Раді Вас бачити!

Туманно сяяли ліхтарі, відкидаючи на алею занехаяного парку мерехтливо-потворні тіні.

Діану оповили сумніви: можливо, хай таємниці минулого так і залишаються в минулому? Адже бувають події, після яких життя людини неминуче змінюється. Чи потрібно це їй?..

Та враз вона вловила рух поміж деревами: «охоронці» продовжували наступати їм на п’яти. Не на жарт вжахнувшись, Діана позадкувала, доки не відчула спиною Майка.

— Вони вже давно йдуть за нами назирці, — шепнув він, — а ти тільки щойно їх помітила? — Майк скрушно хитнув головою. — Хто б це не був, зараз вони не становлять жодної небезпеки. Не бійся. Тим паче я з тобою. Якщо вони таки наважаться, то…

— Навіть не думай... — Діана не змогла закінчити фразу через несамовите мінорне тремтіння.

— І подумаю!

— Ти не повинен цього робити!

— От якраз таки я і повинен, балда, — люто креснув Майк. — Ну все, годі тут стовбичити, а то очі їм мозолимо.

І він чіпко схопив вкрай розгублену Діану за руку й повів за собою...

В затишній кав’ярні з невигадливою назвою «Зимня кава» панував напівморок. Зі стелі звисали світильники з куль-перлин, випромінюючи тепле м’яке сяйво, на круглих столиках розміщувалися свічки в ажурних підставках. Звідкілясь линула тиха ненав’язлива музика.

Бариста з яскраво-рудим, як мідь, волоссям, побачивши Майка, щасливо заверещала, сплеснувши в долоні, і відразу ж повисла в нього на шиї.

— Мей… — радісно видихнув той, стискаючи її в обіймах.

Ошелешена неймовірним видовищем, Діана почувалася зайвою. Втім, Мей їй доброзичливо всміхнулася, а далі зробила те, від чого в неї щелепа відвисла: присіла в реверансі, підтримуючи блакитну спідницю довгої в клітинку сукні.

— Рада зустрічі, ваша величносте, — шанобливо проказала Мей.

Майк розреготався, чим спантеличив присутніх ще більше.

— Вона не в курсі.

— Як це? — насупившись, здивувалася Мей.

— Отак це! — перекривив її той. І раптом став роздивлятися навсібіч, поринаючи в смуток. Наблизився до фортепіано, звільна, ніби поринаючи в давні спогади, провів пучками пальців по кришці з вирізьбленими витіюватими візерунками… — Тут майже нічого не змінилося… — нарешті зовсім тихо прохрипів він.

— Звісно, — гмикнула Мей. — Це ж все-таки твоя кав’ярня.

— Моїх батьків, — поспішно виправив Майк і кашлянув, прочищаючи горло.

— Можеш заграти, — заблагала вона. — Давненько не чула твого виконання.

— Не той настрій! — відрізав той, опускаючись на високий дерев’яний стілець біля барної стійки. — Краще зроби-но мені моєї улюбленої кави. Собі також не забудь, я ж тебе знаю. А їй… — Майк затнувся, кинувши на Діану швидкий і якийсь знічений погляд.

— Сонце, не стій при вході, — звернулася Мей. — Ось є ще один стілець.

Діана на негнучких ногах підійшла й незграбно всілась. Вона намагалася розслабитись, але виходило препаскудно. Накопичені за останні дні емоції ніяк не могли влягтися, а ще пригнічувала атмосфера навколо. Майк виглядав аж занадто понурим, ніби його взяли й розбили, а потім склеїли по шматочках, одначе шви забули обробити, і ті продовжували болісно кровоточити. Нині він був зовсім іншим: справжнім, без їжачковості та вдаваної зухвалості. Ця переміна змушувала серце здавлено стискатися.

— Діано, — обережно озвався Майк, виводячи її з задумливого хиткого стану, — тобі кави чи, може, чогось іншого?

