Раді Вас бачити!

Пролог

— Юрійович… Можеш підійти, будь ласка?

   До капітана в кабінет зазирнуло червоне як буряк обличчя Дячука. Вухастий колгоспник служив тут недавно, а вже встиг за місяць добряче Юрійовичу набриднути. Але що робити? Взагалі Дячук був не таким вже й поганим хлопчиною, виконавчим. Тупив, правда, страшенно інколи.

   Тут вже давно не зважали на формальності на кшталт звертань за званнями одне до одного. Тому капітан був просто Юрійовичем. І його це влаштовувало.

— Що таке?

— Там цей… Ну підійди глянь, я не знаю… Наче сигнал про допомогу.

— Звідки?

— Та прямо з міста!

   Юрійович похрустів пальцями і неохоче піднявся з крісла. Він якраз відновив свою анкету на сайті знайомств та планував провести вечірок за переписками без жодної цілі, чи сенсу. А що ще, блін, робити тут? Війна закінчилась, а Сектор… А що Сектор? Там, нагорі, всім все видніше. А він, Юрійович, людина проста. Дали по голові – він і увімкнувся. Відчепились, не чіпають – то й капітан сидить спокійно.

   Червонощокий Дячук швидкою ходою зайшов до своєї конури й одразу показав пальцем на широкий монітор комп’ютера. Юрійович скривився.

— Сьогодні який день?

— Середа! – Голосно відповів той.

— Число, місяць?

— Шосте березня!

— Ну ясно… – Тихо протягнув капітан та присів на одне із крісел.

— То що робити?

   Дячук виглядав розгублено, але разом з цим був напруженим. Він розумів, що відбувалося щось лихе, і що треба приймати якесь рішення. Але він не розумів реакції Юрійовича. Чому той настільки розслаблений? Скривився чого? А про дату нащо запитав?

   А Юрійович дістав цигарку і закурив прямо в приміщенні. Він все дивився на екран, де активно світився жовтим надпис “SOS”. Підбирав слова для свого юного помічника.