Раді Вас бачити!

Через щілинки блідо-синіх штор насилу пробивалися сонячні мерехтливі ниточки. В математичному кабінеті ніби спеціально створили атмосферу для сонного настрою, що аж ніяк не налаштовувала на активний навчальний процес.

Відкинувшись на стілець, Діана вивчала подаровану Денисом, чи ж його батьком, каблучку: крутила навсібіч, підносила до бляклого світла… Навіть спробувала надягнути — прикраса сіла бездоганно. І тут Діана відчула, що внутрішній бік не був гладеньким. Піднісши кільце до очей, вона розгледіла гравіювання «Єдина». Вмить відтворився в пам’яті шепіт зі сну, дзвонячи круговертю в її вухах: «Де Єдина? Де Єдина? Де Єдина?». Діана аж похолола, нічого не чуючи: ні сміху однокласників, ні цокотів підборів чи клацання ручок. Так і перебувала в невагомому заціпенінні, допоки знайомий рюкзак не приземлився на парту.

— О, привіт, — силкуючись приборкати сполохане серце, мовила вона. — Довго ти…

— Та ледве сьогодні прокинулася, уявляєш? Щось останнім часом я сплю, як вбита. Кошмар якийсь! — палко розсипалася в поясненнях Вікторія, а відтак дістала люстерко й взялася поправляти розпущені чорні локони. — А ти чого така бліда? Ден до тебе знову чіплявся? Якщо це так, йому мало не покажеться! — набрала войовничого вигляду вона, мовляв, приб’ю гада! Діана не раз була свідком їхніх перепалок. Подруга за словом в кишеню не лізе, а її довгеньких кігтиків вона й сама часом страшилася.

— Ден тут ні до чого, — захистила друга Діана.

— Нумо викладай! — в нетерплячці стрельнула на неї та.

Хвильку подумавши, Діана почала розповідь із зустрічі з незнайомцем, а також не забула згадати й про вранішню біганину.

— Є тут у нас один чудак, новенький… Говорила ж тобі про нього, — замислилася Вікторія. І квапливо продовжила: — Я його, до речі, щойно бачила. Так він був ще понурішим, ніж зазвичай!

Від цієї новини Діана аж схопилася на ноги. Якраз тоді, коли вона поривалася вилетіти з класу, прозвучав дзвінок, а вслід за ним зайшов і математик, Теодор Франкович. Хоча він виглядав молодо, їй подеколи ввижалося, що той походив ще з ери динозаврів. По-перше, Теодор Франкович завжди носив чорний діловий костюм із фраком; а по-друге, коли-не-коли застосовував такі словечка, які потребували ґуґлення.

— Що, Діано, готові вже маршувати до дошки? — звернувся він безпосередньо до неї.

— Ще ні, — мляво відповіла вона, сідаючи на місце.

— Отже, домашнє завдання, — ставши біля пюпітра, окинув вчитель яструбиним поглядом клас. — Є охочі? Невже ніхто? Тоді, Діано, рятуйте колег.

Похнюпившись, та підійшла до дошки, взяла крейду і вп’ялась у задачку. Чому саме її математик вічно викликав до дошки?! Знав же чудово, що вона згоратиме від сорому: у цифрах, алгоритмах, формулах ні краплини не розбирається!

— Чи не знайдеться сміливець, здатний допомогти нашій принцесі? — зжалившись, звернувся Теодор Франкович. Відповіддю була мертва тиша. Зрадники! Он, навіть Вікторія затаїлася за товстезним підручником…

Порятунок прийшов звідти, звідки Діана й не чекала: в клас без стуку влетів… нічний незнайомець. Її хребет немовби електричним струмом проткнуло. Хлопчисько тимчасом обпалював Діану недружелюбним поглядом.

— Майку, — мовив до новоприбулого вчитель, — те, що ви в нашій школі почесний гість, не дозволяє вам ухилятися від занять. Будьте ласкаві, покажіть, чого ви навчилися.

