Раді Вас бачити!

Впевненість Майка потихеньку передалася й Діані. Від нападу дрижаків вона вже втомилася, тому за крок від рідної багатоповерхівки нею опанували хвилі роздратування: от чому не підійти до переслідувачів і прямо не запитати, навіщо вони невідступно стежать за ними?!

Тому, ігноруючи явне Майкове невдоволення, Діана сміливо ступила до найближчого «охоронця» і, набравшись хоробрості, голосно процідила:

— Чого вам треба?!

Той тільки голову підвів. Його лице приховувала сіра маска, з розрізів якої виглядали чорнющі очі, на дні яких лиховісно мигтіли вогні від ліхтарів. Діана чомусь була впевнена, що чоловік цієї миті хижо шкірився, таким колючим був його погляд.

— Відповідай!

Почулося глухе хихотіння — воно Діану ще більше роздраконило, що аж кров бухнула до голови. Якби не Майк, який щодуху кинувся до неї, із силою розвернув до себе й потягнув до під’їзду, точно натворила б лиха.

— Ти що робиш?! — скипів він, міцно тримаючи її за плечі. — Нащо лізеш на рожен? Страх як жити не хочеться? Вони ж озброєні мов битком набиті!

— А що, бути в невіданні?

— Поки що так! — гаркнув Майк, метнувши оком на переслідувачів. Переконавшись, що ті залишалися на місцях, зовсім тихо й уже не так сердито сказав: — Я тебе розумію, вони хвилюють до скаженства… Але треба проявляти хоч краплину розсудливості! — зненацька вибухнув він. — Інакше не доживеш і до наступного дня!!!

— Припини мене залякувати! — вирвалася геть розпалена Діана. Але, наче на зло, її нижня губа зрадницьки затремтіла.

— Я не залякую, а попереджаю, — виправив той, дивлячись вдалечінь.

Діана почувалася вкрай кепсько: звісно, Майк слушно мовив. До того ж, подумалось їй, якщо вона дійсно така важлива фігура на шаховій дошці, а Майк — її охоронець, то своїми необачними діями вона поставила б і його під удар. Переслідувачів під будинком же ж більше ніж десять! Один Майк проти зграї ворогів? Страшенно й змоделювати таке майбутнє.

— Дякую, що провів… — зрештою буркнула вона. — На цьому твоя роль як охоронця на сьогодні, вважай, завершена.

І Діана дриготливими пальцями ввела стандартний код — двері з пронизливим пищанням відчинилися.

Всупереч її сподіванням, Майк зайшов слідом. Він що, ні на мить її не залишить?!

— Я тебе провів не тільки через ті противні мармизи, — кинув навздогін він. — Необхідно відверто поговорити з твоєю бабусею.

— З якого це дива? — похмуро глипнула на нього Діана, звично натиснувши на кнопку виклику ліфта.

— Бо вона в тебе вельми непроста пані, адже стільки років забивала тобі баки.

Незрозуміло висловившись, Майк першим шугонув до ліфтової кабіни, а відтак ворухнув бровами: мовляв, ще довго будеш там стовбичити?

Діана опам’яталася тільки тоді, коли двері майже захряснулися. Вочевидь, нинішній вечір принесе ще кілька потрясінь, до яких її схарапуджене серце не було готове.

***

Бабуся вирядилася, мов на свято: її витонченим станом струменіла чорна шовкова сукня, сиве волосся зібране на потилиці золотою шпилькою з коштовним камінням, вуста підведені червоною помадою, а сині очі ще дужче виділялися завдяки туші.

— Скільки літ, скільки зим! — сплеснула в долоні вона, вітаючись з Майком.

— І вам добривечір, пані Зоряно, — коротко вклонився той, одначе в тоні його голосу прослизнув ледь прихований гнів.

Від подиву Діана аж рота роззявила: он, навіть бабуся пам’ятала Майка! Чому ж тоді їй пам’ять відбило?

Вже в квартирі Майк з допитливістю розглядав тісний коридор зі смугастими зелено-білими шпалерами. На люстрі, мовби насміхаючись, дві лампочки з трьох перестали працювати, а третя підозріло замигала. У зв’язку з останніми пригодами Діана геть-чисто забула про таку дрібницю, як похід до крамниці за побутовими речами.

— І ось тут зростала майбутня королева? — невдоволено присвиснув він.

— І що тобі, власне, не подобається? — враз захистилася Діана, склавши руки в боки. — Цілком звичайна квартира!

