Раді Вас бачити!

Поринаючи в примарні пута сновидіння, Діана й гадки не мала, що власнохіть забажає раз у раз сюди повертатися. Нехай вона й перебувала в знайомому лісі зі своїх кошмарів, та проте той відчувався геть зовсім інакше: нічна темрява більше не випромінювала звичний страх, відчай чи сум’яття, і навіть жасний шепіт не продирав морозом до самих кісток.

Одначе дихалося все одно заледве, немовбито повітря вщерть оповили електричні розряди.

А всьому виною Майк, який вкотре нахабно ввірвався в Діанин сон. І хоча він просто стояв навпроти й огортав її незмигним поглядом, та все-таки цього вистачило, аби Діана зрадницьки спалахнула.

Оливи до вогню підливав ще й вигляд Майка. Заявився він, як і напередодні, в білій сорочці з рюшами, але вже без піджака, та в чорних штанях, підперезаний широким шкіряним поясом. Причому його волосся чомусь знов-таки подовжилося й затягнулось у хвіст. Невже воно колись мало саме такий вигляд? І чому Майк цієї миті видавався аж настільки страшенно вродливим? Достоту як та блідолика крига з «Балади», до якої тягнулася, щоб зігрітись, сяйлива троянда…

Діана ж неабияк здивувалася, виявивши на собі синю пишну сукню із золотим оксамитовим мереживом — ту саму, яку Майк так шпарко заховав у шафі, а її волосся, зібране на потилиці масивними шпильками, прикрашала хитромудра зачіска.

Не встигла Діана втихомирити серце, що безумно тріпотіло, намагаючись розтрощити всі ребра нараз, як Майк через дещицю німого споглядання — проникливого, обпікаючого, із дивним вогнем на самому дні темних зіниць, — в одну секунду рішуче наблизився стрімким кроком. А відтак, все ще не вимовивши жодного слова, спрожогу, без ані краплі вагань, притиснув Діану до найближчого дерева, міцно обійняв однією рукою за талію, а іншу, попередньо позбувшись усіх шпильок, запустив у волосся.

— Ти чого?.. — не вчувши власного голосу, хрипло зронила Діана, подумки клянучи фантазію, що не на жарт розігралася.

Замість відповіді цей незвичний Майк опустився долонею на її шию, чим викликав відразу цілий сніп палючих сиріт.

Несамохіть Діана затрималася очима на Майкових вустах — занадто близьких, занадто бажаних, занадто…

І зопалу охолодила себе: якщо дасть слабину уві сні, в реальності буде набагато тяжче боротися з почуттями.

Тому, виставивши вперед руку, Діана спрокволу прожебоніла:

— Відсу…

Та Майк знагла перебив її слабку спробу спротиву, спрагло впившись у вуста.

Спочатку Діана поривалася відсахнутись та добряче відгамселити цього нестерпного хлопчиська, котрий зумів, хай і вві сні, викрасти її перший поцілунок. Одначе вона не стямилася, як пригорнулася ближче, дозволяючи обвивати себе дужими руками все сильніше й сильніше. І сама стала з ненаситною жадібністю відповідати на поцілунки, мимовіль подивувавшись, як просто й легко це було. Здавалося, якщо їхні губи бодай на мить перестануть бути одним цілим, Діана загине в пекельних тортурах.

Поміж поцілунками Майк шепотів «сонце» — і знову впивавсь у вуста, нестримно блукаючи руками по Діаниному тілу, гладив підборіддя та шию. Його холодні долоні наповнювали її вени п’янким теплом, а цитрусовий аромат впереміш із корицею дурманив так, як ще ніколи раніше: надто насичений, надто приємний, надто їдкий…

Аж ось Майк опустився з вуст на її шию — туди, де пульсувала сонна артерія. Жагуче тремтіння вмить пронизало Діану з голови аж до ніг, і вона цілком та повністю віддалася досі незнаному потягові.

А Майк і не збирався зупинятися: палючими вустами прокладав доріжку до її правого плеча, відсунув рукав, щоб отримати доступ до родимки, а відтак ненаситним звіром накинувся обціловувати мушку. З його горла час від часу виривалися дивні звуки. Чи це вже з її горла?..

Остаточно забувшись, Майк потягнувся до зав’язок на спині. Спекавшись декілька вузликів, кінчиками пальців став водити по лопаткам — з ніжністю та грубістю водночас. Й укотре повернувся до вуст. І хоча поцілунок набув нових відтінків — різких, оскаженілих, диких, — але чомусь Діана займалася вся вогнем ще дужче...

Коли зненацька Майк урвав цілунок. В його чорних від пристрасті очах Діана неждано прочитала відразу, гидування, ба більше, презирство. І навіть обличчя видозмінилося, набравши жорстоких, безсердечних рис — чужих.

— Твоє тепло створене для холоду мо́го, — сухим, невластивим йому голосом, прошепотів Майк. — Вдосталь наситившись, воно мені вже не потрібне.

Обронивши ці безжальні слова, він розчинився безслідно — достоту як безпристрасний демон із жахливої кінострічки.

Притьмом Діану немов льодовою водою облили, а потім громом прибили. Невже «Балада про сяйливу троянду та кригу», з якою вона ознайомилася якраз перед сном, має САМЕ ТАКИЙ — жаский, несправедливий, безжальний — сенс? Чи це всього-на-всього ще один вибрик її підсвідомості?

Тим часом жахіття повернулося на круги своя: зашелестів над голим верховіттям погрозливий вітер, повний місяць заховався за непроникними хмарами, нізвідкіль, але й з усіх усюдів, виринув зловісний шепіт… Проте Діана, вбита нещодавньою марою, зовсім не зважала на зміни, що відбувались навкіл, — просто важко осіла на землю, заховавшись від світу, прикривши обличчя долонями та підібгавши коліна до грудей. І навіть безмовна поява дівчинки-зомбі з червоною від крові плямою на білосніжній сукні не змогла вибити її із заціпенілого стану, що сковував намертво. Ба навіть більше, після того як хлопчик, котрий невідь-скільки виснув над Діаною, торсонув її за плечі, та ніяк не відреагувала.

Але коли знайшла в собі сили підвести голову, від побаченого їй аж в п’ятах похололо.

Простір видозмінився: тепер замість лісових нетрів Діану оточував тісний коридор замку. Настінні канделябри вже давним-давно поржавіли, покрившись товстим шаром пилу та павутинням, а металевий важкий запах в’ївся в повітря імлою.

На якомусь інтуїтивному рівні Діана знала: тут були двері, поріг яких вона нізащо не наважиться переступити.

І дійсно, придивившись, вона виокремила з темряви силует хлопчика, котрий наполегливо тицяв на одні-єдині двері, дощенту вкриті цівками засохлої крові. Позаду нього перебували її батьки, кришталево біле вбрання яких теж було встелене багряними плямами. Їхні обличчя вже повністю прояснилися, одначе погляд так і залишався відстороненим, замогильним, немов у примарних маріонеток, що зійшли зі спектаклю фантасмагорії.