— В нас з’явилося кілька нових напоїв. — Мей завела волосся за вуха і взялася діловито перелічувати: — Чай з яблуками та імбиром, гарбузовий напій, пряно-ванільний лате, кокосовий лате, гарячий шоколад з медом…

— Просто гарячий шоколад, будь ласка, — випалила на одному подиху Діана, перебираючи пальцями ланцюжок. Але, помітивши, яким розлюченим позирком Майк супроводив її вчинок, моментально перервала цю дію.

Зависло мовчання, порушуване шумом машинок, мугиканням Мей, а також стукотом Діаниних та Майкових пальців по поверхні дубового столу. Не зговорюючись, вони подивилися одне на одного в безмовному запитанні, одночасно припиняючи відбивання нервової мелодії.

— Смачного! — Мей хвацько піднесла дві білі філіжанки та тарілку з круасанами.

— Зала для переговорів вільна? — поцікавився Майк після того, як насолодився напоєм.

— А кому там бути? — знизала правим плечем Мей.

— Чудово! Тоді я з нашою принцесою перейдемо туди.

Діана, яка цієї миті саме робила ковток, поперхнулася й закашлялась. Майк розтлумачив це по-своєму:

— Я тебе не з’їм.

— Чому ти назвав мене «принцесою», а Мей…

— Все розповім наодинці, — похмуро обірвав її він.

— Так, — притьмом забігала очима Мей, — ви поки побудьте тут, а я тим часом підготую залу.

— Я сам, — з притиском наполіг Майк.

— Але в мене договір! — уперлася та.

— Ненавиджу цей бік наших Законів! — Майк зненацька як гахнув кулаком по столі, що аж посуд забряжчав. А відтак сполохано озирнувся, немовби побоювався бути кимось підслуханим. Гарячково і вже тихіше продовжив: — Якби я тільки мав таку можливість, миттю розірвав би твій договір та спробував би вмовити Суддів піти на компроміси.

— Це, звісно, дуже благородно з твого боку турбуватися про мене таким чином, але… — Мей витримала павзу, ніби роздумувала, чи варто говорити наступні слова. Зрештою вона з гіркотою мовила: — Ти не зможеш захистити нас всіх. До того ж мені гріх скаржитися. Завдяки твоїм батькам, яким я дуже вдячна, в мене є все найнеобхідніше: і робота, і дім.

— Але немає свободи!

— Ти також її особливо не маєш, — зиркнула на Діану вона. І рішуче додала: — Тим паче мені вже вісімнадцять — договір автоматично розірветься через тридцять два роки. Це не так вже й багато.

— А далі?

— А далі побачимо.

— Знаєш що… — прикусив губу Майк. — Оголошую тобі відпустку. — Випереджаючи її протест, він повів далі: — Ти мені знадобишся в Кригожарі. Навіть не сперечайся.

— Добре, — пересилюючи себе, видушила Мей. Та вмить стала проганяти їх жартівливо: — Ну все, геть з-перед очей моїх!

***

На оздоблених ліпниною стінах метушилися загадкові спалахи від живого полум’я канделябрів.

— Ти ще можеш розвернутися й піти геть, — щойно вони заховалися за черговим поворотом, крижаним тоном заявив Майк. В тьмяному світлі його обличчя здавалося ще більш блідим. — Але тоді тобі буде ой як непереливки і за твоє життя я не віддам ні копійки.

— Нікуди я не піду! — Діана сама здивувалася, як твердо прозвучав її голос. — Хочу почути все, без прикрас.

— Гаразд, принцесо. — І він штурхонув добряче замасковані в чорній стіні двері.

Діана зазирнула всередину, очікуючи побачити що завгодно, навіть шафові скелети. Одначе натомість вони опинилися в освітленій місяцем, що пробивався через вітражне дахове скло, оранжереї з білими та червоними трояндами.

— Мама любила троянди, — прокоментував Майк, — тому батько й посадив їх тут, аби вона могла любуватися ними, не зриваючи бутони.

