Раді Вас бачити!

«Є поцілунки, які стаються випадково, але залишають у серці більше слідів, ніж усі офіційні клятви. Особливо тоді, коли вони адресовані зовсім не тим людям.»

Вийшовши з ванни, я закуталася у великий, пухкий рушник, що був ще теплим від пари. Мокре волосся спадало на плечі, а тепло ванни повільно змінювалося прохолодою кімнати.

Денні сидів за столом. Вечеряв, і не піднімав на мене погляду. Лише легкий кивок головою, ніби констатуючи факт мого існування.

Я не могла втриматися від іронічної думки: «Все-таки, є плюси життя з геєм». Логіка залізна: жодних зазіхань без запрошення, не дивиться як на товар у магазині. Можна ходити в рушнику, співати у ванній або залишати власні маленькі «таємниці» в шафах, і він… просто помітить, але не втрутиться. Певний спокій і свобода, якої я рідко відчувала раніше.

— Знаєш, — ніяково почала я, поправляючи рушник, — може, нам встановити деякі правила?

Він підняв здивований погляд на мене.

— Ти про що?

Я підійшла ближче й почала загинати пальці, переходячи до ділового тону:

— По-перше: не заходити до іншого, коли той купається.

Він зі скепсисом закотив очі. Я стисла зуби й продовжила:

— По-друге: не шуміти, коли приходиш із роботи, а інший ще спить.

— Можливо... — протягнув він, роблячи довгу паузу, яка мене дратувала.

— І третє. У кожного є своя чашка, — вказала я на каву, заварену в моїй улюбленій кружці.

Він невинно посміхнувся..

— Ой, вибач, — він демонстративно зробив повільний ковток кави. — Я, мабуть, не правильно зрозумів. Після того, як ви тут пиячили з мого посуду, я вирішив, що все спільне.

Я стиснула кулаки, розуміючи, що він мав рацію.

— Добре. За це вибач... — моє обурення трохи вщухло, але тільки для того, щоб спалахнути з новою силою.

Я сіла за стіл навпроти нього, спостерігаючи, як він швидко наминає якусь лапшу швидкого приготування, а поряд варені сосиски ледве поміщаються на тарілці. Очі заглядали в телефон, а губи працювали без паузи. Я спостерігала за ним, нахилившись на лікті. Дике полегшення. Стіни квартири нарешті перестали тиснути, і ніхто не чекає від мене ідеальної поведінки.

Але думки не відпускали: як це, життя пари чоловіків? Хто готує, хто прибирає? Як вони ділять обов'язки? Можливо, все не так складно, як здається… Або, навпаки, дійсно існує безліч невидимих правил, про які я ніколи не думала.

— Щось не так? — пробулькотів він, жуючи лапшу так, що губи ледь розходилися.

— Та ні… — я ніби вийшла з трансу. Відчула легку сором’язливість. — Ти збираєшся на роботу? — заглянула я у вікно, де сонце вже повільно синіло, готуючись до спокійного заходу.

— Ага, — промовив він, ковтаючи ще шматочок лапші і витираючи пальці об край тарілки.

— Ти їдеш сам чи зі своїм «другом»? — невпевнено спитала я, намагаючись не видати зайвої цікавості.

Він проковтнув, затримав погляд на мені і підняв брову:

— Сам. А що?

— Та нічого… — я знизала плечима, намагаючись виглядати байдуже. — Просто цікаво… Чому ти не запросиш його до нас на вечерю, наприклад? — я похитала головою. — Я б хотіла познайомитися з ним трохи ближче.

Денні посміхнувся, ніби знав, що мені цікаво більше, ніж він показує, і трохи нахилився вперед, дивлячись на моє обличчя з легкою іронією.

— Еммо Уолш, — промовив він, відставляючи виделку. — Хочеш сказати, що ти поклала око на мого друга?

Я лише кивнула, відчуваючи, як серце трохи прискорилося. Він явно неправильно мене зрозумів.

— Та ні, що ти… — я швидко кивнула і зітхнула. Було не переконливо навіть для мене. — Просто ти знайомий з моєю подругою, а я з твоїм другом — ні. Ось і все.

Денні посміхнувся ще ширше.

Та не встиг він договорити, як у двері постукали.

— Ти когось чекаєш? — запитала.

— Ні, — здивовано відповів він. — А ти?

— Теж ні, — ковтнула комок здивування.

Він глянув на мій вигляд і похитав головою:

— Я відчиню.

Клацання замка — і по кухні прокотився голос, від якого в мене заніміли пальці на рушнику:

— Ти хто такий?

Знайомий, до нудоти впевнений тон. Лео. Тільки не зараз. Мене пройняв холодок, і я зіскочила зі стільця, прикриваючи рушником себе якомога щільніше.

