Раді Вас бачити!

«Якщо життя підсовує граблі — варто хоча б переконатися, що вони дизайнерські» 

Десь за годину я лежала на своєму ліжку, двері залишалися відчиненими. Легкий запах парфуму з’явився в повітрі, від цього серце бунтувало від дивного поєднання тепла і роздратування. Чула, як Денні вже прокинувся і тихо говорив по телефону. Ледь чутно, але окремі слова вчепилися в свідомість:

— Так… вже одягаюсь… не треба сюди йти. Чекай на вулиці.

Вуха напружилися. Ледь помітний холодок ревнощів пробіг по хребту. Денні пройшов повз мене. Потім повернувся і прозвітував:

— Я на пробіжку.

Я кивнула, стискаючи ковдру в руках, намагаючись не видати внутрішній вибух:

— Добре.

А всередині все кипіло. Бачила я цю “пробіжку”. Я уявляла Леслі, яка вже чекає на нього. У горлі пересохло від одночасної злості і суму.

Світ здавався неймовірно яскравим, що дратувало. Запахи, легкий шум міста за вікном, навіть холодне повітря від відкритої кватирки здавалися чужими. 

Щойно двері зачинялися, я обережно визирнула у вікно. Біля під’їзду стояла дівчина в рожевому спортивному костюмі. Затягнутий високий хвіст, теж з рожевими пасмами. Серйозно? Хіба таке не залишилось у 2000-х? І йому таке подобається?

Вона тримала на повідку собаку. Назви породи я точно не пам’ятала, але завжди створіння нагадували мені маленьких поросят — з тих, що непокірно штовхають носом усе, що потрапляє під лапки. Собака раптом заскочила до Денні й радісно заскавчала. Він присів, потрусив його за мордочку, і в мене серце стислося, бо це виглядало… ну, надто домашньо. Очевидно вони давно знайомі.

Потім він піднявся і підійшов до дівчини. Вона обійняла його за шию, а потім чмокнула в щоку. Я скривилася. Так приторно, що аж нудить. І вони повільно пішли, щось жваво обговорюючи,. Сміх і голоси розчинялися в ранковому повітрі, залишаючи мене осторонь, ніби я зовсім чужа в його світі.

Була вже восьма. Сонце ледь пробивалося крізь легкий туман, але мені не до романтики — через годину я мала бути в редакції. Ранок пройшов у стандартному темпі: душ, кава, швидкий перекус, волосся заплетене в недбалий пучок. Синя мінісукня від Ґвен все ще лежала чиста в шафі, але на мене чекали джинси і футболка.

Я вхопила сумку, перевірила, чи заряджений телефон, та поспішила на вулицю. Місто прокидалося, вулиці вже заповнювалися людьми, а я втягнулася в свій ритм: метро, кроки по коридору редакції, знайомі запахи кави й паперу.

На роботі моє місце — маленький столик у кутку відділу. Стажер, але вже доручають важливі завдання. Сьогодні я мала вести «Блог порад», де читачки діляться своїми проблемами в стосунках, а я допомагаю їм орієнтуватися в морі емоцій і аб’юзу.

До мене підійшла Кара, моя начальниця, виглядаючи трішки роздратованою і з телефоном у руці:

— У мене сьогодні… ну, особисті проблеми. Я не в ресурсі спілкуватись з людьми. — кинула вона, не піднімаючи очей. — Потрібно переглянути кілька коментарів від читачок. І дай їм поради. Просто… дій так, щоб на тебе не подали в суд.

— Але ж я…

Ну нехай. Кивнула. Хоча, до чортиків, нервувала. Ось вона, сцена для мого таланту.

Перший коментар:

"Мій хлопець завжди кричить на мене і принижує за будь-яку дрібницю. Вчора вилаяв за немитий посуд. Але ж я була на роботі. Він теж може це зробити. Чому домашній побут лише на мені? Я не знаю, що робити."

