Раді Вас бачити!

Привіт!

   До наступного привалу йшли практично мовчки. Спереду тепер крокував Діма, Кирило був другим. Замикав Олександр, як і раніше. Дорога вела далі, все довкола було спокійно. Тільки де не де з під землі визирали шипи, але вони були добре помітні на трохи промерзлій ґрунтовій дорозі. Цікаво, далі цих шипів ставатиме більше?

Адже раніш вони зустрічалися тільки посеред трави. Час від часу Олександр зупинявся та робив знімки. То його дерево зацікавить, то придорожній плакат, котрий закликав водіїв їхати з помірною швидкістю… Він розговорював Богдана, розпитував про щось незначне та посміхався, а потім, зрештою, відчепився. Либонь, зробив висновок, що похмурий хлопець в порядку.

   В хащах, одразу обабіч дороги, час від часу щось пробігало. Невідоме джерело шелесту і шуму з’являлося то тут, то там. Група щоразу призупинялась, вицілювала невідомого супутника, однак з боку узлісся так ніщо і не з’явилося. Звичайно, що у їхньому поході можна було зіткнутися зі зграями собак, з вовками…

Для того ж і брали зброю. Тому, як переконував себе Богдан, нічого дивного немає у тому, що якась тварина вийшла на їх слід. На переміщення людей воно не було схоже. Щось проломлювало кущі, важко гепало по землі. Чи міг це бути ведмідь? Ведмідь би не зупинявся щоразу, коли зупинялася група. Ведмідь би далі прямував у своїх справах. Вони знову зупинились, прислухались. Тиша. Зробили декілька кроків – шурхіт продовжувався. То голосніше, то тихіше, то далі, то ближче.

— Не стріляти.

   А вистрілити в сторону хащів дійсно хотілося. По напруженому обличчі товстуна було видно, що він готовий натиснути на гачок. Вистрілити хотів і Богдан.

— Не стріляти по хащах – Повторив Кирило вже голосніше – Не стріляти.

   Щось або хтось спостерігало за ними з непроглядних хащів та не поспішало показуватися.

— Йдемо спокійно. Зараз поворот… І все. Обережно і тихо.

   Все це відбувалося, допоки дорога не повернула наліво і узлісся для них не закінчилося. Усю відстань група пройшла в напрузі, виважуючи кожний крок та вичікуючи, що з-за дерев ось-ось щось вискочить.

Почервоніли щоки товстуна, щось лайливе собі під ніс бурмотав Діма. Насправді вони пройшли зовсім небагато, а Богдан відчував, як йому не вистачає повітря. Він ще довго поглядав у бік лісосмуги, що тепер залишилась позаду. Однак таємничий супутник, видно, залишився там та вирішив групу більше не супроводжувати.

   Через кілометри два зробили другий привал. Цього разу – довгий. Місцем для відпочинку стала автобусна зупинка. Розвели вогнище, розпочали простеньку трапезу. Вони пройшли достатньо, якщо орієнтуватися по карті та дорожніх знаках. До містечка Прут залишалось недалеко.

Переночувати – і вже до обіду завтрашнього дня будуть там. Місце для ночівлі, як не дивно, всі обрали одне й те ж ще під час планування походу: заправка в передмісті. Біля таких ще зазвичай стоять міні-маркети, в яких завжди продається надто дорога та несмачна їжа.

— Ми, коли пішли в наш перший рейд – Почав Кирило, запалюючи цигарку – Єдині з Дімою повернулись назад. Ми вийшли. А багато пацанів – ні.

   Що означає слово “рейд”, було й так зрозуміло. Богдан і не сумнівався, що має справу з мародерами.

— Тоді ми заходили з іншого боку. Але через Квітницю проходили. У село ми зайшли усі, а от із села вибралася тільки половина. От і все.

   Кирило ненадовго замовк та насупився. Зробив затяжку, продовжив:

— Йшли ми теж трохи по-іншому. Хотіли більше будинків виставити. Там декілька сіл… От що, стріляти просто так у Секторі непотрібно. Можна привернути увагу. Не треба приймати все за чисту монету тут. Якщо над всім задумуватись, то потече дах.

