Раді Вас бачити!

Наступного ранку сонячні промені освітлювали віллу.

Софія сиділа у вітальні. Перед нею лежали старовинний ключ, листи Аурелії та маленька карта, яку вони знайшли напередодні.

Вона довго дивилася на них.

Потім раптом сказала:

— Покличте Марка. Може, він нам допоможе.

У кімнаті запала тиша.

Селестіна підняла брови.

Елеонора ледь усміхнулася.

Розалі перевела погляд на Адріана.

І всі одночасно подивилися на нього.

Адріан сидів у кріслі.

На його обличчі одразу з'явився серйозний вираз.

— Що? — запитав він.

Ніхто нічого не відповів.

Лука тихо засміявся.

— Не ревнуй.

— Я не ревную.

— Авжеж.

— Справді не ревную.

Лука усміхнувся ще більше.

— Принцесо, здається, твій наречений ревнує.

Софія здивовано подивилася на Адріана.

— Ревнуєш?

— Ні.

— Точно?

— Абсолютно.

Саме в цей момент він трохи насупився.

Софія не витримала і засміялася.

— Адріане, ти зараз дуже кумедний.

Він подивився на неї.

І сам ледь усміхнувся.

— Просто… ми тільки вчора заручилися.

Софія м'яко взяла його за руку.

— Марко — історик. Нам потрібна допомога.

Адріан глибоко зітхнув.

— Гаразд.

Лука поплескав його по плечу.

— Молодець.

Через деякий час у двері постукали.

До кімнати зайшов Марко.

— Добрий ранок.

— Марко! — усміхнулася Софія.

Він привітався з усіма і сів поруч із столом.

Його погляд одразу впав на старовинний ключ.

— Ого… де ви це знайшли?

Софія поклала перед ним лист.

— Мама залишила мені це. І написала, що моя справжня спадщина чекає там, де познайомилися батьки.

Марко уважно прочитав записку.

Потім подивився на ключ.

Його очі раптом стали дуже серйозними.

— Здається… я вже бачив такий символ.

Усі завмерли.

— Де? — майже одночасно запитали Софія й Адріан.

Марко підвів очі.

— У старому архіві міста. Там згадувався таємний сад і одна скриня, яку називали втраченою спадщиною Вальмор.

Софія затамувала подих.

— Тобто… це не просто легенда?

Марко повільно похитав головою.

— Думаю, ні.

Він уважно подивився на ключ.

І тихо додав:

— І мені здається, ми тільки-но знайшли перший слід до найбільшої таємниці вашої родини.

У кімнаті стало зовсім тихо.

А за вікном легенько подув вітер, ніби сама історія готувалася відкрити їм ще один секрет.

Минув один день.

Потім другий.

І вже два дні Адріан майже не розмовляв із Софією.

Він був поруч, сидів із усіма за столом, допомагав Лоренцо, але коли Софія щось запитувала — відповідав коротко або просто мовчав.

Софії ставало дедалі сумніше.

Того вечора вона знайшла його в саду.

Адріан стояв біля озера і дивився на воду.

Софія повільно підійшла до нього.

— Адріане…

Він не повернувся.

— Ти досі сердишся?

Мовчання.

Вона стала поруч.

— Тільки не мовчи.

Тиша.

Софія опустила очі.

— Твоє мовчання болить більше, ніж сварка.

Адріан міцніше стиснув руки.

Але нічого не сказав.

Софія підняла на нього очі.

— Якщо я тебе образила… скажи. Будь ласка.

Мовчання.

На її очах з'явилися сльози.

— Скажи хоч щось…

Адріан на мить заплющив очі.

Але все одно мовчав.

Софія більше не витримала.

Вона повільно розвернулася і пішла до вілли.

У коридорі сидів Лука й читав стару книгу.

Побачивши доньку, він одразу відклав її.

— Принцесо? Що сталося?

Софія сіла поруч.

І тихо запитала:

— Татку… чому він мовчить?

Лука уважно подивився на неї.

— Через Марка?

Вона кивнула.

— Я не хотіла зробити йому боляче. Я просто хотіла знайти відповіді про маму.

Лука лагідно взяв її за руку.

— Я знаю.

І саме в цей момент у дверях з'явився Адріан.

Він почув останні слова.

Лука подивився спочатку на нього, потім на доньку.

І важко зітхнув.

— Ви обоє дивні.

Софія підняла очі.

Адріан теж.

Лука усміхнувся.

— Один мовчить два дні, інша через це мало не плаче.

Запала тиша.

Лука підвівся.

— Думаю, вам треба поговорити.

І, залишивши їх удвох, повільно пішов.

