Раді Вас бачити!

Балакучка і волошки   

   Сержант Єдлічка остаточно втратив терпець. Все. Потрібно було випити, і більше жодних виправдань. Він з усіх сил приховував залежність від нових сусідів, навіть сам для себе вирішив, що побореться зі згубною звичкою. Але бажання випити не думало відступати. Ба більше! Воно зростало кожного дня. Дійшло до того, що Єдлічка ледь засинав вночі, став ще більш напруженим та роздратованим. Ледь приховував тремтіння рук. Та ще й серце зрадницьки пропускало інколи удари.

Організм благав про спиртне, просто таки кричав, що потребує нову дозу. Добре що хоч куриво було – Максим поділився з ним самокрутками, однак і це не дуже полегшувало стан. Декілька разів Словак розпитував про алкоголь у Максима, той запевняв, що зі спиртним глухо. Мовляв, можливо щось і збереглося в місцевих підвалах, але лізти туди – дурна ідея.

Тому коли старий Шерман потяг його з собою до будинку, де раніше жили мародери, Єдлічка загорівся надією. Річ у тім, що якось в розмові з дідуганом у того вирвалася фраза, що ті самі Хрящ з Філософом бавилися алкоголем, буцімто вони його принесли з собою до села, чи тут якийсь сховок знайшли. Щось таке. І гарно співпало, що саме туди й потрібно було відправитися! Того ранку сержант вийшов зі свого будинку в прекрасному настрої та з посмішкою на обличчі.

— Доброго ранку, пане Шерман!

— Добрий, добрий. Ти побрився нарешті? Так на людину став схожий.

   Брився, вочевидь, гострим ножем, який йому Максим віддав.

— Ну що, ідем?

— Самопал з тобою?

— А то!

— Якщо не влетиш в якусь халепу, то можливо сьогодні отримаєш власний ствол, справжній. Тільки будь трішки спокійніше, бо надто радієш.

   І сержант Єдлічка знову насупився. Старий постійно псував йому настрій. Тільки-но Словак почав звикати до цього чудернацького місця, як дідуган наганяв чорні хмари, і це дратувало. Тепер ще й покепкувати вирішив. Гнида.

   Вулицею вони пройшли з десяток метрів, коли зустріли Петрика. Той підстрибуючи прямував з міського кладовища.

— Хорошого дня, світлого дня, хлопці!

— Привіт, Петрику. Ти снідав уже?
 

   День дійсно видався напрочуд світлим та сонячним.

— Ще ні! Я поспішаю!

— А що Костя казав цікавого?

— Казав, що сьогодні вночі може прийти пустунчик.

— Ага. Ще щось?

— Ні.

— Ну добре, біжи. Не забудь на сніданок потім прийти! Сьогодні Максим готує.

   Петрик радісно закивав і побіг собі далі. Добре, мабуть, такому безтурботному й відмороженому бути. Не розуміти всього, що відбувається навколо. Щодо пустунчика – Словак вже встиг дізнатися що це таке та як від цього вберегтися. Хоча поки сам не стикався, і слава Богу.

   Поки йшли вулицею – старий Шерман ще раз показував Єдлічці будинки, до яких не слід наближатися, називав їх номери. Словак вже ніби запам’ятав все, хоча воно виходило так, що легше було б назвати адреси осель, куди заходити можна. Це один-два будинки з десяти, якось так. Нарешті вони дійшли до сільських околиць та наблизилися до забитого дошками дому. Ох і час швидко пролетів! Ще недавно він сам тут вештався, переховувався в домі навпроти, а тепер…

І тут Словак почув щось. Вірніше – когось. Розмова людей, незрозумілі віддалені голоси. Чоловічі. Здається, голоси він почув і тоді, коли вперше опинився на вулиці Центральній. Доносилися вони або з самого будинку, або звідкись поряд. Наче з-за стін. Єдлічка зупинився, стиснув в руці свого пістоля. Старий Шерман перестав іти теж. Спитав:

— Чуєш це?

— Угу.

— Ну послухай трохи. Недовго! На місці не стій тільки, рухаємося.