— А ви не боїтеся тягнути щось із міста, якщо воно тут все прокляте? – Спитав Олександр.

— Ну от сумку відкриту бачив біля машини? Її чіпати не можна було. Знаєш, чому?

   Богдан вирішив теж вставити слово, хоча це було неввічливо, однак нервозність робила його балакучим:

— Тому що машина дивно виглядала?

— Вона виглядала неправильно.

— Тепер я починаю розуміти, чому Прут не обнесли ще як тільки відбувся Інцидент…Ой…

   Олександр протягнув ноги, розсівся на карематі, та подивився в сіре безбарвне небо.

— Брати треба обережно і потрохи. І дивитися, як воно, блін, виглядає. Це вам безкоштовна порада.

   Друга порада – місця шукайте самі, за нами у місті не ходіть. Саменькі все.

   Діма хитро усміхнувся.

— Та ні, хлопці, то вже ваша справа. Я тут не для того – Потягнувся Олександр та позіхнув. Либонь, теж був невиспаний – Я тут для нових переживань і розкриття таємниць.

— Ну і як тобі? – Поцікавився Кирило.

— Ніяк. В процесі розкриття. Тут багато цікавих речей, які можна пофотографувати, а потім - опублікувати. Унікальні речі, скажу я вам.

— А ти, пацан?

   Тепер Кирило дивився на Богдана. Той помовчав трохи, сіпнув плечима, наче його хтось ущипнув.

— Я народився тут і виріс. У мене вдома дещо є, мені треба це забрати.

— Ну тобто ти вирішив обнести свою хату? – Поцікавився Діма.

— Ні. Там нічого цікавого для вас. Ми не жили багато. А тобі не страшно було повертатися сюди вдруге?

   Богдан перевів тему, бо не хотів обговорювати особисті речі з новими знайомими.

— Не боїться лишень дурень. Я не дурень. Це не найгірше місце для “роботи”. Тим більш, його скоро прикриють. Тоді вже ніхто не пройде. А зараз ще є варіанти. І ми працюємо.

   Богдану на мить стало цікаво, чого це завжди похмурий та навіть моторошний Кирило веде таку відверту розмову. Можливо, стрес? Чи не надто це наївно, з його боку розмовляти настільки відверто? Він це робить, бо довіряє їм? Навряд… Хотілося скоріше попрощатися з цими типами та залишитись наодинці. Діма – бісить, Кирило – лякає.

Товстун – незрозуміло, що за фрукт. Але водночас хлопцю дуже і дуже не хотілось продовжувати свій шлях самому. Він був готовий дійсно повірити, що Кирило пережив деякі події, і дещо тямить в навколишніх реаліях. Скоро звечоріє, а далі – ніч. А там… Про зворотню дорогу поки не думалося.

   Насправді ж причина відвертості Кирила була далеко не у наївності, чи у стресі. Досвідчений злодій і мародер на той момент вже мав конкретний план стосовно життів своїх нових супутників.
 

* * *

   До заправки вони дістались вже як сонце почало сідати. Якраз надвечір небесне світило потішило землю своєю присутністю та визирнуло з-за хмар, немов цікавий сусід крізь жалюзі. Крадькома та ненадовго. Виснажені чоловіки обережно дослідили територію – нічого особливого. Заправка, бензоколонки... Ночувати вирішили всередині невеликої прибудови поряд. Вхідні двері, наполовину розвалений дах та жодних вікон. Те, що треба.

Всередині взагалі не було меблів, лишень уламки цегли та купа дощечок. Тому зрозуміти, яке саме призначення було колись у будівлі, залишалося тільки гадати. Олександр продовжував робити фотознімки. Його цікавили бензоколонки, цікавив зачинений міні-маркет, до якого Кирило заборонив наближатися близько. Навіть здалеку через скляні двері було видно, що вітрини заповнені товарами. Блоки цигарок, чіпси, печиво, мінеральна вода, ще якісь кольорові упаковки…

Богдан одразу згадав про білосніжно-чистий автомобіль посеред дороги. Та про мерця всередині салону. Думати про те, чому ніхто не розбив досі вітрини, чи чому всі товари на місці не було сил. В будь якому випадку, дивуватися Богдан втомився, йому хотілось просто перекусити і лягти спати.

