаходилося далеко, надто далеко від рідного блокпосту. Як би швидко він не біг вночі, а такий маршрут подолати пішки за одну ніч було нереально.

— А як… як це… можливо? – Спантеличено спитав Єдлічка скоріше в себе самого, ніж у співрозмовника.

   У відповідь Шерман тільки посміхнувся тонкими губами. Весь у зморшках та з зовсім нездоровими очима стариган.