Раді Вас бачити!

Розлоге звивисте галуззя приховувало синяву неба. Тільки де-не-де, крізь маленькі щілинки, пробивалося сіре тьмяне світло. Якби не Майк, Діана б, безумовно, піддалася гнітючій атмосфері: сіла би під першим-ліпшим деревом і, так тому й бути, розревілася.

«Що за нюні? Вище носа! — подумки підбадьорила себе вона. — Мене як-не-як до замку ведуть, а не на похорони. Хоча…» Діана з підозрою зиркнула на Майка. Можливо, десь тут є заздалегідь вирита яма з лопатою й табличка з її ім’ям? Хтозна, що робиться в його голові. Він же ж клявся на шматки її розірвати, а потім взяв і… обійняв.

Діана мовчки застогнала, бувши неспроможною розв’язати гордіїв вузол із різних емоцій.

Здавалося, Майк вловив її настрій:

— Все гаразд?

Сил вистачило лиш на те, щоб кивнути. Майк розтлумачив це по-своєму:

— Ден таки встиг щось тобі заподіяти? Тільки не крийся.

— Нічого він мені не зробив. Хай лишень посміє.

— Точно? Ми ще можемо розвернутися і…

— Я можу за себе постояти, — вперто урвала Діана.

— Ну-ну. Ти ж іще мала зовсім.

Діана відчула, як в її грудях розпалилося вогнище роздратування.

— Нічого я не мала! — зупинилася вона, вирвавши долоню.

Майк неспішно пройшовся по ній поглядом, скануючи з голови до п’ят, що її аж в жар кинуло. Кожна клітинка тіла заволала про крижану воду, так спекотно їй стало.

— Та бачу я, що не маленька, — нарешті випалив він, дивлячись прямо у вічі.

От і прекрасно. Діані чомусь було важливо, аби Майк не сприймав її маленькою шестирічною дівчинкою.

— І чого ти так розхвилювався? — бовкнула вона, продовживши шлях. — Нам обом відомо, що Ден не завдасть мені лиха.

Майк порівнявся й звільна мовив, ніби розжовував каміння:

— Може, й дарма я так розхвилювався. Гм, от дійсно… Залишив би вас наодинці, і хай би Ден робив те, що там собі нафантазував. І ти була б не проти. Він же ж тобі подобається.

Діана стала як укопана.

— Чого? З чого ти взяв? Це не так! Він мені вже давно не подобається!

Вона замовкла, збагнувши, що, по суті, тільки-но підтвердила його слова. А той, не забарившись, розплився в здивовано-насмішливій міні. Її щоки налилися жаром. І взагалі, чого вона перед ним виправдовується?

Однак наступна фраза вилетіла, перш ніж Діана встигнула прикусити язика:

— Мені він огидний. Отак. Затямив?

— Звісно-звісно, — всміхнувся Майк. На мить Діана замилувалася ямками, які виступили на його щоках, але наступні слова її пересмикнули: — Я взагалі здивований, що ти не поповнила його списочок. Він же ж такий весь із себе кр-р-ра-а-асень. — Майк вдав, ніби його зараз знудить.

— А ще бабник, — закотила очі Діана й ніяково почухала за потилицею. — Та й… я йому цікава банально через те, що принцеса.

Вона гірко посміхнулася. Це ж дійсно так: Денис пристав до неї зі своєю любов’ю тільки після того, як дізнався, ким вона є. Від усвідомлення цього її ледь не вирвало.

— І довго ж до тебе доходило, — добив Майк.

— Сказав би раніше, швидше дійшло! — знову спалахнула Діана. Спокійніше додала: — Годі про Дена. Краще поясни, чому ми пробираємося хащами, а не через місто.

— Мені вже в печінках сидять ці пні в чорних балахонах, — відновивши шлях, озвався Майк. — Я подумав: а може, не один я поважаю традиції? І диви, спрацювало! Цей ліс — заповітне володіння Єдиних, тому для чужаків — терра інкогніто.

— Але ж ти зараз тут.

— Поруч із володаркою цих земель. — Він наморщив носа: — Але якщо ти проти, можу залишити тебе на поїдання вовкам.

— А тут є вовки? — Діана сполохано озирнулася.

— Є, навіть не сумнівайся.

Ненароком Діана ступила на гілку — почувся гучний тріск, що налякав зграю воронів. Майк і тут не обійшовся без шпички:

— М-да, не завадило б навчитися обережніше ходити. Все-таки ти принцеса, а не слон.