   Взагалі день видався важким. Юнак був звиклим до навантажень, цей похід навряд чи був складніше, наприклад, ніж минулорічний підйом в гори, однак виснаження давало про себе знати. Потріскувало полум’я, копирсався у рюкзаку Олександр. Вечірня трапеза. Щось бурмотів собі під ніс Діма, а Кирило дивився на вогонь без жодних емоцій на обличчі. Довго дивився, не моргаючи, та, як здалось Богдану, навіть не дихаючи. Пройшло ще трохи часу і почало сутеніти. Кирило раптом спитав:

— А у вас сім’ї є?

   Це прозвучало несподівано.

— Є. Матінка, тато, дружина і синок. І два коти – першим відповів Олександр.

— Не думав, що можеш і не повернутися?

   Обличчя й далі не виражало нічого. Богдан не знав, що саме крутиться на язиці дорослого мародера і про що він думає. По правді, й не хотів знати.

— Кір, не лякай туристів, вони і так напружені – Втрутився у розмову Діма. Кирило не відреагував. Олександр гмикнув, посміхнувся, почесав коротко стрижену потилицю і сказав:

 — Думав. Ну мені й так недовго залишилось жити, але ви за себе не переживайте, я не заразний. А так – хоч щось цікаве побачу і зроблю. На мить погляд Кирила став свідомим.

— Хворієш?

— Ага.

   Кирило зітхнув та підняв очі на Богдана. Хлопець не бачив цього, але буквально відчув, як його сверлять поглядом. Не хотілося вести таку розмову.

— А у мене вже нікого немає. Я один.

    Нічого не відповів Кирило, ніяк не пожартував Діма. Звичайно, що йому було страшно. І якби не те, що він шукає, юнак ніколи б не поліз у таке місце.
 

* * *
 

   Богдан дивився на полум’я, намагаючись не заснути. Хтось колись сказав, що довго дивитися на вогонь не слід, оскільки очі звикають до світла і потім, в разі чого, знадобиться час, щоб звикнути до темряви. Однак погляду було ні за що зачепитися. Дуже хотілося заплющити очі.

Вже скоро його змінить Діма і чергування закінчиться. Тихо сопів товстун. Час від часу копошився у своєму спальнику Кирило. І все, жодних звуків. Саме з такою тишею Богдан не зустрічався до цього дня. Він, бувало, ночував посеред лісу сам, а в підлітковому віці відвідував різноманітні закинуті будівлі. І вночі теж. І завжди щось було чутно: звірі в хащах, птиці, та хоч завивання вітру…

Думка про звірів нагадала про той шурхіт, котрий супроводжував їхню групу сьогодні. Ніяк з голови не виходив автомобіль посеред дороги. Історія про село. Шипи, що стирчать прямо з землі. Богданові весь час здавалося, ніби чийсь недобрий погляд слідкує за ним через дверний отвір. Шкода, що дверей не залишилося. Цікаво, хто і для чого їх забрав… Не думати про пітьму. Не думати. Богдан провів кінчиком пальця вздовж дула рушниці.

— Привіт!

   Всередині тьохнуло. Наче обірвався натягнутий трос. В мить стало гаряче. Богдан спрямував дуло рушниці у чорну порожнечу. Неслухняним пальцем швидко увімкнув налобний ліхтар. Товстун зірвався з місця найпершим, вискочивши зі спальника він направив свій АК в бік відсутніх дверей. Ніби й не спав зовсім. Слідом піднявся Кирило з пістолетом напоготові. Буквально на мить забарився Діма... Налобний ліхтар Кирила освітлював все довкола – порожньо. Отже, не здалося. Бадьорий жіночий голос дійсно прозвучав.

— Ти хто?! Ти де?!

   Богдан стискав гвинтівку так, що побіліли пальці. Він водив дулом з боку в бік. Кров вдарила в обличчя.

— Тсс! – Скомандував Кирило.