   Сержант продовжував крокувати, поволі наближаючись до того самого будинку де ще недавно переховувався і де, отже, раніше жила парочка мародерів. Чим ближче підходив – тим чіткіше чув голоси з забитого дошками дому. Спершу це були окремі слова без жодного сенсу, якісь звуки. Смішки. А далі дезертир почав розбирати окремі речення. І поступово від почутого на білявій голові ворушилося волосся.

— Ходять, тут ходять. Один ходить, тепер другого тягне.

— Ага! Ага!

— Винюхують! І шукають що?

— Голова.

— Чув, що діється? Одному голову відрізали, і так от кинули! Наче каменюку. У вікно пошпурили. Приходжу – а в дзеркалі себе не бачу. Уявляєш?

— Голова.

— Я тебе, Ваню, з під землі дістану! Викопаю лопатою і дістану, будеш марширувати вулицями!

— Небо впаде.

— Буде падати! Вогонь, вогонь, згоріти… От я вилізу зараз звідси і видру тобі очі! Чого дивишся, а? Чого слухаєш?

   Шерман рукою прикликав до себе дезертира, щоб той крокував швидше та не захоплювався. Старий був вдоволений ефектом, який зараз на собі відчував білявий солдат. Нарешті на його обличчі з’явився страх і він, здається, згадав, де перебуває.

— Іди сюди, Словак.

— Це… що в біса таке? Хто там говорить?

— Тихіше. Не шуми. Це балакучка – Відповів професор пошепки – Ти ледь не вліз в неї минулого разу. Пам’ятаєш? Не відповідай їм і не замислюйся над словами. Нам сюди.

   Сержант Єдлічка, тримаючи на мушці проклятий будинок, повільно наздоганяв Шермана. Старий знову вирвався вперед, він рухався швидше й тихіше, і вже за мить дістався до скрипучої хвіртки. Відчинив її. А сержант продовжував слухати, немов заворожений.

— А он що? Та що, от взяти старого, голову проломити! Забрати гвинтівку, потім тих двох кінчити, і все. Позалізали тут як кроти у свої нори. Тьфу!

— Голова.

— Словак, ти зі мною? Зараз підпотиличник трісну, я ж сказав, не захоплюйся! Алло!

   Сержант потрусив головою. Ну й чортівня.

— Не треба так зі мною розмовляти.

   Голоси одразу якось віддалилися. Тобто він і далі продовжував чути моторошні балачки невидимих сутностей, але тепер це знову були не пов’язані між собою слова та вигуки.

— А як до тебе достукатися? Двоє мужиків просто зникли тут. Якщо не хочеш повторити їх долю, то слухай, що кажу. Заходь у двір!

— Ага…

   На подвір’ї було все як і раніше. Вони прихилили за собою хвіртку, та знову скрипнула на все село. Єдлічка ще раз потрусив головою і взявся роздивлятися подвір’я з самопалом наготові. Трава стояла незаймана, ніхто тут не ходив. На вулиці порожньо. Шевелюри час від часу торкався вже літній вітерець.

— Ти коли тут був у домі, бачив щось?

— Ні, нічого. Я обшукав усе. Тільки не зміг відкрити двері до комірки. Вони як намертво.

— Зараз ще раз обшукаємо.

— Та кажу ж, нічого немає.

— Ти міг щось пропустити. Пішли.

   Сержант Єдлічка закотив очі, але сперечатися не став. Всередині серце радісно билось в надії нарешті знайти бодай щось зі спиртом у складі.

   Всередині будинку стояла все та ж пилюка, старі меблі та фото невідомих людей на поличках. Жодних слідів чужого перебування. Ще й день видався таким погожим, проміння наповнювали собою покинуту оселю, для повноти картини не вистачало тільки пташиного співу, чи гавкоту собаки надворі. Очікувано всередині дому вони не знайшли нічого.

