Раді Вас бачити!

"Партнери — як петарди: мило виглядають у руках, поки не вибухнуть в обличчя".

Коли яхта наблизилася до берега Сицилії, перед нами відкрилася картина, що зачаровувала. Білі вілли бутик-готелю «Атена» тулилися до скель, мов перлини. Ідеальне місце для тих, хто платить за повну ізоляцію, але очікує цілодобового сервісу. 

Ми зійшли на берег, всередині знову почало скребти передчуття дешевенької драми. Що нас чекає на суші? Чи зможемо ми зберегти романтику, пристрасть, коли зникне яхта? Лео, який стояв поруч, обійняв мене за плечі. Він дивився на мене надто впевнено, від чого скручувало нутрощі від тривоги.

— Що буде далі? — прошепотіла я.

Лео поцілував мене в лоб.

— Я не знаю, — визнав він. — Але обіцяю, що зроблю все можливе, аби ми були щасливі. Котедж — лише початок нашої подорожі.

Послідував кивок, але впевненості не було. Реальне життя завжди вносить свої корективи, і боязнь, що наш медовий місяць —   лише тимчасова ілюзія.

Ми зайшли в номер — окремий котедж на узвишші. Всередині було так само, як і назовні, — затишно та спокійно. У дворі квітнули трави, а з вікна відкривався вид на бухту.

Розпаковування валіз зайняло небагато часу, а Лео сів на диван і одразу вп’явся в телефон. Стало зрозуміло: він знову «працює»

— Ти знову за старе? — не витримала я.

— Ні, люба, — відмахнувся він, навіть не підняв погляду. — Просто перевіряю пошту. Маю пару важливих повідомлень.

Його речі перекочували до шафи, я намагалась  не думати про те, що ще кілька днів тому ми були у своєму власному світі, де не було місця для роботи.

На вечерю ми спустилися до головного корпусу, Лео запропонував повечеряти, і я охоче погодилася. Ми йшли до зали, і він, як справжній джентльмен, тримав мене за талію. Саме так він і полонив мене: галантний, уважний, трохи власницький… але хіба комусь не подобається, коли чоловік бере на себе вирішення всіх проблем?

І все ж відчувалася в ньому якась прихована напруга.

Ми увійшли, і до нас підійшла молода офіціантка. Струнка дівчина з довгим рудим волоссям, що спадало на плечі. Біла сукня облягала стегна, як друга шкіра. Вона усміхалася, і її усмішка була надто відвертою. Погляд мимоволі зупинився на Лео. Він посміхався їй, його очі виблискували. З’явились ревнощі. Він і до весілля часто так поводився, але я думала, що коли ми одружимося, все зміниться.

— Добрий вечір, — промуркотіла вона. Її погляд ковзнув по обличчю Лео і затримався на його губах. — Я Джена.

— Нам пляшку «Etna Rosso» та морепродукти, — сухо замовила я.

— О, для такого джентльмена я б порадила щось міцніше, — вона проігнорувала мене, ледь торкнулася плеча Лео. — У нас є авторський коктейль «Морський бриз». Він ідеально готує до… активної ночі. 

— Звучить чудово, — погодився Лео та посміхнувся. — Можливо, я спробую.

— Я впевнена, вам сподобається, — запевнила офіціантка. — А після сніданку, можливо, ви захочете прогулятися пляжем? Я можу показати вам найкращі місця. Я знаю тут кожну бухту, кожен прихований грот.

— Це дуже мило з вашого боку, — відказав Лео, але його погляд був прикутий до мене. — Але ми вже плануємо прогулянку.

— О, шкода, — тяжко зітхнула офіціантка, але її усмішка не згасла. — Ну, якщо ви передумаєте, я буду тут. І, знаєте, я можу показати не тільки бухти... — Вона провела пальцем по його плечу, перш ніж відійти.

Гнів накрив мене. Коли вона нарешті відійшла, я повернулася до Лео.

— Що це було? — різко запитала я.

Лео здивовано подивився на мене.

— Що саме?

— Її флірт, — випалила я. — Ти ж бачив, як вона поводилася?

Лео знизав плечима.

— Вона просто була милою, — захищався він. — Я не думаю, що в цьому є щось погане.