Софія й Адріан залишилися самі.

Кілька секунд ніхто нічого не говорив.

Нарешті Адріан тихо сказав:

— Я не серджуся на тебе.

Софія здивовано подивилася на нього.

— Тоді чому мовчав?

Він опустив погляд.

І ледь усміхнувся.

— Бо… злякався.

— Чого?

Він підняв на неї очі.

— Що одного дня ти розгадаєш усі таємниці… і більше не будеш мене потребувати.

Софія застигла.

А потім тихо запитала:

— Ти справді так подумав?

Він мовчки кивнув.

На очах Софії знову з'явилися сльози.

Але цього разу вона усміхнулася.

Повільно підійшла до нього.

І обережно взяла його за руку.

— Адріане… таємниці мами важливі.

Вона міцніше стиснула його долоню.

— Але ти теж важливий.

Він здивовано дивився на неї.

І вперше за два дні на його обличчі з'явилася справжня усмішка.

Щойно Софія почула слова лікаря ще раз, вона раптом широко усміхнулася.

— Справді?..

Лука кивнув.

Адріан теж усміхнувся.

І раптом Софія підскочила з крісла.

— Софо, обережніше! — одразу сказав Адріан.

Але вона вже вибігла з кімнати.

— Принцесо! — вигукнув Лука.

Софія бігла коридором, притримуючи сукню.

Покоївки саме прикрашали залу.

Побачивши її, вони здивувалися.

— Пані Софіє? Що сталося?

Софія світилася від щастя.

І раптом схопила мотузку великого дзвона, який висів біля сходів.

Дзень!

Дзень!

Дзень!

По всій віллі пролунав дзвін.

Покоївки здивовано ахнули.

— Вона подзвонила в дзвін!

— Невже?..

— Невже це означає?..

Беатріс прикрила рот долонею.

— За легендою Вальморів, у цей дзвін дзвонять лише тоді, коли в родині стається велика радісна подія!

Лілія широко усміхнулася.

— І сьогодні така подія!

За кілька секунд до зали почали збігатися всі мешканці вілли.

Лука й Адріан теж прийшли.

Софія стояла біля дзвона, щаслива і трохи розгублена.

Лука не стримав усмішки.

— Принцесо… ти підняла на ноги всю віллу.

Софія засміялася.

— Вибач…

Розалі раптом заплескала в долоні.

Потім Беатріс.

Потім Лілія.

І незабаром уже всі усміхалися.

Адріан підійшов до Софії.

Обережно взяв її за руку.

— Ти дуже щаслива?

Вона подивилася на нього сяючими очима.

І кивнула.

— Дуже.

Він лагідно усміхнувся.

Лука раптом подивився на Лоренцо.

Той задумливо погладив бороду.

— Здається… настав час для ще однієї традиції Вальморів.

Усі подивилися на нього.

— Якої?

Лоренцо усміхнувся.

— Коли в родині стається велика радість, усі їдуть у кареті до старої каплиці на пагорбі та дякують за цей день.

Софія широко розплющила очі.

— На кареті?

— Саме так, пані.

Лука засміявся.

— Ну що, принцесо, поїдемо?

Софія подивилася на тата.

Потім на Адріана.

І усміхнулася.

— Поїдемо. Усі разом.

Біля вілли вже чекала велика біла карета, прикрашена квітами.

Усі почали сідати всередину.

Новина про вагітність Софії розлетілася дуже швидко.

Слуги усміхалися, покоївки обіймали одна одну від радості.

— У леді Софії буде дитина!

— Це справжнє диво!

Софія трохи зніяковіла, але теж усміхалася.

Адріан не відходив від неї ні на крок.

Лука сидів навпроти й не міг перестати усміхатися.

Карета повільно рушила.

Коли вони проїжджали через маленьку площу біля озера, кілька місцевих жителів побачили їх.

Одна жінка раптом вигукнула:

— Софо! А я думала, що це просто курортний роман!

У кареті запала тиша.

Усі подивилися на Софію.

Софія кліпнула.

Потім подивилася на Адріана.

І раптом засміялася.

— Якщо чесно… я теж колись так думала.

Усі в кареті почали сміятися.

Жінка теж засміялася.

— А вийшло набагато більше!

Софія подивилася на Адріана.

Він лагідно усміхнувся.

Вона взяла його за руку.

— Так… вийшло набагато більше.

Лука з теплотою дивився на них.

Потім сказав:

— Іноді найважливіші історії починаються тоді, коли ми зовсім їх не плануємо.

Софія поклала голову на плече Адріана.

Він обережно обійняв її.

За вікном карети сяяло озеро Комо.

Попереду на пагорбі вже виднілася стара каплиця.

