Раді Вас бачити!

Могильні плити всівали просякнуту вологою землю. Будь-які шуми — чи то ухання сови, чи шерех листя, чи завивання вітру — змушували здригатися від страху. І чимдалі Діана ступала, тим важчою ставала її хода, адже вона не знала кінцевої точки маршруту. Цей похмурий, темний, безрадісний ліс сниться їй щоночі. Часом нічого особливого вві сні не траплялося, але це скоріше виняток, аніж правило, позаяк її сни ніколи так просто не відпускали: без болю, трепету та стугоніння в скронях.

Цього разу Діана вирішила піти проти звичної системи: не простувати по ледь помітній стежині, а звернути вбік. Можливо, там будуть спокійніші картини, а не особистий вид пекла...

Невдовзі в полі зору виринула галявина, оточена зусібіч кремезними соснами, які наче хотіли захистити це місце від лихих подій, а крізь густі хмари просочувався місяць, освітлюючи барвисті польові квіти. Тут не було страхітливого дивного шепоту, немов із потойбіччя, та розмитих облич, що зазвичай супроводжували її сни, — і Діана на мить відчула полегшення.

Та раптом десь із гущі лісового покрову прорізалася колискова, ніби з фільму жахів. Тоді ж на галявину вийшла маленька дівчинка, років шести, вбрана в білу сукню, обрамлену довгим русявим волоссям. На її голові пишався вінок із волошок та ромашок.

— Вона чимось схожа на мене… — злякано прошепотіла Діана, відсахнувшись.

Ця гостя немовби зовсім її не бачила — неквапом пройшла повз, прямуючи на звук пісні.

Тієї ж хвилі з’явився шепіт. Він лунав звідусіль, і ніби й нізвідкіль. Аби приглушити жаский голос, Діана прикрила вуха долонями, але безрезультатно.

Зненацька здійнявся шалений вітер — дерева погнулися додолу, пожовкле листя піднялося вгору, хмари затулили собою місяць… Серед цього шуму Діана чітко розчула два слова: «Де Єдина? Де Єдина? Де Єдина?..» — поки вони знову не злилися в шепіт. Оливи до вогню підливали блискавиці, якими вибухнуло небо. Одна з них вдарила прямісінько по галявині, через що Діана прийняла рішення вшиватися звідси.

Однак далеко відійти їй не вдалося: позаду роздалася та сама колискова, яка викликала сироти остраху по всьому стану. Діані не потрібно було озиратися, аби зрозуміти, хто співає. Та все ж інстинктивно вона скосила очі в бік голосу — зустрілася з жінкою в пишній сукні, тендітні плечі якої огортало волосся світло-русого відтінку, а от обличчя не було видно. Воно ховалося за туманом, ніби картинку взяли та й розмили водою.

— А-а-а… — наспівувала жінка. — А-а-а…

За давнім звичаєм ливцем полився багряний дощ, беручи галявину в тенета. У повітрі з’явився дивний металевий запах.

Бувши неспроможною протидіяти кошмарові, Діана згорнулася калачиком прямо там, де й стояла, та й так і, похитуючись, завмерла в тривкому чеканні.

Марно звідси бігти, даремно шукати захисту в тіні лісової хащі.

Діана не знала, скільки пройшло часу, допоки не накотився прохолодний сивий туман, який огорнув її з голови аж до ніг. Потихеньку всі звуки почали затихати, віддаляючись далеко-далеко...

Після пробудження Діана ще дуже довго вдивлялася в стелю, силкуючись привести до тями розбурхане серце. Все її тіло було вкрите тонким шаром поту, і кров пульсувала в жилах у несамовитому темпі. Зрештою, облизнувши пересохлі губи, Діана піднялася на ліктях та взяла телефон.

— Тільки північ. Клас! — І бахнулася головою об подушку, стиха застогнавши. А відтак стала передивлюватися пропущені повідомлення, здебільшого від подруги:

@ Ді, як дібралася?

@ Пам’ятаєш того новенького красунчика, про якого я розповідала?Так-от, наважилась я з ним привітатися, то він мене ледь поглядом не прибив! Прикинь!

@ Агов, чого не відповідаєш?!Дрихнеш чи що?! :(

Діана нервово захихотіла, пригадавши, як відразу відключилася після приїзду, хоча зазвичай до останнього відтягувала обійми з Морфеєм. Якби була можливість взагалі не спати, вона з радістю нею б скористалася.