   Від страху ноги стали немов ватні. Богдан раптом піднявся та декількома широкими незграбними кроками наблизився до дверного отвору та шмигнув назовні.

— Стій, ідіот! – Намагався зупинити його Діма. Кирило було теж рвонув у бік Богдана, але не встиг. Хлопець вибіг на вулицю, почав нервово оглядатися, немов зацьковане цуценя. Ось бензоколонка. Ось купа сміття. А ось і вітрина зачиненого маркету видніється. І все.

— Ей… - Уже тихіше закликав Богдан – Ти де? Ти хто?

   Відповіді не було. Члени групи, зрозумівши, що Богдан досі живий, обережно почали виходити назовні теж. Богдан був в порядку, але, здається, не у всіх сенсах…

— Заспокійся, пацан. Не світи нам в очі. Тихо… - Кирило поволі наближався до Богдана, оглядаючи все довкола. – Діма, Саша, робимо обхід заправки. Після чого повертаємося назад. За межі заправки не виходимо.

   Богдан відійшов трохи в бік. Його трясло.

— Хто це був?

— Ми зараз розберемося. Пішли зі мною.

   Кирило говорив з ним обережно, наче з дитиною. Дати б по голові малолітньому придуркові. Але зараз не час. Це – пізніше.

— Пішли, пішли. Ось так…

   Богдан тремтів та вицілював щось невідоме у нічній пітьмі. Кирило відволікав його, кликав за собою. Що це за голос? Це хтось із місцевих жителів? З тих, хто залишився? Що це було?...

Вони обережно завершили обхід, нічого не знайшовши, окрім старого розбитого радіо, що лежало на землі. Навколо було тихо, як і раніше. Радіо лежало якраз біля купи сміття. Зараз Богдан не міг достовірно сказати, чи бачив він його тут раніше, чи ні. Олександр першим помітив даний пристрій. Він довго розглядав знахідку, брати до рук не наважувався. Підійшли й інші.

— Радіо. – Ніби констатуючи сам факт існування приладу, підмітив товстун.

— Ага, блін, думаєш, це воно віталося з нами?

— Електромагнітна аномалія – Озвучив свою думку Кирило, трохи подумавши. -  Радіо увімкнулося в моменті, впіймало сигнал та вимкнулося. От, що ми почули. Радіоефір. Не забувайте, де ми знаходимося. Техніка може різні фокуси видавати. Навіть повністю розбита. Ми чули просто жіночий голос з динаміку. От так. Так що змінюємо підгузки та йдемо відпочивати. Богдане, ти йдеш спати, Діма, змінюєш пацана.

   І хоча ніби як час для чергування Діми ще не настав, сам Діма не сперечався. Так-то ще годину точно він мав спати, а вже потім приймати чергування.

   Кирило поклав важку руку на плече Богдана, заспокоїв його і обережно відняв рушницю.

— Якби ми зараз знаходилися не тут – я б ударив тебе. Тому що ти вчинив неправильно. Ти міг підставити нас усіх. Для чого ти вибіг?

— Вона ж… Вона ж повинна бути десь тут. Я хотів побачити.

— Не роби нічого бездумно і слухай, що кажу. І будеш жити. Дійдеш до свого дому, чи куди ти там зібрався. Не сприймай серйозно все, що ти тут бачиш і чуєш. Дійшло? Ти почув мене?
   Богдан кивнув, хоча навряд чи дійсно розумів сказане. Кирило дивився йому в очі довго.

Старого рецидивіста цікавило, чи не зірвало, бува, дах молодому шукачу пригод. Тому що, по-перше, у того була зброя в руках. А по-друге, ще протягом деякого часу Богдан був потрібен йому живим.

— Все таки, яка ж це дупа, скажу я вам… - Тихо поскаржився Олександр. Діма по-дурному гмикнув.

— А то! Глибока екстремальна дупа.

   Богдану, звісно, легше не стало. З нього не вийшла вся напруга зі страхом, пояснення щодо радіо теж не заспокоювали. Але хлопець виснажився. Він закрив очі, відчув, що поволі починає засинати. Розум ніби притупився, думки все линули в далечінь… Це не міг бути радіосигнал. Так динамік не звучить.

