Раді Вас бачити!

«Іноді минуле повертається не тому, що ти за ним сумуєш. Просто воно знає, на що натиснути». 

Середа настала майже непомітно, і я вже стояла перед важкими дверима кабінету, де мене чекали Лео та його адвокати. Я прийшла сама — без підтримки та без юридичних гарантій. Грошей на адвокатів не було, а судитися я не збиралася.

Коли я увійшла, кабінет здавався величезним і порожнім. Лео сидів за столом, надміру самовпевнено.

— Доброго ранку, — сказала я сухо.

— Доброго, — відповів він так само стримано.

Адвокати Лео, два дебелі мужчини, зайняли місця, розкрили папки і почали говорити діловим голосом.

— Міс Волш, — почав перший, — ми обговоримо умови розлучення. Містер Картер пропонує врегулювати це цивілізовано, але має певні вимоги.

Я слухала мовчки, намагаючись не показати своє роздратування.

— Конкретно, — продовжив адвокат, — він вимагає повернення витрат на лікування вашої матері — тридцять тисяч фунтів. Закон гарантує йому право на компенсацію, адже шлюб ще юридично діє, а ваші нинішні стосунки з іншим чоловіком розглядаються як порушення подружньої вірності.

Моє серце стислося. Тридцять тисяч… І вимога зараз, у день зустрічі.

— Ви серйозно? — випалила я, не стримуючи тремтіння голосу. — Він заплатив за маму з власної волі! Я нічого не просила від нього.

Адвокат залишався холодним:

— Міс Волш, суд буде на боці вашого чоловіка. Витрати класифікуються як ваші зобов’язання у шлюбі. Повторюся: ваші нинішні стосунки зі сторонньою особою суттєво впливають на розгляд.

Лео мовчав. А коли заговорив, я спробувала стиснути кулаки ігноруючи бажання вперіщити по його задоволеній фізіономії:

— Еммо… я знаю, що це звучить дивно, але мушу бути чесним. Час нашого розставання дав мені багато чого про себе зрозуміти. Я люблю тебе. Любив і буду продовжувати любити. Я хочу, щоб ти повернулася до мене. Не ускладнюй. Не хочу вирішувати все через суд.

Серце стислося від роздратування і безсилля. Суд? Він серйозно думає, що може мене шантажувати? Та будемо чесні, може. Вміє і практикує. 

— Лео… — я гарчала, — це ти зруйнував наш шлюб! Це ти зраджував мені! Ти не міг втримати свого члена в штанях навіть під час медового місяця.

Він дивився на мене вдаючи покаяння. Він же не думає, що я знову поведуся на його сумні оченята і впадо йому до ніг. 

— Я знаю, що винуватий. Знаю, що поводився як остання скотина. Але без тебе… я не знаю, як далі жити. Мені паршиво прокидатися в нашому ліжку без тебе. Тобі може здаватися, що я хочу гроші, але це лише спосіб змусити тебе зустрітися, поговорити…Пояснити усе.

Я розуміла, що він тримає всі карти. Суд, адвокати, вимога повернення грошей… Він зображає невинного, а я стою на порозі вибору, де на кону мама і Денні. Серце б’ється шалено: з одного боку — гнів і роздратування, з іншого — відчай від того, що Лео може використати її здоров’я проти мене.

— Не можу в це повірити… — я відвернулася, стримуючи сльози. 

— Залиште нас, будь ласка.

Адвокати тихо вийшли, залишивши нас наодинці.

— Люба… — Лео торкнувся мого плеча. Я відштовхнула його.

— Як ти можеш? — прошепотіла я.

— Вибач, Емм… Та я казав тобі: це не кінець. Мені байдуже, що ти з цим стриптизером… Я готовий забути все. Допомогти твоїй мамі: оплатити лікування, ліки, утримання — що завгодно. Але повернися до мене. Давай спробуємо знову.

Я хотіла заперечити, але розуміла: вибір між серцем і обов’язком до матері майже неможливий. Сльози підступали, але я залишалася нерухомою.

— Я не підганяю тебе… — його руки поруч, обережно. — Подумай. Суд призначать за тиждень чи два. У нас ще є час.

Він посміхнувся, ніжно поцілував у щоку і вийшов.

Я залишилася сама, серце стискалося від безпорадності. Гнів і відчай змішалися всередині, а думки про Денні тримали мене на межі: як я можу відмовитися, коли на кону здоров’я мами? Жодні суди і кохання не мали значення поруч із цим.

***

Після зустрічі з Лео я блукала вулицями як неприкаяна. Узяла відгул на роботі, але повертатися додому не могла. Як сказати Денні, що подумую повернутися до колишнього? Це було б найгіршим зізнанням в історії стосунків. Десь біля другої дня я нарешті витерла сльози, купила велику гарячу каву, замовила таксі й поїхала до мами. Не була там понад два тижні, але, здається, настав час.

У клініці мене зустріла медсестра Анна. Це привітна жінка, одна з небагатьох, кого мама взагалі визнає.

— Привіт, Анно, — сказала я, поки вона протирала окуляри. — Як мама?

Анна зітхнула. В її погляді можна було прочитати і жаль, і ноту докорів. Я паршива донька. Щоб це зрозуміти не потрібно навіть їй щось говорити, в очах все і так сказано.

— Ох, люба, все як завжди… Давно ти нас не відвідувала.