В позбавленій життєвої енергії тиші вони піднялися витонченими залізними сходами, що вели до маленького будиночка, схожого на іграшкову версію замку. Але Майк чомусь заметушився на порозі, довго вдивляючись в пітьму. Нарешті, опанувавши себе, він зайшов досередини, а відтак взявся запалювати всілякі свічки: у вигляді стопок книг, кедрових шишок, сніжного кому, статуеток людей чи тварин, трояндових бутонів, сердець, а також просто квадратних чи циліндричних форм. Деякі з них виявилися з дерев’яним гнітом, тому приємно потріскували, створюючи атмосферу біля вогнища.

Це, найпевніше, була бібліотека: вздовж стін тягнулися стелажі з корінцями товстих книг у шкіряних чи тканинних палітурках. Діана, яка зроду-віку не бачила такі старовинні примірники, вмить зацікавилася — навмання вихопила першу-ліпшу книгу, неспішно провела по золотому тисненню…

— Потім в тебе буде вдосталь часу на читання, а зараз… — Майк махнув рукою на білосніжний, з густим ворсом, килим і сам усівся.

Діана теж опустилася навпроти, обпершись на подушку.

— Якась дивна у вас зала для переговорів… — пошепки висловилася вона.

— Це радше місце для дружніх посиденьок, — здвигнув плечима Майк. — Колись тут було дуже навіть весело: наші батьки частенько тут проводили свої вечори, планували майбутнє та й просто відпочивали.

Від сих слів Діані неприємно шкрябнуло на душі.

— Нечесно! — зіскочило з її вуст. — Ти все пам’ятаєш про батьків, а я ж нічого… — остаточно повісила носа вона.

Несподівано Майк всміхнувся — і на його щоках зблиснули ледь помітні ямки.

— Твоя мама завжди замовляла гарячий шоколад. А ще… — Майк на мить принишк. Продовжив дивним басистим тоном: — Твої батьки, Агап та Маріам, любили сидіти там, де ти зараз, і були ще тими котенятками: вічно обіймалися й, нікого не соромлячись, пристрасно… цілувалися.

Діана густо почервоніла, несвідомо уявивши цю картину. Чимдуж ніяковіючи, вона заправила неслухняний локон за вухо. Майк не витримав і теж відвів погляд.

Залягла обтяжлива тиша. Та раптом настінний годинник пробив удари — їх Діана нарахувала дев’ять. Бабуся, либонь, місця собі не знаходила, а телефон, як на зло, повністю розрядився.

— Можна тебе про дещо попросити? — нарешті осмілилася звернутись вона.

Майк ошелешено поморщився.

— Дивлячись, якого роду прохання.

— Не позичиш мобілку?

— Нащо тобі мій телефон? — трохи повагавшись, запитав він. — Хочеш видалити свої фотки? — І, не дочекавшись відповіді, затараторив: — Не парся, мені твої фотки не треба. Можу хоч зараз їх переслати й видалити.

— Це було б, звісно, непогано, але я про інше… Хочу бабусю попередити, що буду пізно.

— Зоряну? — уточнив Майк, передаючи розблокований пристрій. Діана напружено кивнула, вкотре дивуючись його усвідомленості.

Поки Діана розмовляла з бабусею, Майк делікатно відійшов вбік, розглядаючи книжкові стелажі. Їй довелося збрехати, що вона у Вікторії. Ну не говорити ж, що поруч із хлопцем, якого знає всього нічого, в невідомій частині міста та ще й у кімнаті з інтимною обстановкою! Діана як подумала про це в такому ключі, враз відчула легке запаморочення. Але дороги назад вже не було.

Коли Майк знайшов фоліант із пошарпаними сторінками, Діана вже завершила виклик.

— Чесно кажучи, ти мене дуже ошелешила, — пронизавши її довгим похмурим поглядом, повідомив Майк. — Це могло статися тільки в паралельній реальності. Ну, що ти все забула… Тому, якщо ти так пожартувала, краще зізнайся зараз.

