Раді Вас бачити!

Всередині розташовувався невеликий салон. Діана не вважала себе знавцем по видам авто, але їй здавалося, що ті повинні містити бодай сидіння. Натомість сидіння було одне, водійське, яке й очолив Макс, щоб керувати машиною. Інші ж розпласталися на сірому пухнастому килимі хто де: Мей плюхнулася біля Максового крісла, обережно розправивши складки тієї самої сукні в клітинку, Дафна опустилася праворуч від Мей, всякчас незадоволено вертячи носом, Майк присів біля Дафни, а Діана таким чином опинилися між Майком та Мей.

— Нічого собі так участь, — роздратовано буркнула Дафна, — бігати лісом, а потім ще й тіснитися в залізній коробці, ніби прислуга. Правда, Майку?

Навдивовижу, одначе відповів їй не Майк, а Макс. І голос його прозвучав розсерджено, зі свистом, ніби він ледве себе в руках тримав:

— Приструнь свою подружку, бро. Я хоч і Літній, але терпіння в мене не вічне. Вона мені вже всю голову за ранок об’їла своїм скигленням, мов, на якій некомфортній тачці прокатять її дупу. А цю машину, до речі, я сам, своїми ж ручками, складав по власним кресленням, і от тобі й раз. Сидінь їй шкіряних бракує, бачте! Хочеться люксу, не туди звернулася. Це тобі, кицюню, до Дена треба. Той тобі в оренду таку тачку візьме, впісяєшся від щастя.

Мей закотила очі, мовляв, починається, а Дафна стріляла вогнем, остаточно надувшись.

Повітря при згадці Дениса немовби наелектризувалося. І хоча Майк старався виглядати незацікавленим, одначе Діана вловила його досадливий стан: вилиці ледь поворухнулися, а жилка на шиї напружилася.

— Тим паче він зараз готовий виконувати всі твої хотіння, адже… — продовжив Макс, але Мей його обірвала, кинувши на Майка тривожний погляд:

— Припини.

Проте Майк вже встиг насторожитися.

— Ти про що?

— А-а, точно, ти ж не знаєш… — Блимнувши осудливо на Дафну, яка, відсторонившись, милувалася своїми нігтями, Макс випалив: — Твоя подружка нещодавно лизалася з блондинчиком, порушуючи причому не один устав Академії.

І відразу ж схопив вельми сильного запотиличника від Мей:

— Бовдуре! Ну нащо ляпнув?

— А що? — розпалювався далі Макс, міцно тримаючись за кермо. — Він мусить знати!

Звісно, було б справжнісіньким чудом, якби Денис оминув своєю увагою таку вродливу дівчину, як Дафну. Висока, струнка, з усіма принадами — вона цілком у його смаку. Але Дафна… Вона ж наче дружить із Майком і викинула подібного коника? В голові не вкладалося.

А на Майка страшно було й глянути: лице його від почутого враз втратило всі барви. Йому явно нанесли жорстокий удар.

— Невже закінчилися всі адекватні хлопці, — перебільшено холодно мовив він, — і залишився лишень цей придурок, зрозуміти не можу. Та ледь не кожен мріє опинитися в ролі твого залицяльника. Ти ж як-не-як з королівської сім’ї. Але Ден? Серйозно?

— Він твій ворог, не мій, — глибокодумно зауважила Дафна. — До того ж Ден не такий вже й поганий, яким ти його малюєш.

— Авжеж, — напустився на неї Майк, — його вісімки з твоїм язиком так тебе оп’янили, що ти й минуле забула.

— Та ти все тоді неправильно зрозумів! — несподівано верескнула та.

— Йому тебе однієї буде замало.

— Мені теж. Але тобі з твоїм крижаним серцем цього ніколи не збагнути.

— Крижаним, кажеш… — буцімто смакуючи, розтягував епітет Майк. — Крижаним… — І раптом вишкірився: — Що ж, нехай буде так. От тільки коли полуда спаде з твоїх очей, не біжи плакатися до мене в подушку, лади?