— Були деякі проблеми. Мені телефонували з клініки, казали, мамі гіршає.

— Так, люба, — її голос звучав так, ніби вона збиралася повідомити мені найгірші новини. — Інгібітори перестають діяти. Ми пробували комбіновану терапію — мемантин і донепезил. На деякий час цього вистачає, проте хвороба рухається далі.

— Наскільки все погано? — насправді я вже і так знала відповідь, просто треба було, щоб це хтось озвучив.

— Учора вона напала на медбрата. Вирішила, що він хоче її отруїти. Це буває… і, на жаль, буде траплятися частіше.

Ми йшли коридором до великої зали, де пацієнти відпочивали. Атмосфера там була дивною — наче в санаторії для людей, що заблукали в часі. Скрізь крісла, вікна в підлогу, з яких лилося світло. Кілька пацієнтів сиділи, тихо дивлячись у простір, інші ходили, розмовляючи самі із собою. Пахло ліками, що лоскотали в носі.

— Ми сподівалися на додаткове фінансування, — обережно мовила Анна. — У міністерстві колись обіцяли збільшити бюджет для таких клінік. Але через передвиборчу кампанію кошти перекинули на інші, «помітніші» проєкти. Тому ми залишилися з тим, що є.

Я зупинилася.

— Хворі старі — не ті, хто приносить голоси. Їх легше відсунути на другий план.

Ми зайшли до зали. Мама сиділа у кріслі біля вікна, нерухома. Її погляд, що дивився в нікуди, змусив мене відчути, що її вже майже немає. Лише оболонка, яку я колись знала.

Анна нахилилася ближче:

— Нам пропонували співпрацю європейські партнери щодо експериментального лікування. У клінічних випробуваннях пацієнтів беруть безкоштовно, але лише на ранніх стадіях. Перемогти хворобу це не допоможе, проте значно покращило б стан вашої матері. А у вільному доступі така терапія коштує близько шістдесяти тисяч доларів на рік.

Я відчула, як надія вислизає з рук. Це захмарні суми. Враховуючи ще й оплату перебування в клініці, мені таких грошей не бачити.

— Це жахливо.

— Так, — тихо погодилася Анна. — І дуже шкода.

Вона поплескала мене по плечі й пішла, а я повільно підійшла до мами. Вона сиділа у кріслі, дивлячись на голі дерева та сіре небо. Її погляд був такий порожній, що мені стало холодно. Я сіла поруч і взяла її руку.

— Привіт, мам, — шепочу я. — Це я.

Вона повільно повернула голову. Її очі ковзнули по мені, не затримавшись.

— Хто ти? — спитала вона, а голос такий, що ледь розчула слова.

— Це я, твоя донька, Емма. Пам’ятаєш?

Вона дивилася крізь мене, а потім прошепотіла:

— Ти не Емма. Моїй Еммі дванадцять.

Моє серце обірвалося. Усі наші спогади, усі зв’язки — стерті. Для неї я більше не існувала.

Я намагалася згадати щось тепле, щось наше:

— Пам’ятаєш, як ми ходили в зоопарк? Я впустила цукрову вату в калюжу, і ти сміялася…

Вона дивилася на мене, як на тінь.

— Не бреши, — прошепотіла. — Ти не вона. Ви хочете мене надурити.

Сльози знову підступили.

— Мамо, будь ласка! Це ж я!

Але її очі наповнилися страхом.

— Ти брешеш! Ви всі брешете! Анно! — вона закричала. — Анно!!

Медсестра прибігла, намагаючись її заспокоїти.

— Кетрін, це твоя донька. Все добре.

Але мама вже не слухала. Вона тремтіла, кричала, хапала мене за светр, вимагаючи повернути їй «справжню доньку». Інші пацієнти заворушилися, хтось почав плакати, хтось сміятися. Я вирвалася, вибігла в коридор і далі — на вулицю.

Холодний вітер вдарив в обличчя, та я й далі чула її крик усередині. Стоячи під сірим небом біля дверей клініки, я відчула, що вибір зроблено вже давно.

Ця жінка колись дала мені життя. Коли батько повертався п’яний і лютував, вона закривала мене собою від його ударів. Усе хороше, що є в мені, виросло з її любові й жертовності. А тепер вона сама — беззахисна, розбита хворобою, злякана й самотня. Як я можу відвернутися? Як можу залишити її у темряві забуття?

І я зрозуміла: не можу. Я мушу бути поруч, хай як боляче, хай як важко. Вона втратила пам’ять, але я не маю права втратити її.

Та разом із цим прийшло страшне усвідомлення: сама я не впораюся. Лікування й перебування в клініці коштують стільки, скільки мені й не снилося. Єдина можливість допомогти мамі — це повернутися до чоловіка. Лише з його фінансами я зможу тримати її тут, де за нею доглядають, і, можливо, дати шанс на експериментальну терапію.

Денні цього не пробачить. Він мріяв про жінку, яка віддасться йому цілком, без тіні сумніву, без сторонніх тягарів. А я ніколи не зможу. Бо завжди матиму цей обов’язок.

І я не заслуговую на його любов. Він має знайти ту, що зможе дивитися тільки на нього, жити тільки ним. Він це заслуговує. А я… я повернуся туди, звідки втекла. Я віддам себе в руки Лео, аби врятувати маму. Бо так правильно. Бо іншого шляху в мене немає.