Раді Вас бачити!

Вечір опускався на озеро Комо.

Небо стало рожево-золотим.

Останні сонячні промені ковзали по воді.

У будинку було незвично тихо.

Після розмови з Еванджеліною всі ніби задумалися.

Софія стояла біля великого вікна у своїй кімнаті.

На плечах лежав теплий плед.

У руках вона тримала білу троянду.

Ту саму.

І дивилася на озеро.

Довго.

Дуже довго.

Раптом позаду тихо відчинилися двері.

— Я так і думав, що знайду тебе тут.

Софія навіть не озирнулася.

Вона впізнала голос.

— Не спиться?

Адріан підійшов ближче.

— А тобі?

Вона усміхнулася.

Але якось сумно.

— Не дуже.

Він став поруч.

Кілька секунд вони просто дивилися у вікно.

Потім Софія тихо сказала:

— Ти колись відчував, що твоє життя за кілька днів змінилося повністю?

Він подивився на неї.

— Саме зараз відчуваю.

Вона ледь усміхнулася.

Потім знову подивилася на озеро.

— Ще недавно я була просто Софією.

Звичайною дівчиною.

А зараз…

Вона опустила очі.

— У мене є великий будинок.

Родина.

Таємниці.

Спадщина.

Дар.

І…

Вона поклала руку на живіт.

Легко усміхнулася.

— І маленька людина, яка постійно нагадує про себе.

Наче почувши її слова, малюк легенько ворухнувся.

Софія тихо засміялася.

— Ось. Знову.

Адріан теж усміхнувся.

І обережно поклав руку поверх її руки.

Кілька секунд нічого не було.

А потім…

Легкий поштовх.

Він здивовано кліпнув.

Потім подивився на неї.

І обоє розсміялися.

Неголосно.

Тихо.

По-домашньому.

Потім запала тиша.

Але вона вже була іншою.

Теплою.

Софія раптом стала серйозною.

— Адріане…

— Ммм?

Вона не дивилася на нього.

— А що, якщо я не впораюся?

Він одразу повернувся до неї.

— З чим?

Вона глибоко вдихнула.

— З усім.

З родиною.

З минулим.

З майбутнім.

І…

Вона знову поклала руку на живіт.

— І з тим, що стану мамою.

Кілька секунд Адріан мовчав.

Потім дуже спокійно сказав:

— Ти знаєш, що я бачу?

Вона підняла на нього очі.

— Що?

Він усміхнувся.

— Дівчину, яка за кілька днів дізналася стільки таємниць, скільки інші не дізнаються за все життя.

Дівчину, яка не втекла.

Не здалася.

І досі стоїть тут.

Софія слухала мовчки.

— І ще я бачу людину, яка вже зараз говорить із малюком так, ніби знає його все життя.

У неї затремтіли губи.

Вона опустила очі.

— Я просто хвилююся…

— Це нормально.

Вона мовчала.

Адріан усміхнувся.

— Мені теж страшно.

Софія різко підняла голову.

— Справді?

Він тихо засміявся.

— Звичайно.

Вона дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Я думала, ти взагалі нічого не боїшся.

— Софо… я звичайна людина.

Вона несподівано розсміялася.

І він теж.

Потім знову стало тихо.

За вікном хвилі легко торкалися берега.

І раптом Софія сказала:

— Знаєш, що найстрашніше?

— Що?

Вона подивилася на озеро.

І дуже тихо відповіла:

— Що тепер у мене є вибір.

— Який?

Софія ковтнула повітря.

— Залишитися тут…

Вона подивилася на старий будинок.

На сад.

На озеро.

— Або повернутися до свого колишнього життя.

Адріан нічого не сказав.

Бо зрозумів.

Саме про це вона думала весь вечір.

І саме це зараз лякало її найбільше.

У кімнаті стало дуже тихо.

Так тихо, що було чути, як вітер ворушить штори.

Софія стояла біля вікна.

І дивилася на озеро.

Але насправді вона його майже не бачила.

Бо думками була десь далеко.

Адріан не поспішав щось говорити.

Просто стояв поруч.

І чекав.

Нарешті вона тихо запитала:

— А як би вчинив ти?

Він здивовано подивився на неї.

— Я?

Вона кивнула.

— Так.

Кілька секунд він мовчав.

Потім чесно відповів:

— Не знаю.

Софія повернулася до нього.

Наче не очікувала такої відповіді.

Він ледь усміхнувся.

— Іноді немає правильного рішення, Софо.