— На тобі світ клином не зійшовся, — огризнулася Дафна. Потому демонстративно вийняла з кошика плед, вкрилася ним, обперлася на м’яку чорну обшивку й заплющилася, всім своїм видом показуючи, що тема закрита.

Всі позамовкали, тільки рівний шум мотора порушував тишу. Мей свердлила Діану поглядом, від чого та скуйовдилася. Звичайно, вигляд вона мала далекий від королівського: обличчя, напевно, брудне, а одяг із цівками засохлої крові.

— Ви що там, в землі рились? — врешті-решт іронічно підвела брови Мей.

Макс напівобернувся:

— Десь тут, в шухляді, є вологі серветки й печиво. Здається, воно там точно було.

— Ага, якщо миші не згризли, — миттю дорікнула Дафна.

Макс глухо заричав.

— Тихо! — змахнула руками Мей. — В перший же день — і вже посварилися. Як діти малі, їй-бо.

Печива таки не виявилося. А жаль. Зараз воно було б дуже доречним: Діана не могла пригадати, коли востаннє нормально їла. Добре, хоч живіт не бурчав.

— Спасибі, — подякувала вона за серветки. Голос, до її величезного невдоволення, прозвучав нестабільно, а руки, відкриваючи пачку, зрадницьки тремтіли. Це все відбувалося ніби не з нею: кудись везуть, подалі від дому, потім чекають нові обов’язки... А воно їй взагалі треба?

— Ото вже умора, — закотив очі Майк, спостерігаючи за її муками. А відтак вирвав серветку з рук і взявся витирати їй лице від грязюки, уникаючи притім дотиків долоні зі шкірою.

Діана загубилася в часі. На коротку мить їй навіть здалося, що вони самі в машині, де немає ні колючих позирків Дафни, ні змовницького хмикання Мей та Макса. До неї раптом дійшло: Майк не дасть їй пропасти, допоможе з усім впоратися, як і обіцяв.

— А-пель-син-чик, — одними губами зронила вона.

Його рука притьмом застигла, а очі опустилися їй на вуста, зчитуючи слово, — у животі враз щось кольнуло, віддаючи солодким теплом по тілу.

— Бал-да, — скопіював її тон Майк.

Мимовіль Діана всміхнулася: здогадувалася, що він так відповість.

— Приготуйтеся! — вриваючи їхню ідилію, громовим голосом озвався Макс. — Виїжджаємо на світло, а далі — злетимо.

— Злетимо? — здивувалася Діана.

— Саме так. — Майк провів серветкою по її носі. — Повір, тобі сподобається.

Мерщій обернувшись в увагу, Діана прикипіла до одного-єдиного вікна, водійського. Спершу нічого не відбувалося. Аж раптом світло сонячного дня різко вдарило в очі, що довелося примружитися. А втім, вона таки встигла зауважити, що машина прямувала в самісіньку прірву, оскільки попереду був обрив.

Зненацька позаду щось засвистіло.

— Розправляються крила, — пояснив над вухом Майк.

І дійсно, після обриву машина не гепнулася донизу, а здійнялася в повітря, піднімаючись все вище та вище, аж до білих пухнастих хмар у завитках. Діана ще ніколи не літала на літаках, тому відчуття турбулентності було для неї новим. І хоча погойдування відчувалося недовго, декілька хвилин, але її всі нутрощі разом перевернулися: а раптом машина-літак не витримає потоків повітря й впаде? От і перевірять «теорію одного падіння».

Щиро всміхаючись, Макс повернувся на кріслі.

— Прикольно, правда? Зарані нічого не говорив, щоб побачити, як ти відреагуєш, Діанко, — підморгнув він їй. — Моя машинка працює на сонячній енергії всуміш із небесною сталлю. Новітня технологія, січеш? Не впаде. Окрім цього, швидкість до трьох тисяч кілометрів на годину.

