Раді Вас бачити!

Ніхто не промовив ні слова.

Софія стояла перед відкритою схованкою й не могла відвести погляду від синьої книги та конверта.

Усе це залишила мама.

Для неї.

Саме для неї.

Пальці трохи тремтіли.

Вона обережно взяла конверт.

На ньому було написано лише два слова:

«Старий маєток».

— Старий маєток? — тихо перепитала вона.

Лука різко підняв голову.

На його обличчі з'явилося здивування.

— Ні… не може бути.

Софія подивилася на нього.

— Татку, ти знаєш, про що йдеться?

Він мовчав кілька секунд.

Наче вагався.

Потім повільно кивнув.

— Так.

Усі подивилися на нього.

Навіть Енцо зробив крок ближче.

— Це був улюблений будинок Аурелії.

— Будинок мами? — здивувалася Софія.

— Так. Він стоїть далеко від міста, серед пагорбів. Туди майже ніхто не ходить.

Софія уважно слухала.

— Чому?

Лука сумно всміхнувся.

— Бо після всіх подій ми його закрили.

Запала тиша.

Софія повільно перевела погляд на конверт.

— Мама хоче, щоб ми поїхали туди?

— Схоже на те.

Вона подивилася на синю книгу.

І чомусь відчула дивне хвилювання.

Наче за цими сторінками ховається щось дуже важливе.

Адріан підійшов ближче.

— Відкриєш?

Софія ковтнула повітря.

І повільно відкрила книгу.

На першій сторінці була фотографія.

Молода Аурелія сиділа на траві біля великого світлого будинку.

Вона сміялася.

По-справжньому.

Щиро.

Софія завмерла.

— Я ніколи не бачила цієї фотографії…

Лука усміхнувся.

— Я її зробив.

Вона здивовано подивилася на тата.

Він дивився на фотографію так, ніби знову опинився в тому дні.

— Ми тоді були дуже молодими.

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

Софія подивилася на маму на фотографії.

І раптом теж усміхнулася.

Вона була красивою.

Дуже красивою.

І дивно схожою на неї.

— У неї мій ніс… — несподівано сказала Софія.

Запала коротка тиша.

Потім Лука тихо засміявся.

— Так. І твоя усмішка теж від неї.

Софія знову подивилася на фото.

І відчула, як у грудях стало тепло.

Вперше їй здалося, що мама вже не така далека.

Наче вона зараз поруч.

Наче дивиться на неї й усміхається.

Тихо.

Лагідно.

Так, як тільки мами вміють.

Софія обережно закрила книгу.

Потім підняла очі.

— Я хочу поїхати до старого маєтку.

Ніхто не відповів одразу.

Потім Лука повільно кивнув.

— Добре.

Адріан подивився на Софію.

— Ти впевнена?

Вона подивилася на конверт у своїх руках.

Потім на медальйон.

І тихо сказала:

— Так.

У її голосі вже не було страху.

Лише дивне відчуття, ніби всі дороги поступово ведуть її до одного місця.

До правди.

До мами.

І до відповідей, яких вона чекала все життя.

Дорога до старого маєтку виявилася довшою, ніж очікувала Софія.

Карета повільно піднімалася вузенькою дорогою між пагорбами.

За вікном миготіли кипариси, виноградники та маленькі кам'яні будинки.

Софія сиділа біля вікна.

Однією рукою вона тримала мамин конверт, а другою легенько гладила живіт.

Раптом вона тихо засміялася.

— Що таке? — одразу запитав Адріан.

Вона опустила очі.

І в цю мить відчула ще один легкий поштовх.

Малюк знову ворухнувся.

Наче хотів нагадати про себе.

Софія усміхнулася ще ширше.

— Здається, комусь теж цікаво, куди ми їдемо.

Лука засміявся.

— Уже бере участь у пригодах.

— І навіть не питає дозволу, — пожартував Адріан.

Софія тихо розсміялася.

Настрій раптом став легшим.

І тут…

Ще один легенький поштовх.

Софія здивовано моргнула.

— Знову?

Вона поклала долоню на живіт.

Адріан помітив це.

— Знову рухається?

Вона кивнула.

— Мені здається, він сьогодні дуже активний.

Лука усміхнувся.

— А може, характером у маму.

Софія підняла очі.

— Це який?

— Допитливий.

Усі тихо засміялися.

Софія ще кілька секунд дивилася у вікно.

Потім несподівано сказала:

— Знаєте… я ніколи не думала, що буду сидіти в кареті в Італії, їхати до старого маєтку своєї мами, шукати сімейні таємниці… і ще й чекати дитину.