@ Все добре, Ві. Зустрінемося завтра в школі. Разом полюбуємося на новенького. Аж цікаво, про кого ти мені всі вуха продзижчала! ;) Споки ноки)

Листаючи стрічку, Діана з подивом виявила повідомлення від Дениса, брата Вікторії. Він рідко коли їй писав, майже ніколи.

@ Прийди завтра в школу якомога раніше, крихітко. Треба про дещо погомоніти *чмок*

Мимовіль Діанині брови полізли на лоба. Їй здавалося, вона чітко дала хлопцеві зрозуміти, що той для неї просто друг, не більше. Залишалося тільки сподіватись, що причина побачення не в любовних катуваннях.

Ще трохи покрутившись з боку на бік, Діана пошкутильгала до ванної кімнати, де, аби остаточно прокинутися, вмилася прохолодною водою. Потім, швиденько переодягнувшись в улюблені джинси та кофтину, навшпиньках, щоб не розбудити бабусю, покинула квартиру і помчала на дах.

Це була її шкідлива звичка: після пережитих жахіть сидіти майже біля краю, дихати прохолодним свіжим повітрям і дивитися або на далекі зорі, яких було ледве видно через задимленість міста, або на темні вікна багатоповерхівок, або на одинокі машини чи на таких же самотніх перехожих, які з висоти пташиного польоту здавалися крихітними мурашками.

Діана знала цей дах мов свої п’ять пальців, тому майже й не глипала собі під ноги. Як завжди, підійшла до зламаного ліхтаря — і відразу ж ні з того ні з сього через щось перечепилася! Так би й полетіла на долівку, якби не чиїсь міцні долоні, які впіймали її й потягнули на себе.

Від раптового переляку серце завмерло, що аж кров заморозилася в жилах.

Привертаючи до себе увагу, хтось голосно кахикнув. Діана мало-помалу підвела голову — зіштовхнулася зі здивованими очима невідомого хлопця.

— Ти на всіх незнайомців так накидаєшся? — сердито прошипів той, піднімаючи праву брову.

— Одягнувся б у ще чорніший одяг, точно полетів би в прірву, — тихо, але твердо відповіла вона. — Додуматися: на вулиці темна ніч, а ти сидиш тут весь у чорному. Не видно ж!

Незнайомець слухав Діанині нарікання, не опускаючи брови.

— Хоч би «дякую» сказала, чи що… Я тут тобі, до речі, життя тільки що врятував. Якби не моя поміч, цілувала б носом асфальт. Чи… ти хотіла саме цього? — кивнув він у бік провалля.

— Якби не ти й твої довжелезні ноги, я б не перечепилася!.. І мене не довелося б рятувати, уявляєш?!

Глибоко видихнувши повітря, хлопець, зовсім не поспішаючи, став опускатися поглядом із Діаниного обличчя на положення її тіла.

— Знаєш, — вкрадливо почав він, — мені, звісно, приємно, що до мене спустилася така німфа… Але можливо, ти злізеш з мене?!

Це привело Діану до тями. Вона зараз же перекотилася й сіла, прихилившись до ліхтаря. Їй було дуже ніяково — не тільки від нестандартної ситуації, яка склалася, а ще й від того, що незнайомець, теж підвівшись, продовжував пильно на неї витріщатися.

— Якісь проблеми? — запитала Діана, червоніючи по самі вінця.

— Ти… дивна?..

— Це питання?

Той стенув плечима й неквапливо мовив:

— Ніч. Темно-темнісінько. Ти прийшла абсолютно саменька. А таким гарненьким дівчаткам небезпечно бродити пізньої години наодинці. Дуже небезпечно же ж. Усяке буває. Можна і вбитися.

— Ти це на себе зараз натякаєш? — Діана неприродно застигла.

— Можливо, і на себе… Так, цілком може бути. Еге ж, можливо, я спеціально полюю на таких, як ти, — захихотів він.

— Яких це «таких»? — Хоча цей хлопчисько, на перший погляд, зла причинити не міг, Діана для більшої обережності ще трохи відсунулася.

— Я ж сказав, гарненьких. Чи ти глуха? — постукав незнайомець вказівним пальцем по скроні, натякаючи, що вона не тільки глуха, а ще й без мізків.

Діана широко розплющилася. Він що, знущається з неї? Ото вже противний хлопчисько! Та Денис у порівнянні з ним взагалі миле котенятко. Хоча той часом такі капості чинив… Однак йому ще ні разу не вдавалося вибити її з рівноваги. А цьому незнайомцеві вдалося це зробити за лічені секунди!