Діана спершу хотіла щось гостре кинути у відсіч, проте вчасно втрималася.

— Але тут вимальовується одна проблемка, — продовжив ніби до себе Майк. — Якщо ті «охоронці» поважають традиції, значить, вони з наших. Ну, це й так було ясно… А ще це означає, що вони працюють на того, хто поважає традиції. — Він тяжко видихнув. — Чесно? Я розгублений. На мого дядька? Звичайно, він відомий дотримуванням правил, але тоді він мусив був сповістити мене, чого не зробив. На Темного Лорда? Гм-м. Прямо сплю й бачу, як той, поправляючи фартушок, розставляє столові прибори й сідає за прийомчик їжі під класичну музичку. Тьху, дідько! А якщо це Судді? Хоча нащо їм це? А ще символіка…

— Символіка?

— Угу. Корона та пів крила кажана. З короною ще більш-менш зрозуміло — влада й так далі. А от крило… Не пригадую такого символу, тим паче в комбінації.

— Ти ґуґлом користувався? Чи лиш на свою пам’ять покладаєшся?

— Ґуґлом? — зупинившись, Майк неприродно застиг.

— Опаньки, ти не знаєш, що таке «ґуґл»? — всміхнулася на всі зуби Діана. Невже є щось, що цьому всезнайкові невідомо?

— Я знаю, що таке «ґуґл», — креснув очима той. — Просто думав в архіві поритись. Навряд чи в землян знайдеться корисна інформація.

Пирхнувши, Діана дістала телефон.

— За спробу не б’ють. — Вона зайшла в браузер. На диво, в цій глушині інтернет хоч і слабенький, але ловило. — Звісно, якщо мій охоронець дозволить.

— Як скаже моя величність, так і буде, — прошепотів Майк над самісіньким вухом. Діану ніби електричним струмом пройняло. І коли він встиг так близько підійти? — І що ж там показує твій чудо-інтернет? Либонь, одні непотрібні картинки.

— Не спіши поперед батька в пекло. Дай, хай завантажиться.

— Та я у своїх архівах швидше інформацію про Темного Лорда знайду, ніж твій нахвалений інтернет розродиться.

— Ми серед лісу, раптом ти забувся, — глянула спідлоба Діана. — Добре, що тут хоч такий зловило.

— Щось він схлопнувся, твій інтернет. Ділу труба. Отакі-от ці ваші людські технології, геть ненадійні.

І хоча згадка про «жорстоку помсту» ще жевріла в пам’яті, Діанина рука спрацювала швидше за мозок — та їй ніби вимкнули всі стоп-крани! — вона взяла й стукнула Майка поміж ребра. Той, перехопивши її кулак, дещицю розглядав його, мов непізнаний об’єкт, а відтак гучно розреготався. Його сміх був настільки щирим і геть зовсім не вписувався в часопростір місцевості, що… — Діана затамувала подих. Їй подумалося, що веселість личить йому більше, ніж насупленість. От би він частіше всміхався.

— Тебе неможливо виправити! — крізь сміх вичавив Майк. — І як же ж тебе провчити, а? — Його очі заграли хитринками.

— Не треба мене провчати.

Діана відступила — Майк підступився. Крок назад — крок вперед. Крок назад — крок вперед. Крок назад — крок вперед.

Зрештою Майк «здався»:

— Так вже й бути, сьогодні я тобі пробачаю.

— Яка честь!..

— Та дідько!..

Він ривком притягнув її до себе і взявся лоскотати між лопатками. Діана ніяк не могла стриматися від сміху, попутно відбиваючись та вимолюючи про помилування, що аж сльози на очах виступили.

— Бачу, ти так само боїшся лоскоти? Ну все, мала, ти попалась. Моя помста буде жахливою, а це лишень розминка. А якщо так?

Його права рука ковзнула спиною й нащупала її ахіллесову п’яту — точку над поясницею.

«Ні, тільки не тут! Він мене й справді в дитинстві всю вивчив? Ото вже негідник!»

— Припини. Ха-ха. Негайно!

— І не подумаю. Ти заслужила.

— Смерті хочеш?

— І що ж ти мені зробиш?

Зловчившись, Діана почала лоскотати його під пахвою — той вмить припинив тортури й завмер з кам’яним лицем. Користуючись моментом, вона відсахнулася, одначе Майк наблизився.