У кареті запала коротка тиша.

Потім Адріан усміхнувся.

— Якщо чесно, я теж такого не планував.

Софія засміялася.

Навіть Лука не стримав усмішки.

Саме в цю мить карета звернула за поворот.

І всі замовкли.

Попереду, на пагорбі, стояв великий світлий будинок.

Старий.

Красивий.

З високими вікнами та довгими балконами.

Його стіни трохи вкрилися плющем, але навіть час не зміг забрати його велич.

Софія повільно випрямилася.

Серце чомусь забилося швидше.

Вона не знала чому.

Просто дивилася.

І не могла відвести погляду.

— Це він? — тихо запитала вона.

Лука теж дивився на будинок.

У його очах з'явилася дивна тепла усмішка.

— Так, принцесо.

Софія ковтнула повітря.

— Тут жила мама?

— Так.

Вона мовчала.

Дивилася на старий маєток.

І раптом прошепотіла:

— Він… красивий.

Лука тихо усміхнувся.

— Саме це сказала Аурелія, коли побачила його вперше.

Софія повільно повернулася до тата.

— Справді?

— Слово в слово.

Вона здивовано моргнула.

Потім знову подивилася на будинок.

І сама не помітила, як усміхнулася.

Наче щось усередині підказувало їй:

«Ти тут не чужа.»

Карета зупинилася.

Ніхто не поспішав виходити.

Усі дивилися на старий маєток.

А Софія чомусь відчувала, що за цими дверима на неї чекає не тільки чергова таємниця.

А ще й частинка мами, яку вона ніколи не знала.

Кілька хвилин усі просто стояли й дивилися на будинок.

Потім Лука глянув на небо.

— Думаю, спочатку треба пообідати. Дорога була довга.

Розалі одразу кивнула.

— Я теж уже зголодніла.

Але Софія похитала головою.

— Не хочу.

Адріан подивився на неї.

— Зовсім?

— Зовсім.

Вона не відводила погляду від маєтку.

Наче боялася, що якщо відвернеться хоча б на хвилину, він зникне.

Лука підійшов ближче.

— Принцесо, треба хоч трохи поїсти.

Софія ледь усміхнулася.

— Татку, я не голодна.

І саме в цю мить світ перед очима трохи похитнувся.

Вона моргнула.

Потім ще раз.

Ноги раптом стали дивно важкими.

Адріан одразу це помітив.

— Софо?

Вона хотіла відповісти.

Але не встигла.

Ледь похитнулася.

— Софія! — одночасно вигукнули кілька голосів.

Адріан миттєво підхопив її за плечі.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Усе добре… я просто…

— Просто що? — уже серйозно запитав він.

Софія кліпнула.

— Не знаю…

Настя підійшла ближче.

Подивилася на неї уважно.

А потім лагідно усміхнулася.

— Коли ти останній раз нормально їла?

Софія замислилася.

Усі дивилися на неї.

Вона ніяково усміхнулася.

— Ммм… сьогодні вранці.

— І все?

— І все…

Настя тільки похитала головою.

Лука тихо зітхнув.

Адріан прикрив очі долонею.

— Софо…

— Що?

Він подивився на неї так, ніби не знав, сміятися чи хвилюватися.

— Треба їсти.

Софія зітхнула.

— Не хочу.

Настя засміялася.

Потім підійшла ближче.

І лагідно поклала руку на її плече.

— Не ти хочеш.

Софія кліпнула.

— Що?

Настя усміхнулася.

І легенько торкнулася її живота.

— А твій малюк хоче.

Запала тиша.

Софія опустила очі.

Подивилася на свій живіт.

І раптом на її обличчі з'явилася маленька усмішка.

— Думаєш?

— Думаю, він зараз дуже незадоволений своєю мамою.

Усі засміялися.

Навіть Софія.

Вона тихо похитала головою.

— Ви всі проти мене.

— Ні, — усміхнувся Лука. — Ми всі за вас двох.

Софія подивилася спочатку на тата.

Потім на Адріана.

Потім на Настю.

І не змогла стримати усмішки.

Уперше за цей день вона перестала думати про таємниці.

Про листи.

Про ключі.

І просто поклала руку на живіт.

— Добре… переконали.

Адріан полегшено видихнув.

— Дякую.

Софія засміялася.

— Не тобі дякуй.

І тихо додала, дивлячись вниз:

— Добре, малюк. Спочатку обід, а потім пригоди.

У цю ж мить вона відчула легенький поштовх.

