Раді Вас бачити!

— Вітаю у святая святих, — переступивши поріг кімнати, з іскорками в очах заявив Макс.

Діана не змогла стримати здивованого й водночас захопленого вигуку, позаяк очікувала, що Майк поселить її серед темнючих голих стін, а натомість… Кімната перевершила всі її сподівання.

Тут було багато сонця.

Наперекір бурі за мурами Крижаного замку стіни кімнати випромінювали тепло та затишок, а все завдяки приємному золотистому кольорові. Окрім цього, кожна деталь інтер’єру була ретельно кимось продумана, наче хтось підбирав речі з думкою про майбутнього мешканця.

Зі стелі звисала кришталева люстра з сотнями вогниками у витіюватих свічницях, по всіх кутках стояли високі бронзові свічники на ніжках у формі трояндових пелюстків, і на стінах де-не-де розміщувалися бронзові канделябри з чашами-квітками. Обіч вікна з рожево-бежевими шторами, гаптованими золотистими серцями, простягалося широке ліжко, застелене ніжним ліловим атласним покривалом, а над ліжком спадав балдахін із майже прозорого невагомого мережива. Недалеко знаходився туалетний різьблений столик із невеликим дзеркалом в овальній, покритій позолотою рамі. На ньому Діана помітила старовинні гребінці різних форм, що скидалися на мамині, які залишилися в проданому сільському будинку. Тужливі спогади негайно проникли в саму душу, що аж очі затуманилися слізьми.

Аби відвернутися, Діана закружляла круг себе зором. Її погляд зачепився за дзеркало людського зросту, обрамлене мерехтливим червоним коштовним камінням, рубінами, яке трималося на ніжках із золотих трояндових пелюстків. Уважно вгледівшись у своє відображення, Діана з подивом виявила, що в ній щось змінилося. Погляд... Він став впевненішим, і в очах з’явився дивний гарячковий блиск. «Недарма кажуть, нові обставили загартовують дух», — подумки тоскно підсумувала вона.

Вздовж протилежної до вікна стіни вишикувалися полиці, вщент заповнені книгами на будь-який смак як у шкіряних, так і в твердих палітурках, сучасних. Серед такого різноманіття Діана виявила корінці, назви яких написані невідомою мовою, якою, цілком можливо, колись вона володіла.

Знайшовши вільне місце, Діана заледве впихнула туди подаровану Любомиром книгу, про себе постановивши вже ввечері обов’язково приступити до її студіювання й постаратися віднайди якомога більше прихованих сенсів, — і охнула, побачивши свою улюблену дитячу книгу з казками. Боячись прогнати дивне тепло, що щемом огорнуло огруддя, Діана обережно зняла її з полиці, а коли розгорнула, охнула ще дужче.

Форзац містив напис.

Моєму Апельсинчику від Діани.

Разом назавжди.

♡♡♡

В очах знову неприємно засвербіло, а горло стислося у вузлі з гіркоти та печалі.

Діана не пам’ятала, коли писала ці слова. Не пам’ятала своїх думок та почуттів тієї миті, коли дитячою рукою виводила літери. Одначе всім єством чула: вона любила людину, якій присвячувала напис.

Злякавшись цього усвідомлення, Діана хутко пошпурила книгу назад. Майк має рацію: привиди минулого слід залишити в минулому. Але…

Чому він повернув їй подаровану книгу? Це виглядало наче мовчазний ляпас: мовляв, для мене ці слова вже нічого не значать, відпусти минуле і живи теперішнім. Та заковика в тім, що Діана не хотіла нічого відпускати, ба більше, хотіла тонути в примарах минувшини. Згадати все до найдрібніших деталей. Хай навіть це знаменує дикий біль, бо так, як було, вже ніколи не буде… — вона хотіла це пережити.

Вона хотіла зберегти спогади про того, кого називала своїм Апельсинчиком.

От би дія Антиспогаду якомога швидше розвіялася!

Поки Діана віддавалася роздумам, Макс, склавши руки на грудях, уважно слідкував за її діями.

— Тобі не подобається? — Либонь, він вловив її замішання, але розтлумачив його по-своєму.

— Чому ж? Подобається. Тут досить гарно. — Діана постаралася зобразити подобу усмішки, одначе вийшло кисло. Щоби приховати хвилювання, вона підійшла до каміна, в якому спокійно тріскотіло багаття, розсіюючи химерні контури на білосніжний пухнастий килим. Напевно, тут комфортно читатиметься з гарячим напоєм.