— Не варто шукати й пригадувати мої слабкості, — процідив на вухо їй він. — Краще згадай-но, хто такий Темний Лорд, гаразд?

— Та постараюся…

Тієї ж хвилі Майк її відпустив.

— Що там твій інтернет? — І, не дочекавшись відповіді, він видер телефон. Проганяючи туман, Діана нахилилася до екрану — сторінку таки завантажило. — Як я й говорив, одні картинки й безглузді татушки. Біологію, гадаю, ми опустимо. Чи тобі цікаво освіжити це в пам’яті?

— Може, запит змінити? — насупилася вона.

— Ну, це ти так прописала, «крило кажана». І що ти тільки знайти хотіла під таким запитом?

Яка муха його вкусила?

— То пропиши «крило кажана і символіка». Руки не відваляться!

— І знову чекати, поки твій божественний інтернет виявить своє чудо? О, а це що таке?

— Тебе цікавлять міфи? Невже в них буде щось крутіше за твої розхвалені архіви?

— В міфах приховані істини, балда. «Крило кажана — символ нечистої сили», — оце вже точно! — роздратовано пхекнув Майк. — Так, а це що?

— Кажан — символ довголіття, тисяча років… — пробіглася Діана по статті й призадумалась: — А є Пори року, які живуть довго-довго… Вічність там?

— Що за дурниця? Це тільки в казках можливо.

Але з того, як Майк ще більш набурмосився, Діана зробила висновок: якийсь здогад все-таки в нього промайнув. Проте ділитися своїми спостереженнями той явно не збирався.

— Інтернет-павутина — повна нісенітниця, — буркнув він, віддаючи телефон. — І взагалі, час не чекає. Треба й далі пробиратися цим проклятим лісом, а то так і до сутінок не доберемося.

— Чого це він проклятий? — обійняла себе за плечі Діана, обережно простуючи за Майком.

Кожен крок занурював її в задушливий настрій її кошмарів. Вона намагалася розрадити себе думкою, що це всього лиш звичайнісінький ліс, яких сотні по всій планеті, просто тут вже довгенько не ступала людська нога, тому він і виглядав таким занедбаним. Он, навіть лісові мешканці їх не боялися: то тут, то там пробіжить заєць, дивлячись на них чорними, без будь-якого страху очима; подекуди зустрінеться козуля, яка без натяку на сполоханість продовжувала стрибати хащами. Одначе Діанине серце вважало інакше: шалено билося від незбагненної тривоги.

Мимовіль згадався сон із замком, гострі шпилі якого здіймалися вище розхильчастих крон. Можливо, він саме тут, в цьому лісі? От би піднятися якомога вище й огледітися… Діана блимнула на найближче дерево, тверезо оцінюючи свої можливості. Ні, її фізична витримка не дозволить провернути такий фокус. Відтак зиркнула на Майка — той був занурений у власні гнітючі думки. Здавалося, заговориш до нього — і він враз накинеться з отруйними висловлюваннями. Одначе Діана як уявила його реакцію на її жалюгідні спроби дертися по стовбурові… Ех, краще вже терпітиме його шпички, ніж коментарі щодо її незграбності.

— Слухай, а десь тут є замок? — врешті-решт поцікавилася Діана.

— Замок? — підозріло зіщулився Майк. — Ні, в цьому лісі жодного замку нема. А чому ти, власне, питаєш?

— Значить, десь все-таки є ліс із замком? — впіймала його на слові вона.

— Припустимо. Давай домовимося: жодних недомовок. Звідки тобі про нього відомо?

— Мені він снився, — поки не передумала, похапцем зронила Діана. Майк здійняв праву брову. — Там ще ти був, малий. — Піднялася й ліва.

— Тобі снився… я? Ти впевнена? — Його голос здригнувся.

— Так, — підтвердила вона, дивуючись, як просто й легко їй це далося. — Спершу мені снилися твої очі. Знаєш, вони в тебе незвичного блакитного відтінку, переплутати з іншими складнувато. Потім ти з’являвся, скажімо так, гм, «в тілі». А далі…

— То я давно… м-м-м… приходжу в твої сни? — сполотнів Майк.

Діана кивнула.

— А що?

