Раді Вас бачити!

«Зроби крок уперед, і одразу відчуєш, що хаос теж хоче бути твоїм сусідом.»

Наступного дня я вирушила в дорогу. Подорож з Тауер-Гемлетс до Гаммерсміт і Фулем зайняла близько години. Я дивилася у вікно, спостерігаючи, як галасливі вулиці зникають. Тут було так тихо, що я мимоволі почала шукати поглядом камери спостереження або засідку в кущах. Я подумала:

«От би Лео побачив, як я тепер живу! Ніяких тобі розкішних апартаментів, тільки я і мої валізи в невеличкій квартирці».

Коли я нарешті приїхала, була вражена красою цього району. Вулиці доглянуті, не тхнуло дешевим кебабом і вихлопними газами, тож вже непогано.

«Може, тут не так вже й погано», — подумала я.

Я легко знайшла будинок, де знаходилася квартира. Невеликий, але затишний і доглянутий будинок 1960-х років. Мене зустрів орендатор, маленький чорнявий чоловічок з доброзичливою усмішкою, який нагадував мені хоббіта з «Володаря кілець».

— Привіт, я містер Бобінс, — сказав він, простягаючи мені руку. — Радий, що ви приїхали. Квартира вам сподобається, вона невелика, але затишна.

— Сподіваюся, — відповіла я, усміхаючись. — Я шукаю щось спокійне і тихе.

— О, тут у нас саме так, — запевнив містер Бобінс. — Жодних гучних вечірок, жодних сусідів-рокерів. Тільки ви і тиша.

Він показав мені квартиру. Ремонт був сучасним, без особливих вишукувань, але все було зроблено зі смаком. Квартира була світлою. Як дизайнер, я миттєво відмітила вдале планування, хоча мої руки так і свербіли переставити меблі, щоб додати простору. Я подумала:

«Непогано, як для тимчасового житла. Хоча, де ж тут місце для моїх валіз?»

А потім згадала, що всі мої речі помістяться в одну шафку.

— Ось ваша кімната, — сказав містер Бобінс, показуючи на простору кімнату з великим вікном. — Тут є все необхідне: ліжко, шафа, стіл. І, як бачите, чудовий вид на сад.

— Чудово, — відповіла я, оглядаючи кімнату. — А що з другою кімнатою?

— А, це, — містер Бобінс трохи збентежився. — Тут поки живе... ем-м... мій племінник. Він з'їде до кінця тижня, і ви зможете заїхати. Але не хвилюйтеся, він тихий, як миша.

— Тихий, як миша? — я скептично вигнула брову. — Сподіваюся, ця "миша" не влаштовує нічні забіги до холодильника і не мітить територію розкиданими шкарпетками.

Містер Бобінс засміявся.

— Ні-ні, він спить, як немовля. Ви навіть не почуєте його.

Я кивнула, намагаючись не показувати свого здивування. Мене трохи насторожило, що в квартирі живе хтось ще, але я вирішила не загострювати увагу.

— Добре, я беру квартиру, — сказала я. — Коли я можу переїхати?

— Хоч зараз, — відповів містер Бобінс, усміхаючись. — У мене є ключі. Ласкаво просимо до вашого нового дому!

— Скільки з мене? — запитала я, коли ми закінчили огляд.

— Дві тисячі фунтів на місяць, — відповів він. — І застава — дві тисячі.

Я застигла. Дві тисячі? Моя «багата» частина душі, звична до рахунків Лео, не здригнулася б. Але Емма з Тауер-Гемлетс всередині мене щойно знепритомніла. Це був грабіж серед білого дня, прикритий доброзичливою усмішкою хоббіта.

— Дві тисячі? Це трохи дорого для такої квартири, — сказала я,сподіваючись на торг. — Може, ми зможемо домовитися про меншу ціну?

Містер Бобінс похитав головою, але в його очах майнула якась дивна усмішка.

— Вибачте, але це мінімальна ціна, — сказав він, поправляючи свої окуляри. — Район хороший, квартира в чудовому стані. І, як я вже казав, у вас буде тиша і спокій.

Я задумалася. Дві тисячі фунтів — це було багато. Але квартира мені сподобалася, і я знала, що в Лондоні важко знайти хороше житло за нижчу ціну.