Отруйливе невтішне почуття заполонило всім Діаниним єством. Тверезим розумом вона усвідомлювала, що повинна відчинити ті трикляті двері й нарешті підійняти завісу минулого...

Але вона не могла.

Страх наскрізь скував її серце залізними грубими лещатами, перекриваючи доступ до кисню, перетворюючи кров у венах на суцільний ядовитий потік, а в черепі поселилися буйні жаринки, що, несамовито пульсуючи, норовилися спопелити її зсередини.

Подихом вітру, який незрозуміло звідки об’явився, моторошний шепіт розрізав собою простір — і мерщій вгризся в Діанині думки. Від дикого болю та враз зігнулася в дугу, щосили тримаючись пальцями за скроні й міцно зціпивши зуби, стримуючи крик.

Якщо її нічні кошмари — це кара, вона готова випити свою чашу провини сповна.

***

Після пробудження Діана ще довго не могла отямитися від напливу чергового тривожного жахіття, що, здавалося, перейшло разом із нею крізь здвоєні ворота царства Морфея й нависло похмурою тінню над ліжком. Відчуття задухи та оніміння кінцівок оволоділо нею вповні, позаяк вона була не в змозі навіть поворухнутися, опинившись немов у тісному саркофазі, зітканому з чорної завіси спустошення та жаху. Не знала, котра зараз година — тільки ритмічний стукіт настінного годинника допомагав не зійти з розуму остаточно.

Насилу втихомиривши розбурхане серце, Діана піднялася з ліжка, щоб запалити свічку. А відтак потягнулася за потаємним фоліантом: їй терміново кортіло ще раз перечитати «Баладу про сяйливу троянду та кригу», аби розвіяти всі свої сумніви. Однак літери розпливалися від надмірного хвилювання і дрижали руки. Здавшись, Діана люто відкинула книгу вбік.

Зненацька їй, за давньою звичкою, захотілося кави, що аж жижки затряслися. Варто було Діані про це подумати, як ноги самі понесли її порожнім коридором, освітленим лишень ледь тремтливими вогниками свічок, що вже згасали в настінних світильниках та смолоскипах, до маленької кухні, яку показував їй Макс проходом, — тут же, в Майковій вежі, Центральній, тільки декількома поверхами її кімнати нижче.

«Майк не схожий на блідолику кригу, — мимохідь міркувала собі Діана. — Так, нехай він часом і штурпак справдешній, якого ще пошукати треба, одначе… Той, хто заступається за друзів, той, хто ще зовсім нещодавно витирав мені сльози… — аж ніяк не здатен на підлі вчинки!..»

Проте інша думка наче холодним душем її обдала, змусивши на хвильку сповільнитися: Майк доволі часто дозволяв собі слабину в доторках. І тієї миті весь його вигляд ставав інакшим, мовбито він... насичувався її теплом, бажав ввібрати його в себе до останку, щоби потім…

Діана шпарко похитала головою, відганяючи наслання. Майк поки що ще не зробив нічого такого, що підтвердило б прочитану легенду.

Ось так, борючись із протилежними думками, Діана врешті-таки дісталася до кухні — цілком затишного приміщення з дерев’яними шафами, круглим столиком, накритим білою мереживною скатертиною, та високими, дерев’яними, різьбленими стільцями. На щастя, свічки в настінних канделябрах-чашах, а також на кришталевій люстрі, що звисала водоспадом, були заздалегідь запалені слугами, тому Діані не довелося блукати потемки в пошуках кави.

От тільки виявилося це не так-то й просто. Відчиняючи дверцята шаф, Діана ніяк не могла віднайти бодай щось схоже на кавові зерна. Ще й на заваді її невисокий зріст став: до верхніх полиць ну ніяк не дотягнутися! Хоч бери й стільцем для більш зручного оглядання користуйся… Що вона, власне, і зробила.

Аж тут серед мертвої тиші Діана почула чиїсь неквапливі кроки.

— Нічний жор? — прозвучав за її спиною знайомий знущальний голос.

Діана, мов підстрелена, різко крутнулася, добряче вдарившись тім’ям об дверцята, відтак через порушену рівновагу ледве-ледь зі стільця не вивалилася. Ото була б комедія!

В дверному прорізі стримів Майк, вбраний в чорну вовняну піжаму та капці. Вигляд він мав розколошканий, нібито щойно здійнявся з постелі.

— Ти б іще двоє стільців зверху поставила! — не проминув нагоди вштрикнути Майк, глузливо посміхаючись. Либонь, ситуація його забавляла.

Діана спантеличено пошкрябала вдарене місце й сердито зіщулилася:

— Нащо так підкрадатися? Налякав!

— Це я-то налякав? — залігся хихотінням Майк. Щось в нього підозріло веселий настрій... — Один твій навіжений видон мене в дрож вганяє. Довго ще там стовбичитимеш, мала? Злізай давай!

Кисло скривившись, Діана незграбно зійшла на підлогу.

— Що ти там взагалі шукала? — продовжував насідати той. — Якщо бутрики, то вони ось тут, під серветкою, — кивнув він на тарілку.

— Та каву шукала… — приречено похнюпилася Діана.

Майк вмить спохмурнів — куди й поділася його неждана веселість! — й окинув Діану довгим проникливим поглядом.

— Снилися кошмари? — потрапив у самісіньку ціль він. А потому ступив до стільниці, де підняв чорну залізну банку, що зливалася з пітьмою, залишаючись таким чином непоміченою.

— Снилися, — кривдячись на себе за розсіяність (вона-бо туди навіть не заглядала!), прогугнявила Діана. — А ти чому не спиш?

— Та звик не спати, знаєш. — Насипаючи каву в мідну глечикоподібну джезву, Майк раптом протяжно зітхнув, насуплюючись ще дужче. І наче знехотя шепнув: — В мене теж кошмари…

Далі Майк прикусив губу, занурюючись у власні думки. Його лице незримо змінилося, мовби легка тінь осіла. Діані хотілося розпитати, що саме йому сниться — який світ його жахіть? Чи його сни теж мають циклічний характер, безперервно вганяючи в холодний піт? Чи накочуються буремними чорними хвилями, змушуючи задихатися від панічного страху, а після їхнього відпливу ще довго не можеш прийти до пам’яті? Чи сняться йому батьки?..

Але Діана не насмілилася. Та й навряд чи він поділився б…

Тим часом Майк по-хазяйськи розпалив піч, дочекався, поки полум’я добряче розгориться, і тільки-но тоді поставив джезву на варильну поверхню. Насичений запах кави вмить просякнув собою повітря. В Діани аж слиньки потекли! Здавалося, Майк це помітив, бо на його щоках виступили глузливі ямки.

— Що ти полюбляєш на сніданок? — уважно слідкуючи за кавою, зненацька ні з того ні з сього запитав він.

Діана, шокована, в першу мить не знала, що відповісти.

— Я зазвичай не снідаю, — нарешті бовкнула під ніс вона.