— Я просто думав, що… — Він облизав верхню губу. — Оскільки ти мене забула, то я для тебе… небажаний спогад. Ось. — Не даючи Діані обдумати сказане, він раптом затараторив: — Антиспогад же ж забирає найжахливіші спогади. Не обов’язково все стирається з пам’яті. Хоча в твоєму випадку, як я розумію, все саме так. Але ти мене не пам’ятаєш, тому я й зробив такий висновок. А якщо я тобі снився, значить…

— Нічого це не значить!.. Мабуть, конкретно на мені Антиспогад глюкнув, бо мої нічні кошмари…

Перед очі притьмом спливли і дівчинка-зомбі, і кров із дверей, і крик, і… Діані враз стало душно. Дарма вона зачепила цю тему.

— Що ще тобі снилося? — продовжував лізти в душу Майк.

Не буде вона йому більше нічого розповідати!.. Інакше достеменно полетить до прірви сліз…

— Я відповіла на твоє запитання, тепер твоя черга. Де знаходиться той замок?

— Ну-у… — Майк торкнувся до потилиці. — Колись ми, може, там побуваємо. Той замок — він же ж твій. Твоїх батьків.

— І коли ми зможемо туди відправитись? — Діана глянула вперед, бувши готовою зірватися хоч зараз. Їй не терпілося побачити на власні очі ілюзорний замок. Можливо, тоді він перестане навідуватися до її снів, розбившись об реальність?

— Ну й швидка ти! — всміхнувся Майк. — Давай будемо вирішувати проблеми в міру їх появи, гаразд?

Діана хотіла кивнути, але немов задерев’яніла, вхопивши очима могили — точнісінько як з її кошмарів. Проте на відміну від снів ці були справжніми.

— Забув повідомити, — смертельно збліднувши, винувато почав Майк, — цей ліс — кладовище вашого роду.

— В сенсі, кладовище мого роду?

Противні павуки поселилися в її грудній клітці й боляче зашкрябали своїми брудними лапками, передвіщаючи погані новини. І ті не забарилися:

— Тут поховані всі Єдині. Ну, майже всі…

— Це неправда… — заперечила Діана, відчуваючи, як клубок підкочується до горла. Правду говорила бабуся: після несамовитого сміху завжди приходять сльози. — Мої батьки поховані не тут, не серед потворного лісу!..

— Невже я схожий на того, хто буде жартувати на таку тему? — зі смутком шепнув Майк. — Хочеш побачити їхню могилу?

Шлях пролягав труднопрохідними місцями, які заросли шпичастим густим чагарником, та через розкидані в хаотичному порядку сірі кам’яні надгробки, що були як над землею, так і врівень. Діана намагалася прочитати написи, проте імена, дати народження та смерті розпливалися від непроханих сліз. Безперечно, вона бувала в цьому лісі. Але коли? Під час похорону батьків чи раніше?

Колюче гілля болісно вдарялося по ногах, руках, обличчю, залишаючи рани, які, втім, швидко загоювалися, не залишаючи шрамів — лише кров’яні цівки. Діана на це навіть не зважала. Який сенс від фізичного болю, коли всередині буря з гіркоти та печалі, що аж ніяк не заживала, а навпаки — щосекунди розпалювалася з новою силою?

Незабаром праліс заступила сиза мла, сіючись дрібною мжичкою, і мох під ногами неприємно пружинив, силуючись проковтнути в тенета багнюки.

Скільки поколінь Єдиних поховано тут? І чому їх хоронять в покинутому лісі? Невже їм досі, через тисячоліття, не пробачили ймовірної провинності за розпалення кровопролитної війни?

Аж раптом Майк різко загальмував, опустився на коліна і взявся розчищати гниле листя та твань. Діана приєдналася до нього. За десятиліття природа зробила своє діло: приховала кам’яну плиту під товстим шаром відходів. Через хвилину їхніх старань з’явилися перші лінії могили, а згодом і вибитий напис «Агап та Маріам», під яким серце, розділене навпіл.

Діана вся вклякла. Її сутність ніби роздвоїлася: ось вона приходить з року в рік на міське кладовище до могили батьків, а ось вона вже сидить навколішках і крізь пелену в очах теж бачить їхню могилу. Ну як так, а? Мимовіль гарячі сльози рікою покотилися щоками. Їй стало соромно за прояв слабкості, але нічого вдіяти з собою вона не могла.

Якщо плач розпочався, його не так-то й легко зупинити.

Давлячись гортанними звуками, Діана заховала голову в долонях. Біль, гіркота, печаль… — заполонили огруддя, а в серці поселилися голки, які з кожним її схлипуванням завдавали все нових і нових ударів.