І ніхто ще не знав, що саме там на Софію чекатиме ще одна підказка про втрачену спадщину її родини.

Карета зупинилася біля старої каплиці на пагорбі.

Усі повільно вийшли.

Ніч була тиха, а над озером сяяв місяць.

Софія раптом помітила невеликий кам'яний постамент поруч із каплицею.

На ньому лежав конверт.

А поруч стояла маленька дерев'яна скринька.

— Татку… дивись.

Усі підійшли ближче.

На конверті було написано:

«Для Софії. Від мами.»

Руки Софії трохи затремтіли.

Вона обережно відкрила лист.

І почала читати:

Моя люба Софіє.

Якщо ти читаєш цей лист, значить, ти вже знайшла свій дім і людей, яких любиш.

Я хочу попросити в тебе вибачення.

Колись ти дуже хотіла мати молодшого братика. Ми з татом теж про це мріяли.

Але він прожив зовсім недовго. Через важку хворобу ми його втратили.

Ми не розповіли тобі про це, бо ти була маленькою, і я хотіла вберегти твоє серце від болю.

Якщо колись ти дізнаєшся правду, не сумуй занадто довго.

Просто пам'ятай: у тебе був маленький братик, якого дуже любили.

А тепер я хочу, щоб ти берегла пам'ять про нього так само, як ми.

І знай — поруч із цим листом лежить твоя спадщина.

З любов'ю,

твоя мама, Аурелія.

Запала тиша.

Софія опустила лист.

На її очах з'явилися сльози.

— У мене… був братик?..

Лука теж завмер.

Він повільно сів на кам'яну лаву.

В його очах блищали сльози.

— Ми так його чекали… — тихо сказав він.

Софія підійшла до тата.

І обійняла його.

Вони мовчали.

Потім Лука поцілував її в маківку.

— Думаю, твоя мама хотіла, щоб ти дізналася про нього тоді, коли станеш достатньо сильною.

Софія витерла сльози.

Подивилася на дерев'яну скриньку.

— Це і є спадщина?

Лоренцо повільно відкрив кришку.

Усередині лежав старовинний медальйон із гербом Вальморів.

А під ним — ще один ключ.

І маленька записка.

Софія прочитала:

«Справжня спадщина — не лише речі, а люди, яких ти любиш. Але цей ключ відкриє останню таємницю нашої родини.»

Усі завмерли.

Адріан підійшов ближче.

Обережно взяв Софію за руку.

Вона подивилася на нього.

Він лагідно усміхнувся.

— Схоже… наша подорож ще не закінчилася.

Софія міцніше стиснула його долоню.

І, дивлячись на другий ключ і старовинний медальйон, тихо сказала:

— Тоді ходімо далі… заради мами, тата… і заради маленького братика, якого я так і не встигла пізнати.

Над пагорбом тихо подув вітер, ніби хтось почув її слова.

Софія все ще тримала в руках медальйон.

Вітер тихо гойдав дерева навколо старої каплиці.

Раптом вона почула дитячий голос.

— Софо…

Вона здригнулася.

Підняла голову.

— Хто тут?

Усі здивовано подивилися на неї.

— Що сталося, принцесо? — запитав Лука.

Софія дивилася кудись у бік старого саду.

І знову почула:

— Софо…

Голос був тихий і лагідний.

Наче її хтось кликав.

Вона зробила крок уперед.

Потім ще один.

— Софо, ти куди? — стривожено запитав Адріан.

Але вона ніби не чула.

Її погляд був спрямований на стару стежку між деревами.

— Мені здається… мене хтось кличе.

Лука й Адріан переглянулися.

Софія повільно пішла стежкою.

— Принцесо… — тихо покликав Лука.

Раптом вона зупинилася.

Перед нею росло маленьке біле дерево, а біля нього стояла кам'яна лавка.

На лавці лежала маленька дерев'яна іграшка — різьблений дракон.

Софія обережно взяла його до рук.

І в ту ж мить на очах з'явилися сльози.

Чомусь їй стало дуже тепло.

Вона притиснула іграшку до грудей.

І тихо сказала:

— Братику…

Лука завмер.

Він повільно підійшов ближче.

Подивився на іграшку.

І раптом усміхнувся крізь сльози.

— Я вирізав цього дракона для нього… багато років тому.

Софія підняла на нього очі.

— Справді?

Лука кивнув.

— Так.

Запала тиша.

Потім він обійняв доньку.

Софія міцно обійняла його у відповідь.

Адріан стояв поруч і мовчав.

Через кілька секунд він лагідно поклав руку їй на плече.

Софія подивилася на нього.

На тата.