— Ти повинна була зростати в розкошах, а не в собачій будці!

— Щоб вирости такою наглою, зухвалою й гордою, як ти? Ну вже ні!

— Знаєш, що… — Майк явно заледве стримувався, аби не нагрубіянити більш експресивною лексикою, аж жовна під вилицями заходили ходором.

Бабуся вчасно втрутилася в їхню перепалку:

— Це було рішення Діаниних батьків. Хоч-не-хоч, а ти мусиш його поважати.

— Гм, цікаво, — спроквола почав Майк, — а чи Агап з Маріам бажали, щоби хтось отруював мозок їхній доньці, га?

Спливла довга хвилина.

— Вибач, що?.. — ошелешено глянула на нього Діана.

— Годі! — незвично грубо урвала бабуся. — Всі розмови потім, а зараз роздягніться й марш на кухню. Ви, либонь, зголодніли.

— От прямо на часі виконувати всі наші традиції, пані Зоряно, — пирхнув Майк, але взуття зняв.

Востаннє глибоко вдихнувши цитрусовий запах, який діяв на неї немов заспокійливе, Діана зняла пальто й повісила на крючок. Краєм ока зиркнула в дзеркало й отетеріла: волосся до непристойності розколошкане, шкіра позбавлена природного кольору, а лице похмуре-препохмуре, здатне позмагатися з Майковим. І це вона — принцеса? Швидше, прислуга, яка цілий день провела за роботою, не розгинаючи спини.

Майк чомусь завмер на порозі кухні, перекривши шлях.

— Чого застряг? — поквапила його Діана.

— Ну-у… — Він спантеличено потер потилицю й трохи посунувся. — Якщо чесно, я ще ніколи не бачив такого багатства людської техніки.

— Серйозно?

Діана пробіглася зором по дерев’яним сірим шафам, мікрохвильовці, духовці, мультиварці, вафельниці, холодильнику… Кухня як кухня. І що тут незвичайного?

А тим часом бабуся вже встигла накрити стравами круглий стіл із білою мереживною скатертиною. Духмяні пахощі від тушкованої картоплі з м’ясом так і лоскотали ніс.

— Пригощайтеся! — після того як вони вмостилися, запросила їх до їжі бабуся й першою взялася до смакування.

Майка довго вмовляти не прийшлося — миттєво став вивчати вміст своєї тарілки. На відміну від нього, Діані й шматок в горло не ліз, тому вона розгублено водила виделкою по тарілці, поринаючи в похмурі думки.

Та ось ні сіло ні впало Майк штурхонув її ногу своєю.

— Поїж, — тихо, але чітко мовив він. — Це традиція.

— Яка ще традиція? — не втямила Діана.

— Якщо гість взявся до їжі, — несподівано прорекла бабуся, — значить, він налаштований доброзичливо.

— От-от, — глузливо примружившись, Майк тицьнув виделкою в Діанин бік. — Ти ж налаштована доброзичливо, чи як?

— Якась дивна традиція… — Діана хитнула головою, але кілька шматків картоплі все-таки проковтнула.

— Та це ще нормальна традиція! От коли ввійдеш з головою в наш світ, тобі відкриються найрізноманітніші звичаї. — Майк спідлоба встромився в бабусю. — А якби хтось не постарався на славу в стиранні твоєї пам’яті, ти й так би знала всі нюанси нашого світоустрою. — Він особливо виділив слово «хтось». — І нікому б не довелося витрачати час на розсусолювання й так відомих істин. Правду говорю, пані Зоряно?

Замість відповіді бабуся підвелася й потягнулася за кришталевим пузатим чайником із квітковим малюнком, щоб налити в такі ж чашки трав’яний чай.

— А чаювання означає, — беручи горнятко, провадив далі Майк, — що співбесіда буде щирою, відвертою, без натяку на ухиляння від правди. — І він залпом випорожнив більш ніж половину кухля.

Бабуся теж прихилилася вустами до чашки. Напровсяк Діана відпила й зі свого горнятка.

— Так що, поговоримо на чистоту? — рвучко випростався Майк.

— Не розумію твої натяки, юначе, — жорстоко відрізала бабуся й навіть сердито здвигнула плечем.

— Ти дивись, традиції ми виконуємо, але не розуміємо їхньої суті, — єхидно підкусив той. — Чому у вашої внучки зникла вагома частина спогадів? Впевнений, ви знаєте відповідь, але чомусь криєтеся. Хоча їжею пригостили, чайком нас напоїли… Негарно так діяти з вашого боку. Ой як негарно. Я розчарований.