От наче подумати так – двоє чоловіків проживало в цьому домі не один день, і не тиждень. І жодного сліду, жодного натяку на це. Ще коли він вперше тут опинився, то звернув увагу на це, що все незаймане. Ніби як роками. Шерман проламав паркет у кімнаті, де ховався сержант тієї ночі. Жодних таємних схованок знайдено не було. Порожньо. Зрештою, чоловіки повернулися до старої комірчини надворі. Шерман трохи постояв біля закритих дверей, почесав сиву голову. А коли ще раз обережно оглянув двері, сказав:

— Вибивати двері не будемо. Вони могли замінувати їх.

— Прості ж мародери, звідки у них міни, чи вибухівка?

— Зараз ми вважай що на розвідці. Не хвилюйся, дістанемо добро. Потрібно повернутися за Максимом.

— Та для чого, хіба ж ми самі не впораємося з дверима?

— Словак, не треба поспішати. Я обіцяв, що ми вирішимо для тебе питання зі зброєю. Ми це зробимо. В крайньому випадку віддамо дещо своє. Але не метушись. Якщо не міну, то якусь іншу пастку вони точно могли закласти. Або не вони.

   Сержанта почало трусити. Він все намагався приховати зростаюче збудження, але не зміг. Схоже, старий помітив це. Спитав:

— Що це з тобою?

— Нічого. Дарма йшли через пів села.

— Не дарма. Давай пройдемося до поля. Волошки де ростуть. Бачиш?

   Професор вказав рукою в бік, де аж за небокрай простягнулося квітуче поле.

— Бачу.

— Пішли. Це декілька хвилин. Робимо нашу звичайну розвідку. Потім повернемось, поговоримо з Максимом. Обов’язково прийдемо назад і дістанемо тобі зброю, якщо ті двоє щось залишили.

   Старий Шерман пояснив собі поведінку дезертира тим, що той злякався. Звичайно, що він не міг знати на той момент про настільки велику залежність сержанта. Так-то він розумів, що вояка любить хильнути чарку, однак не знав про паталогічний характер цієї пристрасті. І тоді щоб закріпити ефект балакучки, Шерман вирішив показати Словаку волошкове поле.

   А Єдлічка для себе вирішив – якщо сьогодні найближчим часом він не потрапить до схованки мародерів, то піде обшукувати підвали безпечних домівок. І плювати, що скаже старий дід, чи Максим. Сержант відчував, що тримається на межі. Всередині наче металевий трос натягнувся. У цьому селі повинно бодай щось було залишитись! Він міг, звичайно, не підкоритися старому, але поки не наважувався. Тому мовчки плентався за Шерманом, підходячи все ближче до квітучого поля.
 

* * *
 

   Блакитне небо раптом пішло тріщинами, почало сипатися і впало на землю. Різнокольорові клаптики снігом покривали траву і квіти, падали прямо під ноги сержанта Єдлічки. А десь поряд проносився шалений калейдоскоп зі сценами минулого життя. Як його зі школи забирають мама з татом, як дід дарує йому на день народження свого військового годинника. Як він тягає Доротку за руді коси, а та жаліється вчительці. Як він бавиться в купі осіннього листя, а потім плюхається прямісінько на брудну землю в новій дорогій курточці. Усміхнено дивиться на сонце. І так хороше на душі…

Купюри, багато зелених купюр летить в обличчя. Гроші! Купюри з хтивими дівочими обличчями пролітають повз, як от те листя, і можна не хвилюватися, що коли-небудь ці папері закінчаться. Поряд – стіл накритий. Не консерви, не галети, не тушонка, і навіть не м’ясо потворного гризлюка. А справжній домашній стіл. З пампушками, борщиком. Сержант Єдлічка так би й залишився у цьому чудному місці, якби чіпкі руки Шермана не відтягли його назад.

— … чуєш мене?

— А? Що?

— Це все несправжнє. Це просто марево. Дивись на мене.

   І раптом щедрий стіл, підморгуючі дівиці з купюр, Доротка, осіннє листя, все це завертілося, та вмить втекло від нього. Сержант Єдлічка зрозумів, що у нього тече слина з рота, а ноги не тримають тіло. Шерман допоміг йому присісти, дав напитися води.