   Не почував себе в порядку й Діма. По правді, зараз йому геть не було смішно й радісно. Тієї ночі він прийняв остаточне рішення для себе, що це його останній рейд до забороненої зони. Як відреагує старший колега, мародер поки не думав. Та й зовсім не те в голову лізло.

Річ у тім, що на трішки припорошеній снігом землі Діма знайшов два людські сліди, коли вони робили обхід заправки. І сліди точно не належали нікому з них. Скоріш за все, це були жіночі чобітки. Виглядало так, ніби хтось з’явився прямісінько з повітря, зробив крок, ще один. І зник. Спершу захотілося стерти черевиком ці сліди, щоб їх не помітили інші члени групи. Однак Діма цього не зробив – не треба чіпати те, що виглядає дивним. Не треба чіпати Кирила.

А Богдан і так переляканий… Діма побачив достатньо і минулого разу, коли вони з Кирилом проникли до Сектору. Він бачив багато такого, про що нікому ніколи не розповість. Але чомусь саме ось це бадьоре  “Привіт!” стало останньою краплею.
 

* * *
 

   Ранок зустрів групу дрібним дощем. Противним таким хворобливим опадом, після якого Богдан в дитинстві завжди хворів. Прокидатися було важко. Чи то нервове перенапруження після вчорашнього, чи вже застуда. Тепер групу очолював Олександр, за ним слідував Богдан. Юнак ніби прийшов до тями. Він приймав участь у коротких розмовах, а в голові було порожньо. Тішило те, що вони практично дійшли до міста.

   Наступна дивна знахідка чекала їх майже біля великого знаку з надписом “Прут”. Трохи обабіч дороги, на невеличкому підвищенні стояла іржава ванна. Навколо неї – уламки кафелю, запчастини різної сантехніки та шипи. Багато бурих шипів. Вони були більші за розміром, ніж ті, що зустрічалися до цього. І жодного натяку на жилі будинки поряд. Тільки траса і багатоповерхівки міста Прут далеко попереду. Олександр сфотографував ванну. Ну ванна як ванна. Тільки стара дуже. Зливний отвір заткнуто ганчір’ям.

— Цікаво, це щоб ми помилися перед тим, як у місто зайти? – Спробував пожартувати товстун. Дмитро хіхікнув.

Кирило наблизився до ванни, обережно обходячи шипи. Він вирячився на це диво сантехніки і завмер. Хвилини дві пройшли у повному мовчанні. Здавалося, Кирило бачить щось невидиме для всіх, щось сокровенне у цій ванні, що невідомо як і звідки тут опинилася. Богдан себе впіймав на тому, що такий погляд у мародера він помітив і вчора біля вогню.

— Ей, старий, все нормально? – Поцікавився товстун. До свого напарника підійшов і Діма. А далі все сталося дуже швидко, Богдан навіть не встиг підняти зброю. Лишень збагнув із запізненням, що геть втратив колишню реакцію.

   Кирило різко розвернувся до свого напарника, викрикнув його ім’я, кивнув у бік інших членів групи. Мить – і на Богдана з Олександром дивилося дуло пістолета. Діма теж взяв на їх мушку. Виглядав він розгублено. Вочевидь, молодий гопник сам ще не зрозумів, що сталося. Діяв рефлекторно.

— Стволи на землю і три кроки назад, швидко!

   Тихо тут. А раніше у місті Прут мешкало майже сімдесят тисяч осіб. Трасою все їздили і їздили автівки, маршрутки, вантажівки. Ще недавно тут всюди панувало життя. Так, не найкомфортніше на світі, але реальне, повне людських емоцій та переживань.

У що перетворилося мальовниче гірське містечко тепер, після інцинденту – ще багато років ніхто не збагне. Але якщо цю загадку, можливо, колись людство розгадає, то природа самої людини так і залишиться таємницею навіки. Як зрозуміти причину людських вчинків? Як передбачити поведінку того, хто поряд? Чи можливо це насправді?

— Що сталося? – Розгублено спитав Богдан.

— Ей, ей, ви що? Якого чорта? – Теж поцікавився Олександр. Вони зробили декілька повільних кроків назад. Добре, що не наступили на шипи.