— Так не піде! — невдоволено хитаючи головою, прицмокнув Майк. — Тобі потрібно нормально харчуватися: одні кістки та ребра.

Діана аж рота від обурення роззявила. Що за наїзди серед глупої ночі?!! А втім, тепло від його несподіваної турботи вже встигло зародитися на денці серця й закрастися в потаємні закутки свідомості.

— Гаразд, — у відповідь на Діанине мовчання протягнув Майк, — приготую щось на свій смак.

— Ти?! — враз здивувалася вона.

— Я! — кинувши швидкий погляд, перекривив її той.

— Просто… — Діана, дедалі більше нервуючись, завела пасмо скуйовдженого волосся за вухо. — В тебе слуги є й так далі…

Майк невесело гмикнув, знімаючи джезву з плити, вслід налив каву в коричневий кухоль й передав його Діані.

— Слуги не завжди можуть бути поруч, — філософськи прорік він. — А я, знаєш, не хочу одного дня прокинутися зовсім без рук. До того ж… — Майк запнувся й опустив очі. Його обличчя знову потемнішало, буцімто над ним зійшлися сотні чорних-пречорних хмар і гадки не мали розвиднюватися.

— До того ж що? — обережно поцікавилася Діана, навіть не сподіваючись на відповідь, й відсьорбнула гарячий напій. Одного ковтка було досить, щоби збагнути: це найсмачніша кава в її житті — тягуча, з приємною гірчинкою та цитрусовим післясмаком, що ще досить довго відчувався в роті… Заплющившись, Діана завмерла: насолоджувалася смаком, букет якого щосекунди чимдуж розкривався. Боялася навіть поворухнутися, вся покрившись задоволеними мурашками. А Майк таки знає толк у приготуванні кави!

— Невже перепалив? — по-своєму розцінив він Діанину відстороненість. А відтак, набурмосившись, знагла вихопив кухоль і смачно відпив. — Та ні, наче нормальна.

Діана нагородила його гнівним позирком: невже до нього не доходить, що не можна ось так от брати й пити з чашки, з якої пила вона? Це ж верх невігластва!

— Не пий більше з мого кухля, — виділяючи кожне слово, докорила Діана.

Майк примружився, явно не вловлюючи, до чого вона хилить. А коли врешті-решт дійшло, зрозуміло закивав:

— Домовилися. Зараз нову зроблю.

І, рвучко розвернувшись, він заклопотався над новою порцією кави, а Діана ніяково затупцяла поруч.

— Нумо, може, я… — почуваючись ні в сих ні в тих пробурчала вона, простягаючи руки до джезви, на що Майк блимнув на неї таким злим поглядом, що будь-яке бажання допомогти миттю відпало, й процідив крізь зуби:

— Каву я зроблю сам. Не вистачало ще, щоб якась малявка біля плити порпалася.

— Я не малявка! — притьмом налилася кров’ю Діана.

— А що, велика? — В його очах запалилися веселі іскри. Задивившись на них, всю Діанину лють махом змело. Ба навіть більше, їй хотілося, аби вони палахкотіли якомога довше.

— За кавою краще дивися, а то втече, — тим не менше продовжувала дражнитись вона.

— Не вчи вченого, балда.

Наступної миті Майк жваво вивернувся від Діаниного ляща, а втім, «мститися», як і обіцяв, не квапився, уважно стежачи за кавовою пінкою. Лишень зловтішно шкірився.

— Нічому тебе життя не вчить, — м’яко дорікнув він.

Діана, всміхаючись, тільки плечима знизала.

Якийсь час вони мовчали. Кожен снував думками про щось своє. Діана раптом збагнула, що їй було комфортно ось так-от просто стояти, прислухатися до шипіння плити та Майкового спокійного й рівного дихання поруч, на повні груди вдихати запах кави, яким вже встигнув просочитися простір ущерть... І саме зараз всі переживання, викликані пережитим жахіттям та власними домислами, розчинились з димком, немов їх ніколи і не було.

Обриваючи Діанині роздуми, Майк з гордим видом вручив їй наповнений кавою кухоль, а відтак завдав хоч і легкого, але запотиличника. Вся наїжачившись, Діана ображено верескнула:

— Ей, ти чого?!

— Щоб не розслаблялася.

Міркуючи, що цього пояснення цілком досить, Майк заховався за нещодавно відібраним у Діани кухлем й заходився невеликими ковтками смакувати кавою. Його обличчя набуло розгладжених та якихось задоволених рис — умиротворених.

Для годиться роздратовано пирхнувши, Діана всмак усолоджувалася напоєм, і цього разу не стала стримуватися від похвали:

— Це дійсно до біса смачна кава!

— А я говорив! — обдав її поблажливим поглядом Майк. — Це найсмачніша кава у всьому світі. Такої у ваших кав’ярнях ні сном, ні духом не відали. А я, знаєш, оббігав усі забігайлівки, поки, кхм… перебував у твоєму місті. Одначе жодна з тих водянистих гидот ні краплини не схожа на придатну для пиття каву.

— Ох, які ми балувані! — захищаючи честь всіх кав’ярень планети, дошкулила Діана. Проте слід визнати: кава, приготовлена Майком на цій невеличкій кухні, б’є всі рекорди по смаковим рецепторам бувалого кавомана.

На диво, Майк не став підкидати жару, розпалюючи суперечку: принишкнувши, із заплющеними очима цмулив каву. Діана не прагнула порушувати незриме безголосся й теж повільними ковтками опорожнювала кухоль.

Аж раптом вона впіймала на собі погляд Майка, чимось подібний на той, зі сну, що обпікати здатен, — і зараз же затамувала подих. Одначе на відміну від сновидіння нині його блакитні очі, на дні яких мерехтіли вогники від свічок, випромінювали тільки безмежне тепло.

— Готувати власноруч сніданок, — розбив насторожену тишу Майк, мимоволі перейшовши на ледве чутний шепіт; дивлячись кудись ніби в порожнечу, говорив повільно, немовби його слова повставали з давно призабутих примарних спогадів, — це традиція, започаткована ще моїми батьками… Вони, щоб не сталося, готували сніданок завжди разом, а я допомагав. Колись тут було доволі весело. До того, як… — Він замовк, відвівши погляд, а в Діани, вкрай розчуленій його відвертістю, аж слізьми очі затуманилися.

— Мені шкода… — проковтуючи клубок, що підступив до горла, вичавила вона й декілька разів кліпнула, проганяючи непрохані сльози.

— Ей, ти чого? — глипнув на неї Майк сердито, явно помітивши її пригнічений стан. — Я тобі це розповів не для того, аби ти зараз своїми слізьми всю кухню затопила, а того й гляди, ввесь Кригожар! — знаскоку викартав він. Та враз розлютився невідь на кого: — І дійсно, навіщо я тобі це розповів? Воно тобі геть зовсім не треба. А знати тобі треба наступне: сніданки в моєму замку обов’язкові. Не хочеш снідати зі мною, будь ласка, снідай в товаристві дядька. Він же бо точно зрадіє, — скривився, ніби кислиць наївся, Майк.