— Перепрошую… — Денні здивовано нахмурився. — А ви хто? — прохрипів він, не очікуючи такого гостя.

— Я Лео Гарет, і прийшов до своєї дружини, — промовив чоловік, посміхаючись впевнено.

Денні відступив, впускаючи Лео, і наші погляди зіткнулися. У його очах застигло таке щире заціпеніння, що мені на мить стало смішно — якби не рушник, що ледь тримався. 

— Що ти тут робиш? — спробувала я спокійно спитати у Лео, хоча сама бачила, що він зараз думає. Я майже оголена, в рушнику, у квартирі з привабливим чоловіком.

Денні, помітивши моє роздратування і ніяковість, тільки похитав головою, ніби кажучи: «Це буде цікаво».

А я відчула, як простір навколо мене звузився.

— Знаєш… — почав Лео, голосом, повним роздратування, — я не знаходжу собі місця весь цей час. Думаю, як же страждає моя кохана… а виявляється, у неї все не так і погано.

Він ходив по кухні, як господар, оглядаючи простір і час від часу зиркаючи на мене.

— Звідки ти дізнався, де я? — запитала я, намагаючись не показати страх.

— Люба, — промовив він холодно, злісно, — ти ж знаєш, що я завжди знайду те, що шукаю.

— Тоді, будь ласка, спробуй знайти вихід з цього будинку і йди геть, — впевнено відповіла я, відчуваючи, як лише адреналін дає сили стояти прямо.

Атмосфера в квартирі загострилась. Денні, який ще секунду вагався, почав відступати.

— Я, мабуть, піду до своєї кімнати…

— Та ні, чого ж? — фиркнув Лео, обертаючись до нього з гнівом. — Якщо ти вже спиш з моєю дружиною, то будь чоловіком і залишся!

Денні вирячив свої блакитні очі і намагався щось сказати:

— Вибач, друже, але…

Та я не дала йому договорити. Знайшовши вихід із цієї напруженої ситуації, я різко підійшла до нього, обійняла за талію, відчувши, як його м’язи під руками напружуються.

— Не думаю, — сказала я спокійно, але з іскрою в очах, — що у тебе взагалі залишилося право знати, з ким і де я сплю.

Денні, здається, зрозумів мій задум, і його рука лягла мені на талію.

— Ти не можеш так вчинити… Ми ще досі одружені, — гнівом сипав Лео.

— Ще й як можу, — відрізала я, демонстративно повернувшись до Денні і притиснувши його обличчя руками до свого, притискаючись ближче, намагалася втримати рушник, що небезпечно зсувався. 

У вухах гупало так, що власного дихання не було чути. Я вчепилася в Денні, як у рятівне коло. Спершу його губи були твердими, чужими. Розгубленість, ніяковість в руках і плечах. Денні трохи відхилився, не знаючи, як реагувати.

Але за секунду він перехопив ініціативу. Від несподіванки я ледь не випустила край рушника. Його руки ніжно обійняли мене за талію, притиснувши до себе, і губи стали впевненішими, ковзаючи по моїх з легким жаром. Кожен дотик викликав дивне, приємне хвилювання — таке, що одночасно і лякає, і захоплює.

Я трохи розслабилася, дозволивши поцілунку стати м’якшим, глибшим і навіть грайливим. Його губи плавно шукали мої, гублячись і знаходячи, а я відчувала, як напруга та сором поступово тануть. Мені неймовірно сподобалося: тепло, близькість, відчуття контролю й відданості — усе змішалося в одному хвилюванні.

Якщо всі геї цілуються з таким азартом, то світ офіційно збожеволів, а жінки програли цю війну всуху. 

Лео застиг на місці, спостерігаючи за нами з відкритим ротом і палаючим поглядом. Його обличчя стало червоним від злості, а кулаки непомітно стиснулися.

— Ти… — пробурмотів він, голос дрижав від гніву, — поводишся як шльондра!

Я відсторонилася від Денні лише на кілька сантиметрів, все ще тримаючи руки на його шиї. Його очі були сповнені здивування, губи почервоніли після поцілунку. Денні м’яко поправив рушник, що спустився нижче. Його пальці ковзнули по тканині так, ніби цей рух був чимось інтимнішим за сам поцілунок. Я ковтнула слину і подивилася прямо в очі Лео, сповнена холодної впевненості:

— Роблю те, що хочу.

Денні тихо всміхався, трохи ніяково, але його рука все ще лежала на моїй талії, ніби кажучи: «Я з тобою». неймовірно, але додавало мені сміливості.

— Просто смішно… — пробурмотів Лео, намагаючись відновити самоконтроль, — ти… як ти можеш так ставитися до мене, коли ми одружені?!