Майк міцно стулив вуста, але прохання виконав: хутко приступив до вирішення задачі на лівій частині дошки. Розумники вовтузилися над нею ще від початку навчального року, а цей хлопчисько, ніби на автоматі, з легкістю підставляв дані. Зрештою, він розв’язав завдання. А потім, напівобернувшись, скосив зір на Діанину задачу.

— Це інтеграл, балда, — кинув він, ступаючи до виходу.

Його наздогнав голос Теодора Франковича:

— Ну куди ж ви так швидко? — Вчитель, оглядаючи роботу, торкнувся пальцями до підборіддя. — Блискуче! Бачу, старий мерзотник часу не гаяв.

— Я можу йти? — В Діани аж дух забило від наглого тону хлопчиська. Якби вона була на місці вчителя, то нізащо б не відпустила цього безсоромника, катувала б у найжорстокіших математичних муках!

Здавалося, Теодор Франкович прочитав її думки:

— Не можете. Проявіть ласку й допоможіть принцесі. Хоча для вас, юначе, ця задачка буде як раз плюнути.

Повітря ущільнилося від напруги. Та все ж таки хлопець круто розвернувся й стрілою наблизився до Діани.

— Посунься.

Побачивши зблизька його очі — яскраво-блакитні, ніби небо відсвічувалося в кризі, — Діана на негнучких ногах відступила. Колись вони, стежачи з густих заростей потворного лісу, марились у її снах. Одначе пройшли роки — і вона забулася про них. Невже їй снились очі саме цього хлопчиська?

— В тебе лінзи? — насилу розтуляючи рот, прошепотіла Діана.

— З чого ти взяла?

— Твої очі… Вони неприродного відтінку.

— Свої в дзеркалі давно бачила? Зовсім не змінилися… — гарячкував далі Майк, мало не захлинаючись від гніву.

Заклякнувши від нерозуміння, Діана прямо-таки фізично відчувала негативні емоції, які нестримними потоками хлинули від нього. Здавалося, той понад усе бажав не математичні рівняння «добивати», а саму Діану.

— От ми й знову зустрілися, мала, — зненацька відчужено мовив Майк. — Ну як, згадала мене?

Діана заперечно хитнула головою, поволі розправляючи плечі.

— Про це я й хотіла поговорити.

— От саме тут? — люто зиркнув на неї той. Діана узріла на його обличчі ледве помітний шрам у вигляді серця. Цікаво, Майк з ним народився? Занадто ідеальні лінії…

— Хоча б і тут.

— Багато хочеш…

— Майку! — спалахнувши, вигукнула вона. Вже тихіше додала: — Звідки ти знаєш мене і…

— Мало отримаєш, балда, — закінчив він, водночас ставлячи крапку в рівнянні. Та шулікою розвернувся до Теодора Франковича, долонями водячи одна об одну, щоб змахнути залишки крейди. — Знаю, розв’язано блискуче. Без аплодисментів. — І, вклонившись, стрімголов кинувся до виходу.

— А от над вихованням я б ще попрацював… — підсумував математик.

Рішення прийшло миттєво: Діана прожогом зірвалася з місця й помчала слідом за Майком.

— Годі вештатися за мною! — як тільки двері за нею зачинилися, гримнув він.

Мимовіль Діана позадкувала, поки не наштовхнулась на холодну стіну.

— Що я встигла тобі зробити такого, що ти так поводишся зі мною?.. — опустила очі вона. Вся зухвалість миттєво кудись випарувалась.

— Хіба для ненависті повинна бути вагома причина?

— Невже ти це зараз серйозно?..

— Та звісно ж, що ні. Іди он математику повчи, логічне мислення розвивай, бо з цим у тебе явно проблеми!

— Тебе батьки банальної ввічливості не вчили?

Реакція Майка її ошелешила: не на жарт визвірившись, той, опинившись поруч, щосили як вгатив кулаком об стіну — прямо біля Діаниної голови. Його лице пополотніло, мовби з нього враз відринула кров.

