Раді Вас бачити!

До кімнати зайшли Беатріче та Лівія.

У руках Беатріче тримала ніжно-блакитну сукню.

Софія підвелася.

— Це що?

Лівія широко усміхнулася.

— Ваша сукня.

— Моя?

— Так.

Софія здивовано подивилася на неї.

— А навіщо?

Покоївки переглянулися.

І раптом почали сміятися.

— Пані, ви ж ідете знайомитися з дворецьким!

— Куди? — не зрозуміла Софія.

— На пікнік.

— До дворецького.

— І не тільки.

Софія ще більше розгубилася.

— Я нічого не розумію.

Лівія засміялася.

— Це нормально. Тут усі перший день нічого не розуміють.

Софія теж мимоволі усміхнулася.

Вона взяла сукню.

Тканина була легкою та приємною.

Ніжно-блакитною, як ранкове небо над озером.

— Гарна…

— Ми знали, що вам сподобається, — сказала Беатріче.

У цей момент у двері знову постукали.

— Можна?

До кімнати зайшла Селестіна.

Вона уважно подивилася на Софію.

І усміхнулася.

— Тобі дуже пасуватиме цей колір.

Софія усміхнулася у відповідь.

— Дякую.

Раптом із коридору долинув чоловічий голос.

— Пані Селестино… може, ще пару людей прислати? Тут усі хочуть її побачити.

Селестіна засміялася.

— Ні. І так пів міста не спало.

Чоловік зайшов до кімнати.

На вигляд йому було близько шістдесяти років.

Сиве волосся.

Добрі очі.

І дуже серйозний вигляд.

Але зараз він посміхався.

Побачивши Софію, він застиг.

Довго дивився на неї.

Потім видихнув.

— Не віриться…

Селестіна подивилася на нього.

— Ти так і не віриш словам свого дідуся?

Чоловік тихо засміявся.

— Якщо чесно, уже вірю.

Він подивився на Софію.

— Ваш дідусь колись казав, що одного дня вона повернеться.

— Мій… дідусь? — перепитала Софія.

— Так.

Він замовк.

Потім тихо сказав:

— Я пам'ятаю, як думав замінити всі старі документи у віллі. Вважав, що ця історія вже закінчилася.

І раптом…

Він подивився на неї.

— А тут таке.

Селестіна серйозно промовила:

— Вона донька Аурелії.

У кімнаті стало тихо.

Софія завмерла.

Чоловік повільно кивнув.

— Я досі не знаю як… але серце підказує, що це правда.

Софія опустила очі.

Усе знову починало здаватися сном.

І тоді чоловік сказав:

— Є ще дещо.

Усі подивилися на нього.

— Їй не вісімнадцять.

Софія різко підняла голову.

— Що?

Селестіна насупилася.

— Про що ти?

Чоловік важко видихнув.

— Їй двадцять шість.

Настала повна тиша.

— Що?.. — ледве вимовила Софія.

— Тобі двадцять шість років.

— Ні… Мені вісімнадцять!

Чоловік похитав головою.

— У документах — так.

Селестіна зблідла.

— Звідки ти це знаєш?

Він подивився на неї.

— Бо це логічно.

Він перевів погляд на Софію.

— Який зараз рік?

Софія назвала рік.

Чоловік сумно усміхнувся.

— Саме так… Усе сходиться.

Селестіна прикрила рот долонею.

— Не може бути…

Він тихо сказав:

— Елеонора змінила дату народження.

Софія перестала дихати.

Усе навколо ніби завмерло.

Лист.

Таємниці.

Комо.

Аурелія.

І тепер…

навіть її вік міг бути не тим, у який вона вірила все життя.

У кімнаті панувала тиша.

Софія все ще намагалася зрозуміти почуте.

Двадцять шість років?

Змінена дата народження?

Ні.

Це вже було занадто.

Раптом унизу почувся стукіт у двері.

Тук.

Тук.

Тук.

Беатріче усміхнулася.

— Здається…

Лівія широко всміхнулася.

— Прийшов ваш дворецький.

Софія повільно підняла голову.

Її серце чомусь закалатало швидше.

Усі переглянулися.

Чоловік із сивим волоссям тихо засміявся.

— Ну, починається…

За хвилину в коридорі почулися кроки.

Спокійні.

Неквапливі.

І раптом на порозі кімнати з'явився він.

Темне волосся.

Карі очі.

Біла сорочка із закоченими рукавами.

І легка усмішка.

Софія перестала дихати.

Він.

Той самий хлопець.

Той самий незнайомець біля вілли.

Він теж завмер.

І кілька секунд просто дивився на неї.

Потім ледь усміхнувся.

— Отже… ви все-таки зайшли до вілли.

Софія кліпнула.

Раз.

Другий.

— Це… ви?

Він нахилив голову набік.

— Я.

— Ви…

Вона навіть не знала, що сказати.

— Ви мій дворецький?!

У кімнаті пролунав сміх.

Навіть Селестіна засміялася.

Хлопець ледве стримував усмішку.

— Схоже, так.

Софія дивилася на нього так, ніби бачила вперше.

Хоча вже бачила.

Він простягнув руку.

— Мене звати Адріан де Вальмор.

Ім'я прозвучало красиво.

По-старовинному.

Наче прийшло з іншого часу.

— Софія… — тихо сказала вона.

Він усміхнувся.

— Знаю.

І тут сивий чоловік пирхнув.

— А ти, Адріане, зовсім не змінився.

Адріан повернувся до нього.

І раптом щиро усміхнувся.

— А ви, дідусю, теж.

Софія здивовано подивилася на них.

— Дідусю?

Старший чоловік засміявся.

— Так, я його дідусь.

— І колишній дворецький цієї вілли, — додав Адріан.

— А тепер, схоже, настав його час.

Адріан перевів погляд на Софію.

Його очі були теплими.

І дивно знайомими.

— Привіт, Софіє.

Вона чомусь теж усміхнулася.

— Привіт…

Настала коротка тиша.

Потім Адріан подивився на всіх присутніх.

І сказав:

— Якщо я правильно розумію… ви вже розповіли їй половину історії?

Усі винувато переглянулися.

Він тихо засміявся.

— Я так і думав.

Софія видихнула.

— А ви теж збираєтеся сказати, що я якась леді, повернулася додому і нічого не знаю про себе?

Адріан уважно подивився на неї.

Потім усміхнувся.

І несподівано відповів:

— Ні.

Усі здивовано обернулися до нього.

— Я збираюся сказати лише одне…

Він зробив невелику паузу.

І, не відводячи від неї очей, промовив:

— Ласкаво просимо додому, Софіє. Схоже, найцікавіша частина цієї історії тільки починається.

І чомусь…

вперше за весь цей дивний день…

ці слова більше не здавалися їй чужими.