— Ще раз нагадую, — твердо сказала я, нахиляючись трохи вперед, щоб він точно почув мене, — ми з тобою не живемо разом. Моя квартира, моє життя… і мій чоловік.

Лео хитнувся назад і вчепився в край столу так, що кісточки пальців побіліли. Гнів боровся з шоком на його обличчі, перетворюючи його на якусь жалюгідну маску. 

— Добре… — бурмотів він, голос ще сердитий, але вже менш впевнений, — але… ще не кінець.

Я кинула на нього короткий погляд, злегка іронічний і трішки переможний:

— Ні, якраз кінець. А зараз, Лео, будь ласка, знайди вихід і… йди геть.

Денні усміхнувся, дивлячись на мене з тією ж ніжністю, яку я відчула під час поцілунку. Моє серце тремтіло від адреналіну, легкого роздратування і відчуття перемоги.

Лео вийшов, грюкнувши дверима, і в повітрі залишився запах його гніву, а разом із ним — відчуття остаточної свободи.

— Чорт забирай, Ягідко… — Денні провів пальцями по губах, наче ще не міг оговтатися, і його голос зірвався на хриплу посмішку. — Це було…

— Пробач, — я швидко випалила, відчуваючи, як щоки палають. Усередині мене все змішалося: сором, адреналін і дивне хвилювання. — Я не мала… просто ситуація з Лео, інакше я не знала, як вийти з цього.

Він хмикнув, відкинувшись на спинку стільця. Його пальці ще раз ковзнули по губах, ніби він перевіряв, чи все насправді.

— Знаєш, — він трохи ніяково посміхнувся, — для імпровізації вийшло занадто переконливо.

Я ковтнула повітря і швидко відвела очі. Усередині голосно калатало серце, але в голові трималася одна-єдина думка: «Хіба він не мав би… не реагувати так? Чому ж тоді я бачу цю розгубленість у його очах? Чому його дотик досі відлунює в мені?»

— Та ні, — я поспішно відмахнулась, намагаючись знизити градус. — Для тебе точно нічого не значило. Я ж розумію.

Денні нахилив голову, дивлячись на мене пильніше. Його блакитні очі раптом перестали виглядати насмішкуватими — скоріше здивованими.

— Ти справді так думаєш? — запитав він тихіше, ніж зазвичай.

Я кивнула, все ще тримаючись за своє пояснення, бо воно звучало безпечніше за все інше.

— Я просто… давай забудемо про все це. Сподіваюсь, більше не доведеться цього повторювати.

На його обличчі з’явилася посмішка — тепла, трохи іронічна, але й дивно серйозна. Він нахилився ближче, над столом, і від цього у мене перехопило подих.

— Може, й не доведеться,… — він прошепотів. — Та все ж, якщо захочеш… я не проти зіграти ще раз.

Моє серце шалено затремтіло. І вже не знала, чого більше — хвилювання, полегшення… чи небезпечної надії.

Денні випрямився, ще раз кинув на мене той свій лукавий погляд, у якому все змішувалося — насмішка, тепло і якась недоречна легкість. Він клацнув язиком і підморгнув:

— Ну що ж, Ягідко. Не змушуй мене червоніти тут на порожній шлунок. Я піду, а то спізнюся. Робота сама себе не зробить.

Він піднявся, поправив сорочку, ніби нічого особливого не сталося, і, проходячи повз, легенько торкнувся моєї руки. Такий простий, майже дружній жест — і від нього мене знову пройняло струмом.

— Побачимось увечері, — кинув він невимушено, з тією безтурботною усмішкою, яка зводила з розуму ще більше, ніж його розгубленість кілька хвилин тому.

Двері грюкнули, і квартира знову належала тільки мені. Тиша вдарила сильніше, ніж будь-які слова.

На губах усе ще залишався його смак — теплий, з легкою гірчинкою. Я провела язиком по губах і зловила себе на тому, що роблю із занадто великим задоволенням. Боже, та я ж наче підліток, який вперше поцілувався й тепер смакує спогад, як дешевий льодяник.

Запах його теж залишився — кава з тютюном. Я вдихнула й відчула, як всередині знову тремтить. І тоді хотілося закричати самій на себе: «Серйозно? Ти ж знаєш, що він ніколи на тебе не гляне. Гей, пам’ятаєш?»

Я відкинулася на спинку стільця, закрила очі й пирхнула. Ну звісно, мені треба було саме так зганьбитися — закохатися у хлопця, для якого я максимум зручна сусідка з рушником і проблемами.

Сором обпікав, але десь під ним жила й інша правда: мені сподобалося. І від того ще більше хотілося вдарити себе головою об стіну.