Раді Вас бачити!

«І ось ти думаєш, що нарешті залишишся наодинці з собою, а життя нагадує, що навіть ванна — сцена для чужих імпровізацій.»

Тиждень після від'їзду Ґвен видався паршивим. Поки я оббивала пороги офісів, вакансії танули, як залишки грошей на картці. І ось знову я чемчикую на зустріч із потенційним роботодавцем.

Чергова спроба — кол-центр магазину електроніки. Мені довелося витратити останні гроші на сукню, яка мала показати мою серйозність і професіоналізм. Стоячи перед дзеркалом у холі, я намагалася впевнено усміхатися, хоча всередині відчувала легкий трепет.

Я зайшла до офісу і одразу зрозуміла, що, дорога завела не туди. Дрескоду тут ніхто не дотримувався: папери розкидані, телефони дзвонили одночасно, а кілька співробітників бігали коридорами, намагаючись врятувати хаос.

Секретар, усміхаючись, провела мене до кабінету директора, і я намагалася не думати про те, що мої «серйозні» вбрання, мабуть, тут виглядають дещо наївно.

— Ви дуже гарно виглядаєте сьогодні, — він кинув погляд на мою сукню, і усмішка ледь торкнулася його губ. — Хоча, зізнаюся, я не очікував такого… серйозного підходу. У нас тут більше цінують… невимушеність.

Я вдихнула й спробувала не зважати на його тон.

— Розкажіть про ваш досвід, — він відкинувся у кріслі, склавши пальці в замок. — Особливо мене цікавить, як ви справляєтесь із… наполегливими клієнтами. Бо іноді треба вміти бути терплячою довше, ніж хотілося б.

Я почала перераховувати попередні роботи, говорила про вміння слухати й знаходити компроміси, але його погляд ковзав повз мене так, ніби шукав щось інше, ніж відповіді.

— Хм, — протягнув він, легенько схиливши голову набік. — Ви справляєте враження дуже спокійної. Однозначно плюс. Але чи вмієте ви… виходити за рамки інструкцій? Іноді правила — добре, але іноді відверта гнучкість вирішує більше.

Мені довелося ковтнути повітря, щоб голос звучав твердо:

— Я вважаю, що головне — зберігати професійність. Навіть у складних ситуаціях.

Його усмішка ледь поглибилась.

— Професійність, так. Звучить красиво, — він проковзнув пальцями по столу. — Але, повірте, в роботі завжди знайдеться хтось, хто захоче перевірити вашу стійкість. І не лише клієнти.

Моє серце закалатало, але я тримала спину рівною.

— Я звикла шукати рішення навіть тоді, коли здається, що виходу немає.

Він на мить замовк, а потім нахилився вперед, наче довіряв мені таємницю:

— Мені здається, з вами було б цікаво попрацювати. Ви маєте… потенціал. — Його усмішка стала м’якою, але від того ще менш приємною. — Я дам вам знати.

Я кивнула, хоча в грудях стискалося від липкого присмаку його слів. На вулиці я жадібно ковтнула повітря, намагаючись змити з себе липкий погляд директора. Від його «потенціалу» свербіла шкіра. Хотілося негайно віддраїти себе мочалкою, щоб не лишилося жодної молекули цієї розмови.

Прийшовши додому, я відразу залізла в гарячу ванну. Дорогою додому я купила фруктові бомбочки для ванни. Коли вони зашипіли у воді, ванна перетворилася на гігантський чан із малиновим варенням . М'язи нарешті розм'якли, розчиняючись у гарячій воді. Світ за дверима перестав існувати. Тільки Сабріна Карпентер у динаміках і хмара ягідної пари. Моя особиста зона відчуження, де ніхто не міг мене дістати.

