Раді Вас бачити!

Двері до таємної кімнати повільно відчинилися.

У коридорі стало холодно.

Свічки затремтіли.

Софія не могла відвести погляду від постаті біля дверей.

Лука завмер.

— Ауреліє?..

У цей момент Адріан зробив крок уперед.

Його голос звучав спокійно, хоча він теж хвилювався.

— Зачекайте. Не поспішаймо.

Софія подивилася на нього.

На її очах були сльози.

— Але я чула мамин голос…

Адріан м'яко відповів:

— Я знаю. І ми дізнаємося правду. Разом.

Софія кілька секунд дивилася на нього.

Потім повільно кивнула.

Він обережно взяв її за руку.

— Я поруч.

Вона ледь усміхнулася.

У цей момент постать біля дверей зникла.

Наче розчинилася у світлі місяця.

Усі завмерли.

— Куди вона поділася? — прошепотіла Софія.

Лоренцо зробив знак рукою.

— Ходімо.

Вони повільно зайшли до кімнати.

Всередині було багато старих книг.

На стінах висіли портрети.

У центрі стояв круглий стіл.

А на ньому лежала велика книга в синій обкладинці.

Лоренцо підійшов ближче.

І зблід.

— Я не бачив її багато років…

— Що це? — запитала Софія.

Він подивився на неї.

— Це Книга легенд родини Вальмор.

Софія підійшла ближче.

На обкладинці був намальований золотий медальйон.

Такий самий, як у неї на шиї.

Вона здивовано торкнулася його.

І раптом книга сама відкрилася.

На першій сторінці було написано:

«Одного дня до Комо повернеться донька озера. Вона носитиме золотий медальйон і відкриє двері минулого. Саме вона возз'єднає родину та знайде загублену правду.»

У кімнаті стало тихо.

Софія підняла очі.

— Це… про мене?

Лука повільно кивнув.

Лоренцо усміхнувся.

— Схоже, що так, пані Софіє.

Вона не могла повірити.

Перегорнула сторінку.

І завмерла.

Там був старий малюнок.

Чоловік.

Жінка.

І маленька дівчинка із золотим медальйоном.

Дівчинка була дуже схожа на неї.

Софія відчула, як серце забилося швидше.

— Це неможливо…

Лука підійшов ближче.

І раптом на його очах з'явилися сльози.

Бо під малюнком було написано:

«Для нашої доньки Софії. Якщо ти читаєш ці слова, значить, ти повернулася додому.»

Софія прикрила рот долонею.

На сторінці стояв підпис:

Аурелія Вальмор.

Кімната стихла.

Софія сиділа за старим столом і не могла відвести погляду від книги.

«Для нашої доньки Софії. Якщо ти читаєш ці слова, значить, ти повернулася додому.»

Літери почали розпливатися перед очима.

На сторінку впала сльоза.

Потім ще одна.

— Вона… вона знала, що я повернуся… — прошепотіла Софія.

Лука опустився поруч із донькою.

У нього теж тремтів голос.

— Твоя мама ніколи не переставала в тебе вірити.

Софія різко обійняла книгу.

Наче це була остання річ, яка залишилася від мами.

— Я так хочу її побачити…

Лука заплющив очі.

Йому було боляче чути ці слова.

Він ніжно погладив доньку по волоссю.

— Я теж…

Запала тиша.

Навіть Лоренцо мовчав.

Адріан дивився на Софію і вперше бачив її такою беззахисною.

Не смішною.

Не сміливою.

А просто дівчиною, яка дуже сумувала за мамою.

Через кілька хвилин він тихо заговорив:

— Софо…

Вона підняла заплакані очі.

— Мм?

— Твоя мама залишила тобі не лише таємниці.

— Що ще?

Він м'яко усміхнувся.

— Вона залишила тобі любов. Подивися, скільки людей тебе чекали.

Софія озирнулася.

Лука.

Лоренцо.

Селестіна.

Елеонора.

Роза.

І Адріан.

Усі дивилися на неї тепло.

Наче вона справді була частиною їхньої родини.

І раптом Софія усміхнулася крізь сльози.

Невпевнено.

Але щиро.

Пізніше того вечора всі повернулися до вілли.

Було вже дуже пізно.

У коридорах панувала тиша.

Лише за вікном шумів легкий вітер.

Софія зайшла на кухню.

Поставила чайник.

Відкрила шафку.

Дістала апельсини, лимон і трохи кориці.

Саме тоді у дверях з'явився Адріан.

— Ти не спиш?

Вона обернулася.

— Не можу.

Він сів за стіл.

— Я теж.

Софія почала різати цитрусові.

Через кілька хвилин кухня наповнилася теплим ароматом апельсина й кориці.

Адріан усміхнувся.

— Осінній цитрусовий чай?

Вона здивувалася.

— Ти пам'ятаєш?

Він кивнув.

— Ти його любила ще маленькою.

Софія засміялася.

— Схоже, я багато чого забула.

Вона поставила перед ним чашку.

— Тримай.

Він взяв її обома руками.

Чай був гарячим.

Від нього піднімалася легка пара.

— Дякую.

Софія сіла навпроти.

Кілька хвилин вони мовчали.

Пили чай.

І просто слухали ніч.

Потім Адріан тихо сказав:

— Знаєш, сьогодні ти багато плакала.

Вона усміхнулася.

— Я й сама помітила.

— Але ти все одно дуже сильна.

Софія подивилася на нього.

— Не думаю.

— Думаю.

Вона мовчала.

А він продовжив:

— Не кожен зміг би повернутися сюди, дізнатися стільки правди й не зламатися.

На очах Софії знову блиснули сльози.

Але цього разу вони були іншими.

Теплими.

Вона тихо запитала:

— Ти правда так думаєш?

Адріан усміхнувся.

— Правда.

Запала тиша.

За вікном шумів вітер.

У кухні пахло цитрусами.

І раптом Софія зрозуміла:

сьогодні вона вперше за багато років не почувалася самотньою.

Лука не міг заснути.

У віллі вже всі розійшлися по кімнатах.

Ніч була тихою.

Він стояв на балконі й дивився на озеро Комо.

Місячне світло відбивалося у воді.

У руках він тримав стару фотографію.

На ній були він, Аурелія і маленька Софія.

Софії тоді було лише кілька років.

На фото вона сиділа у нього на плечах і сміялася.

Лука усміхнувся.

Але усмішка швидко згасла.

— Ти так виросла, принцесо… — тихо сказав він.

У його очах з'явилися сльози.

Він пропустив стільки років.

Не бачив її перших шкільних днів.

Не знав, які книжки вона любить.

Не чув її сміху.

Не був поруч, коли їй було важко.

Лука сів у крісло.

І вперше за довгий час заплакав.

Тихо.

Без слів.

Просто сидів, міцно стискаючи фотографію.

— Пробач мені, Софо… — прошепотів він. — Пробач, що мене не було поруч…

Раптом він почув легкий стукіт.

Підняв голову.

У дверях стояв Лоренцо.

— Не спиш?

Лука швидко витер очі.

— Ні.

Лоренцо зайшов до кімнати.

Сів поруч.

Кілька хвилин вони мовчали.

Потім Лоренцо тихо сказав:

— Вона дуже схожа на Аурелію.

Лука усміхнувся крізь сльози.

— