Раді Вас бачити!

Латки чистого синього неба заполонили темно-сірі важкі хмари, немовбито хтось взяв і грубими штрихами, нервуючись, розмалював графітом атмосферу. Вітер гнув дерева, мов ляльковод, що грається з огидними іграшками. Через навстіж відчинене вікно просочувався запах близького дощу, а ще поривання грому з блискавками. Негода нагадала Діані останнє жахіття.

…Замерзлий у часі замок з однією вежею, обплутаний павутинням та товстим шаром пилу, здіймався над лісовим верховіттям. Найпевніше, колись він був гарним, із вихром життя, але нині від нього тхнуло панічним страхом.

Діана прагнула піти в протилежному від замку напрямку, одначе поява вже знайомої дівчинки-зомбі зупинила її від такого рішення: та легким рухом відчинила дерев’яні двері з залізним за́совом, а наступної хвилі зникла, розтанувши в повітрі.

Перед Діаниним зором повстала широка зала з брудними від кіптяви свічниками, які були розкидані в невигадливому порядку, а заразом і хлопчик із чорним, мов ніч, волоссям. Якусь мить він допитливо дивився на Діану яскравими блакитними очима, а потім підстрибом побіг кам’яними східцями вгору, поки не зупинився біля однієї з кімнат. Відтак став наполегливо тицяти на зачинені двері. Але чомусь Діані було до болючого стиснення в грудній клітині лячно не те щоб двері відчиняти, а навіть торкатися до них! Виникло фантомне відчуття, ніби за ними сталося щось дуже й дуже жахливе. Буцім на підтвердження цього, зі щілинки дверей поволі сочилася кров разом із гучним шепотом та плачем-крещендо.

…Торохнув грім, змушуючи Діану підскочити на місці. І відколи вона стала такою полохливою?

Щоб прочиститися від напливу моторошного сновидіння, Діана оглянулася. Однокласники поступово наповнювали клас. До вух долітали мляві розмови, кихкання, гортання сторінок…

Аж раптом Діані немов відро морозної води на голову вилили: із одвірок виступив хлопчисько, якого вона геть не очікувала сьогодні зустріти. Її здивували три речі. По-перше, Майк ніс два паперових стаканчики кави. По-друге, він стовідсотково прямував у її бік.

Руслан — однокласник із сусідньої парти, а в минулому Діанин партнер з танців, — невідь-чому різко хитнув головою, що аж кепка ледь не злетіла, смачно вилаявся під ніс і заявив:

— Бережись цього пришелепкуватого.

Діана лише міцніше олівця стиснула.

По-третє, Майк перевдягнувся в чорний худі та джинси, а пасма його скуйовдженого волосся були мокрими, ніби він вискочив з душу й забувся висушитись. Ну, або під дощ попав, хоча надворі лише зливові підтексти.

— Без кави ти злюка, хоча й з нею далеко не янгол, — «привітався» Майк, передаючи Діані стаканчик, а сам же всівся на стілець поруч.

— Дякую… — недовірливо протягнула Діана. Чесно кажучи, вона помирала від кавової спраги.

Кидаючи на Майка підозрілі позирки, Діана з величезним задоволенням відсьорбнула улюблений напій. Либонь, вона ще не прокинулася. Ну не може цей хлопчисько отак-от ні з того ні з сього примоститися поруч та ще й кавою пригощати! Хай там що, а всередині все враз затанцювало, радіючи новій дозі кофеїну. «Яка міцна! Я в раю!..» — подумки простогнала Діана.

Та вмить вибухнула яскрава, мов блискавка, думка.

— Звідки ти знаєш, що я сьогодні без кави?

Майк рвучко випростався, закинувши ногу на ногу.

— Я слідкував за тобою, — прямо відповів він, на що Діана мимохіть нервово захихотіла.

— Що за маячня?

— І чому правді ніколи не вірять?

— Навіщо тобі слідкувати за мною?! — відкарбувала вона. Від насилу приглушеної люті її почало тіпати зсередини, ніби хтось бив електричним струмом.

Майк роздратовано видихнув, ковзнув кінчиком язика по верхній губі, і тільки потім озвався:

— Невже ти не помітила за собою хвоста? І ні, я не себе маю на увазі.

— Ти про що?

— Ти неймовірна! — спересердя цокнув він. — Швендяєшся ночами й не бачиш, що в тебе за вікном робиться?!

— За кого ти мене сприймаєш? Якщо я й виходжу кудись вночі, то тільки на дах. Ти там бував — там ні душі.

— Так, тобі пощастило. На даху чисто.

— А на вулиці то що?

— Виглянь у вікно, — зненацька попросив Майк. — Негайно!

Скреготячи зубами, Діана виконала прохання, одначе нічого вартого уваги не помітила. Крім Майкового сопіння над вухом…

— Ну як, нічого не впадає в око? — У відповідь на Діанине заперечення Майк коротко реготнув, від чого її волосся стало дибки. — І як ти ще досі жива ходиш? Глянь-но на статуї, фонтани... Хто знаходиться біля них?

Діана примружилася. Звісно, вона відразу збагнула, на кого натякав Майк, але ж це просто…

— Це охорона школи. — А втім, в її голосі чітко прорізалася тінь невпевненості.

Охоронці в чорних балахонах, які з’явилися на початку навчального року, спершу дивували, але з часом Діана звиклася до їхньої присутності. Навіть перестала зважати на них, як це зазвичай буває, коли бачиш якусь річ, деталь, особу кожного дня в одному й тому самому місці. Адже хто може згадати, якого кольору вивіска магазину за рідним будинком чи що написано на рекламному плакаті, повз який доводиться часто проходити?

— Ага. З яких це пір охорона школи стала й твоєю власною охороною? — пирхнув Майк. — Ось ці персонажі топчуться під твоїм будинком вже як мінімум тиждень. Щоправда, я так і не розібрався, яка їхня ціль… — насупився він. — Тупо стоять ніччю стовпом, а як тільки світає, то й вони йдуть геть. Дивно це…

— Стоп! Ти пробув під будинком цілу ніч? — неабияк схвилювалася Діана.

Майк відкинувся на спинку і сьорбнув добрячий ковток кави, явно натякаючи, що відповідати не збирається.

Зависла обтяжлива тиша.

Діана ледь не поперхнулася від наступних слів хлопця, сказаних ніби до себе:

— Не можу зрозуміти, хто їх підіслав?! Якщо це зробив мій дядько, аби тебе охороняти, тоді чому він нічого не повідомив мені?! А якщо це люди Темного Лорда, то тоді…

— Кого?! Ти блекоти наївся?

Майк стрельнув розлючено, але змовчав, чомусь ще більше насупившись. Похмурий настрій передався і Діані. Поведінка Майка не вписувалась у жодні розумні рамки. Та він ніби не з цього світу! Але чому тоді її серце тривожно стислося при згадці Темного Лорда? Цей титул здається знайомим…

Коли раптом увагу Майка привернув фотоальбом з домашніми завданнями. Діана навіть блимнути не встигла, як той нагло притягнув його до себе й взявся роздивлятись світлини, попиваючи каву.

Цьогорічний новий факультатив став просто-таки подарунком з неба! Вчитель давав цікаві завдання, які дозволяли подивитися на знайомі речі під новим кутом. Діана фотографувала світанки, старовинні вулички та будинки, віддзеркалення предметів, філіжанки, прикраси, але себе — ніколи. Майк це помітив:

— Чому себе не фотографуєш?

— Бо я за фотоапаратом, бевзню.

— Так не піде. Ти повинна звикати до камери.

— З чого б це?

— Ти дуже важлива персона в нашому світі. Твої світлини будуть оформлені в золоті рамочки й прикрашатимуть ледве не кожні будинки.

Діанині брови стрімко підскочили вгору.

— Ти з дуба рухнув? Годі говорити таємницями! — До неї знову повернулася злість. Майкове обличчя з насмішливим виразом ще більше роздраконювало.

Тим часом Майк став вивчати нещодавно зроблену фотографію: відображення веселки у воді.

— Цікава світлина, — несподівано похвалив він. Та наступної миті його вуста розтягнулися в глузливій посмішці. — А то я вже було думав, ти зовсім безнадійна.

Діана, намурмосившись, вирвала фотоальбом з його рук.

— Точні науки мені складно даються, а в гуманітарних я розбираюся. — Вона дивилася ніби крізь Майка. Ще вчора цей хлопчисько її уникав, а зараз світські бесіди веде. Що відбувається, ретроградний Меркурій?

— Ти просто не стараєшся. Впевнений, приклала б трохи більше зусиль, на олімпіади б їздила чи чим ви тут займаєтеся, — стенув плечима Майк.

— Слухай, — випрямилася Діана, — якщо ти налаштований на щирість, то, може, повідаєш нарешті, звідки ти знаєш мене і все таке, а?

На жаль, відповісти Майк нічого не встиг, бо якийсь однокласник затримався біля нього й обронив усміхаючись:

— Молодець!

— Це що було?.. — пробурчав Майк, наїжачившись.

Не встиг він відійти від одного потрясіння, як підкралося друге.

— Псих, — обізвала його однокласниця. — Чого в нашій школі забувся? У замок свій вертайся!

Майк смертельно зблід, міцно стиснувши парту.

Діана теж насупилася. Тільки тепер вона помітила, як однокласники поглипували на них: зухвало всміхаючись або ж строячи сердиті міни.

— Яка комедія! — зненацька розреготався Руслан.

— Ти щось знаєш? — обережно поцікавилася Діана.

— Та вся школа гуде. — І він продемонстрував екран смартфона з вельми пікантним відео (основний звук вимкнений, наверх наклали епічну музику).

— Це що до біса таке?! — втрачаючи самовладнання, гаркнув Майк.

— Ваша ганьба, — дала волю язикові Діана. — Мені здавалося, що вираз «вони билися на ножах» символічний, а ні, ви буквально… Та що ви, трясця, влаштували?! А ще випроводив мене, таке шоу пропустила… — В очманінні вона запустила пальці у волосся. В голові не вкладалося: ці двоє готові були вбити один одного в стінах школи, у всіх на очах та ще й у прямому ефірі! — Не знала, що Ден може так…

— Повір, на тебе чекає ще дуже багато відкриттів про Дена. Він ще та зміюка. — Майк гидливо зморщив носа. Нетерпляче відсьорбнув і нарешті запитав, дедалі більше дратуючись: — Цю штуку можна якось видалити?

— А навіщо? Це відео вже вся школа побачила. Так, у директора будуть вагомі докази тебе покарати... Але ж ти міцний горішок, — вишкірилася Діана, — справишся з миттям підлоги запросто!

— Та мені начхати на вашу школу! Якщо це дійде до дядька…

— А-а, Любомира? — втрутився Руслан. — Ім’я цілком відповідає його характеру, чи не так?

— А ти, я бачу, шибко усвідомлений! — Майк підвівся, спопеляючи Руслана очима. Діана мимовіль потягнула його на місце. На диво, той підкорився, але всім станом обернувся до однокласника.

— Я був там і все чув, — неквапом продовжив Руслан. — Якби в мене була така можливість, я б Дену теж наваляв. Гад рідкісний. І як ти з ним стільки років дружив, диву даюся.

— То чого досі не наваляв? — вшпигнув його Майк.

— Пф, дурень я чи що? Сили свої витрачати… Інше діло — ти, охоронець з нерозтраченою енергією… — В його зелених очах спалахнули дивні вогні. — Майку, невже ти дійсно вважаєш, що раз тебе вибрали на цю роль, то ти маєш якесь особливе право на принцесу-Єдину?

Діана вся аж нашорошилася. В неї склалося враження, ніби вони перебувають на знімальному майданчику в головних ролях, проте її зі сценарієм ніхто зарані не ознайомив.

— Якесь право я все-таки маю, — просичав Майк. — Оберігати її від таких, як Ден, і, щось мені підказує, таких, як ти.

— Ой, біс із тобою! Я ж добряк добряком. Правда, Діанко? — підморгнув Руслан їй. Захоплена зненацька, Діана напружилася. Втім, його жартівливість мов корова язиком злизала: — Ненавиджу вашу родину. Занадто багато у вас влади, а влада плюс твоя роль — небезпечне комбо. Аби ви якогось лиха не натворили.

— За себе переживав би, а ми якось самі розберемося.

— От-от, я й переживаю. Хоч ти нібито й пацан адекватний, але про твого дядька сказати такого не можу, вибачай. Ти впевнений, що все знаєш про його справи?

Майк міцно стиснув долоні, що аж кісточки побіліли.

— І так, я теж кинув оком на ту «охорону», — вів далі Руслан. — То не твого дядька приставочка, це точняк. Але чи це Темний Лорд? Гм, сумнівно. Він би не церемонився, правда? З вашими родинами ж не був таким ввічливим.

— Ти про що?.. — Діана мов перебувала на краю роззявленої безодні. Однак її запитання так і залишилося без відповіді.

Розкотився дзвінок — такий гучний, ніби раптово ввірвався вихор. Слідом у клас ввійшов вчитель: чоловік років сорока, з чорним в’юнким волоссям та яскраво-блакитними очима. На відміну від інших вчителів, він відрекомендувався просто як Алекс. До того ж вбирався неформально: у джинси та светр.

— Якого дідька? — озлобився Майк, незмигно витріщаючись на вчителя. — Що не день, то нові відкриття, ач!

— Ти його знаєш? — вразилася Діана.

— Як тобі сказати…

Алекс теж помітив Майка й суворо його оглянув.

— Прогульник удостоїв нас честю, як прекрасно! — незадовільно прицмокнув він. — Майку, те, що цей урок необов’язковий, не дає вам права його пропускати. Чого вас вчили тільки, а?

Майк криво посміхнувся. В його очах Діана вперше виявила непідробний розпач.

— Того, чого ти за своє нице життя не навчився, — зовсім тихо прошипів він.

— Розкажіть усьому класові, чого ж ви соромитеся. — Алекс склав долоні разом. — Що означають світлини?

З Майкового горла вирвався нервозний сміх.

— Серйозно?! І це перше питання, яке ти хочеш мені поставити?

— Фотографія — це ж не просто мить із життя. Яка ваша думка?

— Та пішов ти!..

Діана прямо бачила, як над Майком розкручується ласо іскор не найдобріших емоцій до Алекса. Видно, що між ними свого часу пробігла чорна кішка. Ця кішка пробігає між Майком і всіма його знайомими? Щось підозріло з багатьма в нього напружені стосунки…

— Ну що ж, — вів далі Алекс, — раз по-хорошому не захотіли, буде по-поганому.

— По-поганому, кажеш? — закинув руки за шию Майк. — Тобто все, що було раніше, це було по-хорошому?

— Не кидайтеся отрутою, юначе. Зробите десять портретних фото вашої сусідки по парті, а вона потренується на вас.

— А якщо я не виконуватиму це завдання?

— Напишу до вищої інстанції, — двозначно відказав Алекс. — І за бунтарство теж не забуду докласти.

— Блискуче!

— Свої проєкти поздаєте мені після уроку, — звернувся Алекс до всього класу, — а сьогодні в нас лекція, яку бажано занотовувати.

Діана старанно виводила букви, не вникаючи в суть. Вряди-годи зиркала на Майка. Чомусь його стан її збентежив. Та йому ніби під дих дали! Ба більше, Майк не конспектував, а грубо водив олівцем туди-сюди, силкуючись продірявити аркуш.

Хлинула злива. Діана метнулася зачинити вікно, бо бризки студених дощових крапель долітали до зошитів, але Майк смикнув її за рукав сукні:

— Не треба.

Діана знизала плечима, мовляв, хай буде по-твоєму. Вона думала, що Майк і далі гратиме в мовчанку — помилялася:

— Це мій брат, будь він проклятий! — Майк все-таки продірявив аркуш.

В принципі, якщо придивитися, спільні риси між ними можна знайти...

— І ти його ненавидиш?

— Ніхто нікого не ненавидить, балда. Просто це наша перша зустріч за десять років. Ні привіт, ні листа весь цей час. Я вже думав, він подох десь, а ні — живий-здоровий. І що йому треба в цій школі?

— Він тут вчителює, якщо ти не помітив.

Майк подивився на Діану з виразом «не кумекаєш, мовчи в тряпочку».

— Це прикриття. Такий, як він, не опуститься до рівня звичайного вчителя.

— Ну звісно, наша школа прямо кишить мафіями чи артефактами, які можна подосліджувати під грифом таємно.

— Взагалі-то так, мала, і без сарказму.

Як тільки пролунав дзвінок, Майк підірвався мов ошпарений і вибіг з класу. Діана ж неслухняними ногами підійшла до Алекса, простягаючи фотоальбом-проєкт. Той спершу оцінювально її зміряв, від чого Діані стало ніяково, а потім переключився на сторінки в альбомі.

— Як самопочуття? — знічев’я запитав він.

— Добре… — насторожилася Діана.

— Хороші світлини: відчуваєш композицію, не боїшся експериментувати зі світлом... Молодець! Але немає твого портретного фото. Я недарма дав саме таке завдання Майкові. Він тобі в цьому допоможе. І ще одне, — мовив Алекс, коли Діана поривалася йти, — приглянь за ним, гаразд?

***

Діана ледве дочекалася завершення занять, на які Майк не показувався, чому вона й зраділа, і засмутилася водночас. В раптовому клубкові емоцій вже починала плутатися, як та кицька, що бігає за фантиками від цукерок.

На вулиці Діана пильніше придивилася до охоронців. Дійсно, вид вони мали химерний, ніби й неживі зовсім. Але який сенс їм слідкувати за нею? Вона — звичайна дівчина, а не член таємничої організації. Можливо, Майк все вигадав? Але навіщо це йому?

Зненацька на її телефон прийшло повідомлення:

@ Куди прямуєш?

Діана хутко навсібіч роззирнулася, але Майка так і не знайшла. Невже він сталкерить за нею?!. І де тільки номер її взяв? Певно, в спільному чаті школи. Ото вже!..

@ Не твоє діло!

@ Не нароби дурниць.

Доклавши величезних зусиль, аби викинути з голови зайві думки, Діана зосередилася на музиці в навушниках та красі навкруг. Природа після пережитого бомбардування дощовими краплями засяяла новими фарбами, а повітря набуло вологого чистого аромату. Тому, дихаючи на повні груди, Діана й не помітила, як дійшла до квартири, де живе подруга. Та ще вранці повідомила, що прогуляє школу: її мучив головний біль, і анальгетики не помагали.

І дійсно, вид у Вікторії був ще той: волосся розпатлане, карі очі вогкі, піжама побгана. Це не схоже на завжди бездоганно вбрану подругу.

— Температуру міряла?

— Ай, — махнула рукою Вікторія, — забудь. Це все ці магнітні бурі.

Діана неабияк здивувалася, виявивши кімнату Дениса відчиненою настіж, позаяк той всякчас наглухо її замикав. Перше, що їй впало у вічі — величезний стіл з безліччю колбочок, скляночок та хімічними інструментами.

— Він що, лабораторію сюди переніс? — сторопіла Діана.

— А, це… — Вікторія в задумі почухала за потилицею. — Ден же ж обожнює хімію. Постійно якісь експерименти влаштовує, корпить над домашніми завданнями понаднормово! Майбутній Ейнштейн, як каже мама, — хихикнула вона. І враз посмутніла: — Але батько чомусь не був задоволений цим захопленням.

— Ясно…

Кімната Вікторії перебувала в цілковитому хаосі. То там, то сям валялися недогризки олівців, обривки розмальованих паперів, зім’ятий одяг, пусті пляшки з-під кока-коли та використані коробки фаст-фуду.

— Тобі допомогти зробити генеральне прибирання? — не втрималася Діана.

— Облиш! — плюхнулася на ліжко Вікторія. — Ти мене знаєш: через секунду знову буде безлад. Нащо тоді напрягатися? І взагалі, я тебе покликала не для того, щоб мої звички обговорювати.

Вікторія з любов’ю погладила шорстку поверхню невеличкої дерев’яної скриньки з трояндовими візерунками, де, як Діана знала, подруга зберігала важливі для неї дрібнички.

— Перебираючи речі, — збуджено продовжила Вікторія, — я натрапила на дивне фото. — І вона витягла світлину зі скриньки. Діана миттю впізнала на ній батька Вікторії, саму Вікторію, Дениса (їм тоді було п’ять-шість років). Поруч стояла обіймаючись невідома пара в одязі немов із казки (на чоловікові костюм із фраком, на жінці — пишна сукня з рюшами). Поміж них притаївся усміхнений хлопчик, небесно-крижані очі якого з головою його видавали. Без сумніву, це був Майк.

— Ви були знайомі?

Вікторія розляглася на ліжку.

— Мабуть… Я той час пам’ятаю уривками. Мій батько дружив із його родиною. Здається, мав ще якісь ділові справи… — Вона перевернулася на бік і швидкома заговорила: — Коротше, Майк цей походить з якоїсь крутої аристократичної родини.

«А по характеру й не скажеш», — шаснуло Діані в думці.

@ Довго ти ще там? Є важлива справа.

@ Нарешті все розповіси?

@ Ага. Але перед цим дещо зробимо.

@ Що?

@ Виходь! Я тебе тут вічність чекати не буду, мала.

Діана здавлено заволала. Майк таки за нею сталкерив!

— Що таке? — стривожилася Вікторія, аж підскочивши.

— Приб’ю! — Діана шпарко зіп’ялася на ноги.

— Це Майк тобі писав? Вас прямо пронизують іскри прихованої симпатії.

— Ві, смерті хочеш? Це іскри взаємної ненависті!

— Як скажеш, — реготнула Вікторія. А втім, неспішно додала: — Будь обережною з ним. Мені здається, його не варто злити. Якийсь він неврівноважений.

— Ага, в «яблучко». Зайди в чат школи, очманієш.

Випаливши це, Діана притьмом вилетіла з квартири. Однак біля під’їзду не було ні душі. Невже Майк розіграти її вирішив?

Зопалу тупнувши, Діана розвернулася — і ледве не зіштовхнулася з Майком лоб в лоб.

— Обережності тобі вчитися і вчитися, ну-ну, — сердито буркнув він.

— Чого слідкуєш за мною? Це насторожує, — відвела погляд Діана.

— Схема трохи поламалася. — Майк кивнув на «охоронців», прихованих за стовбурами в’язів. — Вони йшли за тобою від самої школи, — осудливо вигнув брови він, мовляв, чого така неуважна.

Бажаючи вияснити все тут і зараз, Діана ступила до переслідувачів, але Майк зупинив її, розвернувши до себе за плечі.

— Куди намилилася? Вони тебе чіпають? Ні? Ну то й ти їх не чіпай!

— Але ж…

— Без «але». Взагалі-то в нас є декілька невідкладних справ.

— Якщо це не та «важлива», — Діана зобразила лапки, — розмова, то я пас.

— Наберись терпіння. Спершу домашнє завдання, — помахав телефоном Майк.

— Серйозно? — не повірила та. — Тобі ж на уроки начхати! Чи ти так свого дядька боїшся?

— Нікого я не боюся, мала, — процідив він. — Сприймай це за послугу. Без портретних світлин твій проєкт далекий від ідеалу.

Діана важко видихнула, скоса дивлячись на нього.

— Ти краще знаєш місто, — продовжив Майк. — Тому проведи нас на якусь цікаву локацію. Бажано, зі старовинними будовами. У тебе там було таке фото, — поморщився він. — І то швидше, поки сонце не сіло.

— Гаразд, — просичала Діана й подалася до старої частини міста.

Надворі поступово вечоріло — ставало прохолодніше. Незабаром виринула потрібна локація: напівзруйнований дім, стіни якого взяв у полон виноградний плющ.

— Фотографуватимемо на мій, — звелів Майк, дістаючи телефон.

— Е, ні! Краще на мій. — Діані не сподобалося, що її фото будуть в його галереї.

— В мене остання модель, балда. Стань отам — не терплячи заперечень, розпорядився той. — О, ще одне… Витягни свій кулон. На світлинах він має завжди бути на видноті.

Збагнувши, що гризнею порозуміння не добитися, Діана мовчки виконала вказівки. Але, певно, невдоволення відобразилося на її лиці, бо Майк кинув:

— Посміхнись чи що.

Закотивши очі, Діана нагло вихопила телефон і наказала стати в стійку струнко.

— А сам чого не посміхаєшся? — вколола вона. Майк її ледве поглядом не прибив.

— Повеселились, і досить. А тепер час за деким простежити.

— В тебе хобі таке? — спантеличилася Діана.

Замість відповіді Майк взяв її за руку й повів у невідомому напрямку. Діана аж вигукнула від несподіванки. Було дивно відчувати його долоню, яка виявилася прохолодною, ось так. Чомусь її кинуло в жар, хоча мало б навпаки. Злякавшись цього хвилюючого відчуття, Діана спробувала вирватись, але Майк ще міцніше вхопився.

— Куди ти мене ведеш? — Цей район був для Діани невідомим: маленькі будиночки, милі кав’ярні та ковані ліхтарі.

Раптом Майк спинився в непримітній альтанці, що дозволяло потай спостерігати за всім периметром.

Їм не довелося довго очікувати: з-за рогу вискочив силует в чорному плащі, який пересувався легкими котячими кроками.

— Попався! — лукаво посміхнувся Майк.

— Ти слідкуєш за Деном? — прошипіла Діана, миттю впізнавши друга.

— Саме так.

— Божевільний.

— Ага, ще скажи, що він і мухи не образить.

Ні, язик точно на таке не навернеться. Денис ніколи не був пай-хлопчиком, а після вчорашньої бійки й поготів.

По всім прикметам, захаращений спортивний майданчик вже давно не використовувався за призначенням: залізні частини паркану вигнуті, а то й взагалі відсутні, де-не-де валялися банки з-під пива та чипсові пачки.

Заховавшись за крислатим дубом, Діана з Майком насторожили вуха, з інтересом ловлячи кожне слово.

— Привіт, крихітко. — Серед тиші голос Дениса прозвучав напрочуд гучно.

— Хтось підклав мені свиню. — З пітьми виступила незнайомка, скидаючи каптур довгого одіяння.

— Ти не залишила мені вибору. Я просив мирно, а вийшло… — розвів руками він. — Але сьогодні я добренький. Даю тобі останній шанс. Приєднуйся до нас.

— Я схожа на пацюка? — щиро обурилася та.

— Дорогенька, збагни: ері Пір року підходить кінець. Або ти сідаєш у Ноїв ковчег зараз, або на тебе чекає погибель. Все просто.