— Милою? — я відчувала, як мене охоплює гнів. — Вона майже сиділа в тебе на колінах! І ці її натяки!

Лео зітхнув.

— Еммо, не будь такою ревнивою, — попросив він. — Я ж тебе люблю. Вона просто намагається бути привітною. Це її робота.

— Її робота — показувати гроти? — процідила я. — Чи, можливо, її робота — спокушати одружених чоловіків?

— Еммо, ти перебільшуєш, — заперечив Лео. — Навіть, якщо вона і фліртує, то що тут такого?

— А те, що ти їй не заперечуєш? — Вигукнула я, мої очі наповнилися сльозами. — Ти дозволяєш їй так поводитися. Ти ніби заохочуєш її.

— Я просто не хочу бути грубим, — пояснив Лео. — Я не хочу створювати незручну ситуацію.

— Не хочеш створювати незручну ситуацію? — скривилася я. — А як щодо мене? Ти думаєш, мені комфортно спостерігати, як вона до тебе клеїться?

Лео відвів погляд. В його очах я побачила розгубленість. Він, здається, не розумів, чому я так реагую.

— Лео, я не ревнива, — запевнила я, хоча тяжко було стримати сльози. — Я просто хочу, щоб ти поважав мене. Щоб ти не дозволяв іншим жінкам так себе поводити.

— Я поважаю тебе, Еммо, — відповів Лео. — Я просто... я не бачу в цьому проблеми… Що ти хочеш, щоб я зробив?

— Можливо, тобі варто почати з того, щоб сказати їй, що ти одружений? — запропонувала я, мої руки тремтіли.

— Добре, — капітулював Лео. — Я скажу їй. Я обіцяю.

Але я не була впевнена, що вірю йому. Відчувала, що між нами з'явилася тріщина. Я вже одного разу обпеклася, коли він клявся, що зрада була помилкою. Я не знала, як довіряти йому знову.

Весь день ми провели на приватному пляжі, де вулканічний пісок ніжно торкався наших ніг. Узбережжя Катанії, з його скелями та шаленим морем, створювало відчуття дикої краси. Ми відвідали розкішний ресторанчик на скелі, а пополудні прогулялися містом. Вузькі бруковані вулички, старовинні будівлі з червоними дахами та солоний вітерець з моря — створювали ілюзію романтики.

Ми з Лео вийшли на прогулянку вздовж берега, трималися за руки. Говорили про наші мрії, страхи, минуле і майбутнє. Весілля було імпульсивним, я знаю. Але коли доля дарує тобі шанс вийти заміж за багатого та привабливого чоловіка, ти хапаєш його. Усе ж я сподівалася, що в нас вийде збудувати справжню сім'ю.

Коли сонце почало опускатися за горизонт, ми повернулися до котеджу. Лео запалив свічки, розставлені по всій кімнаті, і включив тиху музику. Ми танцювали, а потім вийшли на терасу, де на нас чекав чудовий вид на нічне море. Лео обережно зняв з мене сукню. Ми кохалися грубо, з якимсь відчаєм. Він був ненаситним, ніби намагався витиснути з мене всі сумніви. Коли ми нарешті заснули, я думала, що криза минула.

Та це тривало недовго. Два коротких дні та дві пристрасні ночі — і нарешті настав затишок. Щиро кажучи, надмірна активність Лео мене виснажила. Його близькість стала якоюсь несамовитою, майже механічною, ніби він намагався заповнити кожну секунду мого часу, аби я не встигала думати. Я була рада, коли ввечері ми просто заснули і не торкались одне одного.

Але все повторилося наступної ночі, і ще. Така раптова зміна пріоритетів — від   ненаситного коханця до холодного бізнесмена — видалася мені надто підозрілою. 

Серед ночі мене розбудив звук мотора. Я розплющила очі — ліжко було холодним. Лео зник.  Серце затріпотіло. Куди він подівся? Я піднялася, накинула халат і вийшла на терасу. Внизу, біля котеджу, стояло чорне таксі. Фари повільно згасли. Мене миттєво охопило незрозуміле передчуття. Коли я зайшла до спальні сон не приходив. Нарешті, я почула, як відчинилися вхідні двері. Лео повернувся. Я миттєво заплющила очі, спробувала вдати, що міцно сплю. Він ліг поряд і, здається, одразу ж заснув.