На маленького дерев'яного дракона.

І тихо сказала:

— Я не знала його… але тепер мені здається, ніби він завжди був частиною нашої родини.

Над пагорбом знову подув легкий вітер.

І Софія усміхнулася крізь сльози.

Наче хтось маленький і невидимий почув її слова.

Софія стояла, притискаючи до себе маленького дерев'яного дракона.

Раптом вона знову почула голос.

— Софо… йди за мною…

Вона підняла голову.

Попереду між деревами ніби майнула чиясь маленька постать.

Софія зробила крок.

Потім ще один.

— Софо… — тихо покликав Адріан.

Але вона ніби не чула.

Голос лунав знову:

— Іди…

Вона повільно пішла вперед.

І раптом із натовпу вибігла Настя.

Вона широко розплющила очі.

— Софіє, ні!

Усі здивовано подивилися на неї.

Настя підбігла ближче.

— Закрийте їй очі! І затуліть вуха!

— Що? — не зрозумів Лука.

Настя важко дихала.

— Швидко! Далі не можна!

Адріан, не вагаючись, кинувся до Софії.

Саме коли вона хотіла зробити ще один крок, він обережно взяв її за плечі.

— Софо!

Вона здригнулася.

Голос пролунав знову:

— Іди…

Настя зблідла.

— Це не її брат!

Запала тиша.

Софія здивовано подивилася на неї.

— Що?..

Настя похитала головою.

— Ні. Це не він.

Вітер раптом став сильнішим.

Листя зашелестіло.

Настя підійшла ближче.

— Коли людина переживає великий біль і сумує, їй можуть здаватися голоси тих, кого вона втратила. Але це не означає, що треба йти за ними.

Софія мовчала.

На її очах знову блищали сльози.

— То… це був не мій братик?

Настя лагідно взяла її за руку.

— Твій братик назавжди залишиться у твоєму серці. Але він би не хотів, щоб ти загубилася в сумі чи зробила собі боляче.

Запала тиша.

Софія подивилася на дерев'яного дракона.

Потім на тата.

На Адріана.

І тихо заплакала.

Лука одразу обійняв її.

Адріан став поруч.

Настя лагідно сказала:

— Іноді найкраще, що ми можемо зробити для тих, кого втратили, — це жити далі й берегти пам'ять про них.

Софія повільно кивнула.

Вона ще міцніше притиснула до себе маленького дракона.

І цього разу зробила крок назад — до своєї родини, яка чекала на неї поруч.

Вітер усе ще шумів між деревами.

Софія стояла поруч із Лукою та Адріаном, міцно тримаючи дерев'яного дракона.

Лука подивився на Настю.

— Сестро… а ти звідки все це знаєш?

Настя мовчала кілька секунд.

Потім подивилася на темну стежку.

— Колись я вже бачила подібне.

Усі завмерли.

Вона зітхнула.

— Є місця, де залишаються сильні спогади, біль і смуток. І якщо людина дуже засмучена, їй може здаватися, що її хтось кличе.

Софія мимоволі притиснулася до Адріана.

Настя перевела погляд на неї.

— Не бійся. Ти нічого поганого не зробила.

Потім вона стала серйозною.

— Але зараз усі забирайте речі й ідіть.

— А ти? — запитав Лука.

Настя ледь усміхнулася.

— Я залишуся тут ненадовго.

— Одна?

— Так.

Усі здивовано дивилися на неї.

Настя подивилася на стару стежку.

— Я хочу, щоб це місце знову стало спокійним. Ніхто більше не повинен тут лякатися чи заблукати через свої сумні спогади.

Запала тиша.

Лука повільно кивнув.

— Добре.

Настя подивилася на Софію.

— А ти бережи себе. Тепер ти маєш думати не лише про себе.

Софія поклала руку на живіт і тихо усміхнулася.

— Буду.

Адріан лагідно обійняв її за плечі.

Лука взяв медальйон і другий ключ.

— Ходімо, принцесо.

Софія ще раз подивилася на стару стежку.

Потім перевела погляд на дерев'яного дракона у своїх руках.

І тихо сказала:

— Я пам'ятатиму тебе, братику.

Після цього вони повільно пішли до карети.

Настя залишилася біля каплиці сама.

Нічний вітер ворушив її волосся.

Вона подивилася на зоряне небо.

І тихо прошепотіла:

— Нехай тут буде мир.

За мить вітер стих.

Усе навколо стало спокійним.

Настя усміхнулася.

А далеко попереду Софія, Лука та Адріан уже їхали назад до вілли, навіть не здогадуючись, що другий ключ і медальйон приведуть їх до останньої великої таємниці родини Вальмор.