Спочатку:
На сторінку книги
Ранкове сонце заливало вітальню теплим світлом.
Усі сиділи за великим столом. Перед ними стояли чашки з кавою, чай і тарілки зі свіжою випічкою.
Софія досі звикала до того, що тепер сидить у старовинній віллі в Італії, а навколо неї люди, які називають це місце її домом.
Адріан спокійно пив каву.
Селестіна дивилася у вікно.
Розалі щось записувала у блокнот.
Першою заговорила Селестіна:
— Адріане, як там справи у віллі?
Він поставив чашку на стіл.
— Чесно?
— Саме чесно.
Він видихнув.
— Нам потрібно більше людей.
Розалі одразу підняла голову.
— Наскільки більше?
— У саду зараз працює лише один садівник. Це занадто мало. Сад величезний.
Селестіна кивнула.
— Згодна.
Адріан продовжив:
— Нам потрібно максимум троє людей, які доглядатимуть сад.
— Ще? — запитала Розалі.
— Покоївок теж бракує. Беатріче й Лівія не впораються самі.
У дверях саме з'явилися обидві дівчини.
— Ми все чули! — вигукнула Лівія.
Усі засміялися.
— Не ображайтеся, — усміхнувся Адріан. — Ви прекрасно працюєте.
— Але вілла дуже велика, — закінчила Беатріче.
— Саме так.
Селестіна задумливо постукала пальцями по столу.
— Тоді знайдемо ще двох покоївок.
Адріан кивнув.
— І на кухню також потрібні люди.
— Кухар?
— І помічник кухаря.
Розалі засміялася.
— Виходить, у нас ціла маленька держава.
— Майже, — відповів Адріан.
Софія мовчки слухала їх.
Потім невпевнено сказала:
— Ви всі говорите так… ніби я справді житиму тут.
Запала тиша.
Усі подивилися на неї.
Адріан відповів м'яко:
— А ти не хочеш?
Софія опустила очі.
— Я не знаю.
І це була правда.
Вона нічого не знала.
Хто вона.
Чому тут народилася.
Чому бабуся приховала правду.
І чому в цій віллі їй так спокійно.
Селестіна усміхнулася.
— Тоді не поспішай із рішенням.
Розалі кивнула.
— Залишайся стільки, скільки захочеш.
Софія підняла очі.
Вони говорили щиро.
Наче справді були раді її бачити.
У цей момент Адріан раптом підвівся.
— До речі.
Усі подивилися на нього.
— Є ще одне місце, яке Софія не бачила.
Софія насупилася.
— Яке?
Він усміхнувся.
— Бібліотеку.
— Тут є бібліотека?
Лівія мало не засміялася.
— Пані, тут є все.
За кілька хвилин Софія вже йшла коридором поруч із Адріаном.
Вони мовчали.
Сонячні промені падали крізь високі вікна.
Нарешті Софія подивилася на нього.
— Ви дивний.
Він усміхнувся.
— Мені це вже говорили.
— І часто?
— Дуже.
Софія ледь усміхнулася.
Вони підійшли до великих дерев'яних дверей.
Адріан відкрив їх.
І Софія завмерла.
Бібліотека була величезною.
Високі шафи до самої стелі.
Тисячі книг.
Старовинні сходи.
Камін.
Великі вікна з видом на озеро.
Повітря пахло папером і деревом.
Було неймовірно затишно.
— Вау… — тихо сказала вона.
Адріан усміхнувся.
— Подобається?
Софія повільно зайшла всередину.
Провела рукою по корінцях книг.
І раптом…
Зупинилася.
На одному зі столів лежала відкрита книга.
А поруч…
стояла фотографія.
Дівчина.
Темне волосся.
Світла сукня.
І знайомі очі.
Дуже знайомі.
Софія повільно взяла фотографію.
І тихо прошепотіла:
— Це…
Адріан підійшов ближче.
Подивився на фото.
І його усмішка зникла.
Він кілька секунд мовчав.
Потім тихо сказав:
— Це Аурелія.
Софія підняла очі.
У бібліотеці раптом стало дуже тихо.
— Моя… мама?
Адріан повільно кивнув.
І вперше вона побачила в його очах не усмішку.
А сум.
Наче ця фотографія зберігала історію, яку він пам'ятав набагато краще, ніж хотів би пам'ятати.
Софія не могла відвести очей від фотографії.
Аурелія.
Вона була молодою.
Красивою.
І дивно схожою на неї.
Ті самі темні очі.
Те саме волосся.
Навіть усмішка була майже однаковою.