Є лише рішення, з яким ти зможеш жити.

Вона мовчала.

Його слова ніби залишилися десь у повітрі.

— Я боюся, — раптом дуже тихо сказала вона.

Він одразу подивився на неї.

У її очах блищали сльози.

Але вона не плакала.

Просто більше не намагалася здаватися сильною.

— Боюся, що якщо поїду звідси… потім пошкодую.

Вона ковтнула повітря.

— А якщо залишуся… теж пошкодую.

Голос затремтів.

— Тут усе таке… рідне.

Я навіть не знаю чому.

Наче цей будинок мене пам'ятає.

Наче сад мене пам'ятає.

Наче саме озеро мене пам'ятає.

Вона подивилася у вікно.

На темну воду.

І тихо додала:

— А там…

Вона не договорила.

— Там твоє інше життя? — м'яко запитав Адріан.

Софія кивнула.

— Там друзі.

Спогади.

Моє звичайне життя.

Моє минуле.

Запала тиша.

Вона опустила голову.

І раптом відчула легенький поштовх.

Потім ще один.

Софія видихнула.

І навіть усміхнулася крізь хвилювання.

Поклала руку на живіт.

— Ти теж не знаєш, так?

Ще один легкий рух.

Вона тихо засміялася.

А потім…

Несподівано для себе…

Заплакала.

Не голосно.

Не від болю.

Просто від утоми.

Від того, що за кілька днів її життя стало зовсім іншим.

Адріан навіть нічого не сказав.

Лише підійшов ближче.

І обережно обійняв її.

Софія не відступила.

Навпаки.

Вперше за весь вечір дозволила собі просто притулитися до нього.

Він нічого не питав.

Не поспішав заспокоювати.

Просто був поруч.

І від цього чомусь стало легше.

Минуло кілька хвилин.

Нарешті вона тихо сказала:

— Я сьогодні так сумую за мамою…

Він заплющив очі.

Серце стиснулося.

— Якби вона була тут…

Голос знову затремтів.

— Я б знала, що робити.

Я б просто сіла біля неї…

І вона б усе пояснила.

Софія опустила голову ще нижче.

— Я навіть не пам'ятаю її голосу.

Ці слова прозвучали так тихо, що майже загубилися.

Але Адріан почув.

І йому стало боляче за неї.

Дуже.

Бо іноді людині потрібна не відповідь.

А просто мама поруч.

Він легенько погладив її по волоссю.

І раптом сказав:

— Думаю, вона пишалася б тобою.

Софія підняла очі.

— Справді?

Він усміхнувся.

— Дуже.

Запала тиша.

— Звідки ти знаєш?

Він подивився на неї.

І відповів абсолютно щиро:

— Тому що я бачив тебе ці дні.

Бачив, як ти переживала.

Як боялася.

Як хвилювалася за всіх.

Як раділа кожній маленькій підказці.

Як говориш із малюком.

І попри все… ти залишилася доброю.

У Софії знову заблищали очі.

Вона нічого не сказала.

Просто дивилася на нього.

А він усміхнувся.

Трохи невпевнено.

І додав:

— Я думаю, твоя мама зараз дивиться на тебе… і посміхається.

У кімнаті знову стало тихо.

За вікном над озером повільно з'явилися перші зірки.

Софія дивилася кудись у темряву.

І раптом прошепотіла:

— Мамо… а ти б що обрала?

Ніхто не відповів.

Лише легкий вітер торкнувся фіранок.

І в ту саму мить малюк знову ворухнувся.

Софія завмерла.

Потім ледь усміхнулася.

І поклала обидві руки на живіт.

— Добре… я зрозуміла.

Адріан здивовано подивився на неї.

— Що зрозуміла?

Вона подивилася на нього.

Очі ще були вологими від сліз.

Але в них уже з'явилося щось інше.

Спокій.

І маленька надія.

— Що я не сама маю зробити цей вибір.

Вона поклала його руку на свій живіт.

І тихо додала:

— Тепер нас уже двоє… або, можливо, навіть троє.

Тієї ночі Софія довго не могла заснути.

Після розмови з Адріаном на душі стало трохи легше.

Але запитання нікуди не зникли.

Вона лежала в ліжку й дивилася у стелю.

За вікном тихо шуміло озеро.

Місяць кидав срібне світло на підлогу.

Софія поклала руку на живіт.

— Спиш, маленький?

Ніякої відповіді.

Вона ледь усміхнулася.