Діана вирішила нічого не відповідати. Тим паче перед очима замерехтіли червоні цятки: пережите жахіття давало про себе знати. Як на зло, небо ховалося під товстим шаром пухких хмар. Місяця не було видно, а зірок і поготів. За джерело світла правили тільки штучні ліхтарі. Але тут, на даху, панувала темінь, що хоч око виколи.

Проте незнайомець був невгамовний:

— Слухай, я серйозно. Невже тебе мама не навчила, що не можна ходити самотою потемки?

Він навіть не уявляв, як цими, здавалося, безневинними й сповненими турботою словами боляче різонув по Діаниному серденьку. Вона навіть дихати на мить перестала.

— У мене немає мами… — крізь стиснуті зуби вичавила вона.

— О, а тато?..

— Гм, а яку тобі ще інформацію розкрити про себе, ага?!

— Та не кип’ятись ти так. Я ж по-доброму… — спантеличився той, скуйовджуючи волосся.

Діана відвернулася. У неї немає батьків. Вони померли в автомобільній аварії, коли їй було шість років. Діана була в тій машині, і вижила, а тато з мамою — ні. Однак вона нічого не пам’ятала з тієї страшної дати. І не тільки це.

Ранні дитячі роки, до шести років, геть-чисто стерлися з Діаниної пам’яті. Видалилося навіть те, який вигляд мали батьки. А фотографій, на превеликий жаль, не збереглося, тому відновити цю важливу для Діани інформацію аж ніяк неможливо.

Лікарі говорять, що це захисна реакція організму на пережите. Психологічний бар’єр такий. Але Діані від цього ні холодно ні жарко. Щонічні жахіття вона сприймала як кару за те, що все забула. Бо це ненормально: забути всі, цілком всі, спогади про найрідніших людей. Так не буває!

Хоча… Часом Діані здається, що її сни — це відлуння минулого. Десь у них приховані шматочки істини. Але розбиратися в них страшенно лячно. Від однієї думки, що потрібно заново поринути в сновидіння, зустрітися там із тим лісом, шепотом та моторошними обрисами… — їй робилося млосно.

— У тебе панічна атака? — раптом стривожено запитав незнайомець.

— З чого ти взяв? — ледь чутно мовила вона.

Замість того щоб відповісти, він кивнув на її долоні — вони трусилися. До того ж Діанине тіло також здригалося від холоду, викликаного внутрішнім переживанням.

— Дихай глибше, — наказав незнайомець, показуючи на свої груди.

— З твоїх вуст це прозвучало якось…

— Пристрасно? — перебив він, іронічно посміхаючись. Його погляд став насмішливо-томним.

— Бовдуре, знущально!..

— Хто обзивається…

— Той сам так називається, ага, знаємо. А ти, я бачу, мастак приказками розкидатись.

— Ох, який гострий язичок, — прокоментував той, хитаючи головою.

Діана сама не розуміла, чому в присутності цього хлопця від її звичної стриманості не залишилося і сліду. Хотілося чимось його вдарити, та й так, щоб самій було боляче.

— Дикунко, я серйозно зараз, — тимчасом продовжив він. — Оглянься навколо. Було б добре, звісно, якби ти перебувала у звичнішім місці, у себе в кімнаті, наприклад… Але тут також досить речей, на які можна було б переключити свою увагу.

— Я це місце знаю як облуплена, — не втрималася від шпички Діана, але все ж таки до поради прислухалась.

— Не забувай дихати, — додав незнайомець, уважно стежачи за її діями. — Глибокий вдих і видих. Угу. Не соромся.

Діана кинула на нього найзліший зі своїх поглядів.

— Не дивись так на мене, — награно образився той.

У відповідь Діана тільки пирхнула, а відтак витягнула ноги, поклавши руки за голову.

— Хоч трохи полегшало? — занепокоївся незнайомець.

— Ну, можна й так сказати… — Принаймні в грудях зник скажений стукіт.

— А то я вже було думав, ти тут дуба вріжеш!

— Ах ти ж… — Діана насилу втрималася, щоб не вдарити хлопця в плече, як це пророблювала безліч разів з Денисом. Здоровий глузд вчасно прийшов на допомогу: вона ж аніскілечки його не знала, і як він відреагує, також загадка.

Тимчасом незнайомець глумився вже на всю.