— Словак, я ж не просто так сьогодні тебе привів сюди, і до балакучки теж. Я хотів, щоб ти сам побачив і трохи відчув, що таке Сектор.

   Сержант оглянув свої руки. Куди все зникло? Що це було?

— Це через квіти?

— Я думаю, що так. Вони, до речі, весь час цвітуть. Навіть взимку цвіли.

— А чому ти не бачиш це?

— Ти про видіння? Я бачу.

— Як ти ж сам зміг мене витягнути і не…?

— Я починаю бачити видіння. Але вчасно зупиняюсь. Відступаю. Тому й тебе витяг. Ти як?

— Ніяк…

— Ось тому і кажу я, Словак. Потрібно знати свій дім. Я щоранку йду до лісу, де бродить удавальник, я постійно проходжуюся біля поля. Вчуся боротися з тим, що підкидує Сектор. І розуміти його небезпеки. Сприймати їх. Просто я застерігаю тебе, не будь безпечним, будь уважним. А тепер давай ще пройдемося трохи, ноги розімнеш, і повернемось до Максима. Повинні ж ми тобі ствол забезпечити, правильно?
 

* * *
 

   Так, він розумів, що хоче донести йому старий. Він і сам не дурень, з самого початку знав, куди втікає, він знав і розумів, що тут померти легше ніж на землю плюнути. Але після казкових видінь від волошок сержант Єдлічка відчув себе геть пригнічено. Наче крапля остання впала. Випити потрібно було не просто потім, чи десь там невдовзі, а негайно. Зараз, в цей момент. З нього досить. Він так довго терпів!

Сержант перевірив заряджений самопал, взяв ніж, свій новий ліхтар (Максим видав недавно), затягнув ремінь на брудних штанях. Вирішив взяти навіть три магазини до загубленого АК. Раптом знадобляться? Чекати з моря погоди набридло. Максим, звісно, піде з ним до тієї комірчини, але це буде аж вранці. Річ у тім, що йому випало сьогодні займатися приготуванням їжі. Цього разу Максим вполював не гризлюка, а більш крупну дичину. Це був олень.

Звичайнісінький олень, без демонічних кінцівок, чи незрозумілих сюрпризів. До того ж Максим повідомив, що якраз планував ввечері покопирсатися з генератором, який вони знайшли в одному з будинків ще давно. Мовляв, світло зробимо нарешті! Декілька каністр з бензином теж знайшлися в господарстві. Сержант ввічливо відмовився приймати участь у вечірньому випробуванні генератора, що здивувало Максима.

Але врешті чоловік просто знизав плечима. Звідкіля він знає, що у словацького військового в голові? Може після прогулянки з Шерманом йому відіспатися потрібно. Там же цілий спектакль міг бути від балакучки. А поряд і поле волошкове. Можливо Шерман і туди Словака потягнув, дідько знає. Сам професор теж десь зник в недрях свого будиночку. Тому Єдлічка спокійно дочекався вечора, і голодний, але вкрай збуджений, вирішив піти на край села один.

   Що коїлося тоді в душі дезертира, та як він зміг наважитися після всього на такий вчинок – зрозуміє, мабуть, тільки людина, котра сама переживала алкогольну залежність. Мозок не працює в таких ситуаціях правильно, годі й говорити про логіку. Інстинкт самозбереження теж переходить до режиму сну. І нічого більше не має значення. Лишень потреба… Чомусь Єдлічка був впевнений, що кляті мародери заховали спирт. Ну точно! Старий же казав, мовляв, бавилися з алкоголем! Отже, щось повинно бути! А де, як не в комірчині? Весь дім обшукали. Двічі. Дезертир намагався крокувати тихо, раз по раз озирався. Сутеніло. Але нічого, до настання ночі він встигне.

— Словак! Доброго вечора!

   Єдлічка сіпнувся від несподіванки, швидко дістав самопал та ледь не вистрілив у Петрика. Той винирнув буквально нізвідки. Теж, зараза, тихо крокує, як примара.