— Якби ж то це були жарти… Я взагалі нічого втямити не можу… — боляче прикусила щоку Діана.

Спантеличившись, Майк потер чоло.

— Добре. Ти дійсно не схожа на ту, що все пам’ятає, інакше б… — затнувшись, глибоко видихнув він, немов намагався прогнати думки, що раптом напосіли. Далі поклав між ними книгу й підсунув масляний світильник. — Ну що ж, тоді почнімо з азів, з історії. Я так розумію, ти в цьому також не в курсі.

— В історії нашої країни я розбираюся, — пробелькотіла Діана, дивлячись на палітурку з золотим тисненням: «Історія Пір року. Короткий огляд».

— Я не про історію зі шкільних підручників, балда. — Його очі спалахнули лихим вогнем. — Взагалі, забудь все, що тобі відомо про наш всесвіт, тому що паралельно з ним творилася зовсім інша реальність, — розпочав Майк, пережовуючи слова. — Поряд із земною цивілізацією розвивалася інша — цивілізація Пір року. Вона складається з п’яти племен, які, за легендами, споконвіку жили відсторонено від звичайних людей.

— О! То ви, виходить, незвичайні? — вшпигнула Діана, не стримавшись.

— Не «ви», а «ми». Ти також належиш до нашого світу. І до того ж граєш у ньому далеко не останню роль.

Діана вже здогадувалася про це, але грати в якусь там таємничу роль в неї не було жодного бажання.

— То чим ми відрізняємося… гм… від звичайних людей?

— Та майже нічим. — Майк пропустив повз вуха її скептицизм. — Хіба що ми мов відфотошоплені, живемо довше й не хворіємо. Впевнений, хоч яка болячка вирувала навкруги, вона тебе оминала семимильними кроками.

А й справді, Діана ніколи не хворіла — все списувала на міцний імунітет, та й годі. І до чого тут ця «супергероїка»?

— Довше живемо — це наскільки? — жваво поцікавилася вона.

— На дві-три сотні років.

— І ніхто зі звичайних людей не помітив, що серед них живуть такі незвичайні Пори року, чи хто ви там?

— Ну, по-перше, ми майже не висовуємося. Особливо в дорослому віці. А якщо й висовуємося, то не заводимо зі звичайними людьми близьких стосунків. Це не заборонено, але який сенс, якщо ми все одно проживемо довше?

— Окей, — зіщулилася обмірковуючи Діана. — А по-друге?

— А по-друге, людська влада знає про наше існування, але Судді заключили з ними договір на взаємовигідних умовах.

— І яких це таких умовах? — Знаючи, як працюють ЗМІ, що можуть з будь-якої незначної новини зробити сенсацію, Діані насилу вірилося, що ті ще ні разу й словом не обмовилися про ці загадкові Пори року. Нонсенс якийсь!

— А про це ти дізнаєшся набагато пізніше, — грубо відрубав Майк. — Звісно, якщо доживеш, з такою-то уважністю… Інше питання, — повів далі він, геть не зважаючи на її видовжене від обурення лице, — чим ми відрізняємося між собою? Пори року — це ж умовне поняття, яке чітко розділяє п’ять племен по зовнішнім та внутрішнім рисам. От я, наприклад, належу до Зимнього роду.

— Гаразд, — недовірливо протягнула Діана. Поки що ця історія сприймалася нею як цікавезна казочка на ніч, не більше. Але якщо на мить припустити, що це можливо, то… — Денис тоді Літній? — Майк ствердно кивнув. — А Літні не повинні бути, ну… теплими, як сонечко?

— Завжди є місце виняткам, — поблажливо блимнув той. — Це як гроза влітку чи засуха, чи повінь.

— Ві тоді також Літо?

— Ві? — чомусь напружився Майк.

— Сестра Дена, — наїжачившись, уточнила Діана. — Якщо це спадкове, то вона також повинна бути…

— Ні, — перебив її той. — Вона звичайна. — Випереджаючи Діанине заперечення, Майк мовив, наче відрізав: — Ден усиновлений.