— Це ж ми… - Якось недоречно та з образою в голосі сказав Богдан.

— Роти зімкнули і тихо стоїте, інакше я вас обох пришию прямо зараз! – Гаркнув Кирило. АКСу та мисливська вертикалка лягли на землю поряд одне з одним.

— Діма, тащи сюди стволи. А ви – граблі вверх! Назад!

   Діма кинув погляд повний сумніву на Кирила, але зволікати не став. Як тільки Богдан і Олександр відійшли на потрібну відстань та підняли руки, він обережно наблизився, намагаючись втримати свій пістолет-кулемет однією рукою, взяв спершу АК товстуна, а потім і Богданову рушницю.

— Що сталося? Що ти робиш?

— Закрийся, фотограф довбаний. Ванна не для того, щоб митися. Ми її заповнимо кров’ю. Самі оберете, хто це буде?

   Обличчя Кирила ніяк не змінювалося. Він виглядав так, ніби просто грає в шахи зараз, та обдумує наступний хід. Або – дивиться випуск новин по телевізору.

— Кіра… - З проханням у голосі мовив Діма, все ще не зводячи очей з Олександра та Богдана. Гопник, очевидно, не дуже розумів, що задумав напарник. Кирило обернувся до нього. Він вирячив очі та пояснив:

— Потрібне тіло. Потрібна кров, тоді можна буде входити в місто. Я бачив сон. Цю ванну. Це – сигнал. Ми не зайдемо в місто, поки ванна не буде заповнена кров’ю. Одного треба замочити зараз, він повинен ще живий зайти у ванну і там стікти кров’ю, а…

— Кіра… Ще м’якше з нотками безнадії повторив Діма – Ти щось не те говориш, брате. Яка кров?

   Кирило втупився важким бетонним поглядом спершу в Богдана, а потім у товстуна. Мародер ніби обирав. Ніяк не зважаючи на слова Діми, він підійшов трохи ближче:

— Олександре, стій спокійно, ти будеш жити. У тебе кров погана. І серце не дуже. Ти не підходиш. А от ти – здоровіше.

   Кирило націлив свій Глок на коліно Богдана. Ось ще трохи – і він прострелить йому ногу. А далі – закине до ванни. Збоку звучав голос Олександра, Богдан теж відкривав рота. Однак мародер не чув їх.

Він не слухав. Вірніше, слухав, але щось всередині себе. У молодого немає сім’ї, він сам це сказав. А отже не дуже й буде страшно, якщо цей шмаркач не повернеться назад. Діма тим часом теж намагався прислухатися до свого внутрішнього голосу. Йому потрібно було прийняти рішення.

   Діма чітко знав, що люди здатні змінюватися. Він це зрозумів ще, здавалося, сто років тому, коли перше кохання боляче вдарило в груди і розвернулося геть. Ще раз Діма це усвідомив, як вперше потрапив до в’язниці. Він бачив різних людей у різних ситуаціях, як за решіткою, так і на волі; і так, дійсно - люди здатні змінюватися.

Діма погоджувався з цим твердженням без жодних заперечень. Однак змінюються люди тільки у гіршу сторону. Людина може зрадити, поступити підло, змінити своє ставлення до тебе і поставити в пріоритет свої інтереси. Або, наприклад, людина може втратити здоровий глузд. Зійти з розуму. І таке, нажаль, теж він уже бачив.

   Застрекотав короткою чергою пістолет-кулемет. Кирило сіпнувся, зойкнув, упав навколішки. Олександр швидко зметикував, і скориставшись моментом, різко підстрибнув до мародера, вибив у того з рук пістолет. Після чого ударив ногою в живіт. Кирило перевернувся на бік, зойкнув. Богдан ступив вперед, щоб підібрати Глок Кирила. Але знову не встиг.

— Стоп! Стоп! – Крикнув Діма, після чого зробив ще один постріл у повітря. – Заспокоїлися, блін!

  До пістолета Кирила залишалося всього нічого, всього крок.

— Угомоніться. Я вам щойно життя врятував. Тепер – ви обидва мої боржнички.