— Я теж не можу заснути.

Заплющила очі.

І сама не помітила, як заснула.

Вона стояла в саду білих троянд.

Було тепло.

Світло.

Сонце м'яко торкалося пелюсток.

Вітер ледь ворушив дерева.

Навколо панував дивний спокій.

Софія озирнулася.

Сад був порожній.

І раптом почула сміх.

Тихий.

Дуже знайомий.

Серце завмерло.

Вона повільно обернулася.

Біля фонтану стояла жінка.

Світла сукня.

Довге волосся.

Добрі очі.

І лагідна усмішка.

Софія перестала дихати.

— Мамо?..

Жінка усміхнулася ще тепліше.

— Привіт, моя дівчинко.

У Софії затремтіли губи.

Вона не рухалася.

Наче боялася, що якщо зробить хоч один крок, усе зникне.

— Це… справді ти?

Жінка кивнула.

І тоді Софія побігла.

Як маленька.

Швидко.

Не думаючи ні про що.

І міцно обійняла її.

Так міцно, ніби хотіла надолужити всі роки.

Мама теж обійняла її.

Ніжно.

І почала гладити по волоссю.

Софія заплакала.

По-справжньому.

Не стримуючи сліз.

— Я так сумувала…

Голос зривався.

— Так сумувала за тобою…

Мама нічого не говорила.

Лише обіймала її.

Як колись.

Наче Софія знову стала маленькою дівчинкою.

Минуло кілька хвилин.

Нарешті Софія трохи відсторонилася.

І подивилася на маму.

Вона була красивою.

Дуже.

І усміхалася саме так, як Софія завжди уявляла.

— У тебе ті самі очі, — лагідно сказала мама.

Софія крізь сльози навіть засміялася.

— Мені всі це кажуть.

Мама теж тихо засміялася.

А потім уважно подивилася на неї.

На її обличчя.

На волосся.

І опустила погляд на живіт.

Очі стали ще теплішими.

— Ти вже така доросла.

У Софії знову защипало в очах.

— Я боюся.

Мама лагідно торкнулася її щоки.

— Знаю.

— Я не знаю, що робити.

Не знаю, де моє місце.

Не знаю, чи роблю все правильно.

Не знаю, чи буду хорошою мамою…

Голос затремтів.

— Я взагалі багато чого не знаю.

Мама мовчки слухала.

А потім усміхнулася.

— Тоді ти вже схожа на всіх мам у світі.

Софія кліпнула.

— Що?

— Ніхто не знає всіх відповідей, моя дівчинко.

Ніхто.

Вона ніжно взяла її руки у свої.

— Але знаєш, що я бачу?

Софія похитала головою.

Мама поклала долоню на її живіт.

І тихо сказала:

— Я бачу дівчину, яка вже любить свою дитину всім серцем.

Софія заплакала ще сильніше.

Мама обійняла її.

— Цього достатньо.

Вони ще трохи постояли мовчки.

Потім Софія тихо запитала:

— Мамо…

— Так?

— А як мені зробити правильний вибір?

Жінка подивилася на озеро.

На білі троянди.

І усміхнулася.

Потім подивилася доньці прямо в очі.

— Не шукай правильний вибір.

Шукай той, після якого твоє серце стане спокійним.

Софія мовчала.

Запам'ятовувала кожне слово.

І раптом дуже тихо запитала:

— Ти мене любиш?

Мама навіть здивувалася.

Потім усміхнулася.

І ніжно торкнулася її чола.

— Я люблю тебе більше, ніж ти можеш уявити.

У Софії знову виступили сльози.

Мама витерла їх пальцями.

І прошепотіла:

— І завжди любитиму.

Раптом навколо стало світліше.

Вітер ворухнув білі троянди.

Мама подивилася вдалину.

А потім знову на Софію.

— Час прокидатися, моя дівчинко.

— Ні…

Софія одразу міцніше взяла її за руки.

— Будь ласка… ще трішки.

Мама лагідно усміхнулася.

І поцілувала її в чоло.

— Я завжди поруч.

Навіть коли ти мене не бачиш.

Світло стало яскравішим.

Сад почав розчинятися.

— Мамо…

— Я тебе люблю, Софіє.

— І я тебе люблю…

І все зникло.

Софія різко розплющила очі.

За вікном уже світало.

По щоках текли сльози.

Вона повільно сіла.

Притиснула руку до серця.

І вперше за багато днів…

Усміхнулася.

Тихо.

Тепло.