Десь на третій пісні, коли я підспівувала приспів, слова злилися з теплом води й ароматом бомбочок, і я не могла стримати усмішки. «…та все добре для тебе…», — тихо наспівувала я, відчуваючи, як музика наче знімає залишки напруги після співбесіди. Мій маленький ритуал прощання з усім неприємним днем, як тихе «good-bye» всім образам і страхам, які ще вчора здавалися такими величезними.

Двері зі скрипом відчинилися. На порозі стояв Денні і, з невимушеним виглядом, почав порпатися в шафці над умивальником. Світло ванної відбивалося від крапель води на плитці, а запах пари та піни змішувався з легким ароматом мого шампуню.

— Ей! — крикнула я, намагаючись збити піну з плечей і грудей. — Ти серйозно?

— Я на хвилинку, — бурмотів він, навіть не піднімаючи очей, його руки нишпорили серед баночок і пляшечок.

— Оце чудово… — сердито буркнула я, відчуваючи, як обурення буквально тисне на груди. — А я так розраховувала, що ти затримаєшся!

Він посміхнувся, нахилившись трохи до мене:

— О… а я міг би. — голос його став ніжним, але з легкою іронією.

— Вали звідси, поки я не запустила в тебе мильницею!

Я миттєво обійняла себе руками, відчуваючи, як шкіра тремтить від ніяковості та люті. Вода стікала по спині, і навіть аромат бомбочки, що ще шипіла біля краю ванни, не міг розвіяти моє обурення.

— Може, ти вже підеш? — голос тремтів від роздратування. — І взагалі… можна не заходити, коли я миюся?

— Вибач, двері були не зачинені, — промовив він спокійно, наче виправдання мало щось змінити.

Мене буквально «прорвало».

— Звісно, не зачинені! — різко вигукнула я. — Бо там не працює замок! Тому я і повісила попередження!

Він підняв очі, здивовано відкрив двері з іншого боку, і погляд впав на маленьку листівку, привезену мною з Італії. «Не турбувати» — чорні літери на кольоровому фоні. Я навіть не знала, навіщо її брала, але тепер вона була тут доречна.

Моє серце билося швидко, руки ще трималися за власні плечі, шкіра дрижала від парового тепла та злості. Я відчула, як мені хочеться крикнути, але замість цього тільки стискала губи, дивлячись на нього з повним обуренням. Краплі води стікали по плитці, нагадуючи мені про мою безпорадність у цій ситуації.

Денні ж, здавалось, навіть не усвідомлював, наскільки він порушив мою приватність. Його легка усмішка ще більше роздратувала мене, а скроні здавлювало залізним обручем, а кожне слово Денні тільки затягувало його тугіше

Він зупинився на мить, явно насолоджуючись моїм роздратуванням. Його очі блиснули тією легкою іронією, що завжди змушувала мене сумішшю роздратування і тепла стискати кулаки. Потім він нахилився і, вдаючи випадковість, принюхався.

— Це що так пахне? — запитав він, нахиляючи голову, наче намагаючись вловити аромат у повітрі.

— Мій шампунь, — легко торкнулася я голови, відчуваючи, як пінка скользить між пальцями, пахне ваніллю і лісовими ягодами, і спостерігаючи, як він швидко змінює тему.

— Тхне бабусиним компотом, який забули на підвіконні, — усміхнувся він, і я помітила, що його очі блимають лукавством.

Я зиркнула на нього й, не втримавшись, взяла в долоню горстку піни і кинувши, трохи розбризкала її по його плечу.

— Сам ти компот? Ягідний чізкейк, взагалі-то, — зауважила я, спостерігаючи, як його брови м’яко піднялися від несподіванки.

— Ага, добре-добре, — він посміхнувся і дістав якусь баночку з шафки. — Мийся гарненько, Ягідко. Маєш бути чистою.

Він підморгнув, і я ледве втрималася від того, щоб не закотити очі й не сміятися водночас. Коли він вийшов з ванної, я думала: «Неймовірно… як він може одночасно бути таким милим і так дратувати?»