«Дорого. Але за спокій треба платити», — заспокоїла я себе. А нехай! якщо не вкластися зараз не буде результату. А він мені потрібен.

— Добре, — сказала я, зітхнувши. — Я згодна. Коли я можу внести заставу і почати платити оренду?

— Бажано зараз, — відповів містер Бобінс, усміхаючись. — Охочих багато. Тож якщо хочете тут проживати... У мене є договір. Ми можемо підписати його, і ви заїдете вже сьогодні.

Ми підписали договір, і я внесла заставу. Містер Бобінс передав мені ключі.

— Ласкаво просимо до вашого нового дому! — сказав він,посміхаючись.

Усміхнулася у відповідь. Мене ковбасило. Хотілося одночасно і танцювати, і вити. Я була рада, що знайшла квартиру, але водночас відчувала тривогу. Невідомо, що мене чекає в новому місці, але я була готова до викликів.

Я вирішила не сидіти на шиї орендаря і заїхати, коли його племінник виїде. Тож до понеділка в мене було ще три дні. Чудова можливість познайомитися з районом, знайти роботу і, можливо, навіть завести нових друзів.

Я вийшла з квартири і вирішила присвятити решту дня знайомству з районом. Гаммерсміт і Фулем виявився набагато цікавішим, ніж я очікувала. Тут було багато маленьких кафе, затишних пабів і магазинів з унікальними товарами. Зайшла в кілька з них, розглядала вітрини і розмовляла з продавцями.

Люди були доброзичливими і привітними. Вони розповідали мені про роботу, яку я могла б отримати, про місця, які я могла б відвідати, і про людей, з якими я могла б познайомитися.

Першим пунктом моєї екскурсії став Бішопс Парк. Я вирішила, що прогулянка вздовж Темзи допоможе мені провітрити голову. Але замість спокійного відпочинку, я потрапила на змагання з вигулювання собак. Зграї пухнастих створінь нагадували мені хаос, що панував у моєму житті. Я ледь не впала, коли маленький коргі, схожий на пухнасту кульку, перебіг мені дорогу.

Потім я вирішила відвідати стадіон «Крейвен Коттедж». Я не великий фанат футболу, але екскурсія виявилася цікавою. Екскурсовод, старий фанат «Фулхема», розповідав про історію клубу з такою пристрастю, ніби говорив про свою першу любов. Він показував нам роздягальні, де гравці готуються до матчів, і VIP-ложу, де сидять знаменитості. Я уявила, як Лео сидить там, оточений моделями, і в мені закипів гнів.

На обід я завітала на Блайт Роуд Маркет. На затишному ринку можна було купити свіжі продукти. Я вирішила спробувати місцевий делікатес — пиріг з м'ясом і картоплею. Але замість апетитного обіду, я отримала щось схоже на бетонну брилу, загорнуту в тісто. Я ледь не зламала зуб, намагаючись відкусити шматочок.

На вечір я залишила Кінг Стріт. Випила келих вина в одному з пабів, надіючись на тишу, аж тут почалося караоке. П'яні люди, що викрикували хіти 80-х, нагадували збори божевільних.

Повернувшись додому, я була виснаженою, але щасливою. Я зрозуміла, що Гаммерсміт і Фулем — це не Річмонд, але тут є своєрідний шарм.

Наступним моїм кроком було знайти роботу. Я розуміла, що заощаджень вистачить ненадовго, і я не хотіла сидіти без діла. У своєму житті я багато де працювала: офіціанткою, заправляла автомобілі, навіть у темні часи прибиральницею в готелях. Після зустрічі з Лео я думала, що це скінчилося, але, очевидно, життя підкинуло мені ще один сюрприз. У минулому житті я була творцем. Моя майстерня, де ми з Марком збирали авторські меблі та розробляли інтер’єри, була моїм серцем. Я пам’ятала запах свіжого дуба та холодний метал циркуля. Але тепер... Лео заблокував мені шлях у цей світ. Світ дизайну в Лондоні тісний, і його прізвище там важило надто багато.