Наче хтось справді тільки що її обійняв.

Софія сиділа на ліжку і дивилася у вікно.

Небо поволі світлішало.

Перші сонячні промені торкнулися озера.

Вона витерла сльози.

І раптом легенько усміхнулася.

Поклала руку на живіт.

— Знаєш… мені наснилася твоя бабуся.

Ніби у відповідь малюк легенько ворухнувся.

Софія тихо засміялася.

— І мені здається, вона сказала саме те, що мені було потрібно почути.

У двері обережно постукали.

— Софо? Ти вже не спиш?

Це був Адріан.

— Заходь.

Він відчинив двері й одразу помітив її червоні від сліз очі.

— Ти плакала?

Софія кілька секунд мовчала.

А потім усміхнулася.

По-справжньому.

— Так… але вперше за довгий час від щастя.

Адріан здивовано подивився на неї.

А вона перевела погляд на озеро і тихо сказала:

— Мені наснилася мама.

Адріан завмер.

Кілька секунд він просто дивився на Софію.

— Справді? — тихо запитав він.

Софія кивнула.

На її обличчі була незвична усмішка.

Спокійна.

Тепла.

— Вона була в саду білих троянд.

Ми говорили… і я її обійняла.

Голос трохи затремтів.

— Це було так реально.

Адріан підійшов ближче і сів поруч.

— І що вона сказала?

Софія на мить задумалася.

Потім подивилася у вікно.

— Вона сказала не шукати правильний вибір.

Шукати той… після якого серце стане спокійним.

Запала тиша.

Адріан усміхнувся.

— Мудра порада.

Софія тихо засміялася.

— Це дуже схоже на неї. Хоча я майже її не пам'ятаю.

Вона поклала руку на живіт.

І в ту ж мить відчула легенький поштовх.

Очі округлилися.

— О…

— Що таке? — одразу запитав Адріан.

Софія подивилася на нього і усміхнулася.

— Здається, комусь теж сподобилася порада бабусі.

Адріан засміявся.

І вона теж.

Сміялися тихо, щоб не розбудити весь дім.

Потім стало спокійно.

Сонце вже повністю піднялося над озером.

І Софія раптом зрозуміла…

Вперше за багато днів вона прокинулася не зі страхом.

А з надією.

Наступні кілька днів у будинку Вальморів панував справжній переполох.

Усі готувалися до весілля.

По коридорах постійно ходили покоївки.

Хтось ніс коробки.

Хтось квіти.

Хтось тканини для прикрас.

З кухні долинав запах свіжої випічки.

Софія сиділа у вітальні, загорнувшись у плед.

І з усмішкою спостерігала за цим хаосом.

Раптом до кімнати влетіла Розалі.

— Софо! Ми знайшли ще одну сукню!

За нею зайшли Елеонора і Селестина.

У руках вони тримали великі коробки.

— Ще одну? — засміялася Софія.

— Так! — гордо сказала Розалі. — Про всяк випадок.

Софія розсміялася.

— Мені здається, у мене скоро буде більше суконь, ніж книжок.

Усі теж засміялися.

У цей момент у дверях з'явився Адріан.

Він зупинився.

І завмер.

Софія сиділа біля вікна.

Сонце падало на її волосся.

На обличчі була спокійна усмішка.

Одну руку вона поклала на живіт.

І виглядала такою щасливою, що він не міг відвести очей.

— Чому ти так дивишся? — усміхнулася вона.

Він кліпнув.

— Просто…

Замовк.

І теж усміхнувся.

— Просто ти дуже гарна.

Софія одразу зніяковіла.

Елеонора тихенько штовхнула Розалі ліктем.

Обидві почали сміятися.

— Ми вам не заважаємо? — запитала Селестина.

Адріан теж засміявся.

— Трохи.

— Ой, усе! Ходімо! — сказала Розалі.

За кілька секунд усі вже виходили з кімнати.

Перед дверима Розалі обернулася.

— Софо…

— Так?

Вона широко усміхнулася.

— Ти світишся.

І втекла.

Софія тільки засміялася.

У кімнаті залишилися лише вони з Адріаном.

Запала тиша.

Тепла.

Спокійна.

Він підійшов ближче.

Сів поруч.

— Як почуваєшся?

Вона задумалася.

Потім усміхнулася.

— Щасливою.

Він подивився на неї.

— Справді?

Вона кивнула.

І подивилася у вікно.

На озеро.

На гори.

На сад із білими трояндами.

— Знаєш… я зробила свій вибір.