— Як це? — миттю заціпеніла Діана, позаяк вперше про це чула.

— Ти не знаєш, що таке «усиновлений»? — єхидно гмикнув він.

— Та знаю я! Просто це… несподівано.

Майк зітхнув і затарахкотів, вочевидь, бажаючи якнайшвидше закінчити почате:

— Мей — Весняна, Даф, якщо ти її знаєш, — Осіння, а Руслан той — Єдиний.

— І в нашій школі багато таких?

— Де там! Просто дехто з нас вирішує навчатися й за людською програмою, щоб не відставати в земному прогресі абощо.

— А Єдині — це типу дивергенти? — глузливо звузила очі вона.

— Якщо ти маєш на увазі об’єднання рис усіх Пір року, то тут спірний момент, — натягнуто відповів Майк, явно не збагнувши відсилання. — Ваш рід, як гласить історія, з’явився водночас з іншими. Але хтось колись в давнину, видно, не зміг додати вас до однієї з чотирьох систем, бо зовнішність у вас абсолютно рандомна. Однак є кілька спільних рис: Єдині не можуть засмагнути на сонці, а температура тіла як у звичайних людей — 36,6 градусів.

Відповідаючи на німе запитання Діани, Майк гарячково випалив:

— Так, я холодніший за тебе. Моя температура тіла 34,6 градусів. У Весняних же — 36, у Літніх — 37, а в Осінніх — 35,6 відповідно. Ось… До того ж Єдиних зазвичай вирізняє стриманість, якої тобі, Діано, бракує. Це не мій родовід треба було перевіряти, а твій, — раптом додав він, гидливо скривившись.

— Хтось сумнівався в тому, що ти справжній Зимній? — завмираючи, висловила припущення Діана.

— Бачиш… — Він зненацька нахилився до неї й судорожно зашепотів: — Я народився з ось цим шрамом в обрисі серця, а це особлива прикмета Єдиних. Тільки у вас є такі родимки. У тебе ж вона на правому плечі. — Діана аж здригнулася від такого точного попадання в ціль. — Тому не мене потрібно було перевіряти, а тебе. Пам’ятаю, твоя мама також була з дивацтвами, — вишкірився Майк, відхиляючись. — Але ваш рід дуже древній, особливо твого тата, тому до тебе не прискіпувалися.

— А чому нас взагалі перевіряли? — неприродно випросталася Діана. Від невловимого передчуття, що вона стоїть на порозі важливого відкриття, їй аж морозом сипонуло по шкірі.

— Тому що… — Майк втомлено зімкнув повіки, нервово покусуючи губи.

— Тому що «що»? — мало не згораючи від нетерпіння, допитувала Діана.

Майк різко відкрив фоліант десь посередині — на пожовтілому аркуші рукою невідомого майстра була виведена вражаюча сцена: нищівний вогонь, який спопеляв хатини, та люди з мечами.

— Колись ми самі себе ледь не знищили, — перейшов на шепіт Майк. — Пори року ніяк не могли вирішити, хто сильніший, чи ба, красивіший. Війна тривала не одне століття. В результаті нас залишився мізер. Та й нині нас мов крапля в морі серед звичайних людей. Але не суть…

Він зітхнув, перегорнувши сторінку. На наступній ілюстрації кружкома скупчилися люди в чорних довгих мантіях. Позаду них виднівся на підвищенні оздоблений золотом трон.

— Це, — Майк ткнув на картинку, — Судді. Їх обрали шляхом жеребкування ті, хто вижив, — по п’ять Суддів з кожного племені. Всього двадцять п’ять. Довго засідаючи біля круглого столу, вони кінець кінцем оголосили: Пори року правитимуть по черзі. Раз у двадцять років проводитиметься жеребкування й обиратиметься король чи королева, щоб нікому не було образливо. Але це стосується тільки перших вісімдесяти років, коли правлять Весняні, Літні, Осінні та Зимні відповідно.