— Вона… справді схожа на мене, — ледве чутно сказала Софія.
Адріан мовчки кивнув.
Раптом двері бібліотеки тихо рипнули.
Софія обернулася.
На порозі стояв незнайомий чоловік.
Високий.
На вигляд років сорока.
У чорному пальті, хоча надворі було тепло.
Його темне волосся було трохи сивим на скронях.
А очі…
Дуже світлі.
І уважні.
Незнайомець дивився тільки на Софію.
Ніби не помічав ні бібліотеки, ні Адріана.
Наче весь світ для нього зараз звузився до однієї людини.
Запала дивна тиша.
Софія мимоволі міцніше стиснула фотографію.
Чоловік зробив один крок уперед.
Потім ще один.
І раптом зупинився.
В його очах з'явилося щось схоже на біль.
— Ні… — тихо промовив він.
Адріан насупився.
— Пане?
Чоловік ніби не почув.
Він продовжував дивитися на Софію.
Потім дуже тихо сказав:
— Це неможливо…
Софія відчула незрозуміле хвилювання.
Знову.
Знову ці слова.
Неможливо.
Повернулася.
Леді.
Наче все місто знало таємницю, якої не знала вона сама.
— Перепрошую… — невпевнено сказала вона. — Ми знайомі?
Чоловік повільно підняв на неї очі.
І ледь усміхнувся.
Сумно.
— Ні… і водночас так.
Софія зовсім розгубилася.
Адріан уже хотів щось сказати, але незнайомець підняв руку.
Його погляд опустився на фотографію.
— Ти знайшла її…
— Ви знали Аурелію? — швидко запитала Софія.
Чоловік мовчав кілька секунд.
Потім тихо відповів:
— Так.
Він знав її.
І дуже добре.
Це було видно по його очах.
По тому, як він дивився на фотографію.
Наче дивився не на папір, а на спогад.
Софія повільно поклала фотографію на стіл.
— Тоді… розкажіть мені про неї.
Чоловік подивився на неї.
Довго.
Наче приймав якесь рішення.
Потім його погляд став теплішим.
— Вона дуже любила читати.
Софія здивувалася.
Вона теж любила книги.
— Любила сидіти біля озера.
Любила сонячні ранки.
І завжди казала, що бібліотеки зберігають людські душі.
У кімнаті стало тихо.
— А ще… — чоловік усміхнувся. — Вона дуже вперто шукала правду.
Софія мимоволі усміхнулася.
Це теж було схоже на неї.
Незнайомець раптом замовк.
Потім подивився їй прямо в очі.
І тихо сказав:
— Ти схожа на неї не тільки зовні.
Серце Софії пропустило удар.
За вікном повільно колихалися дерева.
Адріан мовчав.
Він уважно дивився на чоловіка.
Нарешті тихо запитав:
— Ви… хто?
Незнайомець перевів на нього погляд.
І вперше за весь час ледь усміхнувся.
— Гарне запитання.
Потім він знову подивився на Софію.
І промовив:
— Моє ім'я… Лоренцо.
І я думаю…
нам усім час поговорити про Аурелію.
Софія не могла відвести очей від фотографії.
Аурелія.
Вона була молодою.
Красивою.
І дивно схожою на неї.
Ті самі темні очі.
Те саме волосся.
Навіть усмішка була майже однаковою.
— Вона… справді схожа на мене, — ледве чутно сказала Софія.
Адріан мовчки кивнув.
Раптом двері бібліотеки тихо рипнули.
Софія обернулася.
На порозі стояв незнайомий чоловік.
Високий.
На вигляд років сорока.
У чорному пальті, хоча надворі було тепло.
Його темне волосся було трохи сивим на скронях.
А очі…
Дуже світлі.
І уважні.
Незнайомець дивився тільки на Софію.
Ніби не помічав ні бібліотеки, ні Адріана.
Наче весь світ для нього зараз звузився до однієї людини.
Запала дивна тиша.
Софія мимоволі міцніше стиснула фотографію.
Чоловік зробив один крок уперед.
Потім ще один.
І раптом зупинився.
В його очах з'явилося щось схоже на біль.
— Ні… — тихо промовив він.
Адріан насупився.
— Пане?
Чоловік ніби не почув.
Він продовжував дивитися на Софію.
Потім дуже тихо сказав:
— Це неможливо…
Софія відчула незрозуміле хвилювання.
Знову.
Знову ці слова.
Неможливо.
Повернулася.
Леді.
Наче все місто знало таємницю, якої не знала вона сама.