— Зараз трохи прохолодно, — слідкуючи за нею, незвично напружено протягнув Макс, — але через годинку-другу має потеплішати.

Діана звернула увагу на фортепіано зліва від каміна.

— Я не вмію грати на фортепіано… — розгублено прошепотіла вона.

— Можливо, колись вміла. А може, Майк влаштовуватиме тобі концерти, — намагався віджартуватись Макс, проте якось мляво. По його ясному обличчі блукали тіні, буцімто він з осторогою ставився до Діани, щосекунди очікуючи підступу. І де той добродушний веселун, який радів зустрічі з нею?

Мимовіль відвівши погляд, Діана обернулася до двох м’яких крісел поблизу вікна, обшитих кремовою тканиною букле, що нагадувала шерсть вівці, де виявила розписаний акуратною каліграфією з хитросплетеними завитками клаптик цупкого паперу. Від прочитаного її серце завмерло, а потім ледве не роздерлося по шматках.

Сонце, звідсіль відкривається шикарний вид на світанок.

Перевірено!

Апельсинчик.

Причому першу букву закреслили, неначе вагалися, чи звертатися так тепло, а потім взяли й передумали.

— Майк… — не чуючи власного голосу, вбито зронила Діана. І, чимдуж покриваючись сиротами, незграбно осіла на крісло. Це ж треба так… Зненацька виникло стійке нав’язливе відчуття, нібито він думав про неї щомиті. Й ніколи не забував. А ще це «сонце»…

Мало їй цього несподіваного відкриття, як вона виявила збоку від себе, прямо на підлозі, кришталеву вазу з… червоними пишними трояндами.

— Ох… — Й говорити нема що, від Майка Діана такого жесту аж ніяк не чекала. Видно, не лише вона одна.

— Сам шокований. — Макс сперся на підвіконня, недовірливо глипаючи на троянди, а опісля перевів уважний погляд на Діану. — Майк нікому ніколи не дарував квіти. Навіть Дафні. Звісно, можливо, це така традиція — зустрічати Єдину-принцесу трояндами. Але я про таку не чув. І це все, до біса, дивно! — Немов присоромившись того, що його голос зірвався на крик, Макс подивився вбік.

— Дійсно, дивно… — Діана несамохіть всміхнулася, відчуваючи, як щоки заливаються рум’янцем. Попри нереалістичну казковість ситуації її немов теплою ковдрою вкрили. Майк — колючий Майк, цей нестерпний хлопчисько, — залишив їй троянди. Ну не дивак же?

— Не зрозумій мене неправильно, — першим порушив зніяковілу тишу Макс, — особисто проти тебе я нічого не маю, ти ніби прикольна дівчина, але наші легенди про Єдиних…

— Якщо ти маєш на увазі ту частину про смерть охоронця від рук королеви — то це не про мене! — занадто палко вигукнула Діана. — Будь певен, я цього не зроблю.

— Безсумнівно, — всміхнувся Макс, що аж бісики в очах застрибали, а втім, вони миттю й погасли. — Майк — мій друг, і я безмежно радий, що він починає хоч і потроху, але вибиратися з того лайна, в якому з головою погруз впродовж останніх десяти років.

— Все було аж так погано?..

Макс спохмурнів. Наморщив чоло, прикусив губу.

— Якщо ти гадаєш, що нині він темніший найчорнішої хмари, то глибоко помиляєшся. Уяви картину, стократ гіршу. — Макс із сумом похитав головою. — Спершу він пережив смерть батьків, а потім і зраду найкращого друга. Тут будь-хто зламається! — Макс тяжко зітхнув і вкотре відвів погляд. — Майк нікого до себе не підпускає, Діано, нікого. Мені довелося довго продиратися через стіну недовіри, але я так повністю крізь неї й не пробрався. Я ж бо Літній, а від Літнього Майк вже одного разу обпікся, — гірко завершив він.

— Це від Дена, так? — обережно запитала Діана.

— Угу.

— Що саме Ден йому зробив? — В передчутті жахливої правди в неї всередині все стислося. Одначе Макс лиш зміряв її гострим поглядом:

— Це особисте. Цікаво інше… Ти ж для нього не просто абстрактна принцеса, яку він має охороняти, еге ж? Не просто робота, чи не так? Ви були знайомі. Саме тому Майк до тебе так, не побоюсь цього слова, трепетно ставиться. Це все пояснює. А до мене це тільки сьогодні дійшло! — Макс розчаровано гмикнув і раптом заявив: — Уявляєш, Майк власноруч умебльовував цю кімнату. Навіть стіни сам фарбував.