Клавіші вистукували відповідь:

"Ти не мусиш терпіти крик. Ти — не скеля для його гніву. Почни ставити межі. Якщо він не поважає твої кордони, це не твоя провина — це сигнал. І пам’ятай: просити про допомогу — не слабкість."

Кара підійшла через хвилину, заглянула через плече: очі розширилися.

— Гарно. Я б послала його нахрін. Продовжуй.

Наступний коментар був довший і більш заплутаний:

"Я люблю його, але він постійно контролює мій телефон, друзів, навіть що я їм. При цьому сам не каже навіть коли не ночуватиме вдома. Хотіла б його покинути та… Мені страшно, що без нього я нічого не зможу."

Я набрала:

"Страх — це не любов. Це контроль. Справжні стосунки не тримають людину в клітці. Тобі треба подбати про себе: знайди людей, які тебе підтримають, і пам’ятай, що самостійність — це твоя сила. Не проси дозволу жити своїм життям — ти його власниця."

І це написав "професіонал". Ха! В своєму б житті розібратись.

Кара повільно кивнула, похитала головою і прошепотіла:

— Це… це не ідеально звісно. Слухай, ще трохи треба попрацювати з поетичність, але початок мені подобається..

Відчуття значущості перекрило сум. Моя ранкова нервозність, побачене під вікном — все відступило. Я тут, у маленькому кабінеті, і мої слова змінюють щось для людей.

Наступні коментарі текли один за одним. Мої поради були чесними, рішучими, без солодкуватих виправдань: іноді ніжні, іноді гострі. І Кара щоразу підіймала брову від здивування:

— Може ти тут і затримаєшся.

До обіду я вже відчула себе частиною чогось більшого. І, хоч серце все ще стискалося від ранкових думок про Леслі, я знала одне: сьогодні я робила щось корисне. І навіть Кара не могла не помітити мого блиску — цього дня я була не просто стажером, я була справжнім голосом порад. Гордість просто розпирала.

Десь о першій я виходила на перерву. Біля офісу стояв маленький фургончик з хот догами. Єдине, що я могла собі дозволити зараз. Подякувавши продавчині, я відступила крок назад із величезною сосискою в руках, коли почула голос:

— Не личить гарній дівчині харчуватись такою гидотою.

Я підняла очі. Переді мною стояв Лео. Гарний, як завжди. І, звісно, пляма опинилась на сукні від соусу.

Він швидко вийняв серветку і протер мені тканину на грудях, легким дотиком, що змусив мене здригнутися.

— Пробач за мій вигляд, — присоромлено посміхнулась я, відчуваючи тепло, яке розтікалося по плечах.

— Ти прекрасна, як завжди, — підійшов ближче. — Я помітив, що ти уникаєш зустрічі зі мною в редакції, тому вирішив, що спіймати тебе тут буде простіше.

— Лео… я не уникаю. Просто… — я зупинилася, бо сама не вірила в те, що кажу. — Це мій перший робочий тиждень. Я викладаюсь, трохи втомлююсь.

Він посміхнувся, майже грайливо.

— Я подумав, можливо, тобі не надто сподобався ресторан.

— Та ні… що ти.

— Тоді я спробую ще раз, — нахилився ближче, і запах його парфумів огорнув мене. — Еммо, запрошую тебе до себе на вечерю. Цього разу готую я. Якщо ти не проти. Я не шеф, та дивився всякі відео на ютубі. Тож сподіваюсь не отруїти тебе.

Передчуття переламу стосунків: вечір, який обіцяє більше, ніж просто вечерю. Всі ж ми знаємо чим він може закінчитися. Внутрішньо вже була готова відмовитись, але потім подумала: а що я втрачаю? З Денні нічого не виходить — забагато перепон. І чекати, поки він сам дозріє, я не хочу.

— Добре. О котрій заїдеш?

— Буду о дев’ятій.

— Добре, чекатиму.

Він усміхнувся, і ця усмішка підкреслила все: вечір буде особливим, і я вже відчувала хвилювання, що стиснуло живіт легким клубком. Треба оновити запаси білизни.