— Мене не так просто добити… — зрештою обронила вона.

— Ну-ну.

— Та що «ну-ну»? — не на жарт роздраконилася Діана.

— Яка ти кумедна! — зовсім розвеселився той.

Лускаючись зі злості, Діана надула щоки й протяжно видихнула, аж свист почувся. Якби це був мультик, то й пар з вух пішов би.

— А ти…

— Залиш свої міркування при собі. Не бажаю нічого противного чути в свою адресу. — Він навіть вуха для більшої впевненості закрив. — Ще наговориш тут про мене всякого…

І тут Діанин терпець урвався — вона взяла та й стукнула щосили його в плече. Щоправда, відразу ж відсахнулася, а то мало що… Хлопець навіть не здвигнувся, ніби й не відчув нічого. Образливо…

— М-да, а кулачок у тебе слабенький! — спокійно протягнув той. — Треба вчитися ставити удар, а то з такими нічними вилазками пригод буде повна зав’язка.

— Та ти тут перша жива людина, взагалі-то, яку я зустріла за десять років, — обурилася вона. — А я приходжу сюди кожної ночі.

— Кожної-кожнісінької? І де ж тебе носило минулого тижня, що я тебе тут не спостерігав? — Його очі примружилися в очікуванні. Ух, який доскіпливий!

— Бо мене не було в місті цілий тиждень.

— Он воно як…

Діані довелося виїхати на кілька днів на дачу, до будиночка, що колись належав її батькам. Бабуся розповідала, що саме там вона підростала, пізнавала навколишній світ і, власне, й себе.

Діані подобався той дім. Там панував дивний бузковий аромат. Ба більше, в ньому було багацько старовинних вінтажних речей, детальки яких вона розглядала годинами: дзеркала, підставки для свічок, люстерка, шкатулки, килими, прикраси, годинники, візерунки на стінах… Особливо Діані подобалися коштовності. З їх незвичних форм та видів вона зробила висновок: її мама любила гарно виглядати та дбати про себе.

— І де ж ти блукала весь цей тиждень? — повернув її з ностальгійних спогадів незнайомець.

— Неважливо. Де була, там мене вже немає. І взагалі, тут, — Діана вказала на дах, — моє місце. Тільки моє. Затямив?

— Тут, — він повторив її жест, — це не написано, балда. Куди хочу, туди й приходжу. Маю повне право.

Мимовіль Діана міцно стиснула долоньки в кулаки, нігтями впираючись в шкіру.

— Що, хочеться знову мене стукнути? — вишкірився той. — Граєшся з вогнем, мала. Я з тобою такий добрий, бо ти дівчина. Була б хлопцем, таких би стусанів отримала, і мокрого місця не залишилося б.

Зненацька небо спалахнуло блискавками, мигцем повертаючи Діану в сон. Руки заново розпочали танок із трепету, а в районі серця виникло бридке нудотне відчуття.

— Будь ласка, помовч, — процідила вона, заплющившись.

— Та що з тобою таке? До психолога не пробувала звернутися? Та ще й ходиш в такому стані на дах… Божевільна.

— Сам ненормальний. Прошу ж цілковитої тиші!.. — розплющилася вона, і враз натрапила на допитливе лице незнайомця, яке порушило границі дистанції. Між ними було всього декілька сантиметрів. — Ти чув щось про особистий простір, а? — Діана хотіла відсунутися, але її спина вже спиралася по саме нікуди. Хлопець же без стида розглядав її обличчя, мовби бажав вивчити кожну деталь.

Ось незнайомець тихо зітхнув, покусуючи губи, а потім із ваганням зашепотів, дивлячись ніби крізь Діану:

— Слухай, ти мені когось нагадуєш… Ми з тобою часом не пересікалися десь раніше? Хоча де це ми могли б… — Остаточно спантеличившись, провів він рукою по потилиці.

— Не зустрічались, — скоромовкою випалила вона, — тебе я точно запам’ятала б.

— І все-таки… — Хлопець застукотів пальцями по підборіддю, поринаючи в якісь свої роздуми.

В цю мить сталося дещо зовсім неочікуване: з-за полону насичених водою хмар визирнув повний місяць, запалюючи дах світлом, немов запальничка.