— Невже Діана — єдина зі свого роду, хто претендує на ту трикляту корону?! — зненацька зірвалася бабуся, схоплюючись на ноги.

— І саме тому ви споюєте її забороненим препаратом? — напустився Майк.

— В мене не було іншого вибору.

Запала гнітюча тиша. Діана відчула, як стабільна й надійна пристань почала руйнуватися від шторму.

— Він каже правду? Ти… що ти робила? — Її думки плуталися й ніяк не могли скластися в цілісну картинку. Єдине, що вона чітко усвідомлювала: її все життя обманювала найрідніша людина.

— Так, Діано, ти все забула неспроста, — озвався Майк, дивлячись їй прямо у вічі. — Найпевніше, твоя бабуся споювала тебе дуже небезпечним препаратом. Я вже було й забувся про його існування, бо кому в голову збреде стирати найболючіші миті життя? Тим паче що наслідки вживання цієї чудодійної мікстури вельми непередбачувані. Антиспогад… — Він затарабанив пальцями по столі. — Гм, цікаво, куди ви його підмішували? — Майк злодійкувато огледів приміщення й раптом швидкома наблизився до кухонних шухляд. Відкрив першу, другу, третю… — Крупи? Тоді Діані довелося б кожного дня їсти одне й те саме. Смаколики? Точно ні: Діана не схожа на ту, хто тоннами споживає солодке. Хоча їй не завадило б… Чай? Можливо. Але знаючи Діанину любов до кави… — Він злорадно посміхнувся, переможно тримаючи в руках банку з кавовими зернами. — Зізнайтеся, пані Зоряно, ви підмішували Антиспогад до кави. От тільки навіщо? Навіщо ви затіяли цю гру в стирання пам’яті? Невже вам зовсім не шкода внучки?

— Отож бо й воно! — Бабуся грізно підступила до Майка й вихопила банку. — Мені було її дуже шкода, тому я й пішла на такий крок.

— Причому заборонений крок. — В його голосі брязнув метал. — Антиспогад же ж можна дістати тільки шляхом контрабанди.

— Антиспогад? — перепитала Діана, міцно стиснувши зуби.

— Ага. Така ріденька речовина, яка стирає найвразливіші миті, а то й ціле життя. От тільки для кращого ефекту Антиспогад слід приймати регулярно, січеш?

— Дурість якась…

Одначе, зустрівшись поглядом із бабусею, Діана збагнула: Майк мовить правду. Виходить, пиття Антиспогаду в кавовій личині божевільними дозами, кожного дня, вплинуло на стирання її пам’яті, а точніше — дитячих років? Як там Майк казав?.. «Антиспогад стирає найболючіші миті життя»? Що ж тоді сталося такого жахливого, що бабусі довелося зважитись на це?

— Діанині батьки не загинули в автокатастрофі, чи не так? — Майк ніби її думки прочитав. — Ходять чутки, наче Темний Лорд особисто завітав на гостину й скоїв те, що скоїв. Еге ж?

— А ви, Зимні, як завше, ріжете правду у вічі! — в’їдливо вигукнула бабуся.

— То це таки були не просто теревені? — На його чоло мовби тінь набігла. — Діана дійсно бачила Темного Лорда особисто. І ви це приховали, так ще й пам’ять їй стерли? Та як ви посміли взагалі?!

— Ти не знаєш, через що їй довелося пройти. Вона на власні очі бачила, як вбивають її батьків!.. Її ж саму батьки встигли заховати в скрині, тому Темний Лорд і не дістався до неї. Її емоційний стан після пережитого не порівняти ні з чим… Тобі цього ніколи не зрозуміти.

— Це мені не зрозуміти?! — вибухнув Майк. — Моїх батьків убили прямо перед моїми очима! Тому я прекрасно знаю, як це… боляче… — Він замовк, переводячи дух. Твердо продовжив: — Але щасливі спогади при мені. Це все, що в нас залишилося. І ви не мали жоднісінького права позбавляти її цього!

— Ти інший — Зимній, — послала йому нищівний погляд бабуся. — І серце твоє крижане.

Майк криво посміхнувся, всім своїм видом показуючи, що не погоджується зі сказаним.