— А з Єдиними що? — Діана слухала, роззявивши рота.

— Я б на місці Суддів Єдиним взагалі заборонив би наближатися до корони, — миттю дошкулив Майк.

— І що ж з ними не так? — збурилася вона.

— Все з вами не так. З вами пов’язано дуже багато таємниць, які досі не розгадані. Наприклад, хто розпалив вогнище конфлікту? Мені здається, це були саме Єдині… Але правди ми вже не дізнаємося.

— Коли здається… — запнулася Діана, впіймавши лютий погляд Майка. Та все ж, тамуючи несподіваний спалах гніву, вона запитала: — То що з Єдиними там? Поза бортом залишилися?

— Якби ж то... Судді вирішили, що Єдині закриватимуть цикл правління. Але є одна заковика. Вибиратимуть тільки королеву. Плюс до всього, вибиратимуть її задовго до початку правління — за двадцять років, із немовлят. Либонь, щоб правильно вас виховати. — Кутик його вуст іронічно сіпнувся. — На додачу, лише в Єдиних є особистий охоронець з племені Зими, обраний водночас із майбутньою принцесою.

Від цієї оповіді в Діани щось противне дряпнуло між лопатками.

— Така увага до Єдиних… — тільки й пробелькотіла вона.

— І недарма, — красномовно заявив Майк. — Судді розуміли, що останні роки циклу дуже вразливі. Цілком може виникнути небезпека, здатна зламати систему. А принцеса, чи то пак, королева Єдина — дуже цінний гравець. Тому її слід всіляко оберігати.

— Чи стежити за нею… — вихопилося з Діани. Майка наче громом пришибло — таким приголомшеним він виглядав. Невже не розмірковував про це в такому ключі? В думці пирхнувши, вона ледве чутно прошелестіла: — Гаразд, навіть якщо ця вся історія правдива, до чого тут я?

— А ти розкинь мізками, — роздратовано схрестив руки на грудях Майк.

Від внутрішнього напруження Діана вся аж заціпеніла. Він же ж не хоче сказати, що вона…

Зненацька Діана гучно розреготалася.

— Ти чого? — зиркнув на неї Майк, мов на несповна розуму.

— Я — та сама принцеса? — проказала Діана, борючись із гортанним сміхом. — А ти типу мій охоронець? Ха-ха… Що за маячня?! — раптом гримнула вона, зірвавшись на ноги. Від хвилювання їй аж в голові запаморочилося — Діана поточилася, вхопившись за книжкову полицю.

— Це щира правда, — тихо, але твердо мовив Майк, піднявшись слідом.

— Ми живемо в двадцять першому столітті, де королівства з твоїх балачок вже давно в минулому, а на карті чітко окреслені кордони держав! Якого біса ти мені зараз казки за чисту монету видаєш, а?!

— Казки, кажеш?.. — На його обличчі застиг пригнічений вираз. Він продовжив стишено та розпачливо, всякчас збиваючись: — Мої батьки через такі казочки… життя втратили… Захищаючи тебе, до речі!..

Цієї миті Діана почувалася так, ніби її з усієї сили штурхонули в бездонну похмуру прірву.

— Що ти… маєш на увазі?.. — Мимовіль її голос затремтів.

— А те і маю! Мої батьки загинули через тебе. Твоє існування… — Майк зробив декілька важких ковтків повітря. — Твої батьки скоїли величезну помилку, вирішивши познайомити нас, порушуючи правила. Ми мали дізнатися про існування одне одного десь у нашому віці, а натомість… Ми знайомі з самих пелюшок. Маріам та Агап вирішили так, керуючись декількома важливими факторами. Але… Можливо, якби ми не були б з тобою знайомі… Можливо, тоді мої батьки були б живі!.. — з болем завершив він.

Запанувала безпросвітна тиша.

— Тому ти мене й ненавидиш? — нарешті вичавила Діана.

Майк спершу заціпенів, а потім глипнув на неї так, ніби вперше побачив.

