Спочатку:
На сторінку книги
Ваші реакції анонімні — їх бачите лише ви.
Епілог
— … Одна вертушка безвісти зникла, а інша впала у місті десь. Це все тоді ще сталось. Як спалахнуло. Ну от – Завершив свою зіжмакану оповідь капітан.
— Хріна! – Захоплено видав Дячук і якось по-новому витріщився на монітор.
— Хріна – Повторив Юрійович.
— І що, тепер воно раз в рік? От так?
— Ага. Рівно шостого березня. Стабільний сигнал про допомогу із самого міста. Постійно.
— А може… Ну…
— Що? Що ти як теля наївний? – Перебив молодого капітан – Ти скільки от служиш тут?
— На Секторі? Рік…
— Ну то чого вуха розвісив? Мало дичви місцевої бачив? Не звертай уваги, воно ще годинки дві на екрані посвітиться, а далі все.
— Юрійович… А тоді, коли спалах стався. Виходить, ми не дістали їх? Ну, Колоса того.
— Не дістали – Кивнув капітан та позіхнув.
— А чому?
Юрійович поглянув на вухатого помічника із сумішшю співчуття, подиву та роздратування.
— Ну давай, бери тачку, і їдь до Шевченка зараз. Дві години їзди звідси. Я даю добро. Калаш бери, і їдь. Потім подзвониш звідти і розкажеш. Ну що?
— Що, я? А чому…
— А я поїду? Це ж ти от переживаєш.
— То це тепер, Юрійович… А тоді... Можна було відправити вертушку.
— Це навряд – Похитав головою капітан – Ніхто не став ризикувати. Не до того було. Коротше, вимкни звукове сповіщення поки і грай далі у свою контру.
— В яку контру?
— А то я не знаю, чим ти тут займаєшся, Дячук. Ти не хитруй. Все, відставити тривогу. І мене не чіпати, поки сигнал про допомогу не зникне. Потім повідомиш. Питання є?
— Питань нема.
Юрійович докурив ще одну цигарку, піднявся з крісла та залишив червонощокого Дячука наодинці із роздумами. А через дві години сигнал і справді пропав.
Зачепив розділ? Поділіться враженнями.
Відгук допомагає автору ставати кращим.Ваші реакції анонімні — їх бачите лише ви.