— Ви мусили продовжити місію Діаниних батьків, — глибокодумно зауважив він, — готувати її до королівського життя, всьому навчати. А натомість вирішили наплювати на її минуле. Невже ви дійсно гадали, що про вас всі дружно візьмуть та забудуть? Не тут то було. Судді нічого і нікого не забувають. До того ж Діана на власні очі бачила Темного Лорда. Це здорово б полегшило його пошуки, знаєте… А тепер шукай голку в сіні! — охоплений гнівом, скрикнув Майк. Відтак, нічого не пояснюючи, прожогом вибіг із квартири.

Стало тихо як у вусі. Останній наріжний камінь минулого похитнувся. Цієї миті бабуся видавалась Діані абсолютно чужою людиною. Як (ну як?!) вона могла обіймати її, піклуватися, дарувати тепло — і водночас так відверто брехати, приховувати істину? В очах зрадливо защипало...

— Колись ти зрозумієш, чому я так вчинила, — сухо мовила бабуся, опускаючись на стілець.

— Зрозумію? — ледве чутно прошелестіла Діана. — Ти хоч уявляєш, як я ненавиділа себе? Де ж це бачено, щоб рідна дитина забула геть усе про тих, завдяки кому завдячує своїм життям! Як звучав голос моїх батьків, як вони виглядали, що полюбляли? — Мимовіль по її щоках покотилися сльози. — Чи я зрозумію?..

— Доню, припиниш пити Антиспогад — і весь ефект пройде. Якщо пощастить, пам’ять повернеться. Але чи потрібно воно тобі?

— Якщо пощастить? Чи потрібно? — Діані не вірилося, що ці слова належать бабусі. — Звісно, що потрібно! А як же інакше?

— Я лишень хотіла вберегти тебе від фанатиків, поділених на клани й помішаних на святості крові!.. — ніби й не почувши її, вела своєї бабуся. — Мала примарну надію, що про тебе візьмуть і забудуть. Але цей Зимній має рацію, будь він… — Люто скривившись, вона продовжила: — Темний Лорд об’явився, а значить, ти в ще більшій небезпеці. І потребуєш захисту, який я, на жаль, не зможу тобі забезпечити… Ех, а я так боялася саме такого розвитку подій. — Кутики її вуст похмуро сіпнулися.

Не вимовивши ні слова, Діана заховалася в своїй кімнаті, ненароком грюкнувши дверима. Давлячись безгомінними слізьми, сповзла по стіні та підібгала ноги мало не до підборіддя. Її сполохані та наповнені туманом думки перебивав дощ, що гучно періщив по шибці. Одначе йому неспромога змити з неї весь бруд сьогоднішнього дня, оманливі мари минулого й це противне відчуття в грудній клітині, від якого хотілося вовком вити.

Поринаючи в спогади, Діана чимдуж впевнювалася в достовірності розповіді Майка про Пори року. Вона ніколи не хворіла: зубний та головний біль їй не були відомі, що таке лихоманка — теж. Ба більше, коли у світі розгорілося полум’я пандемії, Діана стійко трималася. Просто міцний імунітет, як вона вважала.

Одначе в її минулому траплялися й інші дивні речі, які на міцний імунітет аж ніяк не списати.

Коли Діана ранилася, падаючи з велосипеда, випадково різалася ножем під час готування чи отримувала опіки — будь-яка фізична шкода загоювалася прямісінько на її очах. Спершу вона вважала, що це так у всіх. Проте рани Вікторії й інших однолітків заживали довго — тижнями, а то й місяцями… Хай там як, вона вирішила тримати ці дивності в таємниці й старалася поводитись вкрай обережно, щоб не викритися. А тепер все стало хоч трохи, але на свої місця.

Вона — Єдина.

ПРИНЦЕСА!..

В сутіні кімнати, де не візьмись, зблиснула каблучка, подарована Денисовим батьком, Віктором. Під дією несвідомого внутрішнього поштовху Діана надягнула перстень на палець — і відразу ж відчула тяжкість нової ролі. Чи впорається вона?..

***

Почорніле небо, мовби гніваючись на дах, градом посилало важкі холодні струмені води, а впереміш із колючим вітром виходило геть зовсім грізно.

Лежачи горілиць, Майк сміливо ловив обличчям краплі. Дещицю повагавшись, Діана приєдналася до нього — вмить змокла до нитки, а втім, байдуже…

— Я вже було думав, ти знову навернешся, — кинув шпичку Майк, але вийшло якось млявенько.

— Ти мене тоді застав зненацька…

— А ти мене як…

Їхні погляди зіштовхнулися.