Від нежданого одкровення душа Діанина пройнялася глибоким зворушенням. Підозри підтвердилися й зазвучали рефреном:

Майк ніколи її не забував.

Майк ніколи її не забував.

Майк ніколи її не забував.

Макс нервово почухав потилицю.

— Майк мене приб’є, звісно, що я це ляпнув, але мені здається, ти маєш знати. Сам-бо він ніколи не зізнається. Гордий! — Зненацька Макс понизив голос: — А я все думав, куди він ті речі скуповує… Час від часу спостерігав же ж наступну картину: Майк уважненько так розглядає якусь річ, наприклад, цю лампу, — кивок на масляний світильник побіч, — і його обличчя враз набувало дивного виразу… замріяного чи що. Але в його кімнаті я ніколи придбаних речей не бачив. Тільки потім, коли він попросив мене дещо придбати, я второпав, що він все добро СЮДИ-то звозить! — Макс кинув на ошелешену Діану довгий погляд. — Тепер до мене, тугодума, нарешті дійшло: Майк знав тебе раніше, тому так запарився над твоєю кімнатою. Міг же ж запросто когось найняти, а ні, все зробив власноруч. — І прошепотів так тихо, що Діана ледве його розчула: — Тепер зрозуміло, чому він так реагував на ті розмови про тебе...

— Які розмови? Як реагував? — негайно зажадала подробиць вона.

Макс доволі довго дивився на неї, ніби роздумував, чи Діана дійсно достойна втаємничення. Врешті-решт він зважився, розжовуючи слова:

— Майк ніколи про тебе не заговорював першим. Це завжди робили інші, щоправда, в теорії. Ти ж жива легенда! Всім-бо цікаво, кого ж таки обрали на роль майбутньої королеви, яка вона, ця таємнича принцеса… Але далеко не всі розмови були в привабливому світлі. Їх деталі переповідати не буду, боюсь, твої вуха пов’януть. Скажу лишень одне: ляпали язиками здебільшого Зимні, а вони одними словами не обмежуються. — Макс непомітно здригнувся й повів далі: — Майк ні разу не брав участі в пащекуваннях. Вислуховував мовчки. Але по його поглядові я розумів: відплата буде.

— Відплата?! — прикрила долонею рота Діана. Нові грані особистості Майка продовжували вражати й водночас заганяти в стан ступору.

— Відплата, — закинув ногу на ногу Макс. — Не переживай, все було чесно, з-за рогу ніхто не вискакував.

Діана пильно вп’ялася в нього, очікуючи продовження. І Макс не забарився:

— Зимні мають давню традицію. Тут, в Кригожарі, кожного місяця заведено влаштовувати поєдинки, перший раунд яких добровільно-примусовий. Майк завжди викликався добровольцем. Й оскільки він переважно перемагав, йому дозволялося вибирати собі супротивника. Вгадай, кого він обирав? — Макс замовк. Його очі небезпечно звузилися, а вуста стислися в одну тонку лінію. Після недовгої павзи він злісно продовжив: — Відплата була вкрай жорстокою, адже в митях помсти Майк завше цілиться акурат біля серця. Його вороги потім дуже довго рани зализують, місяцями жити нормально не можуть. Хоча такі, як вони, звісно, не мають почуття провини… Тому деяких доводилося повторно віддухопелювати мало не до півсмерті. — Макс перевів подих. — Зрештою, до всіх дійшло, що це система. Патякати стали менше, а за Майком навіки закріпилася кличка «псих», якою його щедро нагородив Ден.

Між ними запало мовчання. Раптова новина нещадно тисла груди. Безумовно, будь-якій дівчині приємно, коли за неї заступаються, одначе не цього разу. Чим Майк думав взагалі?! А раптом він постраждав би?.. А раптом проти нього теж організували би помсту? І вже не на «полі бою», а з-за рогу!

— Вважаєш, це жорстоко? — стиха озвався Макс.