— Не хвастайся. За кермом ліпше дивися, — хитнув Майк.

— Ображаєш, — пирхнув Макс. — Ти краще координати введи до свого таємничого замку, а то всліпу летимо.

Майк підвівся і, пригнувшись, аби ненароком не шваркнутися головою об дах, підійшов до бортової панелі — його пальці так і затанцювали над сенсором.

— А ти чого сам не знаєш? — поцікавилася Діана.

— Ну-у-у… — Макс спантеличено зашкріб потилицю.

— Координати знають тільки обрані, — сухо пояснив Майк. — Для безпеки. Мій замок на картах не відмічений.

— І супутники його не зловили? — допитувалася далі Діана.

Майк глипнув на неї, як на недоумкувату.

— Зловили. Але ми заключили договір про нерозголошення даних.

Діана недовірливо зіщулилася: чим це Пори року таким володіють, що всі заключають з ними «взаємовигідні» договори? Вона вирішила розпитати про це згодом.

— А тепер вмикаємо режим автопілота, — замурмотів Макс, спритно бігаючи пальцями по панелі керування. Відтак повністю розвернувся, обводячи всіх хитрим поглядом. — Я весь ваш.

— Дякую, — поплескав Майк його по плечу. — Ти справжній друг. — І він попрямував назад, але примостився вже між Діаною та Мей.

— Не друг він, а жалюгідний ремісник, — сердито чмокнула язиком Дафна.

— Бачу, — засичав роз’ярілий Майк, — спілкування з Деном на тебе добряче впливає.

— Він тут ні до чого. Кожен мусить знати своє місце. Ми з тобою з іншого кола — і не повинні товаришувати з подібними їм. — Дафна кивнула по черзі на Макса та Мей.

— Я тебе не впізнаю, — скривився Майк. — Коли ти встигла стати такою…

— Все гаразд. — Мей злегка стисла йому лікоть. І гірко посміхнулася: — Зрештою, Даф має рацію. В нас справді різне соціальне становище.

— Та чхав я!

— Ми знаємо, — похмуро підтакнув Макс.

Виходить, світ Пір року глибоко захряс у середньовіччі…

— Отже, — задумливо мовив, першим порушивши мовчання, Макс, — Діана нічого не пам’ятає... Передусім мені спав на думку Антиспогад. Але це ж не він, так?

— Достоту він, — підтвердив Майк. — Братик постарався.

— Братик?! — викрикнули всі гуртом. Крім Дафни: та накручувала локон світлого волосся на палець, вочевидь, бувши нерадою знаходитися в такій огидній компанії.

— Але хіба Алекс не зник десять років тому? — нашорошилася Мей.

— Зник, — спокійно кивнув Майк. — Але на світанку приходив у гості. Щоправда, не поділився, яким чином діставав Антиспогад. Однак факт є фактом: він занадто сильно турбувався про емоційне здоров’я принцеси, що забув про Закон. А ще він поділився тим, що Зимня-королева щезла.

— Чого? — Дафна скинула маску байдужості й приєдналася до розмови. — Це неможливо. Замок охороняється. Королева не могла просто так взяти і зникнути!

— Але взяла і зникла, — креснув люто той.

— А тобі не здається це дивним? — замислився Макс. — Твій брат об’являється — і королеву раптом викрадають. Не ясно ж, де його носило всі ці роки...

— Останні пів року Алекс точно провів у школі, — висловилася Діана й уточнила: — Він вчителював.

— Та не вчителював він! — Майк скоса зиркнув на неї. — Найімовірніше, за тобою вирішив приглянути. Совість прокинулась у бідолашного, чи не напартачив, либонь. Антиспогад — це жахливий препарат. Його недарма заборонили, тямиш?

— І все ж таки, а раптом він пов’язаний з Темним Лордом? — завершив свою думку Макс.