— Чесно кажучи, я тоді злякався, що стану свідком теорії одного падіння. — Вочевидь, Майк ладен був говорити про що завгодно, аби лиш не продовжувати нещодавню розмову.

— Теорію одного падіння? — підхопила Діана.

— Ага. Не завжди існували багатоповерхівки на кшталт цієї. Серед наших ходять різні роздуми, що буде, якщо шугонути вниз? Чи можливо вижити після такого? Ясна річ, ніхто на практиці це не перевіряв. А може, й були такі умільці, але про них нічичирк. Хоча тоді я не знав, хто ти…

— А якби знав, не врятував би? — затамувала подих вона.

Трохи помовчавши, Майк непохитно заявив:

— Я врятував би тебе в будь-якому випадку.

Кисло посміхнувшись, Діана потягнулася й чомусь згадала втечу Майка звідси. Мабуть, тоді йому було нестерпно її бачити, як і весь наступний день. Та й зараз…

— Ти вже не втікаєш… — здавленим голосом озвалася вона.

— Куди я від тебе дінусь… — Його слова ледь не потонули в гучній мелодії дощу, такими тихими вони були.

Деякий час вони в цілковитому мовчанні вбирали в себе дощові краплі, їхній запах та спів. Діані здалося, що вона могла так пролежати тут довго-довго, не думаючи ні про що. Тільки-но знову не засинати, лишень не братися за цю незрозумілу їй роль принцеси.

Бабуся намагалася вберегти її від болю втрати — нічого не вийшло. Діана чітко збагнула: її сни — віддзеркалення підсвідомості. Страх, паніка, кров повсюди… Як від минулого не ховайся, воно завжди йшло вслід за нею, переслідуючи в нічних кошмарах.

Раптом Діана відчула, як Майк взяв її за долоню й міцно стиснув. І хоча його рука була холодною, чомусь, коли він тримав її ось так, робилося комфортно та тепло.

— Шкода, що я тебе не пам’ятаю… — зітхнула вона. — Цікаво, яким ти був у дитинстві.

Майк сумовито всміхнувся, показавши ямки на щоках.

— Тут я вперше радію, що ти цього не пам’ятаєш. Сподіваюсь, ніколи ті миті й не згадаєш.

— Чому? — насупила брови Діана.

— Бо комусь буде дуже соромно.

Таємничо висловившись, Майк підняв її долоню й обережно описав по каблучці пальцем коло.

— Можна подивитися на твою? — несподівано для самої себе зажадала вона. Майк нахмурився, але прохання виконав.

Його перстень виявився масивнішим, зі срібними візерунками. Провівши по внутрішній стороні, Діана остовпіла: разом із написом «Зимній» красувався ще один символ — половинчасте серце.

— У всіх Зимніх каблучки позначені серцями? — Вона вже збагнула, що серце — символ племені Єдиних. Тоді чому на каблучці Майка цей символ?

— Тільки на моїй, — глухо відказав той, повернувшись до неї. — Точніше, на каблучках Зимніх-охоронців. Наші долі з Єдиними взаємопов’язані, — глузливо зіщулився він.

— Ясно.

Вони знову замовкли, вивчаючи одне одного.

— Трохи заздрю тобі, — зненацька видав Майк.

— Знайшов, чому заздрити, — пирснула Діана.

— Ти нічого не пам’ятаєш. Це і щастя, і прокляття водночас. — Його погляд затуманився. — Не пам’ятаєш болю, як удар за ударом… — Він застогнав, різко лягаючи на спину.

Діані хотілося розпитати, що саме сталося з його батьками. Але ятрити рани?.. Та нізащо! Йому би відпочити, а то вигляд мав геть змучений.

А втім, Майк несподівано сам розповів, перейшовши на шепіт:

— Мені було шість. Все сталося в Тронній Залі, де мала б відбутися майбутня коронація. Вартових з нами не було. Не знаю, чому… Це загадка для мене й до сьогодні. Але були вони — воїни Темного Лорда. Чимось схожі на твоїх переслідувачів: чорні плащі та сірі маски. Озброєні небесною сталлю, а мої батьки… — ні. Щоправда, в мене був клинок, з яким я ніколи не розлучався. — Кутики його вуст гірко смикнулися. — Але я закляк. Тупо заховався за мармуровою колоною й нічого не міг вдіяти… Я… Я не зміг їх захистити…

Діана рвучко піднялася на ліктях й нахилилася над Майком.

— Не винувать себе. Ти був всього лишень дитиною!