— Ні, я… — Діана тяжко видихнула й затараторила: — Чорт, так, це жорстоко, а як інакше? Але це ж Майк. Я вже встигла збагнути, що іноді він діє імпульсивно та…

— Це далеко не імпульсивне рішення, Діано, — різко урвав її Макс. — Він діяв холоднокровно, зваживши всі за і проти. Знав, що обійдеться без покарання, бо відплата же здійснювалася за всіма правилами бою, а напасти опісля на нього ніхто не посмів би. Де? В Кригожарі? — пхинькнув Макс. — На чужій території нападати не можна. — Він стенув плечима, наче ремарка само собою зрозуміла, й промовисто підсумував: — Я поділився цим не просто так. В тебе сильний захисник, який всіх за тебе порве. Який стоятиме за тебе горою. На якого ти можеш цілком та повністю покластися. І довіряти теж. Кому ж іще? — Макс зненацька змовницьки підморгнув і нарешті щиро всміхнувся, розслабившись. — Мені так само можеш довіряти, допоможу, чим зможу, в біді не залишу — це точняк.

Діана також всміхнулася, про себе подумавши, що пізніше обов’язково влаштує Майкові гнівну тираду. Так, він — її охоронець, але який толк від охоронця, якщо його приб’ють на законному поєдинку, бо той, бачте, не зміг стриматися й вирішив помститися за бридкі словечка в бік принцеси?! Про подвійне дно його спалахів люті Діана вирішила не задумуватися.

— Добре, — рвучко відштовхнувся від підвіконня Макс, — переходьмо до діла, а то щось ми геть забалакалися. Я ж мав тобі одну цікавезну штуку показати, а замість цього кісточки Майкові перетираю.

Він втомлено засміявся й підсунув зі столу поближче якусь прямокутну річ на підставці. Проявивши цікавість, Діана потяглася її роздивлятись.

— Планшет? — іронічно вигнула брови вона.

— Лист-шет, — напористо виправив Макс. — Незамінна річ в Кригожарі. Але ти права, — пом’якшився він, — за прототип ми взяли планшет.

— Тобто ви вкрали ідею в звичайних смертних? — Діана раптово для самої себе розреготалася.

— Не вкрали, а позичили, — з певною напругою в голосі відповів Макс.

— А це не те саме?

— Дідько, а ти точно Єдина? — щиро вразився той, а Діана насупилася, розсудивши, що мовчатиме як риба, і всередині все побагровіло від негативних емоцій: невже Єдині повинні будь-яку інформацію приймати сліпо, зайвих питань не ставлячи? От справді? — Ей, я просто пожартував. Ти чого? — Макс збентежено нахилився до неї.

— Нічого, — скувала язика Діана. — Нумо показуй, без чого тут мені гаплик настане.

— Лади. — Все ще косо зиркаючи, Макс двічі клацнув по екрану — лист-шет засвітився, презентуючи заставку, яку Діана подумки назвала «Зоряне небо». — Ти дійсно маєш рацію, лист-шет за функціоналом схожий на планшет з обмеженими можливостями. Наприклад, тут є чат, але переписуватися можна тільки з мешканцями Кригожару. Ось, дивися.

Макс вибрав іконку з трьома крапочками — розгорнувся список імен з аватарками та без, де першим значився Майк. Власне, Макс натиснув на його зображення — чорно-білу портретну фотографію.

— Пам’ятаю, — без тіні усмішки мовив він, — як була зроблена ця фотка. Рік тому. На ось цей фотик, — Макс вказав на фотоапарат, що ховався за шторою, — Майків, причому це його улюблений фотик, січеш? — Він недовірливо пройшовся зором по Діані. — Ти хто для нього така, чорт побери?! Майк мені нічого про тебе не говорив. Хоча він про дівчат взагалі мало говорив… Не любить цю тему. Може, й правильно, що не розповідав. Лади, забудь, я не зі зла, — примирливо затарахкотів він.

Незважаючи на образу, Діана постаралася накинути на себе безтурботний вид та загладити гострі кути.

— Окей, — повернулася до лист-шету вона. — Значить, через цю штуку можна пересилати повідомлення?

— Агась. — Макс ледь помітно всміхнувся, явно бувши радим змінити тему. — Функціонал дуже схожий на планшет, тому, думаю, ти швидко розберешся. — Він провів по волоссю, щось пригадуючи. — А, окрім всього, тут ще є доступ до бібліотеки. Можеш вибрати будь-яку доступну книгу, не вилазячи з кімнати.

— О, тобто це ще й читалка? — весело додала солі Діана.

— Точняк. Упс, мало не забувся: під екраном знаходяться частинки небесної сталі впереміш із сонячною батареєю. Схожа технологія, як і в машині, ага. Тому, щоби бобик не здох, треба коли-не-коли повертати лист-шет екраном до вікна, угу... В принципі, на цьому функціонал лист-шета міг би завершитися.