— Та ні, краще вже з тобою… — понуро прогугніла Діана, згадавши розмову з Любомиром та його несподівано дружній прийом. — Скажи, — звільна розпочала вона, намагаючись чітко сформулювати думку, — а чи можливо прослідкувати весь родовід, аж до найпершого предка?

Майк, із підозрінням спозираючи на Діану, озвався не відразу.

— В нашому світі все можливо, — нарешті із натиском відповів він.

— І як же це можна зробити? — нашорошилася Діана, передчуваючи приголомшливе відкриття.

— Ну-у… — зам’явся Майк. — Родовід ведеться доволі скрупульозно. Ти, звичайно, можеш за бажанням надіслати запит до Суддів, і вони тобі люб’язно нададуть твоє родове дерево. Щоправда, навряд із най-, най-, найпершим родичем, але доволі далеким. Хоча, підозрюю, в їхньому таємному архіві є й такі записи... Але навіщо тобі це? Твій рід древній — це беззаперечно, а копати так глибоко — тільки даремно гаяти час.

Діана відвела погляд: слова Любомира про її чистокровність здалися їй дивними, з подвійним дном. Про це вона, набравшись хоробрості, й повідомила Майкові. Той враз напружився, призадумавшись.

— Діано, — врешті-решт повагом, неначе клав слова на ваги, мовив Майк, — дуже сумнівно, що Любомир живе аж настільки довго, щоб на власні очі знати твоїх найперших предків. Але, мушу визнати, певний інтерес в нього до тебе є. — Він примружився, спрямувавши пильний погляд на Діану, буцімто намагався прочитати причину такої цікавості на її обличчі. І раптом доволі різко запитав: — Про що ще ви з ним говорили?

Деякий час вони міряли одне одного очима.

— Ні про що таке особливе… — знітилася Діана. І враз поставила запитання, яке її надзвичайно муляло: — А ви про що?

— Теж «ні про що таке особливе», — перекривив її Майк. Його очі спалахнули крижаними іскрами.

— Я тобі не вірю, — не здавалася Діана, анітрохи не торопіючи. Вона ж бо прекрасно пам’ятала, яким був Майк після розмови з Любомиром. Малоймовірно, що вони погоду за вікном обговорювали…

— А маленьким дівчаткам ще зарані знати такі деталі, — ухилився Майк, тим самим роздраконюючи Діану ще дужче.

— Скільки разів можна повторювати? Я не маленька дівчинка! — спересердя вигукнула вона, роздратовано змахнувши руками. І враз скрикнула від болю: виявляється, в пориві люті вона підійшла занадто близько до плити й торкнулася до неї, обпікши долоню.

— Балда!.. — закотив очі Майк і спрожогу взяв її за руку.

Тильна сторона долоні вся почервоніла, навіть маленькі пухирці виступили. Діана щосили зціпила зуби, аби ненароком не заскиглити.

— А ще каву збиралася робити… — незлобливо докорив Майк. А відтак підштовхнув розгублену Діану до крана, ввімкнув холодну воду й підніс її долоню під струмінь — та миттєво відчула полегшення. — Не маленька вона, ну-ну… — бурмотів собі Майк. Він виглядав схвильованим, хоча й намагався приховати це під маскою ущипливості.

Поступово пухирці стали безслідно зникати, а за ними й почервоніння, поки зрештою не щезли зовсім. Це ж треба було так на рівному місці поранитися!

Декілька хвилин протримавши руку під водою, Майк кінець-кінцем її відпустив, та проте з тривогою дивитися на місце опіку не переставав.

— До плити навіть не смій наближатися, затямила? — пригрозив пальцем він.

— Ще б чого… — в’яленько заперечила Діана й миттю принишкла під його сердитим поглядом.

Залягла ніяковіла тиша.

— Ну, я, мабуть, піду… — вдосталь повивчавши тріщинки на підлоговій плитці, зрештою невиразно обронила Діана.

— Не проти прогулятися? — звернувся Майк до неї водночас.

Крихту вони мовчки витріщалися одне на одного, аж раптом синхронно розреготалися — довго, з надривом, до поколювання в ребрах.

— Сподіваюся, не до підземелля? — скепкувала Діана.

— Ні, ти що… — На його щоках заграли пустотливі ямки. — Хоча чомусь певен, там тобі сподобається. Якось іншим разом проведу екскурсію, — жартівливо промовив Майк. — А зараз покажу тобі найкраще місце Кригожару!

І він вхопив Діану за долоню й повів уже знайомим коридором, а далі гвинтовими сходами нагору — навіть вище рівнем своєї кімнати. Чим більше кам’яних східців вони долали, тим меншало смолоскипів на стінах. Згодом ті й зовсім зникли, занурюючи простір у цілковиту темряву.

Всю дорогу Майк ні на мить не відпускав Діанину долоню, раз у раз злегка її стискаючи. Діані було до нестями приємно відчувати холод його руки на своїй. Чітке розуміння цього, а також того факту, що вона готова була йти так хоч на край світу, неабияк її схвилювало, спопеляючи душу вогнем. Подумки Діана зраділа, що пітьма приховала її налиті жаром щоки й Майк не бачить її безглузду посмішку.

Незабаром східці закінчилися глухим кутом — кам’яною стіною.

Діана не стрималася й реготнула:

— І це ти називаєш найкращим місцем?

— Не кажи гоп, поки не перескочиш.

Відколовши дотеп, Майк приклав каблучку до непримітної на перший позір заглибини. Декілька секунд нічого не відбувалося, аж поки не запрацював невидимий механізм — і двері зі скреготом не «відсунулися» вбік.

«Мабуть, — припустила Діані, — в Кригожарі достобіса потаємних ходів…»

Вони опинилися на відкритій терасі, що кружком охоплювала найвищу вежу замку, Центральну. Вмить відчувся солоний запах океану, а в обличчя зопалу вдарив холодний вітер, притьма розколошкавши й так розпатлане волосся.

— Твій ланцюжок також є ключем, — ніби ненароком зауважив Майк, а відтак безстрашно рушив до самого краю та обперся руками об залізні тонкі поручні. Діана задріботіла слідом й стала поряд. Від побаченого їй перехопило дух.

Звідсіль відкривався вид на безкрайній океан, хвилі якого, вгамувавшись після пережитої бурі, спокійнісінько вдарялись об піщаний берег. Розвалившись на пів неба, вилискував сріблом місяць уповні. Небозвід тонув у сузір’ях, зітканих з міріад зірок, й опускався прямо на океан. Здавалося, якщо протягнути руку, то можна зібрати їх цілу пригорщу.

Піднявши голову, Діана роздивлялася зорі із широко розплющеними від захвату очима. Мимохіть встигла відмітити, що Майк робив те саме.

Деякий час вони так і мовчали, вивчаючи з дитячим запалом нічне небо. Аж ось Діана зловила на собі погляд Майка, і чомусь ця мить видалася їй дуже знайомою — ніби колись давним-давно вони так само перебували зовсім поруч, плече-в-плече, на відстані декількох сантиметрів, і дивилися на небо, не відчуваючи при цьому ні краплини незручності.