— Жартуєш? Алекс і перейшов на темний бік? Маячня! Тим паче в нього є особисті причини, скажімо так… — Майк метнув швидкий погляд на Діану, — захищати принцесу.

— Я тобі вже давно говорив і повторю ще раз, — для більшої переконливості Макс підняв вказівний палець, — Темним Лордом може бути хто завгодно. Особливо я би придивився до найближчого оточення. Він-бо ніби крізь стіни ходить!

— Подейкують, — вставила слово Мей, — що Темний Лорд — аж ніяк не одна особа, а ціла організація.

Хлопці водночас закотили очі під лоба й тяжко видихнули. Видно, дискусія на цю тему велася не вперше.

— Та звісно ж, що в нього є прибічники, — кисло мовив Майк. — Сам би він точно не впорався.

— Це стопудово одна особа, — встряла Діана, зловивши на собі шоковані погляди.

— Ти, — обережно почав Майк, — щось згадала? Звідки така впевненість?

Вона ніяково згорбилася:

— Я чую шепіт. Уві сні.

Всі в очманінні принишкли.

— Я здогадувався, що ти божевільна, — вже відверто кепкував з неї Майк, — але хоч не палися так. Шепіт вона чує…

— Та я серйозно! — обурилася Діана. — Я сама ще не все розумію. Але цей шепіт… Він точно належить одній людині. І таке відчуття, ніби з ним пов’язане щось дуже й дуже жахливе. Пам’ять заблокувала спогади, проте підсвідомість видає їх… ось так: у вигляді зловісного шепоту.

— Знаєш, а це може бути схоже на правду, — припустив Макс. — Звісно, треба ще дослідити, як діє цей Антиспогад... Його ж вже давно викинули зі шкільної програми.

— Ага… — Майк відкинувся, завівши руки за голову.

— А що ти скажеш про свого дядька? — незворушно додав той.

— Невже ти натякаєш, що Любомир — Темний Лорд? Дурня несусвітня!

— А що, він в тебе прямо такий вже й хороший? Він же ж тебе, рідного племінника, геть не шкодує!

— Слідкуй за словами. Так, в мого дядька свої методи виховання, але він завжди діє справедливо. — Випереджаючи новий випад Макса, Майк процідив: — Те покарання було цілком справедливим. Я напав на найкращого учня Академії, ледь його не зарізав. Думаєш, дядько повинен був мене після такого по голівці погладити? Тут одним підземеллям не обійтися. Ні, Любомир — достоту не Темний Лорд, — підсумовуючи, відчеканив Майк.

— Добре-добре, — висунув руки вперед Макс, мовляв, пригальмуй. — Не він, так не він. Але дивно це все! Те, що сталося з вашими батьками… Навіщо було вдаватися аж до такої жорстокості?

— Я сам над цим вже не перший рік морочу голову, — швидко підхопив Майк. — Дійшов лише до такого висновку: не ми йому були потрібні. Воїни Темного Лорда бачили мене. Просто не могли не помітити! Й облишили. Достеменно, в Темного Лорда є якісь плани на нас. От тільки які?.. Можливо, тобі ще щось уві сні шепочеться, а? — Останнє запитання, звернене до Діани, було оформлене в явний сарказм.

— Якщо раптом щось зашепочеться, ти дізнаєшся про це першим, — огризнулася вона.

— Може, зараз вирубишся? Либонь, щось привидиться, — допікав далі той.

Діана мало не виплюнула гостру відповідь, як Макс, давлячись сміхом, втрутився в перепалку:

— А поспати — хороша ідея. Летіти довго, годин вісім. Он, навіть наша вередунка клює носом.

Не розплющуючись, Дафна вдарила його ногу своєю:

— Будеш обзиватися…

— Поцілуєш, як Дена? — гидливо поморщився Макс. — Дайте мені це забути.

— Бевзень! — гнівно заволала та. — Та хто тебе взагалі при здоровому глузді цілуватиме?