— Перепрошую… — невпевнено сказала вона. — Ми знайомі?
Чоловік повільно підняв на неї очі.
І ледь усміхнувся.
Сумно.
— Ні… і водночас так.
Софія зовсім розгубилася.
Адріан уже хотів щось сказати, але незнайомець підняв руку.
Його погляд опустився на фотографію.
— Ти знайшла її…
— Ви знали Аурелію? — швидко запитала Софія.
Чоловік мовчав кілька секунд.
Потім тихо відповів:
— Так.
Він знав її.
І дуже добре.
Це було видно по його очах.
По тому, як він дивився на фотографію.
Наче дивився не на папір, а на спогад.
Софія повільно поклала фотографію на стіл.
— Тоді… розкажіть мені про неї.
Чоловік подивився на неї.
Довго.
Наче приймав якесь рішення.
Потім його погляд став теплішим.
— Вона дуже любила читати.
Софія здивувалася.
Вона теж любила книги.
— Любила сидіти біля озера.
Любила сонячні ранки.
І завжди казала, що бібліотеки зберігають людські душі.
У кімнаті стало тихо.
— А ще… — чоловік усміхнувся. — Вона дуже вперто шукала правду.
Серце Софії пропустило удар.
За вікном повільно колихалися дерева.
Адріан мовчав.
Він уважно дивився на чоловіка.
Нарешті тихо запитав:
— Ви… хто?
Незнайомець перевів на нього погляд.
І вперше за весь час ледь усміхнувся.
— Гарне запитання.
Потім він знову подивився на Софію.
І промовив:
— Моє ім'я… Лоренцо.
І я думаю…
нам усім час поговорити про Аурелію.
Лоренцо замовк.
У бібліотеці було так тихо, що Софія чула власне серцебиття.
Адріан стояв поруч, схрестивши руки на грудях.
І саме в цей момент двері бібліотеки знову відчинилися.
— Ось ви де!
До кімнати швидко зайшла Селестіна, а за нею — Елеонора та Розалі.
Селестіна вже хотіла щось сказати, але раптом побачила Лоренцо.
Вона різко зупинилася.
— Лоренцо?..
Елеонора теж застигла.
— Ти повернувся?
Розалі здивовано переводила погляд з одного на іншого.
Лоренцо ледь усміхнувся.
— Як бачу, ви знайшли її раніше за мене.
Селестіна подивилася на Софію.
Потім на фотографію Аурелії.
І раптом її очі округлилися.
— Лист!
— Який лист? — не зрозуміла Софія.
Елеонора теж ніби щось згадала.
— Невже…
Розалі вже поспішила до старої шафи.
Вона відкрила шухляду.
Дістала невелику дерев'яну скриньку.
І тремтячими руками відкрила її.
Усередині лежав пожовклий конверт.
На ньому було написано:
«Відкрити лише тоді, коли прийде час.»
Усі мовчали.
Селестіна повільно взяла лист.
Її пальці ледь помітно тремтіли.
Вона розгорнула пожовклий папір.
І почала читати:
**«Якщо ви читаєте цей лист, значить, мене вже немає поруч.
Я прошу вас про одне.
Знайдіть мою доньку.
Не шукайте мене.
Не шукайте мої сліди.
Шукайте її.
Вона житиме.
Вона виросте.
І одного дня сама повернеться до Комо.
Коли побачите дівчину з моїми очима, знайте — це вона.
Подбайте про неї.
Бо вона моя найбільша любов.
Аурелія.»**
Запала тиша.
Софія не ворушилася.
Повільно перевела погляд на Селестіну.
Потім на Елеонору.
На Розалі.
У всіх трьох блищали очі.
— Донька… — ледь чутно повторила Розалі.
Селестіна подивилася на Софію.
І її голос затремтів.
— Це не лист двохсотрічної давності…
Елеонора повільно кивнула.
— Ні…
Вона підняла очі на Софію.
— Він написаний значно пізніше.
Лоренцо важко видихнув.
— Це означає лише одне…
Софія відчула, як серце почало калатати швидше.
— Що?..
Лоренцо дивився прямо на неї.
І дуже тихо сказав:
— Аурелія була не жінкою з далекого минулого.
Він зробив паузу.
— Вона була молодшою, ніж ми думали.
Софія перестала дихати.
— І… вона справді мала дитину.
Селестіна міцніше стиснула лист.
У її очах з'явилися сльози.
Вона зробила крок до Софії.
І ледь чутно промовила:
— Ми знайшли тебе…