Завмерла.

І широко усміхнулася.

— Здається… він погодився.

Обід накрили прямо на галявині перед маєтком.

Під великим деревом поставили стіл. На ньому стояли кошики з хлібом, сиром, фруктами, запеченою куркою та лимонадом.

Софія сіла останньою.

Вона все ще поглядала на старий маєток.

— Софо, — покликав Лука. — Їжа нікуди не втече.

Вона засміялася.

— А раптом утече?

— Тоді ми її наздоженемо, — пожартував він.

Усі розсміялися.

Адріан поклав їй на тарілку шматочок курки.

— Починай.

Софія подивилася на нього.

Потім на тарілку.

Потім знову на нього.

— Це багато.

— Це один шматочок.

— Великий шматочок.

Настя тихо засміялася.

— Їж.

Софія зітхнула так, ніби її змушували робити щось дуже складне.

Відкусила маленький шматочок.

Потім ще один.

І раптом замовкла.

Усі дивилися на неї.

Вона повільно підняла голову.

— Це… дуже смачно.

Лука ледь стримав усмішку.

Адріан уже знав цей погляд.

— Софо…

Вона взяла ще шматочок.

Потім ще.

Через кілька хвилин її тарілка була порожня.

Настала тиша.

Софія подивилася на всіх.

Усі дивилися на неї.

— Що?

Настя ледь засміялася.

— Ти ж не хотіла їсти.

Софія опустила очі на порожню тарілку.

Кліпнула.

Потім сама розсміялася.

— Добре… можливо, я була трохи голодна.

— Трохи? — перепитав Лука.

Навіть Розалі засміялася.

Адріан мовчки поклав їй ще шматочок хліба.

Софія подивилася на нього.

— Ти думаєш, я ще голодна?

Він усміхнувся.

— Я вже нічого не думаю. Я просто не сперечаюся з вашим малюком.

Софія не стримала сміху.

Через деякий час вона відкинулася на спинку стільця.

І задоволено видихнула.

— Ой…

— Що таке? — одразу запитав Адріан.

Вона поклала руку на живіт.

І усміхнулася.

— Здається… тепер він задоволений.

Настя засміялася.

— Я ж казала.

Софія кілька секунд сиділа мовчки.

Навколо було тепло, тихо.

Десь співали пташки.

Вітер легко ворушив листя.

І вперше за останні дні вона почувалася дивно спокійно.

Потім повільно підняла очі.

І знову подивилася на старий маєток.

Великі вікна.

Світлі стіни.

Довгий балкон.

Наче будинок теж дивився на них.

Чекав.

Софія підвелася.

— Ну що…

Усі подивилися на неї.

Вона глибоко вдихнула.

І усміхнулася.

— Малюк поїв. Я теж поїла.

Повернулася до будинку.

І тихо додала:

— А тепер… час для пригод.

Софія першою рушила до будинку.

Спочатку швидко пішла доріжкою.

Потім майже побігла.

— Софо, повільніше! — гукнув Адріан.

Але вона лише засміялася.

— Не можу!

Вітер розвівав її волосся.

Вона піднялася сходами і зупинилася біля великих дерев'яних дверей.

Раптом завмерла.

Поклала руку на живіт.

І усміхнулася.

— Ей, сину… чого? Тобі щось сподобалося?

Усі саме підходили до сходів.

Лука першим помітив її усмішку.

— Що сталося?

Софія не відводила руки від живота.

— Він знову ворушиться.

Настя одразу усміхнулася.

— Знову?

Софія кивнула.

Ще один легенький поштовх.

Вона тихо засміялася.

— Ні, серйозно… тобі тут подобається?

Ще один рух.

Усі навколо розсміялися.

Адріан зупинився біля неї.

— Мені вже здається, що він бере участь у всіх ваших розмовах.

— А мені здається, він зараз відповів «так».

Лука тихо засміявся.

— Ну все. Уже має власний характер.

Софія усміхалася.

Так щиро, що всі мимоволі почали усміхатися разом із нею.

Потім вона повільно підняла очі на двері.

Усмішка стала меншою.

Перед нею стояв будинок її мами.

Місце, де Аурелія сміялася.

Жила.

Мріяла.

Можливо, сиділа саме на цих сходах.

Можливо, торкалася цих дверей.

Софія несподівано поклала долоню на дерево.

І завмерла.

Її серце почало битися швидше.

Чомусь захотілося не говорити.

Просто стояти.

Поруч тихо став Лука.

Нічого не питав.

Просто дивився на доньку.