— Ну, годі вже! — спробувала втихомирити їх Мей. Відтак звернулася до геть розпаленого Макса: — Краще скажи-но: в тебе кави часом нема?

— Та звідки в ремісника кава? — рубонула Дафна дошкульно.

— Не в тебе запитували, білявко. А кава є. — Макс добув величезний термос, літрів на п’ять. — От тільки пити доведеться з однієї кружки. Не припас більше, вибачайте.

Дафна розсерджено пирхнула:

— А хто б сумнівався.

Ігноруючи черговий випад Дафни, Макс наповнив кружку кавою, добряче відсьорбнув і передав Мей. Та теж відпила.

— Ух, яке гаряче!

І передала кружку Майкові.

— Це та сама кава? — із задоволенням посмакувавши, запитав той. — Ти досі її не випив?

— Бережу для особливих подій. Я ж бідний ремісник, — виділив останні слова Макс, зловісно блимнувши на Дафну.

— Ясно, — гмикнув Майк і було потягнувся передати кружку Діані, але та відмовилася. Її від одного запаху колись такого улюбленого напою нудило. — Це найсмачніша кава на світі, — спробував вмовити її той. — Б’юсь об заклад, ти такої ще ніколи не пробувала.

— Я не буду. Що тут незрозумілого, а? — спохмурніла Діана.

— Це через Антиспогад? — додав він тихіше: так, щоб це чула тільки вона. — Не переживай, його тут нема. — Діана тільки головою хитнула. — Ти від тієї кави, що з Антиспогадом, позбулася, так?

— Висипала в унітаз.

— Збоченка. — Майк щиро всміхнувся, показуючи ямки. Діана не витримала і всміхнулась у відповідь.

Несподівано ніби нізвідкіль виринула рука Дафни й вихопила напій.

— Не затримуй чергу, — грізно прошипіла Дафна і відсьорбнула, знищуючи Діану своїми зеленими очима.

Чомусь недоречно згадалися слова Дениса: «Ваші стосунки далі від флірту не пішли». Діані раптом подумалося, що Дафна була б зовсім не проти «піти далі», адже пожирала Майка закоханим поглядом — Діана це, як дівчина, відчувала. На якусь мить їй уявилося, як замість неї біля Майка сидить сама Дафна, як вони тримаються за руки, мило щебечуть… — в районі сонячного сплетіння немов гострою шпилькою простромило.

— Впустила ти свій шанс, мала, — м’яко вишпетив її Майк. — Нічого, вдома я миттю виб’ю цю дур із твоєї голови. Насильно кавою напою. Злюкою ти мені не треба.

Від його тихого охриплого голосу вздовж Діаниного хребта вмах пробіглися сироти. Чому — ну чому?! — цей хлопчисько так неправильно її до себе вабить?

— Здається, мені й справді слід поспати, — затараторила вона й мигом потяглася за пледом. Опісля, зручно вмістившись, включила улюблену музику в навушниках. І постаралася всіма силами викинути з голови яскраво-блакитні очі Майка з довгими, страшенно чорнющими віями…

…Снилося їй незвичайне. Хоч Діана й опинилася серед знайомого лісу, одначе цього разу він не видавався їй вмістилищем всіх її страхіть. А все завдяки тому, хто стояв попереду, розслаблено привалившись спиною до стовбура й ошпарюючи її пильним поглядом. Вбраний в білу сорочку з рюшами та темно-синій костюм із фраком, Майк немовбито зійшов зі старовинної світлини. Враження підсилювала ще й довжина його волосся: довше, ніж зараз, воно було зібране у хвіст, і декілька пасом спадало на лоб. Та й сама Діана з подивом виявила на собі блакитну довгу сукню з пишними рукавами-воланами, а її волосся було зібране на потилиці в хитромудру зачіску.