— Не густо.

Максові очі хитро спалахнули:

— Не густо. Але за допомогою твого лист-шета (ясна річ, не без мого скромного «шаманства»), можна зв’язатися з будь-ким, в кого є інтернет, — гордо випнув груди він.

Діана вчасно прикусила язика, щоб із сарказмом не вигукнути: «Оце так здивував!». Скоріш за все, у світі Пір року інтернет щось із розряду диковинки.

— Щоправда, для цього потрібно було «зламати» Ілона Маска… — винувато докинув Макс.

— Чого?! — вирячилася Діана.

— Я незаконно підключився до одного зі «Старлінків», от що! — весело пояснив він. — Треба було діяти швидко. Часу на вкладання угоди не було. — Макс знизав плечима, мовляв, що поробиш, в житті всяке буває.

Діана нервово захихотіла:

— Ну ти даєш! І я можу от прямо зараз зв’язатися з… бабусею, наприклад? — Вони розпрощалися на напруженій ноті, і це необхідно просто-таки терміново виправляти.

— Без питань! — Макс декілька разів провів по екрану. — Так-с, Діанко, вводь номер чи нікнейм, а програмка сама перенаправить з того боку на потрібний месенджер. — І він відступив до вікна, ввічливо розвернувшись.

Дедалі більше хвилюючись, Діана набрала потрібні цифри, проте бабуся так і не прийняла виклик. Дивно... Можливо, щось трапилося? Відганяючи нав’язливу паніку, Діана набрала ще раз, а потім ще та ще... — безуспішно.

— Може, — спробував заспокоїти її Макс, — бабуся вийшла за продуктами чи, на худий кінець, звук вирубила?

Діана спантеличено хитнула головою.

— На бабусю не схоже…

Згодом, трохи подумавши, вона вирішила подзвонити Вікторії. Можливо, та щось знає? До того ж і переконатися, що з подругою все гаразд, теж не завадило б.

Після тривожних трьох гудків Вікторія нарешті-таки відповіла. І тут на Діану чекала низка приголомшливих відкриттів.

Відкриття перше: лист-шет працює ще й як відеозв’язок.

Відкриття друге: виклик прийняла не Вікторія, а Денис.

Відкриття третє: Денис, весь закутаний в хутряний товстий светр та ковдру, сидячи на дивані, що у вітальні, помітно тремтів, його завжди ідеально укладене волосся виглядало до непристойності розпатланим, а очі підозріло блищали, ніби йому не здоровилось.

— Якого біса? — зойкнула Діана, гостро відчувши дежавю: сьогоднішній ранок починався схоже.

— І я теж тебе радий бачити, крихітко. — Всупереч своїм словам Денис скривився, немов від болю. — Убав трішки ультразвук, будь ласка, а то башка й без тебе дико розколюється.

Діана підозріло зіщулилася.

— Ти під кайфом? — вражено прошипіла вона.

— Зовсім здуріла? — Денис рвучко підняв голову й знову скривився, лаючись під ніс. Відтак, приклавши до скронь лід, чітко вимовив: — Я ніколи не приймав заборонених препаратів, втямила?

— Аякже! — на повний голос пирхнув Макс. — Зате ти щедро любиш ділитися ними з іншими.

Денис зіжмурився:

— Хто це там?

Макс вийшов наперед так, щоб опинитися в об’єктиві камери.

— Впізнав? Чи те, чим ти там наковтався, мізки туманить, м-м-м?

— А-а, моя заміна! Приємно бачити, — злостиво посміхнувся Денис.

— Оригінал виявився бракованим, — не розгубився той.

— Дивись, аби тебе теж не забракували. — Денис пхекнув, і його знову перекосило. — Та дідько б його!

— Та що з тобою таке? — непідробно занепокоїлася Діана.

— Пігулочок наковтався, от що, — зіронізував той. І раптом загорланив: — Та як ти взагалі могла про мене таке подумати, а?!

— Та я вже не знаю, що про тебе думати! Виявляється, я тебе геть не знаю. Ти багато що приховував, взагалі-то.

— А ти? — вжалив її Денис звинувачувально. — Ти теж багато що приховувала. Нізащо не повірю, що ти ні разу в своєму житті не ранилася. Ну ж бо зізнайся, ти завжди знала, що незвичайна дівчинка. І приховала це від усіх, навіть від найкращої подруги.

Діані ніби під дих дали. Денис майстерно пройшовся по больовій точці, й навіть оком не моргнув.

— Бачу, — відгукнувся Макс, — ти геть не змінюєшся: все так само вишукуєш слабкі місця й тиснеш на них, кретин! — Він смачно сплюнув.

— Стули пельку! Не з заміною зараз розмовляю, — гримнув Денис. Потому лагідно звернувся до Діани: — Нумо розставмо всі крапки над і, сонце…

— Не називай мене так! — миттю спалахнула та.

Денис спантеличився:

— Як так?

— Не називай мене «сонце».

Попри те що його обличчя здивовано витягнулося, сперечатися він не став.

— Гаразд, як скажеш. — Денис відпив зі своєї улюбленої величезної чашки з написом «Краса — це жахіття» (цитата з зачитаної ним до дірок книги, «Таємної історії» Донни Тартт), причому його руки неабияк трусилися, і наче й не було нічого став прояснювати ситуацію: — Розумієш, я вирішив в шкурі Зимнього побувати. Для цього винайшов один препарат, але, бач, всі піддослідні мишки розбіглися, довелося на собі експериментувати… Одначе я трохи з дозою переборщив — і замість прогнозованих 34,6 температура мого тіла знизилася до 27. А це чималий скачок, крихітко, відчуття, наче зараз здохну, — страдницьки поморщився він.

— Та всі лиш зрадіють! — позлорадів Макс.

— Бути Зимнім — паршиво, — проігнорував його Денис. — Тепер ясно, чому Майк вічно вкутаний ходить — не тільки через те, що соромиться своїх шрамів.

— Шрамів? — враз отетеріла Діана. Хоча логічно: поєдинки без поранень — суцільний пшик…

Денис прожогом зацікавився: за звичаєм притиснув одну долоню до підборіддя та з лукавим виразом обличчя нахилився до пристрою.

— Шрамів, крихітко, шрамів. І як це він ще не похизувався, дивом дивуюсь?.. Хоча чого це я? Для нього ж будь-які нескромні жести — перетин межі, — гидливо скособочився він. А Діанині щоки притьмом зрадливо запалали: вона все ще відчувала на своїй спині приємне поколювання від Майкових доторків. Вони точно виходили за рамки пристойності.

Її шаріння не пройшло повз Дениса:

— Ти чого так розчервонілася, а? Невже Майк встиг зробити щось отаке, гм… розпусне? — мов спростовуючи саму таку можливість, вишкірився він.

— Нічого не встиг… — в’яло відбилася Діана.

— Отакої! — аніскілечки не повірив їй Денис. — Ти ба, невже наш маленький хлопчик виріс, га? Ну що ж, гра обіцяє бути цікавою. — В передчутті захопливих подій він облизав губи й раптом видав: — Так і знав, що його балачки про божевільну ненависть — чистої води блеф! Сподіватимемося, Судді виявляться тупішими й дадуть йому трохи пожити.

— Не зрозумів… — вкрай розгубився Макс. — Це ти про що зараз?

Денис відкинувся на бильце й прискіпливо зміряв Макса очима.

— А що, хлопчика не посвятили у великі плани? — єхидно запитав він. — Ось того ти завжди будеш лише жалюгідною копією. Моєю тінню. Не більше, — нещадно добивав він. — Місце оригіналу не зможеш посісти.

— Навіть не старайся, Дене, — холодно відсік Макс. — Отруту посіяти не вийде. Якщо Майк щось мені не звірив, значить, цьому є вагомі причини.

— Ну тоді не дивуйся ти так.

— А ти припини псувати Майкові життя! — напрочуд сильно бахнув по столі Макс, що аж лист-шет затрясся. — Гадаєш, я не вловив, чого ти з Даф ні з того ні з сього замутив?

— Це я то замутив? — щиро здивувався Денис, навіть руку до грудей підніс. І зненацька розреготався. Втім, сміх його тривав недовго. — Даф, звісно, гаряча штучка, — вгамувавшись, втовкмачував йому Денис, — але не я розпочав з нею мутити, а вона зі мною. Годі стрілки переводити! До речі, я розгадав її підступний задум, можеш так їй і передати. Хоча ні, я сам, — проскрипів зубами він. — Віддаю перевагу обговорювати такі речі віч-на-віч, розумієш.