Адріан завмер.

— Який?

Софія повернулася до нього.

І сказала дуже тихо:

— Я хочу залишитися.

Запала тиша.

— Тут?

Вона кивнула.

— Так.

Тут моя родина.

Мамині спогади.

Моє минуле.

І…

Вона поклала його руку на свій живіт.

— Наше майбутнє.

Кілька секунд він нічого не говорив.

Просто дивився на неї.

А потім усміхнувся.

Так щиро, що Софія теж почала усміхатися.

Він обережно взяв її за руку.

— Тоді я теж залишаюся.

— Справді?

— Справді.

У Софії раптом защипало в очах.

Але цього разу від щастя.

Вона міцно обійняла його.

І він обійняв її у відповідь.

Саме в цей момент за вікном задзвонили дзвони.

Обидва здригнулися.

Потім почули голос Луки:

— Софо! Адріане! Час!

Вони здивовано переглянулися.

— Час? — перепитала Софія.

У двері заглянула усміхнена Розалі.

— Ви що, забули?

— Про що?

Вона розсміялася.

— Сьогодні ваше весілля!

Софія широко розплющила очі.

І за мить теж почала сміятися.

Бо серед усіх таємниць, пригод і сімейних історій вони мало не забули про найважливіший день свого життя.

У будинку почався справжній переполох.

— Вона ще не готова! — вигукнула Розалі.

— Де фата? — запитала Елеонора.

— Я поклала її сюди! — відповіла Селестина.

Покоївки бігали коридорами.

Хтось ніс квіти.

Хтось стрічки.

Хтось прикраси.

Софія стояла посеред кімнати й сміялася.

Вона ніколи не бачила такого хаосу.

— Я зараз теж почну бігати! — сказала вона.

— Ні! — одночасно вигукнули всі.

Софія засміялася ще більше.

За кілька хвилин покоївки допомогли їй одягнути весільну сукню.

Біла.

Ніжна.

Легка.

Вона спадала донизу м'якими хвилями.

Софія подивилася на себе у дзеркало.

І раптом перестала усміхатися.

У кімнаті стало тихо.

Вона повільно підняла руку.

Торкнулася тканини.

Ніби не вірила.

Розалі підійшла ближче.

— Софо?

Софія не відводила очей від дзеркала.

— Це… я?

Елеонора лагідно усміхнулася.

— Так.

В очах Софії заблищали сльози.

Не сумні.

Теплі.

Світлі.

— Я колись у дитинстві уявляла своє весілля…

Тихо сказала вона.

— І я думала… що мама буде поруч.

У кімнаті стало зовсім тихо.

Ніхто нічого не сказав.

Розалі обійняла її за плечі.

Селестина теж підійшла ближче.

Софія опустила голову.

І саме в цей момент легкий вітер ворухнув фіранки.

Усі одночасно подивилися на відчинене вікно.

І раптом…

До кімнати залетіла біла пелюстка троянди.

Повільно.

Майже невагомо.

Вона кружляла в повітрі.

А потім опустилася просто на долоню Софії.

Дівчина завмерла.

У кімнаті ніхто не говорив.

Софія дивилася на пелюстку.

І чомусь серце почало битися швидше.

Вона підняла очі.

За вікном було озеро.

Гори.

І сад білих троянд.

І їй на мить здалося…

Ніби біля самого саду стоїть мама.

У світлій сукні.

І усміхається.

Так само, як уві сні.

Софія навіть перестала дихати.

— Мамо… — ледве чутно прошепотіла вона.

За мить видіння зникло.

Лише вітер тихо гойдав гілки троянд.

По її щоці скотилася сльоза.

Розалі помітила це.

— Софо…

Але Софія раптом усміхнулася.

По-справжньому.

Тепло.

І витерла сльозу.

— Усе добре.

— Ти впевнена?

Вона кивнула.

Подивилася на білу пелюстку у своїй долоні.

І тихо сказала:

— Мені здається… мама мене побачила.

Ніхто нічого не відповів.

Але чомусь у всіх защеміло в серці.

За дверима почувся голос Луки:

— Софіє… час.

Вона глибоко вдихнула.

Подивилася ще раз у дзеркало.

На себе.

На сукню.

На пелюстку.

Поклала руку на живіт.

І тихо усміхнулася.

— Ну що, маленький? Ходімо.

Сьогодні дуже важливий день.

І вперше за довгий час вона йшла не назустріч таємниці.

А назустріч своєму щастю.