— А от про моїх батьків ні слова. Затямила? Жодного морального права не маєш їх згадувати.

Діана глибоко хапала повітря, злякано й часто.

— Був час, коли ти мені навіть подобалася, — з відвертою неприязню шипів далі Майк, — але зараз я ледве стримуюся, аби не розірвати тебе на шматки. Тому тримайся від мене подалі. — Він знову влупив кулаком. — Допоки я сам не дозволю тобі наблизитися до мене. Затямила? — І, висловивши ядовиту тираду, яку явно виношував ще з ночі, понісся геть.

***

Палало ефемерністю. Тишу розріза́в пронизливий крик. На одній з могильних плит сиділа маленька дівчинка, а біля неї лежали двоє, чоловік та жінка. З їхніх позбавлених ознак життя тіл точилася кров, просочуючись крізь вогку землю.

Та враз білосніжна сукня малечі, ніби хтось похапцем малював картинку для жахливої кінострічки, вкрилася багряними плямами. Ба більше, цівки крові пронизували все її тіло — навіть вуста.

«Що за зомбі?..» — майнуло Діані. Те, що зробила дівчинка далі, змусило її пробратися крижаним потом, мовби вона перебувала в гарячці: малеча посміхнулася, демонструючи червоні зуби.

— Думаєш, це я зробила? — раптом мовила вона. Від несподіванки Діана аж скрикнула. Раніше ж від кошмарних образів і слова не доб’єшся! — Правильно думаєш. Це. Зробила. Я. — Сміх малечі, божевільний, страшний, нелюдський, луною покотився по місцевості.

Діана усвідомлювала, що фізична шкода вві сні не перенесеться у справжнє життя — тільки емоційна. Але зараз, спостерігаючи за дівчинкою, яка підвелася й неквапом наближалася до неї, вона неабияк перелякалася. А коли обличчя малечі опинилося на відстані подиху, і в нетрях лісі розляглася потойбічна мелодія… — Діана нарешті вирвалася зі сну.

— Фух, прокинулася, — полегшено зітхнула Вікторія. Її карі очі жевріли занепокоєнням. — Все гаразд? Ти якось дивно здригалася. Я намагалася тебе розбудити, але не виходило…

— Все добре. — Насправді Діана була протилежної думки. Ці сни її скоро в могилу заведуть!

— Кого ти обманюєш? — не вгавала Вікторія. — Я вже давно помітила, що з тобою щось коїться. Все чекала, коли сама розкажеш, а ти все ніяк.

Діана справді хотіла поділитися з подругою снами. Але як наважитись оформити жахіття в слова?

— Я обов’язково розповім, але не сьогодні, — врешті-решт вичавила з себе вона.

— Гаразд, — відсторонено зронила та, однак, вочевидь, їй було прикро.

Цієї миті Діана навсправжки почувалася фальшивою подругою. Друзі ж мають ділитися всіма переживаннями, підтримувати одне одного, а вона, по суті, не підпускала Вікторію так близько до свого серця.

— Я по чергову дозу кофеїну. — Тремтячими долонями вхопившись за кавовий стакан, Діана покинула клас.

***

Простуючи темними коридорами школи, Діана невеликими ковточками насолоджувалася запашною кавою. Вона твердо вирішила: ще раз відключитися собі не дозволить. Готова навіть пластирами повіки підтримувати, мов мультикові герої, — в царство Морфея ні ногою!

Через похмурі думки Діана й не помітила, як наштовхнулася на чиюсь кремезну постать.

— Хай йому грець, ти знущаєшся з мене?! — заволав Майк, тягнучи за чорну сорочку, на якій величезним обрисом красувалася мокра пляма. А відтак дістав носову хустину з кишені піджака й став гарячково її витирати.

В Діани аж око засіпалося: вона розлила далеко не теплу каву на Майка. Та це просто вершина сьогоднішнього везіння! Сорочка притім не з дешевих, з хорошого матеріалу. Такі коштують цілий статок. Залишалося сподіватись, що це не улюблена річ в його гардеробі... Діана додала «плюсик» до скарбнички причин її ненавидіти.