— Ти що тут робиш? — сторопіла Діана. Втім, вона й незчулася, як ноги самі понесли її до Майка, а тіло впало йому в обійми. Він — перша жива людина в її сні. Не марево, не зомбі, не шепіт, а просто людина. Яка поки що не збиралася перетворювати цей сон на жахіття...

— А ти не рада? — Майк обійняв її у відповідь, задоволено мружачись. — По твоїй реакції не скажеш.

— Ну, я все ще очікую якоїсь каверзи…

Майк засміявся і раптом повів її в повільний танець.

— Пам’ятаєш, як ми разом вчилися танцювати? — через якийсь час запитав він.

— Я нічого не пам’ятаю, балда. — Діана спеціально наступила йому на ногу, на що Майк ще міцніше притиснув її до себе.

— Шкода. Разом ми робили багато цікавих речей, — лукаво всміхнувся він, спостерігаючи за її мимовільним збентеженням.

Попри безладдя почуттів, зараз Діані було дуже добре, що навіть хотілося залишитись тут назавжди.

Одначе, як і передбачалося, незабаром Майк розчинився в повітрі, спокійну мелодію, що грала весь цей час, заступив шепіт, а ліс перетворився на пастку, заковану в пітьмі страху та безнадії…

Здавалося, минула ціла вічність, коли Діана, немовбито крізь вату у вухах, почула поклик Макса:

— Пані та панове, готуйтеся до приземлення!

Заодно вона відчула й чіпку руку на своєму плечі та розмірені удари серця: «Стук-стук. Стук-стук. Стук-стук». Та це ж її голова лежить на Майкових грудях! Якого біса тут відбувається?!

— І це така твоя ненависть? — отруйно проспівала Дафна.

І Діана з нею цілком погоджувалася, адже коли ненавидять, не обіймають. З якої це речі цей хлопчисько — не відштовхнув, не пересунув — пригорнув (!) її до себе? Так ще й одного навушника собі у вухо встромив…

— Не твоє діло, — пошепки процідив той. — До того ж в мене серця нема, забула?

Аж ось Майк помітив, як Діана спросоння заворушилася, і його обличчя посвітлішало.

— О, ти вже прокинулася? А я вже продумував звірський план, як тебе розбудити.

— І довго я була… кхм, — зам’ялася Діана, — у відключці?

— Та всі годин вісім. — Майк накрутив кінчик її коси собі на палець. І раптом стурбовано запитав: — Тобі щось снилося, так? Ти дивно тремтіла. Хотів тебе розбудити, а ти все ніяк.

— А потім взяв і здався! — реготнув Макс. — Сам вирубився.

— Максе! — застережливо вигукнув Майк. — Колись обов’язково відріжу тобі язика.

— Тільки спробуй, бро, — анітрохи не збентежившись, продовжував потішатися той. — Тільки спробуй.

Залишки сну немов махом змело. Діана, прожогом відсунувшись від Майка на пристойну відстань, невідь-чому ледь не згоряла від сорому. Словесні перепалки, які лоскочуть нерви, — це одне, а сон в обіймах — геть зовсім інше.

А вже наступної хвилі — чи то від різкого руху, чи то від хвилювання — в голові неначе снаряд вибухнув, і його гострі та розпечені уламки раз у раз шматували її здатність мислити так, що вже незмога думати ні про що, окрім нестерпного болю.

— Агов! — Майк, вочевидь забачивши Діанин стан, нахилився до неї. — Якщо це саботаж, то трохи запізнілий.

Зненацька біль безслідно вщух.

— Що це було? — оговтавшись, ледве чутно промимрила Діана.

— Та це ми в тебе хочемо запитати. — Незважаючи на різкість, в очах Майка прошмигнуло занепокоєння.

— Що б там не було, — кинув через плече Макс, — а з цим ми розберемося пізніше. Спершу машинку треба посадити.