За освітою я була маркетологом, хоча ніколи не працювала за спеціальністю. Я вирішила, що зараз саме час спробувати. Тому дістала свій диплом, який роками припадав пилом. Маркетинг здавався мені в’язницею: сухі цифри, звіти, аналітика замість живої творчості. Але, все ж, безпечний варіант, де ніхто не шукатиме «ту саму дружину мільйонера». Вакансія знайшла мене сама. Асистент маркетолога в невеликій компанії, яка знаходилася недалеко від моєї нової квартири. Зарплата була невеликою, але краще, ніж нічого.

Відправила своє резюме і через кілька днів мене запросили на співбесіду. Я була трохи схвильована, адже це була моя моя перша спроба попрацювати за дипломом.

Коли я прийшла в офіс, мене зустрів привітний чоловік років сорока. Він представився як Девід, мій потенційний начальник. Ми пройшли в його кабінет. І співбесіда почалася.

Начальник виявився нудним, як вчорашня вівсянка без солі. Він крутив у руках мій диплом і дивився на мене так, ніби я просила не роботу, а нирку.

— Маркетинг — це не про творчість, Еммо, — вичавив він, поправляючи краватку кольору депресії. — Тут цифри, аналітика... Ви впевнені, що не переплутали двері?

Я стримала бажання закотити очі.

— Повірте, після розлучення цифри — це найпростіше, з чим мені доводилося мати справу.

— Ви знаєте, — сказав Девід, усміхаючись. — Ваше резюме мене зацікавило. Але, чесно кажучи, я трохи сумніваюся, чи зможете ви впоратися з такою роботою.

Всередині все неприємно стиснулося. Здається, робота асистентом теж пролітала повз.

— Я розумію ваші сумніви, — відповіла я. — Але я готова вчитися. Я схоплюю все швидше, ніж ви встигнете допити свій еспресо.

— Ми вам перетелефонуємо, — відповів Девід. Він лише сухо кивнув, простягнувши руку на прощання. Його долоня була м’якою і вологою. Фу.

Кивнула у відповідь і вийшла з офісу. Я не знала, що думати. З одного боку, Девід здавався зацікавленим у мені. З іншого боку, він не дав мені чіткої відповіді.

Я вирішила не зациклюватися і насолодитися рештою дня. Прогулялася по парку, випила кави в кафе і зайшла в кілька магазинів. Я намагалася забити на Девіда, але підступна тривожність все одно шепотіла на вухо: "А якщо не візьмуть?"

Невідомо, чи отримаю я цю посаду, але я знала, що зробила все можливе. Тепер залишалося тільки чекати.

Три дні я гіпнотизувала телефон, але він мовчав. На четвертий я не витримала і набрала сама.

— Ми знайшли іншого кандидата, — прощебетала секретарка голосом телефонного помічника. — Ви надто... творча для нас.

Творча? Це тепер так називають?

— Дякую, я теж зрозуміла, що ваш офіс надто сірий для моєї натури, — відрізала я і кинула слухавку. Невдаха? Можливо. Але принаймні мені не доведеться щодня бачити кислу міну Девіда.

Ось і настав день переїзду. Я прокинулася рано. Мене неймовірно трясло від хвилювання та смутку. Залишаю батьківську квартиру, мій останній острівець, де стіни ще не знали, що я тепер офіційно "безробітна колишня мільйонера".

Зібрала свою єдину валізу. Не хотіла брати нічого, що нагадувало б мені про нього.

Вийшла з кімнати, де батько вже чекав на мене. Він сидів за столом, пив каву і дивився на мене сумними очима.

— Ти впевнена, що хочеш цього? — запитав він обережно.

Я кивнула, намагалася не заплакати.

— Так, тату, — впевнено відповіла. — Мені потрібно почати нове життя, далеко від усього. Я повинна спробувати сама.

Він підійшов до мене і обійняв міцно, як тільки може обійняти батько доньку.

— Ти завжди можеш повернутися, — сказав тато, і я ледь не здалася. Але ні.

— Дякую, тату, — прошепотіла я, сльози котилися по моїх щоках.

Ми попрощалися, і я вийшла з квартири, двері зачинилися за мною, залишаючи позаду частину мого життя.

Я втиснула свою єдину валізу в таксі й назвала адресу. Може, Гаммерсміт і не Річмонд, але там принаймні ніхто не знає, як голосно я вмію падати. Погнали.