— Тут дійсно гарно… — злегка повернула до нього голову Діана.

— Радий, що тобі подобається, — широко всміхнувся Майк. І знічев’я, ніби чогось присоромившись, набурмосився, звівши брови на переніссі, та втупивсь у водяну гладь.

Запанувало стривожене безгоміння, порушуване лиш плескотом води та тихомирним диханням вітру.

Десь там вдалині, де нічне небо зливалося з океаном, навіки загубилося Діанине звичне життя. Вона була в цьому достеменно впевнена…

— Мені подобається приходити сюди саме вночі, — півголосом поділився Майк. — Особливо коли буря штормить… Мізки здорово провітрює, — аніскілечки не весело посміхнувся він.

— Божевільний, — невдоволено цокнула Діана й рвучко обернулася до нього всім тілом. — Зовсім пришелепкуватий? Небезпечно ж!.. А раптом зірвешся? Ти про наслідки взагалі не думаєш чи що?!

Майк нагородив її здивованим позирком: вочевидь, не очікував подібної відповіді.

— Мені здавалося, — неквапом мовив він, — ти будеш тільки рада, якщо я зірвуся вниз. — Його голос перейшов на ледве чутний шепіт: — Особливо після всього того, що я тобі тоді наговорив…

— Ну й дурень заплішений, значить! — спалахнувши, перейшла в наступ Діана. — Дурний як пень, от хто ти!

Майкова щелепа полетіла донизу й опинилася на самісінькому дні океану — таким приголомшеним він виглядав.

— Невже ти… кхм… геть мене не ненавидиш? — впоравшись із емоціями, нарешті проказав Майк.

— А повинна?

Спливла довга хвилина, перш ніж він скорчив награно-злу пику:

— Повинна!

— А ти?.. Ти мене таки ненавидиш? — Діанине серце завмерло в очікуванні такої важливої для неї відповіді. До цього моменту вона навіть і не здогадувалася, наскільки їй потрібно знати, що Майк насправді відчуває до неї.

Ось Майк відкрив рота, неначе збирався щось відповісти, та враз замкнув вуста. Ба більше, зовсім відвернувся, всім своїм виглядом показуючи, що розвивати далі тему він не має жодного бажання. До того ж ще й знову насупився, звично виставивши перед собою стіну із чорнющих важких хмар, пробитися крізь які Діана щосили норовилася.

— Мені здається… — перебираючи пальці на руках, спроквола почала вона. — Мені здається, ти мене зовсім не ненавидиш. Не знаю, чому ти це тоді сказав… Певно, в тебе була вагома причина, і я бажаю знати, яка. Розкажи все, до дрібниць, нічого не приховуючи, — із твердістю попрохала Діана.

Майк шпарко підняв голову й подивився їй прямо у вічі. В його темних від гніву очах штормила справжнісінька буря, й обличчя видозмінилося, ставши суворим та ярим. Здається, це вперше після розмови в коридорі під математичним кабінетом Майк обдарував її саме таким поглядом — поглядом, який не віщував нічого хорошого. Миттю морозом сипонуло поза шкірою, але Діана стояла непорушно, воліючи хай би там що стійко витримати боротьбу.

— Нічого не змінилося, Діано, — мало не задихаючись від люті, прошипів Майк. — Ті мої слова правдиві і досі.

— Так я тобі й повірила, — без анінайменшого остраху підступила вона ближче. — Повтори їх. Ну ж бо!

Майк завмер, озвіріло витріщаючись. Однак на мить — Діана була в цьому впевнена — його до нестями бліде обличчя креснуло розгубленням.

— Не можеш? — Несвідомо вона підібралася ще ближче, опинившись на недозволеній відстані. — Чому?..

Майк заледве хитнув головою, мало-помалу звільняючись від захисної маски.

— Невже слабо?

— Яка ж ти нестерпна!.. — одним духом процідив Майк.

— Це не та відповідь, яку я бажаю почути.

— А ти впевнена, що бажаєш почути саме ту відповідь?

— Я бажаю почути відповідь, яка пояснила б усі́ твої дії.

— Не проси від мене неможливого.

Діана насилу стримувалася, щоб не заскиглити вголос: ну чому він знову закривається від неї?! Невже вона таки навсправжки вимагає безмірно багато?!

— Я був би радий пояснити тобі все хоч зараз, — ніби виправдовувався Майк, — але не маю жодного на це права. Можливо, з часом ти все збагнеш самотужки. Наростиш клепки в голові і…

Цього Діана стерпіти вже не могла — в почуттях вдарила його в груди й хутко розвернулася, важко ковтаючи крижаний кисень та всім єством відчуваючи: якщо залишиться бодай ще на мить, таких дров нарубає, що потім вік шкодуватиме, тому, ні півслова не мовивши, вона прожогом ступила до виходу.

Та проте далеко відійти їй не вдалося: Майк впіймав її за руку, ривком повернув до себе та міцно притиснув, обійнявши за плечі. Діана застигла в заціпенінні, не знаючи, що думати. Тільки-но в скронях ледве-на-ледве пульсувало: Майк знову використав заборонений прийом, що повністю її обеззброював.

— Будеш мститися? — нарешті зважилася подати голос, що тремтів від хвилювання, вона.

— Я вже мщуся.

— Дивна якась твоя ненависть…

— І не кажи… — якось змучено захихотів їй у волосся Майк.

Переборовши вагання, Діана обійняла його за стан, мимовіль занурюючись носом у светр. Свідомість неквапом та без вороття затемнилася від нежданої млості. Діані хотілося, аби хтось взяв та й зупинив час: щоб навічно залишитися обплетеною сильними руками Майка, які торкалися її з негаданою до цього обережністю та ніжністю; щоб на віки вічні зостатися в цій миті — крихкій, казковій, невагомій; щоб насититися кожною клітинкою тіла пахощами ефемерної ночі, яка нагадувала хиткий сон на світанні.

— Сонце, якби ж я тільки міг тобі все пояснити!.. — прошепотів Майк їй в самісіньке вухо голосом, в якому вчувалася німа мольба. — Невимовно хочу, повір… Проте тоді я порушу сотні приписів, що загрожуватиме не тільки мені, але й тобі. Ти ще занадто маленька, аби знати всю правду.

— Та не маленька я! — ледве не луснулась від злості Діана.

— Не маленька, не маленька… — підозріло швидко погодився той, запускаючи пальці в її волосся, відтак із лагідністю, немов побоювався зробити боляче, провів униз.

— Отак вже краще… — промимрила Діана й додала, раз по разу збиваючись: — Майку, я просто бажаю знати… Відчуваю, ти щось приховуєш. Щось дуже важливе… І-і-і… Це «щось» стосується не тільки тебе, але й мене… Розкажи, будь ласка.

— Сонце… — пригнічено видихнув Майк. Через мить, що здавалася вічністю, ледве чутно хрипнув з надривом: — Я вже одного разу втратив тебе. Більше цього допустити не можу, розумієш?