Очі незнайомця блиснули гнівом. Він спершу завмер, а потім рвучко накрутив Діанине пасмо собі на палець. Уважно розглядав його, крутив так-сяк, підносив до місячного сяйва…

— Який дивний колір волосся, — врешті-решт прошепотів той, — медово-золотавий, такий рідкісний відтінок…

Поривчасто відпустивши пасмо, хлопець стрімко перемінився на обличчі: від колишнього натяку на привітність не залишилося й сліду. Воно стало суворим і дико сердитим, а ще смертельно блідим.

Аж ось незнайомець нахилився до Діани й поклав руки обабіч від ліхтаря, відрізаючи шлях до відступу. З його вуст посипалися голосні запитання:

— Ти хто така? Як тебе звати? Скільки тобі років?

— А номер банківського рахунку тобі ще випадково не назвати?

— Не єхидствуй. Обійдемося звичайною інформацією. Ну так що?

— Так я тобі й сказала… Це ти хто такий?!

— Твій найжахливіший кошмар, — процідив крізь зуби той.

— Тобі до моїх найжахливіших кошмарів як до неба рачки!

Та що з цим хлопцем не так? Нормально ж говорили, а тут немов із ланцюга зірвався! В його темних очах Діана помітила іскри, які їй геть не припали до душі.

— Дай-но спробую вгадати… — Незнайомець облизав пересохлі губи й гучно ковтнув, що аж кадик поворухнувся. — Тебе звати… Діана. Шістнадцять років. Так?

Час навколо Діани застиг, розтягнувся, розширився. Їй не вистачало кисню, наче якийсь негідник вирішив закрутити кран подачі в атмосферу цього дуже важливого для життя елементу.

— Звідки ти… — розгубилася вона.

— От дідько!.. — Він раптом істерично зареготів. І хоча це тривало недовго, Діана чітко збагнула: цей хлопчисько несповна розуму. От тепер вона дійсно була нерада, що піднялася на дах. Краще б якийсь фільм включила абощо… — Ач, не можу розгледіти, який в тебе колір очей, — вже спокійним, але водночас і напруженим тоном мовив той.

— А це так важливо?

— Чи це важливо, вона питає, ну-ну…

— Ну-нукає він, бач! Ти хто взагалі такий, а?! — Діана рішуче відштовхнула його від себе. На диво, їй це вдалося легко.

— Ти не можеш бути тією самою Діаною, — вбито видав він. — Просто не можеш.

— Звісно, не можу. Бо я просто Діана, — роздратувалася вона.

— Діана, яку я шукаю, не така запальна. Це не ти…

Діана не знайшла, що на це відповісти. Якусь Діану він шукає… Нащо, питається? Щоб заспокоїтися, вона дістала з-під кофтини ланцюжок із кулончиком у вигляді серця та стала крутити його між пальцями.

Чомусь прикраса викликала в незнайомця нову хвилю невдоволення.

— Звідки це в тебе? — знову наблизившись до Діани, здавлено прохрипів він.

— Тобі чесно сказати чи збрехати?

— Без прикрас, дівчинко. Де ти взяла цю річ? У кого вкрала?

Діана аж рота відкрила від обурення. Вона і вкрала? Оце так звинувачення!

— Це подарунок моєї мами, телепню!

— Гм… Твою маму випадково не Маріам звати?

Десь дуже гучно загриміло, а проте Діана нітрохи не поворухнулася. Зі слів бабусі вона знала: мама говорила, що ця прикраса колись приведе її до мрії. Але наразі ланцюжок привів її до колючого погляду невідомого хлопця.

— А якщо і Маріам, то що? — Діана перебувала немов у невагомості. Всі інші звуки — шум вітру, що раптово здійнявся, боляче вдаряючись об стіни багатоповерхівок, брязкіт грому, накрапання дощу вдалечині… — все відійшло вбік. Залишились тільки Діана та незнайомець, очі якого запалали вогнем. — Звідки ти знаєш мою маму? — оговтавшись, розсерджено запитала вона.

Якусь мить вони мовчки витріщалися одне на одного, допоки не хлинув дощ рясною стіною.

— А звідки я тебе знаю, тобі не цікаво?! — нарешті гаркнув той.

— Просвіти, ну ж бо! — Діанин голос піднявся на виск. Вона намокла до нитки, але це її зовсім не охолодило. Навпаки, їй стало неймовірно гаряче.

— Якось іншим разом, мала.

Незнайомець стрімливо підвівся, здійняв голову до неба, ловлячи всім тілом величезні краплини дощу, чомусь криво й аніскілечки невесело посміхнувся та, не озираючись, помчав до сходів, залишаючи Діану сидіти в задумі й мокнути під зливою.