Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
“Я нарешті зрозуміла: ідеальні чоловіки — це просто гарно припарковані сумніви.”
За два дні телефон заверещав, як голодний кіт під дверима. Кава ще не встигла охолонути, коли довелося зняти слухавку.
— Добрий день, це редакція Fulham & Hammersmith Chronicle, — дзвінкий жіночий голос лунав надто офіційно, щоб бути обнадійливим. — Ми розглянули ваше резюме.
О, ось вона. Мить розплати. Зараз скажуть, що редакція нарешті знайшла нову зірку, і без цього офігезного стилю місцеві тексти — суцільна халтура.
— Але… — вона зробила паузу, таку довгу, що перед очима встигла прокрутитися панічна втеча з чергової орендованої квартири в пошуках дешевшого району. — На жаль, вакансію вже закрито.
Боже, які несподівані новини! Це ж треба, вони вибрали когось іншого! І знову роль у шкільній п’єсі віддають комусь гарнішому.
— Розумію, — тон ідеально підходив для оголошення траурної промови. — Дякую, що повідомили.
— Проте, — продовжила вона, — ми хочемо запропонувати вам стажування у жіночому розділі.
Я мало не вдавилася ковтком кави.
— Жіночому розділі? — напад реготу вдалося стримати лише дивом.
— Так, — весело підтвердила вона. — Статті про стосунки, поради для шкіри та волосся.
— Захоплююче, — відповідь прозвучала сухо. Всередині ж трохи підгоріло: а де тут місце для великих журналістських амбіцій? Денні зараз точно видав би якесь фірмове: «Не здавайся, Ягідко». Присутність цього дурня поруч раптом стала гостро необхідною.
— Тоді ми надішлемо вам деталі на пошту, — бадьоро підсумувала вона. — І ще раз дякуємо за виявлений інтерес до нашої редакції!
Слухавка повернулася на стіл. Видих. Чудово. Тепер з'явився офіційний дозвіл повчати інших, як зберегти ідеальні стосунки, поки сама плутаюсь у власних чоловіках.
Ну що ж, робота є робота. Лист на пошті обіцяв тринадцять фунтів на годину. Невеликі гроші, проте лише ж стажування. Якщо пощастить зарекомендувати себе, піднімуть до двадцяти. Двадцять фунтів! Оце вже бюджет не лише на проїзний у підземці, а й круасан до ранкової кави. А може, навіть два — якщо без начинки.
Ноутбук закрився зі звучним клацанням. Сарказм, звісно, рятував від жалю до себе, але мрії про серйозні репортажі на тлі крему від зморшок виглядали іронічно.
***
Перший день завжди пахне інакше. Не кавою з автомата, не дешевим кондиціонером, а сумішшю очікувань і страху впасти обличчям у клавіатуру вже на обіді.
Вхід до офісу змусив відчути себе школяркою, що запізнилася на урок, і глибоко вдихнула. Усмішка дівчини на ресепшені виявилася штучною, як і її цицьки. Вона махнула рукою: мовляв, «ходіть за мною». Жодних сентиментів. Просто:
— Кухня там, туалет тут, а отут робоче місце. Виживеш — вітаю в команді.
Стерильно-білий стіл, ніби його щойно привезли зі складу IKEA. Поруч сидів хлопець з величезними навушниками. І жодного разу не глянув у бік новенької.
Перші години тяглися. Завдання були прості: перевірити факти, відредагувати текст. Але кожен рядок сприймався як іспит на профпридатність: чи вийде тут затриматися, чи винесе з кабінету першим же протягом?
В обід вдалося примоститися біля вікна, щоб просто вдихнути Лондон. Вологий, прохолодний — у цьому повітрі вгадувався знак, що власне місце в місті обов'язково знайдеться.
Надвечір вулиця зустріла приємною прохолодою. Сарказм усе ще працював краще за валеріану, хоча легкий присмак розчарування від статусу стажерки нікуди не зник.
Саме в цю мить ожив екран телефона. Дзвінок від Лео.
— Привіт, Еммо.
— Привіт, — крок на тротуарі довелося уповільнити, сильніше стискаючи сумку.
— Хотів привітати з першим робочим днем. Пробач, що без особистого візиту. Конспірація понад усе — не варто нікому знати про нас. Хоча б зараз.
О, як витончено-романтично. Таємне кохання, шпигунські ігри. Чекаю, коли з’явиться «Астон Мартін».
— Дрібниці, — відповідь прозвучала байдуже. — Завантаження було таким, що на розмови все одно бракувало часу.
У слухавці вгадувалася м'яка посмішка.
— Може, зустрінемось сьогодні? Я знаю чудовий італійський ресторанчик…
Пропозиція перервалася швидше, ніж Лео встиг вимовити «паста карбонара».
— Вибач, але сьогодні ніяк. Втома збиває з ніг. Давай іншим разом.
У слухавці повисла тиша. Така, що почула, настрій співрозмовника явно пішов на дно.
— Добре, я розумію. Наступного разу.
— Наступного разу, — луна у відповідь прозвучала механічно. Дзвінок завершився, а в голові залишилося лише одне питання: скільки ще знадобиться таких відмов, поки ці спроби просто не закінчаться?