Неждано Діана відчула холодний доторк — це Майк обережно розсунув долоні та став зі стурбованістю вивчати її лице.

— Ну що за істерика, а? Знайшла підхожий момент прямо…

Діана голосно схлипнула, не маючи змоги промовити хоч слово.

І тут Майк зробив те, чого вона від нього аж ніяк не очікувала: взявся витирати пальцями сльози. А втім, від несподіваного лагідного дотику вона ще дужче розревілася, дико ненавидячи себе в цей момент.

— Я думав, принцеси не плачуть.

— Значить, я якась неправильна принцеса!.. Шукай собі іншу. Перевибори проведіть, не знаю, демократію влаштуйте. Що за древній вік?..

— Це неможливо. Нас вибрали Судді — нам з цим і жити. До речі, я підписувався на роль охоронця принцеси, а не сльози їй витирати.

Діана відштовхнула його, вдаряючи в груди.

— Ну то не витирай!.. Не треба мені твоїх ніжностей…

Та Майк враз пригорнув її, обійнявши за плечі.

Злегка очманівши, Діана занурилася в його плече, розревівшись до краю. Протягом десяти довгих років вона тримала негативні емоції глибоко в собі, ні з ким не ділилася болем. А тепер її прорвало на гіркі щемливі сльози.

Майк зашепотів біля вуха без тіні насмішки:

— Поплач. Видуши з себе всю зайву рідину — стане легше. От побачиш, маленька.

Він і далі шепотів щось заспокійливе, та Діана вже його не чула, повністю віддавшись душевним переживанням. В голові по колу вертілась нав’язлива думка: її батьки мертві. І вона в цьому винна.

А ще Темний Лорд. От би дійсно згадати, хто ховається за його маскою.

— До кого ж я тоді приходила всі ці роки?..

— Це просто кам’яні плити. Важливо не місце, а те, що ти їх…

— От! Отож-бо й воно. Я їх навіть не пам’ятаю!..

Майк погладив їй спину, заспокійливо водячи руками.

— Нічого, маленька, нічого… Прийде час — і ти все обов’язково згадаєш: і батьків, і багато чого іншого. І в тебе з’явиться ще більше причин надавати мені стусанів.

В його обіймах Діана почувалася крихітною та беззахисною. Майк продовжував її гладити — і вона повністю втратила лік часу. Поступово сльози відступили, а їхнє місце заполонили порожнеча та чітко сформульоване твердження.

ВОНА ПОВИННА ДІЗНАТИСЯ, ХТО ВБИВ ЇЇ БАТЬКІВ.

А для цього слід припинити рюмсати й стати сильнішою.

Проти волі Діана ще міцніше вчепилася в Майка. Її оповив цитрусовий аромат впереміш із корицею, яким неспромога насититися. Вона боялася піднімати голову, боялася побачити мокрі плями на кофті, боялася зустрітись із Майком очима — боялася згоріти від сорому.

Натомість Діана запитала:

— Якої марки в тебе парфуми? Позичиш флакончик?

Майк трохи відсунувся. На відстані в декілька сантиметрів його очі здавалися бездонним колодязем. Діанине серце пропустило пару ударів, а потім шалено затріпотіло. Та що з нею коїться таке?

— Ти про що? — Бачачи, що Діана не відповідає, він додав, ледь всміхаючись: — Я не користуюся парфумами так само, як і ти. І чим же я пахну? — Він накрутив її локон собі на палець. — В дитинстві ти називала мене своїм Апельсинчиком.

Діана аж рота роззявила: які це між ними були стосунки, що вона його так називала?

— Ти й зараз пахнеш цитрусовими з корицею, — зізналася вона. — Чому?

— У всіх людей є свій запах. Просто в нас він яскравіший чи що. Слухай, — раптом протягнув Майк, — а ти в курсі, що є такий предмет для догляду за волоссям, «гребінець» називається?

— В мої королівські плани не входило швендятися лісом, — обурилася Діана.

— Моя величносте, поверніться до мене задом, а до лісу — передом.

— Чого? — Чітко вловивши іронію в його словах, Діана заледве стрималася від смачного-пресмачного щигля.

— Волосся тобі заплету, — не загасивши бісики, холодно мовив той. — Дядько тебе приб’є, якщо ти така розпатлана в замок припрешся.

Діана недовірливо втупилася в нього. Їй не почулося? Вона ліпше повірила б у те, що Майк використає її коси як знаряддя вбивства.