— Сорочку слід терміново зняти й запрати, — силоміць прогугнявила вона.

— Ти хочеш роздягнути мене прямо тут? — пронизав її злісним поглядом Майк.

— Та ні, дідько, наодинці, — миттю вибухнула Діана.

— Ти хоч розумієш, що ти тільки що зморозила?

— Та ти сам городиш всіляку нісенітницю!

Діана почервоніла до кінчиків вух. Ну чому вона так закипає біля нього? Нестримно закортіло вилити залишки кави на його сорочку й насолоджуватися реакцією.

— Я серйозно, — заспокоївшись, мовила вона. — Треба замочити, інакше залишиться пляма.

— Ти зараз переживаєш за якусь ганчірку? У мене таких сотні, балда.

— Досить мене так називати!

— Як хочу, так і називаю. І якась малявка мені не указ.

Ох, як же він бісить! Руки знову зачесалися повторити нічний фокус з ударом. Либонь, Майк це помітив:

— Зовсім страх втратила? Яка ж ти безпечна. — Він оцінююче зіщулився. — І все така ж незграбна.

— Та я тільки біля тебе така.

— О! То я тебе хвилюю?

Вже два ока засіпалися.

— Який же ти просто-таки нестерпний хлопчисько!

— А ти як дитина мала, — криво посміхнувся Майк. — Під ноги дивися, бо вб’єшся.

— Сам дивися! А хоча… Інакше мені тебе не спіймати. Ти ж чомусь вічно втікаєш від мене!

— Балда, — знітився Майк. — Тепер починаю розуміти, чому дядько підіслав мене до тебе саме зараз… Ти ж зовсім не відчуваєш небезпеки! Гаразд, в цій школі тобі відносно нічого не загрожує. Але за її межами… Там з тобою може статися що завгодно. А ти ще й вночі вештаєшся де попало!

— Та хто мені може загрожувати?

— Не придурюйся, Єдино.

Діана аж заціпеніла.

— Як ти мене назвав?.. — ледве чутно запитала вона.

Майк недовірливо витріщився на неї.

— Ти забула мене, ну й нехай. Можливо, я не був для тебе таким і важливим… Був персоною нон ґрата, скажімо так… Але забути, ким ти народилася, — це вже занадто!

— І ким же я народилася? Інопланетянином? — насилу трималася на ногах Діана. Що взагалі відбувається? Шепіт зі сну, каблучка з написом, тепер ще й Майк...

— Досить глумитися, — вже не так впевнено мовив той. А впіймавши прискіпливий Діанин погляд, так взагалі здивовано вичавив: — Почекай, ти зараз дійсно нічого не розумієш?

— Та не розумію що? — без вагань підійшла до нього Діана. Той виявився вищим на дві голови — щоб пильно вдивлятися в його очі, їй доводилося неабияк підіймати лице. — Це якось пов’язано з моїми батьками й…

— Давай якось потім, — урвав її Майк, вмить розвернувся й попрямував коридором, прискорюючи ходу. Знову!

Діана потупцяла за ним, рішуче стискаючи кулаки.

— Невже так складно все мені розповісти? — Майк тільки роздратовано видихнув, звівши брови на переніссі. — Це що, таємниця всесвітнього масштабу?

— По-моєму, я тобі вранці чітко дав знати: тримайся від мене якомога далі, — метнув той блискавичний сердитий погляд.

— От коли розповіси, я й на кілометр до тебе не підійду!

— Після моїх одкровень це вже буде неможливо, балда.

— Я не балда!

— Балда!

З Діаниного горла вирвався протяжний звук. До зустрічі з Майком вона вважала себе цілком урівноваженою дівчиною, яку непросто вивести на негативні емоції, а тим паче — на дії. Але нині Діана здавалася собі прямо-таки психом неадекватним! От дуже кортіло Майка чимось важким по голові грюкнути. Добре, що ще кілька років тому зі стін позабирали всілякі рицарські обладнання — вона вже за себе не ручалася.