Через кілька секунд Софія тихо сказала:

— Татку…

— Ммм?

— Тут дивно.

Він подивився на неї.

— Як?

Вона шукала слова.

— Наче… я прийшла в чуже місце.

Замовкла.

Потім ледь усміхнулася.

— І водночас ніби повернулася додому.

Лука кілька секунд мовчав.

А потім дуже тихо відповів:

— У мене було так само, коли я вперше сюди приїхав разом із твоєю мамою.

Софія повернулася до нього.

Він усміхнувся.

— Вона теж сказала: «Це дивно… ніби цей будинок давно мене чекав».

Софія кліпнула.

І повільно перевела погляд на двері.

Точно ці самі слова були в неї в голові кілька секунд тому.

По руках пробігли мурашки.

Запала тиша.

Потім Адріан став поруч із нею.

Легенько торкнувся її плеча.

— Готова?

Софія подивилася на нього.

Потім на тата.

На друзів.

І знову на старі двері.

Глибоко вдихнула.

— Ні.

Усі тихо засміялися.

Навіть вона сама.

Потім видихнула.

І цього разу сказала:

— Але дуже хочу дізнатися, що всередині.

Лука простягнув руку до дверної ручки.

На мить завмер.

Подивився на доньку.

І тихо промовив:

— Тоді ходімо додому, принцесо.

І повільно натиснув на ручку.

Двері відчинилися не одразу.

Спочатку пролунав тихий скрип.

Потім ще один.

І повільно перед ними відкрився великий хол.

Усередині було прохолодно.

У повітрі відчувався запах старого дерева, книжок і квітів.

Ніби тут давно нікого не було.

Але водночас будинок не здавався покинутим.

Наче просто спав.

Софія першою переступила поріг.

І одразу зупинилася.

Перед нею були широкі сходи на другий поверх.

Велике вікно.

Старий годинник.

Картини на стінах.

І дивне відчуття…

Вона повільно озирнулася.

Серце чомусь билося швидше.

— Софо? — тихо покликав Адріан.

Вона навіть не обернулася.

— Зачекай…

Він одразу замовк.

Усі теж мовчали.

Софія повільно зробила кілька кроків.

Торкнулася рукою перил.

І завмерла.

Перед очима на секунду щось промайнуло.

Сміх.

Сонце.

Чийсь голос.

І маленька дівчинка біжить сходами.

Софія різко вдихнула.

— Татку…

Лука миттєво підійшов.

— Що сталося?

Вона розгублено подивилася на нього.

— Я… ніби вже бачила ці сходи.

Лука здивовано кліпнув.

— Можливо, бачила на фотографіях.

Але Софія повільно похитала головою.

— Ні… не так.

Вона дивилася на сходи.

— Наче… я тут колись бігала.

Запала тиша.

Лука нічого не відповів.

Просто уважно дивився на доньку.

І раптом усміхнувся.

Тихо.

Майже невидимо.

— Бігала.

Софія повільно повернулася до нього.

— Що?

Він кивнув.

— Коли тобі було чотири роки, ти любила бігати цими сходами.

Софія широко розплющила очі.

— Справді?

— І постійно просила, щоб тебе наздоганяли.

У неї на обличчі повільно з'явилася усмішка.

— Я була такою?

Лука засміявся.

— Дуже.

Настя тихо усміхнулася.

Адріан подивився на Софію.

І вперше побачив, що вона вже не просто шукає таємниці.

Вона ніби потроху знаходить саму себе.

Раптом із другого поверху почувся легкий стукіт.

Тук.

Усі одночасно підняли голови.

Запала тиша.

Тук.

Ще раз.

Софія кліпнула.

— Ви чули?

— Так… — тихо відповів Лука.

Настя насупилася.

— Тут ще хтось є?

Ніхто не відповів.

Тук.

Цього разу звук пролунав трохи голосніше.

Софія сама не зрозуміла чому, але зробила крок уперед.

Потім ще один.

І раптом…

Відчула легкий поштовх.

Вона опустила очі.

Поклала руку на живіт.

І тихо засміялася.

Усі здивовано подивилися на неї.

— Що?

Вона усміхнулася.

— Здається… він теж почув.

Навіть Лука засміявся.

Напруження трохи зникло.

Адріан підійшов ближче.

— Отже, йдемо дивитися?

Софія подивилася на сходи.

Потім на всіх.

І кивнула.

— Йдемо.

Вона глибоко вдихнула.

І зробила перший крок нагору.

Не знаючи, що саме чекає її на другому поверсі.

Але чомусь уже не боячись.