— Якщо охота просидіти в підземеллі день-другий, будь ласка. Тільки потім не скигли.

— Жорстоко у вас.

— А ти як думала? Нумо повертайся. — Майк покрутив пальцем, мов, поквапся.

— А ти вмієш? — таки відвернулася Діана.

— А що тут вміти?

Не встигла вона оговтатися, як Майк запустив довгі пальці їй у волосся. Невже це сон? Ну не може цей колючий хлопчисько так себе поводити! Він обіймав її, говорив заспокійливі слова, а тепер волосся розчісує? Однак годі відхрещуватися, що... Їй була — дуже й дуже — приємна його турбота.

На відміну від лицемірної ніжності Дениса...

— Заплітати волосся мене вчила мама. Схоже, вона мріяла про доньку, але… — Майк кашлянув, прочищаючи горло. — В мене давненько не було практики, тому вибачай, якщо будуть півники.

Коли з розчісуванням було покінчено, Майк став заплітати волосся в звичайну косу. А Діані все ніяк не давали спокою слова Дениса. І вона не витримала:

— Ден був, м’яко кажучи, невдоволений вашим устроєм. — Майк зрозуміло мугикнув. — І він правий.

— Геть втратила розум? — рвучко нахилився до неї Майк.

Діана зітхнула, збираючись з думками, а відчуття гарячого подиху на щоці цьому ніяк не сприяло.

— Який сенс в тім, що ви поділяєтеся на Пори року? — вагомо проказала вона.

— От тому я й не довіряю Єдиним. Постійно ви намагаєтеся корчити з себе особливих.

— Та мир таким чином неможливо вічно підтримувати, як ти не розумієш!

— Століттями це працювало, поміж іншим.

— А на сто перший все піде крахом.

— І в чому ж полягає твій державний переворот? — напосівся Майк, повертаючись до заплітання коси.

— Не знаю, — закопилила губу Діана.

— От із цього й потрібно було починати, а то вічно кашу заварите, не розібравшись, а потім розгрібай за вами. Державний переворот їй задумалося робити... Либонь, Ден прохопився ще й про своє улюблене — чистокровність, — лиховісно вишкірився Майк. — І тобі, звісно ж, свербить дізнатися, яким чином вона підтримується.

— Ну і як? — напустивши байдужий вид, кинула Діана.

— Шлюби вкладаються лиш між представниками одного племені, от як.

— І що, ніколи не бувало «міжрасових» шлюбів?

— Чому ж, бували.

— І діти народжувалися «перевертнями»?

— Діти взагалі не народжувалися.

— Генетична несумісність?

— Ні. Такі шлюби — велика рідкість. І завжди укладається додатковий договір-клятва не мати нащадків. Як бач, ніхто вигнанцями не стає. До того ж це захищає нас від кровозмішення.

— Прямо-таки діти-напівкровки ніколи не з’являлися? — підштрикнула Діана.

— Моя величність хоче це перевірити?

— Ви не можете контролювати всіх, — з новою впевненістю в голосі відчеканила вона.

— Не можемо, — погодився Майк. — Але можемо викреслити імена бунтівників з родоводу. А це в нашому світі найжорстокіша кара: зникнути назавжди, ніби тебе ніколи й не існувало.

— Ти безжальний.

Зав’язавши косу на химерний вузол, Майк зумисно потягнув волосся донизу.

— Радий, що ти так вважаєш.

Від його скрипучої інтонації в Діани аж дрижаки по шкірі пробігли. І чому кожна їхня перепалка в кінцевому висліді вводить її в стан ступору?

Тим часом Майк підвівся, стряхнув бруд із джинсів, розмазавши його ще більше, потому стенув плечима, мовляв, і так зійде.

Востаннє окинувши зором могилу, Діана пообіцяла собі, що конче докопається до істини, чого б це їй не коштувало.

***

А все-таки цікаве прізвисько вона дала йому в дитинстві. Воно хлопцеві дуже личило не тільки через запах: Майк кидається шпичками направо й наліво, як цитрусова кислота, але може бути й турботливим, як приємний післясмак апельсина.

Діана й не помітила, як стала, смакуючи, промовляти вголос кличку. Обличчя Майка дивно вигнулося, а очі зблиснули вогнем.

— Припини.

— І не подумаю, Апельсинчику. — Вона показала йому язика.

— Нариваєшся на неприємності, балда.

— Апельсинчик.