Її слова прозвучали занадто палко. Захоплений зненацька, Майк завмер, розгублено витріщаючись на неї.

— Діано… — Він важко зглитнув. — Повір мені на слово, шестирічним я був здатен на багато що. Як-не-як, а мене готували до ролі охоронця змалку. Тому в той фатальний момент я міг хоч щось, але зробити. Але я заціпенів… Страх і біль взяли наді мною верх. А якщо… Якщо це знову повториться? — Майк спохмурнів, наче здивувався власній відвертості.

Діана не могла підібрати правильних слів. Мабуть, їх у цій ситуації просто не існувало. Часом тиша — найкраща відповідь.

Вони лише дивилися одне на одного — і в цьому погляді та мовчанні було щось лікувальне.

Та раптом Діанин мокрий локон зісковзнув на його шию — Майк гучно розсміявся. Цей сміх настільки ошелешив Діану, що вона й сама мимоволі захихотіла. Але недовго, бо Майк, піддавшись несподіваному пориву, завів неслухняний локон їй за вухо, затримавшись на щоці. Діана на мить навіть дихати перестала.

А проте Майк мерщій відсунувся й сів, блукаючи очима по даху. Діана, невідь-чому налившись жаром, так само оминала його поглядом.

— Кх-м, — розітнув зніяковілу тишу Майк, — ти маєш іще дещо знати.

Він дістав шкіряний чохол та витягнув з нього невеликий кинджал, лезо якого випромінювало в темряві ледь помітне блакитне сяйво, а руків’я всівали крихітні червоні камінці.

— Це небесна сталь, — повідомив Майк.

— Як в античній міфології?

— Угу. Тільки цією зброєю, як і богів, можна нас вбити.

— Це через те, що наші рани швидко загоюються і… — поволі розпочала вона, але так і не змогла закінчити речення. Слова відлетіли геть і зникли, одначе Майк їх матеріалізував:

— Так, рани від звичайної зброї заживають на нас, мов на псах. Зашвидке відновлення клітин. Регенерація. Називай, як хочеш. Але тільки завдяки небесній сталі можна нас вбити. Говорю це не з метою налякати тебе, а щоби ти була готовою до всього.

— Та це зрозуміло… — Діана знехотя здригнулася.

Майк заховав кинджал назад до чохла.

— Тримай. Я не завжди зможу бути поруч. Звісно, було б ліпше, аби він тобі ніколи не знадобився. Але ми не в тій ситуації, щоб сліпо вірити в краще.

Взявши чохол, Діана здивувалася, наскільки легкою виявилася зброя — немовби зіткана з небесних хмарин. На жаль, її призначення далеке до райського…

— Тобі слід поспати, — ні з того ні з сього безапеляційно заявив Майк.

— Тобі теж, — в тон йому відповіла Діана.

— Постелиш мені в коридорчику, як вірному песику? — з’єхидничав він, проте в голосі чітко вчулася гіркота.

Діана повільно видихнула: в неї геть не залишилося сил на нову суперечку.

— Ти ж десь живеш…

— Всі десь живуть. — Майк знову ліг на покриття. — Мені й тут добре.

Не стримавшись, Діана злегка вдарила його в плече.

— Ти не будеш тут ночувати: ні на даху під дощем, ні в мене вдома.

— Боляче треба, — пирхнув той, підводячись. Його обличчя опинилося занадто близько. — А на мене руку більше не підіймай, гаразд? Пам’ятаєш, що сталося в бібліотеці? Я можу помститися, і моя помста буде жахливою. — В його очах, на дні зіниць, оточених блакитною райдужкою, замерехтів лукавий блиск.

Діана не витримала й рвучко схопилася на ноги, ледве не посковзнувшись, на що Майк розкотисто реготнув.

— Я жартую. Про місце, де ночуватиму, — уточнив він, теж встаючи. — Ті «охоронці» — чомусь я впевнений в цьому на всі сто — сюди не попруться. Головне, ти не показуйся їм на очі, і все буде пречудово. А я… піду до себе додомцю, звісно ж.

— І далеко ти живеш? — спитала Діана, коли вони спускалися сходами.

— Секрет. — Вже за північ, поки Майк добереться, поки… — Мені, щоб виспатися, треба кілька годин, — обірвав її міркування той.

— Ага, виспатися, — пирснула Діана, передчуваючи чергове жахіття.

Майк нервово хихикнув:

— Сьогодні особлива нічка для кошмарів, чи не так?