Раді Вас бачити!

«Моя романтична карма — це підписка на комедію без хепі-енду.»

Я вийшла з кав’ярні, і затишний аромат яблучних тарталеток миттєво змило холодним лондонським повітрям. Сонце, що вже починало сідати, перетворило Фулгем на палетку тіней: сірі стіни, золоті відблиски, хмари кольору стиглого синця. Я вирішила йти пішки, щоб провітрити мозок.

«Отже, — міркувала я, вмикаючи Spotify, — щойно зізналася своєму майбутньому, а головне — надзвичайно сексуальному шефу, що нічого не тямлю у спорті. Натомість запропонувала йому себе як джерело смішних життєвих історій. І йому зайшло. Прекрасно. Замість кар’єри я отримала участь у реаліті-шоу "Сходинки до успіху через лажу"».

Ритм у навушниках був чіткий, але мої думки літали десь далеко. Чіплялися за його усмішку та іронічний погляд. 

Ім’я як у колишнього, який знатно підгадив моєму самолюбству. Випадковість? Доля?

«Не панікуй, Еммо, — наказала я собі. — Ти щойно провела годину з великим цабе. І ти йому сподобалась. Хіба це не знак, що робота твоя?».

Але по спині повзло нове, неприємне відчуття. 

Я прискорила крок, намагаючись злитися з потоком перехожих, що поспішали додому. Аж раптом…

Ритм мого кроку не збігався з ритмом кроку за моєю спиною. Міський шум змило чітким, навмисним тупотом важкого взуття. Занадто близько. Я приглушила музику.

Туп-туп-туп.

Шоргання пробивалося крізь хрипкий вокал Тедді Свімса. Він співав про втрату контролю, і я сприймала це занадто буквально. Різко звернула в найближчий провулок. Моє серце підстрибнуло до горла. Тупці за мною теж звернули.

«О, ні. Це не може бути. Не варто було дивитись так багато трилерів. Тепер у кожному бачу маньяка чи вбивцю.» — прошепотіло в голові.

Я вдала, що зав’язую шнурок. На розі бовваніла висока постать. Навіть у присмерках я шкірою відчула погляд, прикутий виключно до пом’ятої персони.

За спиною міг опинитися будь-хто: кур'єр, сусід чи просто випадковий перехожий, але внутрішня параноя аплодувала стоячи. Пальці затремтіли.

Пішла далі, притискаючи сумку ближче. Він прискорився.

Коли я дісталася дверей свого будинку, руки вже не слухалися. Ключ вислизнув із пальців, дзенькнув об камінь і розкотився по сходах.

— Чорт забирай… — прошепотіла я, нахиляючись.

І саме тоді, коли підняла голову, — він стояв переді мною.

Чоловік завмер. Тепер, без гри тіней, я нарешті впізнала гострі вилиці. У губах, крізь посмішку, ворушилися слова. Витягла навушник.

— Еммо! Боже милостивий, бігаєш як марафонець.

О так. Східні риси обличчя, густа щетина.

Хлопець із клубу.

— Ти… переслідуєш мене? — видихнула я, намагаючись перевести подих.

— Що? Ні, звісно ні! Я побачив тебе, гукнув, але ти була так захоплена музикою, що навіть не обернулася.

— Я Кевін, — відрекомендувався він. — Ми танцювали того вечора. Пам’ятаєш?

— Так, — я ледь посміхнулася. — Кевін. Точно. Але ти мене добряче налякав.

— Пробач, — він почервонів, опустив погляд. — Ти ж не залишила номер, а я подумав, якщо зараз відпущу тебе — то більше не буде шансу. Вибач, справді, не хотів тебе лякати.

— Все гаразд, — знизала плечима я. — І пробач, що прийняла тебе за серійного вбивцю.

Ми одночасно засміялися. Потім настала гнітюча тиша.

— Ну що ж… я, мабуть, піду, — я кивнула на двері.

— Так, звісно, — сказав він, сунувши руки в кишені. — Але якщо ти не проти… може, сходимо кудись разом?

Я вагалася. Чи хочу я цього? Чи потрібні мені зараз нові знайомства, після всього?

Та в голові, мов ехо, пролунав голос Ґвен:

«Секс — не привід для знайомства. Розслабся. Скинь напругу. А потім заблокуй».

Я ніколи не була такою легковажною. Варто було хоч раз дозволити собі відпочити.

— Добре, — сказала я, майже всміхнувшись. — Чому б і ні.

— Чудово, — його посмішка стала ширшою. — Завтра о сьомій. Я заїду?

— Так. Супер.

Ми обмінялися телефонами. Він невинно, поцілував мене в щоку, і зник.

А я стояла ще кілька секунд, переповнена солодким відчуттям. Життя щойно перемкнулося на нову пісню, а я не встигла прочитати назву.