Піддавшись пориву, він опустився долонею на її шию й став невагомими рухами гладити — Діану мигцем мов розжареною блискавкою вразило. Майк додав хмизу у вогонь змішаних почуттів, приклавши своє чоло до її.

— То ж отож-бо й воно, що не розумію… Через що ти можеш мене втратити, Апельсинчику? — самими губами шепнула вона.

— Не використовуй це прізвисько як небесну сталь проти мене, — запалисто відрубав Майк і віддалився так, щоб дивитися очі в очі. — Певен, незабаром ти до всього допетраєш саменька. Навіть швидше за мене.

Діана, настовбурчившись, пирхнула.

— Ще нещодавно ти був зовсім іншої думки… — Вона явно натякала на ту саму розмову під математичним кабінетом.

Погляд Майка затуманився, а вираз лиця став якимось винуватим:

— Я тоді багато що наговорив… Із логікою в тебе все гаразд. — Після значущої павзи він із натиском повторив: — Ти дуже кмітлива.

І раптом, немов забувшись, ласкавим порухом заправив пасмо її волосся за вухо й обережно поклав ліву долоню на щоку, ніжно гладячи великим пальцем. А відтак став блукати поглядом від її очей аж до вуст, мало-помалу нахиляючись.

Діана завмерла, повністю переставши дихати й обернувшись на розжарену свічку. І сама зосередилася на його вустах. Попри пережитий сон їй безумно хотілося відчути їх на своїх. І якщо зараз же цього не станеться, вона достоту загине в пекельному вогні, перетворившись на попіл.

Відстань між ними скоротилася до мінімуму — так, що Діана відчувала гаряче й збите дихання на своїх щоках. Неквапом, ніби дражнячи, Майк, заледве торкаючись, провів носом по її носі. Мимоволі Діана заплющилася й піддалася ближче, як метелик до вогню, злегка відкривши вуста. Поривчасто, із гарячковістю, Майк запустив праву долоню в Діанине волосся на потилиці, притягуючи до себе ще ближче.

Повністю втративши здатність тверезо мислити, Діана встромилася нігтями в Майкову спину. Крізь тонку нічну сорочку вона відчувала його тверде, жилаве тіло — і від цього її роз’ятрений жагою мозок п’янів ще дужче, посилюючи й так до нестями шалено-кипуче вирування крові у венах.

— Ти дійсно цього хочеш?.. — хрипло видихнув Майк акурат в її губи, поволі скорочуючи відстань.

Вуста біля вуст…

Одне вогнисте дихання на двох…

Ще якась жалюгідна дещиця міліметру й…

Майк видав дивний гортанний звук та мерщій відсахнувся, сховавши руки за спиною. Його очі збуджено блищали, неначе він перебував на межі реальності та сну.

— Вибач… Я не можу, — розітнув стуманілу, шоковану та вкрай засоромлену тишу Майк і стрілою розвернувся до океану, міцно стиснувши поручні.

Діанине серце скривджено забухкало.

Що це тільки що було?

Діана майже фізично відчувала, як опинилася під крижаною водою: Майк її заледве не поцілував, а потім із міццю, з усього розмаху, штурхонув до цієї самої крижаної води. По суті, ізнов відштовхнув!..

І як тепер з ним поводитися? Просто викреслити з пам’яті щойно пережитий момент?

Безумовно, так буде краще: просто зробити вигляд, ніби нічого й не було.

Але щось же ж таки було! Майк же ж навсправжки — до взаємного божевілля, до обопільної втрати свідомості й землі під ногами, — бажав цього поцілунку. Не може ж бути, щоб їй це просто примарилося… Хай там як, а дихати одним повітрям з ним Діані було неспромога.

Вона навіть на негнучких ногах позадкувала неквапно, коли роздався приглушений голос Майка, що линув наче крізь вату:

— Навіть після найтемнішої ночі завжди приходить світанок. — Він повагом обернув до неї пополотніле обличчя. — Ти десь вичитала цю фразу й повторювала безперестанку. — Його вуста зі смутком сіпнулися вгору. — Досі любиш зустрічати світанки?

Обдаючись холодом, Діана заледве кивнула.

Обличчя Майка ще більше зблідніло.

— Після подій в Тронній Залі я на якийсь час зненавидів світанки, — гірко продовжив він. — Але, мов достоту навіжений, продовжував приходити сюди мало не кожного ранку, щоби стрітись із сонцем, що сходить, — із думкою, що десь там є ти і так само дивишся на світанок.

Несподівано Діану почала бити дрож: чи то від тільки що почутих одкровень, чи то вже від холоднечі. Аби зігрітися, вона обійняла плечі руками, та проте це аніскілечки не допомагало зібрати всіх здичавілих дриґот до купи, а скоріше навпаки — відпускало їх на волю обсипати всеньке тіло крижаним потом.

Вочевидь, Майк це помітив, позаяк зупинився на Діані розгубленим поглядом й досадно хитнув головою:

— А я таки дурень міднолобий!

Відтак поривчасто стягнув із себе светра й, не питаючи дозволу, натягнув його на Діану, таким чином залишаючись в одній трикотажній майці, з причепленим до пояса шкіряним футляром. Невже Майк ні на мить не розлучається зі зброєю?

— Та не треба було… — Всупереч своїм словам Діана ще дужче закуталася в кофтину, що була їй завелика й сягала мало не колін.

— Треба, треба, — пхинькнув він. — Не вистачало ще, щоб ти на крижинку перетворилася, — немов само собою зрозуміле, стенув плечима Майк.

На мить хтось ніби кисень вибив з Діаниних грудей: вона, немов під дією чарів, спостерігала за рельєфом м’язистих рук Майка, і навіть в горлі пересохло.

Але тільки на мить.

На відкритих ділянках шкіри проступали яскраві рубці від отриманих травм — просто-таки безмір! Одні виразні, чітко-окреслені, продовгуваті, інші — менш помітні та тонкі. Відразу так і не перерахувати. Страшенно й уявити, скільки таких шрамів ховається за одягом…

Діана насилу приборкала божевільне бажання провести пальцями по рубцям і присоромлено відвела погляд.

— А ти сам не замерзнеш? — аби відволіктися, кинула млявеньку шпичку вона.

Майк чомусь нервово хихикнув.

— Ні, ти що? Із криги же ж виліплений!

Спотайна Діану охопив мандраж: зуби зацокотіли дрібно-дрібно, серце закалатало скажено, і дихати стало важче. «Балада про сяйливу троянду та кригу» спливла перед очима блискучим спалахом.

Діана тяжко зглитнула й наче в пустоту зронила:

— Можеш ще раз мене обійняти, чого ж соромитися? «Моє тепло створене для холоду твого». — Притьмом полум’я обурення пронизало весь її дух.