Вслід за його словами Діана відвернулася до вікна. Виявляється, вони летіли над океаном, посеред якого, на невеликому острові, здіймалися гострі шпилі справжнього-справжнісінького замку. Діана нарахувала сім веж, шість із яких, немов кутики сніжинок, колом обступали середню, сьому вежу — найвищу.

— Це Кригожар, — з гордістю прорік Майк. — Середня вежа — моя.

— Ціла вежа? — охнула Діана.

— Та йому не тільки Кригожар належить, — в курсі справи доповнив Макс. — А ще й фабрика «Небосталь», ювелірні крамниці, розкидані по всій Імперії, і ще ціла купа замків та маєтків — втомлюся перелічувати.

— Тебе й не просять, — понуро докорив йому Майк.

Всміхнувшись, Макс зосередився на керуванні. Почалося приземлення: машина, опинившись над островом, на мить нерухомо зависла в повітрі, а потім повільно та впевнено опустилася на землю.

Щойно відчинилися двері, Дафна першою вилетіла з кабіни, залишаючи за собою шлейф духмяних парфумів.

— Очевидячки, наша другосортна компанія їй остогидла, — прокоментував Макс, обмінявшись поглядом з Мей. Та лиш плечима пересмикнула й теж вийшла назовні.

В повітрі гостро відчувалася свіжість, як після дощу. Макс припаркувався за залізними воротами Кригожару — на вимощеній камінням дорозі, яка вела до ще одних воріт, ґратчастих, за якими саме й виднілися вежі замку. З такого ракурсу Кригожар здавався ще більш величним. Промені післяобіднього сонця по-особливому переливалися на його темно-сірих стінах, буцімто відбивалися від криги. Цікаво, з чого зроблені ці стіни?

Діана не помітила, як вимовила останнє запитання вголос.

— Є одна давня легенда, — виринув з-за її спини Майк. — Подейкують, що Кригожар викували в кризі, нібито давним-давно на його місці знаходилася суцільна льодяна корка. Звідси й назва — Крижаний замок або Кригожар. Але так це чи не так, на жаль, ніяк не перевірити. А легенди — це просто легенди, вигадки.

Захоплено його слухаючи, Діана й не вгледіла, як знову почала слабнути: в голові запаморочилося, і туман застелив очі. Вона незграбно похитнулася, але Майк її притримав.

Останнє, що Діана почула перед тим як остаточно впасти в забуття:

— Я знав, що мій замок справить на тебе враження, але ж не настільки!

***

— Та вона ж не їла ще нічого! — Здається, це говорила Мей.

— Ми від цього не непритомніємо, — яро заперечив їй Майк. — Ми взагалі не втрачаємо свідомість!

— Можливо, вона просто перехвилювалася, — припустив Макс. — Дівчина ж…

— Та прикидається вона! — визвірилася Дафна. — Уваги хоче до своєї королівської персони.

— От хто дійсно хоче уваги, то це ти! — гримнув на неї Майк.

Насилу розплющившись, Діана тільки й встигла спостерегти, як Дафна — геть розчервоніла від люті — з лементом покинула приміщення, напрочуд гучно грюкнувши дверима. А сама вона перебувала на широкому ліжку.

— Нарешті! — полегшено зітхнув Майк, обернувшись до Діани. І простягнув їй склянку води: — Нічого не говори й випий.

Діана так і зробила.

— Я втратила свідомість? — зрештою уточнила вона трохи захриплим голосом.

— Так, — підтвердив Майк. — А тепер дай-но мені чесну відповідь: ти точно нічого не вживала в квартирі Дена? Це важливо. Згадай.

— Ні, — підвівшись на ліктях, із твердістю запевнила Діана. — Цього ранку я там точно нічого не вживала.

— Значить, раніше ти там щось-таки куштувала?

— Ві — моя подруга. Ясна річ, що так. Це не тільки Денова квартира, врешті-решт!