— Ох, дідько. Добрий. Ти додому йдеш?

— Так! Скоро вечеря. А ти куди прямуєш?

   Знову цей безпосередній погляд, наче у телятка. Ходить у своїй білій сорочині, і жодної зброї, навіть палиці при ньому немає. А живий чомусь. Напевне ж йому старий мізки не пудрить і до балакучки не водить.

— Гуляю – Буркнув у відповідь сержант.

— Ні, ти не гуляєш, ти йдеш сам знаєш куди. Я не знаю куди, але ти знаєш, куди ти йдеш. Не йди!

   Дезертир обернувся. Нерви й так на межі, а тут ще й філософські діалоги з цим блаженним.

— Я гуляю. Повертайся до табору.

— Не можу.

— Чому?

— Мушу тебе попередити. Не йди туди. Буде велика біда, якщо ти підеш. Давай повернемося додому разом!

   Сержант Єдлічка мав твердий намір все встигнути до настання темноти, і такі розмови його, звичайно, затримували. Але користуючись нагодою, все ж вирішив спитати:

— Слухай, Петрику. Мені дуже-дуже потрібно випити. Підкажи, де в селі є щось заховане зі спиртного?

— Спиртне?

— Горілка, вино, спирт медичний, хоча б що небудь. Розумієш?

   Петрик знітився, засоромився.

— Я не знаю…

— Точно не знаєш? Можливо якась самогонка. Що таке самогонка – розумієш ти?

— Угу. Але не знаю…

— Ну тоді не перешкоджай мені дорогу, як не знаєш.

— Можливо в якомусь з будинків щось знайдеться. А ти хочеш напитися?

— Ні, я буду рани промивати!

   Єдлічка вилаявся собі під ніс та швидко покрокував далі, не обертаючись назад. Розумник який! Воно й так зрозуміло, що в якомусь з будинків може зберігатися пляшка-друга чогось спиртного. Якщо, звичайно, цей будинок не зжере тебе, чи не вб’є іншим способом. Немає потреби лізти до незнайомих підвалів передчасно, спочатку потрібно добре обшукати схованку мародерів. Можливо й зі зброєю пощастить, і тоді це вже буде зовсім інша справа. Інші оселі – це на крайній випадок. Лишень би недоумок не встиг попередити Максима з Шерманом.

   Словак дістався до будинку вже коли навколо посіріло. Людські голоси знову лунали з боку балакучки, але сержант і не думав прислухатися. Він переліз через невисокий паркан (щоб не скрипіла хвіртка), та цілеспрямовано підійшов до дерев’яних дверцят старої комірчини біля безпечного дому.

— Ну, зараз ми тебе відкриємо!

   Він трохи покопирсався ножем у старому дверному замку, спробував натиснути на петлі, а далі навалився на дверцята всією своєю вагою. Тягнув їх на себе, розхитував, врешті він добряче спітнів, двері все ніяк не піддавалися. Тому сержант просто ударив з усією сили ногою. Потім ще раз. І ще раз. Бив так сильно, як тільки міг. Звісно це було голосно, але часу обмаль, скоро стемніє.

Дідько знає, що вночі тут може бродити, не дарма ж його сусіди одразу як тільки сонце зайде вже по домівках зачиняються, а якщо й виходять, то тільки на подвір'я ненадовго. Після четвертого удару дверцята проломилися, і дезертир направив промінь ліхтаря всередину комірчини. Копичка сіна, невеликий запас дров, купка лахміття. І так! Спортивна сумка в куті! На радощах сержант схопив її та ледь не потягнув м’язи плеча, оскільки сумка виявилась досить важкою.

Всередині там щось дзенькнуло. Невже скло? Єдлічка знав, що часу обмаль. Він витягнув сумку, перекинув собі через плече, як небудь спробував покласти на місце розламані дверцята, і сам не розумів, для чого. З боку вулиці щось хутко затупцювало. Так не ходять люди. Туп-туп-туп-туп… 

   Сержант розвернувся з ліхтарем та самопалом наготові, щоб побачити джерело звуку.