В три миги обличчя Майка в очманінні витягнулося: Діані явно вдалося вибити його з рівноваги. Аж ось він кисло скривився й сіпнувся:

— Мені ніколи не подобалися ці слова з наших легенд... — І враз стрімко нахилився до Діани й зазирнув їй прямо у вічі: — Тільки тобі — і лише тобі — вирішувати, кому віддавати своє тепло. Жодні легенди, жодні приписи та жодні традиції не повинні тобі диктувати цього. — Майк шепотів занадто палко, що неабияк схвилювало Діану. Та наступні його слова мов студеним дощем уперіщили: — Звісно, нехай цей «хтось» з племені Єдиних буде. Так менше проблем обберешся…

І він похапцем відвернувся до горизонту.

Самохіть Діана міцно, до ошалілого болю, стиснула в кулаки долоні. Вона не могла до кінця собі пояснити, чому його останні слова так сильно зачепили її за живе, що аж кров до лиця шибнула... Бажання торохнути Майка важким предметом по голові виросло стократ, й опиратися йому ставало просто-таки неспромога.

— Не кип’ятись, — миролюбно мовив Майк, правильно розтлумачивши її настрій. І схвально кивнув: — Отже, ти почала читати книгу, подаровану Любомиром… Добре. Навіть дуже. — Він зробив промовисту павзу, перш ніж повчально виголосити: — Читай між рядками, Діано. Впевнений, істина, прихована за сімома печатями, піддасться тобі легко.

Невдовзі Майк розправив руки й солодко потягнувся, наче робив зарядку.

— Ех, все одно спати не хочеться!.. — протягнув він звичайним буденним голосом. — Не знаю, як ти, а я б не відмовився від ще одного кухля кави. Тобі принести?

Діана, перебуваючи в змішаних почуттях, насилу кивнула: що-що, а сну не було в жодному оці.

— Я мигцем, туди й сюди, — поквапився Майк до виходу, але на порозі спинився й відсторонено протягнув: — Якщо ти підеш, я тебе зрозумію.

І, не дочекавшись відповіді, він прожогом зник у проході, залишаючи Діану самотою стриміти на терасі й розгублено витріщатися на океан.

Протягом Майкової відсутності Діана тільки те й робила, що рахувала зірки, які розіллялися молоком на дзеркальній поверхні води, та роздивлялася в заціпенінні сусідні вежі, кам’яні стіни яких тьмяно виблискували, озорюючи простір блякло-перламутровим сяйвом.

На якусь мить Діані навіть здалося, ніби вона опинилася над прірвою одного зі своїх жахіть. Лише один крок — і вона навіки потоне в його задушливому, гнітючому мороці…

За деякий час двері з шумом відчинилися, пропускаючи вперед Майка, за правою пазухою якого визирали два вовняні пледи в чорно-білу клітинку, а в лівій руці хлопець тримав величезну плетену корзину.

Коли їхні погляди зустрілися, його обличчя на дещицю секунди посвітлішало, і навіть на щоках заграли ямки.

— Ти не пішла, — просто мовив він.

Діана тільки плечима повела й спробувала видушити з себе тінь посмішки.

Якусь мить вони у вкрай обтяжливому мовчанні вивчали одне одного поглядами.

Майк першим спохватився — розстелив картатий плед, сів навпочіпки та став витягати з кошика здобутки: бутерброди з червоною ікрою, маслом, сиром, ковбасою та шинкою, а також солодощі (еклери, круасани й печиво). І, звісно ж, не забувся й про велетенський термос.

В миг ока Майк наповнив два кухлі запашною кавою й широким жестом наказав Діані приєднатися. Коли та обережно всілася, Майк мерщій накинув їй на плечі другий плед, навіть не вслухаючись в її недолугі заперечення.

— Тут холодно, — пояснив він. — А ти така худюща, що від одного стукоту зубів на друзки розлетишся.

Діана зиркнула на нього таким осатанілим поглядом, на який тільки спроможна була. Майк на це, здавалося, зовсім не зважав: з байдужою фізіономією передав Діані кухоль.

— А ти від гарячого напою, дивись, не розтань, — вщипнути вона.

Майк, який цієї миті якраз надпивав каву, несподівано реготнув прямо в кухоль.

— Та вже постараюся.

Якийсь час вони в цілковитій тиші смакували кавою та жували бутерброди. Останнім Діана вельми зраділа, адже під час вечері їй так і не вдалося нормально поїсти. Її живіт задоволено забурчав тільки так, а на свіжому повітрі, під місячним та зоряним сяйвом, пронизаним океанічним музичним супроводом, їжа виявилася ще смачнішою.

— І багатьох дівчат ти сюди приводив? — Запитання зірвалося з Діаниного язика перш, ніж вона встигла його прикусити.

Майк здивовано блимнув на неї й доволі різко відрізав:

— Я тобі не Ден, затямила? — Він спохмурнів, роздратовано шарпонувши вустами, неначе одне звучання імені запеклого ворога викликало в ньому крайню ступінь обридження. Намагаючись приховати почуття, він перекинув ногу на ногу й навіть трохи відвернувся від Діани. Згодом заповільно видушив: — Про це місце знав тільки Ден. Тепер і ти. Ви двоє занадто близько підібралися до мене свого часу. — Майк пронизав її таким гострим поглядом, від якого Діані миттю закортіло сховатися в якійсь шпаринці. Одначе вона стійко витримала двобій й сама пішла в напад:

— Дарма ти ведешся на його шпички. Це безглуздо! Власне, як і на… — на півслові обірвалася Діана, не в силах підібрати правильні слова. — Коротше, зав’язуй викликати на поєдинки всіх, у кого язик розв’язаний на непристойні словечка.

— Макс прохопився? — незадоволено клацнув зубами Майк. — Ну-ну, точно язика відріжу…

— Макс, не Макс — яка різниця? — запалилася Діана. — Не можна нападати на всіх, хто патякає язиками що не лінь. Ти ж сам перший потім постраждаєш!

Вона говорила надто палко, навіть не помічаючи цього. Майк аж застиг в очманінні, за звичкою здійнявши праву брову. Коли раптом на його щоках спалахнули глузливі ямки.

— Не зрозумів… — поблажливо почав він. — Ти хвилюєшся зараз за мене чи що?

— Не в тім річ! — мигцем заперечила Діана, дратуючись, що її так швидко розкусили. — Вимахуючи зброєю, всім роти не замкнути. І Влад тому приклад!

Якусь мить вони обмінювалися допитливими поглядами, як Майк заховав посмішку в кухлі.

— Домовилися, — похапцем погодився він, вкотре дивуючи Діану своєю поступливістю. Воднораз його обличчя затьмарилося, а на дні темних зіниць запалилися люті вогні. — Але Влада це не стосується, — з неприхованою ненавистю процідив він. — З ним я пізніше розберуся. Ще пошкодує, що на світ виплодився, виродок чортів. Небесної сталі на нього не вистачає. На шматки пошматую, сволоту… — Вгледівши на Діаниному лиці переляк, Майк осікся. Тяжко зітхнув, а відтак торкнувся до її долоні, що напружено стискала плед. І зненацька, неначе його громом вдарило, швидко забрав руку. — Діано… — відвівши від неї зір, пригнічено повів далі він. — Хочеш ти цього чи ні, а я не такий хороший, як ти. Деякі речі для мене неприйнятні для пробачення.