— Неможливо зруйнувати устрій, що існував тисячоліттями!

— Нічого немає неможливого. Все підпорядковується певним законам. Якщо зламати одну змінну, математичне рівняння полетить в тартари. І є одна особа, здатна це зробити.

— Хто він?

— Так я тобі й сказав. Ти вже довела, що тобі не можна довіряти. Чи я помиляюся?

— Дене, — першою порушила надтріснуту мовчанку незнайомка, — я нізащо не зраджу своїм принципам.

— Ех, шкода, крихітко. Дуже шкода. Такий потенціал, а ти його закопуєш у могилу. — В його долоні зненацька щось зблиснуло.

— Ти ж не збираєшся на мене нападати? — Її голос трохи зірвався.

— Легке потрясіння тобі не завадить. — І Денис, підстрибнувши, замахнувся клинком. Незнайомка без вагань відбила удар.

З несподіванки Діана шарпнулася, але Майк її притримав.

— Сиди тихо й не висовуйся, — шепнув він. — Тіна — першокласний боєць. Мене на поєдинках мало не завалювала.

Тим часом бійка була в самому розпалі: гарячкові лезові зіткнення, супроводжувані ненависними вигуками, йшли один за одним, що аж іскри ширилися врозліт. Аж ось Денис дістав ще один клинок і негадано-неждано метнув його в Тіну. Хоч та й встигла відхилитися, сіючи прокльони, проте її плече заділо.

Майк стрілою вискочив на майданчик, вихоплюючи кинджал і направляючи його на Дениса.

— Яка ж ти все-таки сволота! — проскрипів він.

Тіна хутко впоралася зі стресом і прийняла бойову стійку, міцно стискаючи зброю.

— Двоє проти одного? — оскалився Денис, явно оцінюючи свої шанси. Зрештою, він здався, однак в його очах вирував небезпечний вогонь. — Наша розмова відкладається на потім, крихітко.

Невдовзі його поглинула темрява.

— Ти як? — полегшено видихнувши, звернувся Майк до Тіни.

— Бувало й гірше. А ця що тут робить? — ошелешилася та, нарешті побачивши охоплену переляком Діану.

— Гм… — зам’явся Майк.

— Що тут сталося? — На майданчик вийшов Алекс.

— Невдала спроба перекинути мене на ворожий бік, — просичала Тіна, витягаючи з кишені хустину. — Будь добрий, перев’яжи.

Майк спритно виконав прохання.

Наступні слова Алекса ввели присутніх у ступор:

— Так чого не приєдналася?!

— Я на божевільну схожа? — роззлостилася Тіна. — Так, ви тут розбирайтеся, а я побігла. — І вона зірвалася з місця й дійсно побігла.

— Ти дахом поїхав? — Майк постукав пальцем по скроні. — Звісно, хочеться дізнатися, хто ховається за маскою Темного Лорда. Але лізти в вороже кубло? Та ніколи!

Алекс придушив гнівну відповідь. Натомість підняв кинутий Денисом клинок.

— Дивись, які ініціали… — за мить уважного розглядання мовив він.

— Ага, — зіщулився Майк. — «ТЛ» — Темний Лорд?.. Так і знав, що Ден — зрадник! А це що таке? — Майк провів по руків’ї. — Корона й крило кажана… — задумався він. — Значить, та «охорона» працює на Темного Лорда?

Майк збентежено глянув на Діану, тіло якої здригалося від біснуватих дрижаків. Їй здавалося, що вона летить по кривій своїх кошмарів. Побачене не може бути правдою!

— Я б не робив такі поспішні висновки.

— Але ж усе сходиться!

— Так. Але вони не нападають. Я за ними спостерігав з-пів року. Чудаки, та й годі.

— А те, що вони топчуться під її будинком, ти теж знав?

Алекс виглядав вкрай розгубленим.

Скориставшись панічною тишею, Діана викрикнула:

— Хтось мені пояснить, що відбувається?!