— Як у тебе все завжди гладко, змія підколодна, — дошкулив йому Макс, а відтак зневажливо відвернувся, і Діана цілком поділяла його настрій. Якби не одне невирішене питання, вже давним-давно би до всіх чортів Дениса послала. Набрид до скаженства!

— Будь добрий, поклич Ві, — натомість спокійно мовила вона.

— Сестричка приймає ванну. Я міг би її, звісно, покликати, але тоді, боюсь, мені кранти настане. В неї зараз… цеє… менструація, і, як тобі відомо, вона в ці дні шалена злюка, а я ще жити хочу, — глухо хихикнув Денис.

— Не смій влаштовувати свої брудні експерименти на Ві, — із невластивою їй злістю застерегла Діана, — затямив?!

— Та затямив я, затямив! Двічі повторювати не треба. Але, крихітко, я тут працюю над одним цікавим препаратом…

— Ні.

— Навіть якщо вдасться полегшити їй біль? — неприємно вразився Денис.

— Твої препарати тільки причиняють біль, — осудливо випалив Макс.

— Ну, репутація в мене не найкраща, — раптом без закручення веремії погодився той. — Другом я був нікудишнім і не заслужив, щоби про мене озивалися добре, ага. Але, Діанко… — Денис вп’явся зором їй у вічі, ніби зважував, чи варто говорити наступні слова. Зрештою він звично протягнув ліниво: — Ти мені справді подобаєшся… — І роздратовано хитнув головою, збагнувши, що його знову не туди понесло. Вже з впевненістю прорік: — Мушу тебе попередити на майбутнє: Майкові ні за яких обставин не довіряй. Такі, як він, не вміють любити.

— Та про що ти говориш? — прийнявши оборонну позицію, вмах обурилася Діана. — А такі, як ти, що заглядають під кожну спідницю, значить, вміють? Так, по-твоєму, виходить?

— Чорт, яка ти гаряча! — Його карі очі набули збудженого відтінку. — Була би поруч, без зайвих роздумів поцілував би тебе.

— Була би поруч, отримав би ще одного ляпаса!

— Ще одного? — кинув на Діану захопливий погляд Макс, а після розреготався, схвально піднімаючи два великі пальці.

— Крихітко, — вдавши, що нічого не помітив, й далі наполягав на своєму Денис, — я цілком серйозно. Майк не вміє любити. В нього ще ж навіть жодних стосунків не було.

— Ти за кількістю стосунків міряєш, чи вміє людина любити? — остаточно розгнівавшись, гостро перервала його Діана. — Тоді, за твоєю логікою, я теж любити не вмію. В мене же ж теж не було ще жодних стосунків, уявляєш!

— Так, тут ви з ним схожі, бережете себе... Одначе на відміну від тебе в Майка крижане серце, Діано. Ти Зимніх не знаєш, а я — знаю. Вони майстри в носінні личин. Я вберегти тебе хочу, взагалі-то! — бачачи, що вона йому не вірить, здійняв голос Денис.

Все Діанине нутро пройнялося гнівом, руки та ноги пульсували яросливим електричним розрядом, і кров із шаленством вдарила в голову.

— Дене, я не потребую твоєї турботи. Ділись з іншими, скільки влізе, — тебе на всіх вистачить, велелюбний ти наш, — а мене залиш нарешті в спокої. Мене та Майка! — Діана піднялася, міцно вчепившись за край столу.

— Ось як ми заговорили… Цікаво-цікаво... Ти ж його геть не знаєш, а так захищаєш. Цікаво, чому?

Діана боляче прикусила губу. В її пам’яті виринула перша зустріч із Майком там, на даху. Тоді вона навіть і подумати не могла, що настане момент, коли вона захищатиме його в праведному гніві. І нехай нині виглядала вона як героїня наївної казки, та була щиро переконана: В МАЙКА АЖ НІЯК НЕ КРИЖАНЕ СЕРЦЕ! Їй хотілося прокричати цю аксіому на весь світ, щоби до всіх нарешті дійшло, а до кого не дійде, ладна була, мов пантера, очі видряпати.

— Не твого блондинистого ума діло, друже, — врешті-решт прошипіла словами Майка вона люто. Вигадати гідну відсіч той не встиг, бо зв’язок несподівано розірвався, і то на краще: Денис, наче енергетичний вампір, висмоктав з неї всі сили.

— А ти крута! — зовсім розвеселився Макс. — Ще ні разу не бачив, щоби хтось із дівчат так із ним розмовляв. Здається, я знаю, що Майк в тобі знайшов. Ти мені вибач, будь ласка, наговорив тобі всілякого…

— Та нічого… — відмахнулася Діана, бажаючи понад усе залишитися на самоті.