До неї повернувся такий-сякий напіввеселий настрій, але Майк миттєво його зіпсував. Склавши долоні в замок, він потягнувся — почувся дзвінкий хрускіт.

— Ну все, мала, ти мене дістала.

І Майк схопив Діану й одним легким рухом закинув собі на плече. Та навіть пискнути не встигла.

— Відпусти! — заверещала вона, б’ючи по спині. Той і бровою не повів. — Апельсинчику, ти нестерпний хлопчисько! — Діана завдала напрочуд сильного удару, але Майкові було хоч би хни.

— Мені твої лупцювання до одного місця, знаєш. На нас чекає ще довгий шлях, тому побережи сили, малявко.

— Свої побережи, бовдуре. Спину надірвеш.

— За себе переживай: легка, мов пір’їнка. Нічого не їси чи що?

— Так слон чи пір’їнка? Визначся вже, А-пель-син-чи-ку!

Майк нічого не відповів, Діана ж втомилася відбиватись. Ну й нехай, йому ж гірше: вона буде повною сил, а нестерпний хлопчисько охатиме від ломоти в кістках.

Невдовзі Майк замугикав щось під ніс. Попри те що слів Діана не розібрала, мелодія їй сподобалася. Вона була повільною та ніжною, і це геть не поєднувалося з моторошною атмосферою навкруг: одноманітні голі дерева, сива туманність, кам’яні надгробки…

Мимовіль Діані згадалася Вікторія. Мабуть, та вже прокинулася. Діана сподівалася, що Денис таки дотримається обіцянки й більше не буде влаштовувати експерименти на сестрі, а ще все їй до ладу пояснить.

Цікаво, що там робить бабуся? Либонь, п’є какао з мигдалем, читаючи улюблену книгу. При думці про бабусю Діанине серце жалібно стислося. Вона ніяк не могла збагнути, чому та вирішила скористатися Антиспогадом. Невже їй було аж настільки важко переживати біль втрати? Он, Майк якось пережив… Діані хотілося вірити, що на це була дійсно вагома причина. Може, вона бачила щось таке, що їй слід було забути? Але що? Лиш сам момент вбивства? Чи щось ще?

Діана так замислилася, що й не помітила, як Майк поставив її на ноги. Вони опинилися на невеликій круглій галявині, обрамленій заростями, посеред якої розміщувався склеп пірамідної форми, оповитий плющем. На його вході містилася табличка з написом: «Єдина — Королева — Діана — XXI».

— Це ще що таке?.. — Діанині губи ледь ворушилися.

— Заспокойся, ніхто тебе заживо ховати не збирається. Це просто традиція — будувати склеп для королеви-Єдиної відразу після її обрання.

— А де знаходиться твій склеп? — скептично вигнула брови Діана.

— Ніде. Після смерті Зимніх спалюють, — цілком серйозно відповів Майк. А відтак ступив до гробниці, провів рукою по поверхні й, щось намацавши, мовив: — Приклади-но свою прикрасу ось сюди.

Щойно Діана помістила кулон до відповідної виїмки у формі серця, щось клацнуло — і двері на очах від’їхали вбік.

— Це ключ, — закашлявшись від пилу, що здійнявся, прохрипіла вона.

— І не тільки.

Майк безстрашно зайшов всередину, Діана — за ним. І вчасно: двері з шумом зачинилися. Гробниця притьмом поринула в пітьму.

Бозна-звідки Майк добув смолоскип, запалив його, освітлюючи похмуре склепіння. Якусь мить він пильно стежив за Діаною, яка стояла ні в сих ні в тих, та зненацька вкрадливо прошептав, і його шепіт луною покотився по приміщенню, посилюючи готичний настрій:

— Ці склепи будувалися так, що сюди можна тільки зайти, а вийти — ніяк.

— І як же ми звідси виберемося? — напружилася Діана.

— А це вже задачка для моєї величності. Це ж твій склеп.

Його дражливий тон остаточно її підбурив: Діана рішуче підступила до Майка й вихопила смолоскип. Мертвим не потрібен вихід із гробниці, але живим — потрібен. І раз сюди можна зайти, значить, можна і вийти. А свої страшилки хай Майк для слабкодухих залишає.

Одначе її ентузіазм швидко вичерпався. Обійшовши весь склеп, Діана, на жаль, ніяких дверей не виявила, як і бодай натяк на ямки у вигляді серця. Невже Майк знову вирішив над нею познущатися?!

— Як звідси вибратися? — кинулася до нього геть озвіріла Діана.

