Раді Вас бачити!

Наступного ранку над озером Комо було незвично тихо.

Сонце повільно піднімалося над горами, а вода в озері виблискувала золотими відблисками.

Софія стояла біля вікна.

У руках вона тримала медальйон.

Вона майже не спала цієї ночі.

У голові знову і знову звучали слова Енцо:

«Останні двері можна відкрити тільки до заходу сонця…»

За спиною тихо відчинилися двері.

— Ти знову не спиш?

Софія обернулася.

У кімнату зайшов Адріан.

Вона ледь усміхнулася.

— Не можу.

Він підійшов ближче.

— Через те, що ми можемо знайти сьогодні?

Софія повільно кивнула.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім вона тихо сказала:

— Мені страшно.

Адріан уважно подивився на неї.

— Чого саме?

Вона опустила очі.

— А якщо правда змінить усе?

Він задумався.

Потім лагідно відповів:

— Можливо.

Софія підняла голову.

— І тебе це не лякає?

Він усміхнувся.

— Лякає.

Вона здивувалася.

— Справді?

— Я теж людина, Софо.

Вона вперше за ранок тихо засміялася.

Адріан підійшов ще ближче.

— Але знаєш що?

— Що?

Він обережно взяв її за руку.

— Я краще дізнаюся важку правду, ніж усе життя житиму в невідомості.

Софія мовчала.

Потім кивнула.

— Напевно… ти маєш рацію.

Саме в цей момент у двері постукали.

— Можна?

До кімнати зазирнув Лука.

Він усміхнувся.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, татку.

Лука подивився на них обох.

— Усі вже готові. Ми можемо вирушати до музичного павільйону.

Софія мимоволі стиснула медальйон.

Серце забилося швидше.

Сьогодні.

Сьогодні вони можуть знайти відповіді.

Лука підійшов до доньки.

— Готова, принцесо?

Вона подивилася у вікно.

На озеро.

На гори.

Глибоко вдихнула.

І тихо відповіла:

— Ні.

Лука усміхнувся.

— Я теж.

Софія здивовано подивилася на нього.

Він лагідно торкнувся її плеча.

— Але ми підемо туди разом.

Вона усміхнулася.

І вперше за ранок страх став трохи меншим.

За кілька хвилин усі зібралися біля входу до вілли.

Карета вже чекала.

Енцо тримав другий ключ.

Лука — стару фотографію Аурелії.

А Софія міцно стискала свій медальйон.

Вона ще не знала, що саме знайде в музичному павільйоні.

Але відчувала:

сьогодні вона стане ще на один крок ближче до мами… і до істини, яку та берегла багато років.

Карета повільно їхала вузенькою дорогою вздовж озера Комо.

Сонце вже піднялося високо.

Вода виблискувала, ніби була всипана маленькими діамантами.

Софія сиділа біля вікна.

Вона мовчала.

Медальйон лежав у її долоні.

Адріан сидів поруч і час від часу дивився на неї.

Він помітив, що вона знову хвилюється.

— Про що думаєш?

Софія не одразу відповіла.

Потім тихо сказала:

— Про маму.

Лука, який сидів навпроти, підняв очі.

— Про Аурелію?

Софія кивнула.

— Я так мало про неї знаю…

У кареті запала тиша.

Лука подивився у вікно.

На його обличчі з'явилася тепла усмішка.

— А знаєш, якою була твоя мама?

Софія одразу повернулася до нього.

— Якою?

Він засміявся.

— Вона дуже любила музику.

— Справді?

— Дуже. Особливо любила приходити до музичного павільйону.

Софія уважно слухала.

— Вона сідала на лавку біля озера і могла годинами слухати, як грають музиканти.

Він на мить замовк.

Наче знову бачив це перед собою.

— Іноді вона починала сміятися без причини.

— Без причини?

Лука усміхнувся.

— Казала, що щасливій людині не завжди потрібна причина для усмішки.

Софія теж ледь усміхнулася.

— Мені здається… вона була дуже доброю.

Лука подивився на доньку.

І тихо сказав:

— Ти багато чого взяла від неї.

Софія здивувалася.

— Я?

— Так.

Вона опустила очі.

І несподівано усміхнулася.

Саме в цю мить карета трохи підстрибнула на нерівній дорозі.

Софія тихо ойкнула.

І поклала руку на живіт.

Адріан одразу повернувся до неї.

— Все добре?

Вона кліпнула.

Потім усміхнулася.

— Здається… так.

Через секунду знову відчула легкий рух.

І її очі округлилися.

— Адріане…

— Що?

Вона ледь засміялася.

— Знову.

Він нічого не зрозумів.

Софія обережно взяла його руку.

І поклала собі на живіт.

За кілька секунд він теж відчув легкий поштовх.

Він завмер.

Софія подивилася на нього і тихо засміялася.

— Привітався.

На губах Адріана з'явилася така щира усмішка, що навіть Лука це помітив.

Він тихенько посміхнувся і відвернувся до вікна.

Нехай цей момент належить тільки їм.

Через кілька хвилин карета почала сповільнюватися.

Лоренцо визирнув у вікно.

І тихо сказав:

— Ми приїхали.

Софія підняла голову.

За деревами виднівся старий музичний павільйон.

Саме той, про який стільки років тому їй розповідала мама у своїх листах.

І чомусь серце підказувало:

тут на них чекає щось дуже важливе.

Карета зупинилася.

На кілька секунд ніхто не поворухнувся.

Софія дивилася у вікно.

Старий музичний павільйон стояв серед кипарисів і високих дерев.

Білі колони місцями вкрилися плющем.

Сходи були старими, але красивими.

А навколо панувала дивна тиша.

Наче саме місце чекало на них.

— Це тут… — тихо сказав Лука.

Софія повільно вийшла з карети.

Легкий вітер торкнувся її волосся.

Вона подивилася на озеро.

І раптом у грудях дивно защеміло.

Наче вона вже колись була тут.

Наче це місце знало її.

— Софо?

Вона озирнулася.

Поруч стояв Адріан.

— Усе добре?

Вона кивнула.

— Так… просто тут дивне відчуття.

Він обережно взяв її за руку.

— Тоді підемо разом.

Вона ледь усміхнулася.

Усі почали підніматися сходами.

Лука зупинився посеред павільйону.

Озирнувся навколо.

І раптом усміхнувся.

— Тут нічого не змінилося.

Софія подивилася на нього.

— Ви часто сюди приходили?

— Дуже часто.

Він провів рукою по одній із колон.

— Саме тут я вперше сказав твоїй мамі, що люблю її.

Софія усміхнулася.

І чомусь на очах виступили сльози.

Енцо тим часом уважно оглядав павільйон.

Раптом він завмер.

— Зачекайте…

Усі подивилися на нього.

Він повільно підійшов до старої кам'яної лавки.

На її спинці було щось вирізьблено.

Енцо провів пальцями по напису.

І зблід.

— Луко…

Лука підійшов ближче.

На камені були викарбувані слова:

«Для тієї, яка знайде істину. Подивися туди, де звучить остання мелодія.»

Усі мовчали.

Марко насупився.

— Остання мелодія?

Софія озирнулася.

І раптом її погляд зупинився на старому роялі в кутку павільйону.

Він був припорошений пилом.

Наче до нього ніхто не торкався багато років.

— Може… там? — тихо сказала вона.

Усі повернулися до рояля.

Лука повільно підійшов.

Торкнувся кришки.

Пил піднявся в повітря.

Він обережно відкрив її.

Усередині лежали пожовклі ноти.

І маленький срібний ключик.

Софія затамувала подих.

А поруч із ключиком лежала записка.

На ній було написано лише кілька слів:

«Софіє, якщо ти читаєш це, значить, ти все-таки прийшла. І я дуже пишаюся тобою. — Мама»

У павільйоні стало так тихо, що було чути лише шум вітру з озера.

Софія не могла відвести погляду від записки.

«Софіє, якщо ти читаєш це, значить, ти все-таки прийшла. І я дуже пишаюся тобою. — Мама.»

Її пальці затремтіли.

— Вона… знала, що я прийду сюди…

Голос був ледь чутний.

Лука дивився на записку через її плече.

Він усміхнувся сумною усмішкою.

— Це дуже схоже на Аурелію.

Софія підняла очі.

— Вона справді вірила, що я знайду всі ці підказки?

— Вона вірила в тебе більше, ніж будь-хто.

Запала тиша.

Софія дивилася на мамин почерк.

Раптом очі наповнилися сльозами.

— А я навіть не пам'ятаю її голосу…

Лука завмер.

Ці слова боляче вдарили його.

Софія ковтнула повітря.

— Я пам'ятаю її руки… пам'ятаю, що вона мене обіймала… але голос… я його не пам'ятаю…

Одна сльоза впала на папір.

Потім ще одна.

— Софо…

Вона похитала головою.

— Це так несправедливо…

У її голосі почувся дитячий біль.

Не біль дорослої людини.

А маленької дівчинки, яка дуже давно втратила маму.

— У всіх є спогади… а я навіть не можу згадати, як вона говорила зі мною…

І вона заплакала.

Тихо.

По-справжньому.

Лука кілька секунд дивився на доньку.

Потім підійшов.

І міцно обійняв її.

Софія притулилася до нього.

Наче знову стала маленькою.

— Знаєш, який голос був у твоєї мами? — тихо запитав він.

Софія підняла заплакані очі.

Він усміхнувся.

— Теплий.

Вона мовчала.

— Коли вона говорила, усім ставало спокійніше.

Софія слухала.

Не перебиваючи.

— А коли сміялася… сміялися всі навколо.