***

Наступного вечора я літала квартирою, мов навіжена бджола. Відображення в дзеркалі видало безжальний вирок. Вирівняла волосся, тепер воно нагадувало результат старанної роботи трьох голодних котів. 

— Прекрасно, — буркнула я. — Ідеальна зачіска для жінки, що збирається трахнути незнайомця.

Накинула джинси, легку блузку, яка ледь сповзала з плечей.

— Куди це ти так пізно? — голос Денні пролунав із-за спини, як грім у ясному небі.

Він стояв у своїх традиційних, катастрофічно дурнуватих трусах із пінгвінами.

— Пів на сьому, — глянула я на годинник. — Я вже повнолітня, таточку. Не так вже і пізно.

— Хм, враховуючи, що зазвичай у цей час ти вже валяєшся в ліжку з серіалом і чіпсами, — він сьорбнув кави, — я б сказав, що для тебе це навіть нічне життя.

— Дуже смішно. Я йду на побачення.

— Ого, — він примружився, ніби щойно почув, що я виграла Нобелівську премію. — І хто ж той герой-сміливець на цей раз?

— Один хлопець із клубу, — відповіла я, намагаючись не дивитися йому в очі.

Він відкинувся на дивані, усміхаючись куточком губ.

— Значить, клуб, танці, спокуслива блузка… Не надто скромно, міс «мені не потрібні стосунки»?

— Ну, я ж не сказала, що мені не потрібен секс, — підморгнула я.

— Якщо не повернешся опівночі — подзвони, я прилечу на допомогу.

— Дякую. Але я якось обійдуся без тебе.

— А хто сказав, що допомога буде потрібна тобі?

— І саме тому, Денні, — я повернулася до нього, звузивши очі, — ти не вписуєшся в мій типаж.

Він лише розсміявся.

Я схопила сумочку зі столу — й, звісно, влупила по собі кавою. Гаряча рідина ляснула по блакитній кофтинці, розплившись плямою.

— Прокляття! 

— Може, це знак? — уїдливо прокоментував Денні, сьорбнувши рештки своєї кави. — Всесвіт натякає: не ходи на побачення, залишайся вдома з чарівним сусідом.

— Не нервуй мене, будь ласка, — процідила я, відтираючи пляму рушником, поки тканина лише темнішала. — О, чудово. Тепер виглядаю як мокра зефірка.

Я кинула безнадійні спроби врятувати кофтинку й побігла до кімнати переодягатись. До сьомої залишалося кілька хвилин, а Кевін міг з’явитися будь-якої миті.

Вихопила з шафи блискучу майку. Відчайдушно, зате ефектно. Накинула зверху чорний піджак і вийшла до вітальні саме в ту мить, коли грюкнули вхідні двері.

— Хто це був? — запитала я, застібаючи ґудзики.

— Не знаю, — знизав плечима Денні. — Я тільки спитав, кого шукає, а той щось промимрив і зник.

— О ні. Ні! — Я кинулася до вікна. І, звісно, побачила знайому фігуру, що поспіхом переходила вулицю. — Чорт забирай, Кевін! Ти не міг мене покликати?! — гаркнула я, обертаючись.

— Вибач, не встиг, — Денні з максимально серйозним виглядом поправив дзьоб одного з пінгвінів на правому стегні й лише потім розвів руками. 

— Серйозно?! Залиш пінгвінів у спокої. Вони — єдине пристойне, що залишилося в цій кімнаті. — у мені закипала лють. Телефон опинився в руках миттєво. Набрала Кевіна — гудок, ще один… і тиша. Потім — короткий сигнал. Він скинув.

— Прекрасно, — прошипіла я.

— Що я такого зробив? — Денні згріб у жменю залишки невинності разом із кавою.

— Та нічого, крім того, що до мене прийшов хлопець, а ти тут напівголий! — я махнула в його бік. — Що він про мене подумає? 

— Ну… що ти живеш цікавіше, ніж здаєшся, — спокійно відповів він, ховаючи усмішку в порожній чашці.

Я спробувала ще раз подзвонити, але лінія вже мовчала. Плюхнулася на диван.

— Просто чудово. Можна вішати табличку “невдале особисте життя — тут”.

— Та не парся, — Денні сів поруч, нахилившись трохи ближче. — Якщо він злякався через мене, то, може, воно й на краще. Бо якби був справжнім чоловіком, то залишився б, і хоч спробував набити мені пику.

— Ага, — я фиркнула. — Хіба хтось може підняти руку на чудо з пінгвінами на дупі?

Засміялася всупереч абсурду. І враз усвідомила: найгірше — це не пролита кава, і не втеча Кевіна. Найгірше — що частинка мене не була впевнена, на чию появу в цьому божевільному домі я насправді сподівалася сьогодні ввечері .