Дещицю той мовчав, аж раптом дуже голосно зареготав, що мало аж за боки не хапався. Все ще сміючись, сів навпочіпки біля стіни.

— Чого ти дивилася простолиць, коли треба було вниз?

Настовбурчившись, Діана опустилася поруч.

— А тепер дивись фокус. Опинившись тут наодинці, ти навряд чи змогла б вибратися звідси саменька. Для цього потрібно два ключі. Твій… — Майк провів долонею зліва від себе. — І мій. — А тепер праворуч.

Зметикувавши, Діана приклала кулон до непримітного заглиблення, Майк же — каблучку. Квадратик підлоги миттю «від’їхав вбік», відкриваючи сходи.

— Дорога в пекло? — в’їдливо зронила Діана.

— Можна й так сказати. Це найближчий шлях до школи.

І, вирвавши смолоскип, Майк заховався в проході.

Діана вже нічого не розуміла. Нащо їм йти до школи? Невже Майк знудився за заняттями? Хай там що, а вона наслідувала його приклад, краєм вуха почувши, як вхід зачинився.

Вузькі східці, що спершу прямували вниз, невдовзі вирівнялися в тісний задушливий коридор, освітлений лишень одним смолоскипом.

— У вашій школі я почув цікаву страшилку, про короля й королеву, — несподівано порушив тишу Майк. — А це ж реальна історія, прикинь? Ваша школа — це ж колишній маєток Єдиних. Проте після такого ефектного кровопролитного бенкету там більше ніхто не жив.

— Королева — це Єдина, а король — її охоронець? — висловила своє припущення Діана, мимохіть здригнувшись.

— Угу. Знаєш, а Ден дещо слушно підмітив. — В його очах прослизнула боротьба. Зрештою він зважився: — Наші легенди гласять наступне: між королевою-Єдиною та Зимнім-охоронцем повсякчас спалахують почуття. Але ця історія без щасливого фіналу. Охоронці століття за століттям гинули. Це схоже на якусь систему. На прокляття. Одних охоронців вбивала королева, інші гинули через інші обставини. Але це завжди було вбивство.

Від несподіваної слабкості їй аж ноги підкосилися і від жаху захололо в потилиці. Майкові загрожує небезпека? Від неї самої ж? Що за маячня!.. Діана вірила, що кожна людина самостійно приймає рішення, без втручання фатуму. Якщо колись якась королева і вбила охоронця, то це не означає, що так буде завжди.

Вогонь в очах Майка не повинен згаснути. Діана цього не допустить — ні за яких обставин.

Залишок шляху вони подолали безмовно, аж поки Майк не спинився, щоб відчинити черговий таємний прохід, де на них вже чекали.

— Довго ви! — зблиснуло проти смолоскипа руде волосся. Мей мерщій підлетіла до новоприбулих, але не до Майка, як Діані спершу здалося, а до неї самої, міцно стискаючи в обіймах. Неабияк вражена від теплого прийому, Діана густо почервоніла.

Зненацька розкотився дивний звук, що видавала машина округлої форми, двері якої якраз відчинялися вгору, мов «крило чайки». Звідти вискочив хлопець у комбінезоні.

— Серйозно, братан, — озвався той, — чого ви пробиралися глухоманню? Моя машинка ж де хоч може припаркуватися.

— Так вийшло. — Майк потис йому руку.

А в Діани шаснув божевільний здогад, що саме через неї Майк продумав такий довгий маршрут, аби вона побачила справжню могилу своїх батьків. І… Діана в думці подякувала йому за це.

Незнайомець був смуглявим, з веселими карими очима та русявим волоссям. «Літній», — здогадалася Діана.

— Макс, — простягнув руку їй той. Вона обережно її потисла.

— Діана.

Макс раптом широко всміхнувся:

— Я в курсі. Майк мені…

Він обірвався на півслові, бо Майк гепнув його ліктем в бік.

— Так-с, бро, будеш лупцюватися, сам машинку поведеш. Ти в нас хоч і розумняшка, але в технологіях ні бум-бум.

— Ви довго там? — З машини виглянула золотава голова Дафни. Діана знала її лиш здалеку. Вони навчалися в паралельних класах і жили в різних світах: Дафна завше знаходилася в центрі уваги, Діана ж цього не потребувала. — Досить цих телячих ніжностей.

— Не кип’ятись, кицюню, — всміхнувся їй Макс, — все буде на вищому пілотажі.