На її губах з'явилася маленька усмішка.

Лука обережно заправив їй волосся за вухо.

— І знаєш ще дещо?

— Що?

Він уважно подивився на неї.

— Коли ти усміхаєшся… ти дуже схожа на неї.

Софія кліпнула.

Знову кліпнула.

І раптом заплакала ще сильніше.

Але тепер разом зі сльозами прийшло щось інше.

Тепло.

Наче частинка мами стала трохи ближчою.

Поряд тихо стояв Адріан.

Він не втручався.

Просто дивився на Софію.

І в його очах теж з'явився смуток.

Через кілька хвилин Софія трохи заспокоїлася.

Витерла сльози.

І подивилася на срібний ключик.

— А це що?

Енцо ніби прокинувся від своїх думок.

— Не знаю…

Марко взяв ключик.

Уважно роздивився його.

Раптом насупився.

— Тут щось написано.

Усі підійшли ближче.

На ключику були вигравіювані слова:

«Тільки музика відкриє останній спогад.»

Запала тиша.

Софія озирнулася.

Подивилася на старий рояль.

На пожовклі ноти.

І раптом серце почало битися швидше.

— Мені здається… мама хоче, щоб ми щось зіграли.

Лука здивовано подивився на доньку.

— Ти вмієш грати?

Софія повільно похитала головою.

— Ні…

І раптом замовкла.

Бо в голові промайнула дивна думка.

Вона подивилася на клавіші.

На ноти.

І тихо сказала:

— Але чомусь мені здається… що я вже колись сиділа за цим роялем.

У павільйоні знову стало тихо.

Софія дивилася на старий рояль.

На пожовклі ноти.

На клавіші, яких, здавалося, ніхто не торкався багато років.

І все одно серце підказувало їй, що це місце не чуже.

— Але чомусь мені здається… що я вже колись сиділа за цим роялем.

Вона сказала це майже пошепки.

Усі мовчали.

Потім від групи відділилася Настя.

Вона повільно підійшла до Софії.

На її обличчі була тепла усмішка.

— Можна… допоможу?

Софія підняла на неї очі.

— Допоможеш?

Настя кивнула.

— Звісно.

Вона сіла поруч біля рояля.

Провела пальцями по старих клавішах.

Одна клавіша тихо озвалася.

Її звук був тихим, але красивим.

Настя подивилася на Софію.

— А ти, Софо, слухай уважно.

Софія кивнула.

Настя натиснула кілька клавіш.

Тиха мелодія наповнила павільйон.

Озеро ніби завмерло.

Навіть вітер стих.

Софія слухала.

І раптом…

Перед очима щось промайнуло.

Тепла кімната.

Сонячне світло.

Чийсь сміх.

Вона різко вдихнула.

Настя це помітила.

— Що таке?

Софія моргнула.

— Я… щось бачила.

Лука одразу підійшов ближче.

— Що саме, принцесо?

Вона повільно подивилася на нього.

— Не знаю…

Вона заплющила очі.

Намагалася згадати.

— Хтось сміявся…

Настя тихо заграла ще кілька нот.

І знову.

Перед очима промайнув спогад.

Маленька дівчинка.

Світле волосся.

Жінка сидить біля рояля.

І усміхається.

У Софії перехопило подих.

— Мама…

Усі завмерли.

На очах Софії виступили сльози.

— Це була мама…

Голос затремтів.

— Вона… вона сиділа біля рояля…

Лука теж зблід.

— А ти?

Софія повільно підняла очі.

Сльози вже котилися по щоках.

— Я сиділа в неї на руках…

У павільйоні стало тихо.

Лука прикрив рот рукою.

Його очі теж наповнилися сльозами.

— Боже…

Софія почала плакати.

Не від болю.

Не від страху.

А тому, що вперше за багато років згадала маму.

Справжній спогад.

Не фотографію.

Не чужу розповідь.

А власний спогад.

— Я пам'ятаю…

Вона засміялася крізь сльози.

— Татку… я пам'ятаю…

Лука більше не стримався.

Підійшов до доньки.

І міцно обійняв її.

Софія теж обійняла його.

— Я пам'ятаю маму…

Його голос затремтів.

— Так… пам'ятаєш, принцесо…

Вони стояли так кілька хвилин.

Ніхто не поспішав їх переривати.

Навіть Адріан непомітно витер очі.

Настя тихо усміхнулася.

І раптом…

Клац.

Усі завмерли.

Звук пролунав десь зовсім поруч.

Повільно…

Дуже повільно…

Одна з панелей під роялем відсунулася.

За нею відкрилася маленька схованка.

Усередині лежала стара синя книга.

І ще один конверт.

А зверху був прикріплений маленький аркуш.

На ньому знайомим почерком було написано:

«Якщо ти змогла згадати цю мелодію, моя люба Софіє, значить, ти готова дізнатися всю правду.»