Зранку я спустилася до зали для сніданків, я намагалася виглядати спокійною.

— Як спалося? — усміхнулася я Лео.

— Як убитий, — прохрипів він. — Навіть не пам’ятаю, як заснув. Мабуть, втомився після вчорашнього дня.

— Так, ми багато гуляли, — підтвердила я.

І ось, до нашого столика знову підходить та сама рудоволоса дівчина. Її усмішка, як і завжди, була надто відвертою, а погляд спрямований на Лео.

— Доброго ранку, — продзвеніла вона. — Я бачу, ви все-таки вирішили спробувати мій «Морський бриз». — Вона знову грайливо підморгнула, що починало діяти мені на нерви.

 — Я не замовляв цього, — ніяково усміхнувся Лео.

— Це подарунок від закладу за… вашу ввічливість, — вона грайливо підморгнула.

Лео ніяково усміхнувся. Коли вона нарешті відійшла, я повернулася до Лео.

— Лео? — тихо запитала я. — Ти ж обіцяв, що скажеш їй.

— Я... я не встиг, — виправдовувався Лео, уникав мого погляду. — Просто... вона мене застала зненацька.

— Зненацька? — прошипіла я, мої руки тремтіли. — Я не вірю тобі, Лео.

Терпець увірвався. Встала і пішла до басейну, навіть не торкнулась до кави. Решта дня пройшла на пляжі з чорним піском, але Лео був не зі мною. Його телефон став третім зайвим у нашому ліжку, а його  погляд видавав його з потрохами.

Вночі все повторилося. Я прокинулася від того, що він обережно вислизнув із ліжка. Цього разу я не чекала на терасі. Накинула халат і пішла за ним.

Нарешті, я побачила свого чоловіка. Він прямував до обідньої зали. Вночі готель виглядав моторошно — довгі тіні скель падали на бруківку. Лео відчинив скляні двері зали, які чомусь були незамкнені. Я причаїлася за колоною біля входу. Його силует, освітлений місячним сяйвом, здавався чужим і незнайомим. Лео підійшов до дверей зали і обережно відчинив їх. Я побачила, як він зайшов всередину і зник у темряві.

Тривога підштовхнула мене йти за ним. Підійшла до дверей і зазирнула всередину. Коли очі звикли до темряви, я розгледіла ще один, жіночий силует. Вона стояла спиною, але коли обернулася до вікна, бліде сяйво освітило її обличчя. Сумнівів не було. Рудоволоса дівчина з обідньої зали. Раптово мене пронизав гнів та розчарування.

Вони стояли в темряві, їхні обличчя були ледь помітні. Вони тихо перемовлялися. Моє серце в той момент розбилося на мільйон частин.

 Тінь приховувала мене поки я спостерігала за ними. Вони стояли так близько один до одного, що я могла відчути їхнє дихання. Мої руки тремтіли від гніву, огиди та люті. Я не могла повірити тому, що бачила. Лео розвернув її до себе спиною, нагнув над столом і грубо задер спідницю. Він почав її трахати — різкими, звірячими поривами. 

Рука міцно затиснула рота, що відчула смак власної крові на губі. Нігті вп’ялися в долоні. Мене нудило від кожного звуку. Хотілося кричати, розбити все навколо, розірвати їх на шматки, але я стояла, мов паралізована. 

Двері зали зачинилися майже беззвучно. Мене розривало від злості, від образи, від болю. Усе повторилося. Я повірила його клятвам минулого разу. От дурепа. Я повернулася до кімнати, сльози пекли очі.

І ось, через кілька хвилин, повернувся мій «романтичний герой». Навіть не знаю, що мене більше вразило: його зрада чи його спритність. Я знову вдала, що сплю, слухала, як він тихо роздягається і лягає поруч. Від нього пахло не кавою і навіть не морем. Від нього пахло чужими парфумами. Що ж, Лео, ти помиляєшся. Я не збираюся знову грати роль дурепи, яка вірить у "ввічливість" до офіціанток. Що ж, насолоджуйся, Ще побачимо хто виграв у цьому поєдинку.