— Хай йому грець! — вибухнув Майк і став намотувати кола кімнатою. — Ден, звісно, ідіот, але міг труїти тебе місяцями, прикидаючись самою люб’язністю. — Він рвучко зупинився навпроти Макса. — Ми можемо звідси зв’язатися з Деном? Лист-шет не підійде: це тільки локальна мережа. Через телефон можемо?

— Можемо, звісно, — кивнув Макс. — Але подумай, який йому резон отруювати майбутню королеву?

— Якщо це вибрики Дена, — обережно втрутилася Мей, — то без додаткової дози все має пройти. В тебе ж було саме так.

— В мене так, — крізь зуби відповів їй Майк. — Але неясно, що він нахімічив цього разу. — В його очах замиготіли злостиві вогні. — Придурок! Коли побачу…

— От тільки обійдімося без зброї, — урвав його Макс, скривившись. І наголосив: — Варто розглянути й інші варіанти, приміром Антиспогад та його побічні ефекти.

— Зі мною все гаразд, — поспішила заспокоїти їх Діана. Вона дійсно почувалася бадьорою та повною сил, немовбито їй замінили старі батарейки на нові.

Протягом хвилини Майк зміряв її очима, оцінюючи стан, а тоді з видихом вичавив:

— Гаразд. Але якщо ти ще раз гепнешся…

— Нумо спершу Діана поїсть, — розважливо мовила Мей. І нагадала: — Вам через годину треба бути в Любомира, пам’ятаєш?

— Та забудеш таке… — Майк кисло поморщився. — Максе, допоможеш мені дещо перенести?

Щойно хлопці зникли за дверними одвірками, Діана тяжко зітхнула. Хоч вона й сказала, що почувається добре, але глибоко в душі її розтерзували дикі кицьки. Зроду-віку вона не втрачала свідомість, і це не могло не бентежити.

— Ну ти нас і налякала, — похмуро хитнула головою Мей. Відтак підійшла до дубового столу, що біля ліжка, і зняла з тарілки срібну кришку. — Пригощайся.

— Пів царства віддам за їжу. — Діана нахилилася над тарілкою й побачила рис із тушкованим м’ясом та овочами. Її рот миттєво наповнився слиною. — Спасибі, Мей. А ти будеш? — Їй було незручно, що вона їстиме, а Мей ні.

— На мене не зважай, — відмахнулася та, сідаючи на край ліжка. — Не я ж бо кінець-кінцем непритомніла.

Діану не треба було довго вмовляти. Страва просто-таки танула в роті! Однозначно, це найсмачніший рис, який вона споживала впродовж всього свого життя.

— І довго я була у відключці? — досхочу наївшись, запитала Діана.

Мей призадумалася:

— Десь пів години. Ледь не збожеволіли. Майк так взагалі… Давно його, якщо чесно, таким вибитим з рівноваги не бачила. Добре, — раптом схопилася Мей, — ти доїдай, а я піду наберу ванну.

Ця ідея геть не припала Діані до вподоби.

— Я сама спроможна набрати собі ванну, — наполягла вона.

— Як сказала наша спільна знайома, кожен повинен знати своє місце. — Кутики вуст Мей гірко сіпнулися. — Ти принцеса, а я — всього лиш прислуга.

Діана притьмом опустила виделку й теж підвелася. Вона ще має руки й ноги, тож здатна потурбуватися про себе без сторонньої допомоги.

— Показуй, де ванна. Я все зроблю сама.

Зненацька Мей від щирого серця розсміялася.

— А Майк правду говорив: ти вперта! Здається, саме це йому в тобі й подобається.

«Вперта? Подобається?» — ці два слова, мов навіжені, вертілися в Діани на думці, розповсюджуючись приємним лоскотом у грудях. Світ враз запалав яскравими тонами. Залишалося сподіватись, що карколомні випадки сьогоднішнього дня завершаться знайомством із загадковим Любомиром, якого всі так сильно страшаться. Окрім Майка. Хоча і в його очах при згадці дядька Діана помічала тривогу. А може, їй це просто здалося…