Знічев’я Майк спинився.

— Це чоловіча роздягальня, раптом що, — кивнув він на табличку. — Щоб коли я вийду, тебе тут не було. Затямила?! — І, не чекаючи відповіді, зник, грюкнувши дверима.

Звісно, Діана нікуди не пішла: тупо прислонилася до стіни, рахуючи секунди. Рівно через дві хвилини з проходу виник Майк.

Ненароком Діана впилася в його підтягнуту фігуру. Тепер на хлопцеві красувалася біла сорочка, яка ідеально підкреслювала талію, широкі плечі та підкачані руки. (Піджак же Майк повісив на лікоть.) В голові щось немов зірвалося. Враз стало дуже спекотно, ніби обігрівач ввімкнули на повну потужність, і в животі з’явилося дивне поколювання. Діана негайно відвела погляд, засоромившись незрозумілої реакції на споглядання його тіла.

А Майк тимчасом намагався зав’язати краватку. Але, помітивши Діану, вмить закам’янів.

— Це вже не смішно, — глухо пробурчав він.

Діана тільки плечима повела.

— Помогти? — кивнула на краватку вона, чимдуж сподіваючись, що голос її не тремтів.

— Ні! Ти мене зовсім не боїшся чи що?

— А ти такий страшний!

— Я ж тебе по стінці можу розмазати.

— Взагалі-то це був мій план.

— Хотів би я на це подивитися… — примружився Майк, продовжуючи гратися з краваткою. — Прокляття! І хто придумав ці удавки?

— Давай поможу, а то ти щось геть розхвилювався, — ступила до нього Діана, але її зупинив його рик:

— Скільки разів можна повторювати: не наближайся до мене! Це раз. І я не хвилююся. Це два. Ще б чого…

— Яка відпадна компанія тут зібралася! — немов грім серед ясного неба прозвучав голос Дениса.

Діана з Майком мов за командою із гнівом вирячилися на нього.

— Друже, вічно в тебе проблеми з краватками. — Денис неспішно наблизився до Майка з чітким наміром поправити цю річ гардероба.

— Вали, куди йшов! — відштовхнув його руку той.

— Щось мені підказує, це ти збирався кудись йти.

— Передумав, — зціпив зуби Майк і блиснув на Діану так, ніби йому щось не сподобалося.

Тим часом Діана перекидала погляд з одного хлопця на іншого. Вони були приблизно одного росту, але Майк видавався міцнішим за будовою. Отже, ці двоє знайомі. Он воно як…

— Ви немов у матриці побували, — прокоментувала вона, і враз спіймала спантеличений позирк Майка.

— Це фільм такий, — глузливо посміхнувся Денис. — Шкода, що наша дружба так швидко закінчилася. Скільки підколів втрачено, ач.

— Жаль, що я раніше не розкусив твою гнилу душеньку. — Майк нарешті впорався з краваткою й хутко накинув на себе піджак.

Денис же придивлявся до Діаниних рук:

— Крихітко, а де каблучка? Ти повинна її надягнути.

— Нічого вона тобі не повинна! — раптом заступився Майк, підступаючи до нього.

— А-а, як же я міг забути? Точно! — Денис удавано жартома ляснув себе по лобі. — Ти ж у нас захисничок, ага.

— Діано, — несподівано лагідно звернувся до неї Майк, що вона аж здивувалася, — можеш залишити нас сам на сам, будь ласка?

— Так, Діанко, — озвався Денис, — залиш нас. Зараз буде розмова не для ніжних дівочих вух.

— Ви ж, сподіваюсь, не збираєтеся битись? — Діані ця ситуація вкрай не сподобалася. Між ними так і пашіло взаємною ненавистю.

— Ні, ти що… — почав Денис, складаючи долоні в замок.

— Це вже як вийде, — схрестив руки на грудях Майк.

— Та чорти б вас побрали! — гиркнула Діана, залишаючи хлопців.

Ну не вб’ють же вони один одного?