— Думаю, це питання не потребує відповіді, — зрештою процідив він. А відтак ступив ближче і, не спускаючи дивного погляду, зашепотів: — Свої почуття я залишу при собі. Тобі не зашкоджу. За це навіть не переживай. — Він раптом обережно стиснув їй лікті. — В мене є завдання: зробити час твого правління максимально комфортним. Саме цим я і збираюся зайнятись. Але, як завжди, є декілька «але»… — Його очі потемнішали, перетворившись на синю кригу.

— Одним із цих «але» є Темний Лорд? — здогадалася Діана. Майк кивнув, ще міцніше стиснувши лікті.

— Вперше про нього ми почули три століття тому. В різних кутках Імперії Пір року почали знаходити загадкові послання з загрозами, а в самому Королівстві — написи з крові на вікнах чи дзеркалах. Але Судді чомусь вирішили включити режим очікування. Може, здалося? Може, пронесе? — досадливо цокнув він.

— Прокрастинатори…

Його вуста витягнулись у страдницькій посмішці.

— Якби я жив у той час, на місці точно не сидів би. Пішов би по свіжим слідам! Але... Мене тоді не було на світі, а дорогоцінний час згаяно — Темний Лорд заліг на дно. Адже всі палали надією: може, він помер? Ха, дідька лисого! — Майк перевів подих. — Як ти розумієш, нещодавно він знову вигулькнув. Невдовзі після нашого народження почали з'являтися ті самі погрози, написані кров'ю. Одначе цього разу Темний Лорд не обмежився лишень пустими балачками... Спершу він втілив свої погрози в життя з моїми батьками, а потім — з твоїми.

Від почутого Діанина кров бурхнула в ноги, серце немов розрізали на дрібні шматочки, і в грудях поселилося задушливе безнадійне почуття.

— Це… неправда… — самими вустами пробелькотіла вона.

— А що тоді правда? — Його очі запалисто блиснули. — Твоя версія: як загинули твої батьки?

— В автомобільній катастрофі… — геть розгубилася Діана.

Вочевидь, Майк відчув її стан, тому що став заспокійливо гладити їй руки — від плечей аж до ліктів, — посилено думаючи про щось своє.

— Розумієш, у чім річ… — нарешті мовив він. — Ти не могла просто так все взяти й забути. Просто не могла! Ми відрізняємося від людей ще й тим, що все добряче пам’ятаємо. Особливо емоційну сферу. Ти це могла помітити по своїх снах. Ми їх не забуваємо після пробудження, пам’ятаємо до дрібниць. Тому… Ти не могла нічого забути. Це проти нашої сутності! Таке відчуття, ніби тебе чимось нака… — вибалушив очі він — …чали… — Майк швидко похитав головою, проганяючи раптовий здогад, і запитав, дивлячись Діані прямо у вічі: — Ти випадково нічого не приймаєш на регулярній основі під соусом вітамінчиків чи чогось такого?

— Та ні…

— Погано… Це все дуже погано. Чорт!

Майк здавлено застогнав, відступаючи. Дещицю простояв незворушно, а відтак став похапцем тушити всі свічки: ймовірно, щоб не турбувати Мей зайвою працею.

Діана й не помітила — настільки розхитаною та донезмоги розбитою вона була, — як Майк відчинив непримітні на перший позір двері. В оранжерею прожогом ввірвався шум вітру та вогкий запах — бути дощу.

Незабаром Діана відчула щось прохолодне на плечах. Це Майк накинув на неї своє пальто.

— Зараз воно тобі більш потрібне, ніж мені, а то ще помреш завчасно від холоду, — пробурчав він, дивлячись кудись вбік.

— Дякую… — зронила вона, повністю закутуючись в пальто. Миттєво стало тепліше. Воно ще пахло приємним цитрусовим ароматом, змішаним із корицею. Так дивно…

— Діано, — озвався Майк через декілька кроків у бік її будинку. — Дуже прошу: не зроби жертву моїх батьків марною.