Раптом задзвенів лист-шет, сповіщаючи про нове повідомлення — від Майка:

@ Через годину вечеря із Суддями. Вибери зі скрині сукню на свій смак.

@ А ще…

@ Розпусти, будь ласка, волосся.

Діана мовчки загарчала: побути на самоті не вийде.

— Судді? — водномить нашорошився Макс. — Веселуха. — Він спантеличено почухав за потилицею.

Тієї ж хвилі безшумно відчинилися двері, і в кімнату влетіла усміхнена Мей.

— Привітики! — Але, відчувши загальну насторогу, вона вмить посерйознішала: — Максе, набридаєш Діані зі своїми балачками? От негідник!

Макс закотив очі до стелі:

— Вже йду. — Наостанок він повернувся до Діани, аби ще раз вибачитися. — Знаю, язик в мене довгий, Майкові самовільно ножа принесу, щоби відрізав, обіцяю.

— Ловлю на слові, — від душі всміхнулася Діана.

— Та йди вже. — Мей випроводила Макса, б’ючи того по спині, а потім оцінила Діану прискіпливим поглядом. Невже теж нарікатиме, як їй не раді? Ще однієї подібної «лекції» Діана попросту не переживе — подавиться крокодилячими сльозами.

А втім, через недовгу павзу Мей виголосила те, від чого Діана вся немовбито гарячим вогнищем зайнялася:

— Я пам’ятаю цю сукню — самостійно застібнути ґудзики аж ніяк неможливо. Невже Майк допоміг?

***

Денис всім серцем проклинав закон Мерфі: батарейка здохла під час самісінького апогею. А ще цей бісячий біль! Так паскудно він ніколи не почувався — навіть тоді, коли пробував коктейль, який уподібнював його до простого смертного. Проте тоді було ще стерпно, а наразі…

Наразі все його єство піддавалося прямо-таки пекельним тортурам: нутрощі ніби розтинали тисячі метальних клинків, тіло крижаніло, а мозок загарбувався сонмищем холоднючих комах… Бридота!.. Беззаперечно, вечірній експеримент виліз йому боком. Наступного разу слід зменшити дозу в десять, ні — в двадцять разів!

Окрім цього, препарат мав ще одну непримітну побічну дію — розв’язував свідомість начисто, без жодного спротиву дозволяючи виринати з притуплених глибин непроханим образам. Ось як зараз: варто було Денисові заплющитися, як із чорнильного безуму зримо постали Діанині очі — надзвичайно великі, яскраво-блакитні, вони пронизували його душу наскрізь. А ще цей лютий вогонь… Він і раніше його помічав, але якщо попервах їх зіниці палахкотіли лиш дріб’язковими жаринками, то нині вони переродилися на величезне полум’я, здатне спалити весь світ дотла. Божевільне дівчисько! І чому йому ніяк не вдається викинути її з голови?..

Денис вже не перший рік запитується: що в ній такого особливого? Чому звучання її імені таке приємне на язиці й змушує серце судорожно стискатися, а крихітна маленька фігурка безсоромно заполонила сни?

А Денис просто злякався — вперше у своєму житті! Злякався ймовірності, що хтось може заволодіти ним цілком та повністю. Це він завжди все контролює, а не навпаки, і якійсь блакитноокій не вдасться зламати відпрацьовану роками систему.

«Лід у моєму серці потроху танув. Але чи можливо сонце закувати у кризі?» — Денис вже давним-давно розгадав значення цієї фрази зі «Щоденників Зимніх-охоронців», подарованих йому Любомиром.

На яку стежку в кінцевому висліді пристане Майк: куватиме сонце у кригу чи не куватиме? Хоча яким би не був його жереб, він все одно приречений на загибель. Зимні-охоронці же ж всякчас не своєю смертю конали — це тільки-но питання часу, і Майк не стане винятком. Якщо він десь проколеться, — а він обов’язково проколеться, — колісниця гри може різко змінити свій вектор руху. Потрібно лише запастися терпінням. Що-що, а терпіти Денис вміє. Занадто багато лежить на кону, щоби так просто взяти і в тінь відступити. І він не здасться — особливо перед початком великої гри.

…Полоснуло яскраве світло — загорівся лист-шет: «Наступну вказівку шукай неподалік таверни, що край Проклятого лісу знаходиться».