Діана, намурмосившись, невесело гмикнула:

— Як знаєш…

— А що ти хотіла? — креснувши очима, скипів Майк. — Щоб я його по голівці погладив? Його і твого янголятка Дена заодно?!

— Та до чого тут Ден? — не зрозуміла Діана, багровіючи від нежданої люті, що мотуззям обв’язала горло.

— З ними обома в мене особливі рахунки. — Його голос дзвенів відвертим гнівом.

— І які ж? — не моргнувши оком, запитала Діана: хоч би там що, а одну таємницю вона просто-таки мусить сьогодні розгадати.

Діані здавалося, що Майк вкотре пошле її до біса, швиденько закриється в своїй мушлі — і поминай його як звали. Одначе він знову зумів її здивувати:

— Бачиш оцей шрам? — Майк провів пальцем під своєю лівою ключицею, по чітко окресленій лінії рубця, який йшов далі під майку, і затарахкотів різко та сухо, немовбито бажав якомога швидше покінчити з цією темою: — Мені було дванадцять. Майже тринадцять. Впродовж року жодного програшного поєдинку, а це неабияке досягнення! Серед однолітків мені не було рівних. Що ж там приховувати, навіть двобої зі старшими на декілька років давалися мені як раз плюнути. Але, Діано, одного ранку я прокинувся з такою дикою слабкістю в м’язах… — Його голос сповільнився. — Я ще ні разу не почувався настільки кволим, буцім всі мої м’язи мов на команду взяли та й здулися. За межею фантастики прямо! Причому стан цей тривав довго, місяцями… Дійшло до того, що я не те що стояти на ногах без похитування не міг… Я меча в руках держати не міг! — Майк замовк, поринаючи в понурі роздуми.

— Ден тобі щось підсипа́в? — здогадалася стривожена Діана.

— А ти як думаєш? — лиховісно звузив очі той. — Без зміюки-Дена не обійшлося. Власне, я тоді вважав його своїм найкращим другом… Облажався по повній, коротше. — Майк, набурмосившись, кисло скривився. — Розумієш, нікому не можна було знати, що я той самий охоронець. А Денові я мов на духу все розказав. Ідіот! Звісно, той не стримав язика за зубами і всім розпатякав. А я, такий простодушний, взяв і пробачив.

— Ти ж не знав… — ввібрала голову в плечі Діана.

— Не знав. Але мав би бути обачнішим. Добре ще, що я не розбовкав йому, хто обраний на роль принцеси. Хоча не думаю, що Ден такий дурень і не здогадався… Я ж розповідав йому про тебе: так, в загальних рисах… — Майк затнувся, прикусивши губу, невдоволено хитнув головою. І продовжив: — До слова, Ден, як і решта, власне, дуже часто згадував тебе. Навіть бувши малим, його фантазії про принцесу-Єдину були занадто… відвертими. Шкодую, що ще тоді не відбив йому… кхм… будь-яку охоту думати про тебе в такому ключі. — Після короткої перерви Майк промовисто виголосив підсумовуючи: — В будь-яких думок повинні бути розумні границі. В Дена ж їх немає. — А потім несподівано рубанув, дивлячись Діані прямо у вічі: — І який чорт тебе повів із ним дружбу водити, га?

— Та я й не збиралася дружити з ним… — знітилася Діана, насуплюючись.

— Але ж дружила! Все розумію: Ден мастак забивати баки, це в нього в крові. Але це ж Ден!

— Дружбою наші стосунки складно було назвати… — Діана непомітно зачовгалася, почуваючись донезмоги розбитою. — Ден — брат Вікторії. Ну, зведений, — миттю виправилася вона. — А Ві — моя найкраща подруга.

Діана сама не втямила, як поділилася, що саме Вікторія першою пішла на контакт із нею, шестирічною, коли всі інші однолітки, неначе змовившись, уникали її, ніби вона якоюсь прокаженою була.

— Маячня якась, — не повірив Майк. — Через зовнішність тебе уникали? І це ще в нас древній вік! — зробив великі очі він і раптом лукаво посміхнувся. — То, кажеш, Ден не був із тобою люб’язним? Та дідько б його, здається, він дійсно закоханий в тебе! — Майк загиготав, а Діані було не до сміху.

— Не верзи нісенітниці... — спалахнула вона. — Ліпше поділися, звідкіля шрам-то взявся? Невже від Дена?

Немов отямившись, Майк труснув головою й хмуро відрізав:

— Ні, не від Дена. Це діло рук Влада. — Він замовк, роздумуючи над відповіддю. — Тренер відмовляв мене від поєдинку, мовляв, ти й так на тренуваннях халявив, куди тобі ще битви на небесній сталі! А я не послухався — і ось маю рубець на все життя. — Його вуста невесело смикнулися. — Якщо чесно, думав, копита відкину. Влад же ж акурат біля серця цілився, розумієш. Меч дивом не зачепив життєво важливих органів. А після того як сяк-так оклигався, через буквально якихось два тижні, я на власні очі зобачив, що ця мерзота-Ден підмішує мені в мою улюблену каву незрозумілу субстанцію. Бач, він ще тоді став захоплюватися зіллєварінням... — Його обличчя раптом перекривилося від огиди.

— А це щось… протизаконне? — Від моторошної оповіді Діану аж мороз пробрав по шкірі. Вона здогадувалася, що минуле приховувало жахливу правду, але, як виявилося, не була готовою осягнути її повністю. Повірити, що твій хоч і колишній, але друг здатен на безчесну ницість, виявилося набагато складніше.

— Ні, — спокійно відказав Майк. — Це навіть дуже цікаво. Зіллєваріння — дуже потрібна галузь в нашому суспільстві. Одначе вся біда в тім, що Дена завжди захоплював саме темний бік зіллєваріння. Уявляєш, — Майк знічено похитав головою, — Ден навіть не хотів визнавати своєї вини! Тупо стирчав і витріщався на мене, а потім такий з невинним личком: «Ой, а я тут кави вирішив тобі улюбленої зробити». Тюфу! — сплюнув Майк. — З того моменту я його просто-таки на дух не переношу, — підсумував він.

Опустилася тиша, охоплена важким та болісним настроєм. Діана вчепилася нігтями в долоні, приголомшена розповіддю, а Майк насумрено ковзав по ній поглядом.

— Та розслабся ти! — не стерпів він зрештою. — Це всього-на-всього давня історія, з якої ти повинна винести лишень один урок: довіра — небезпечна штука. Любомир тут рацію має, легковажити нею не варто.

Діана заледве знайшла в собі сили кивнути, а відтак, ще дужче вкутавшись у плед, взялася пити каву, спостерігаючи за миготливими зірками. Кожна з них немов намагалася повідати свою історію. Одначе, на жаль, не всі історії завершуються щасливо. Деякі з них таврують зажурою, несправедливістю та ворожнечею на дуже й дуже довго, а то й на ціле життя.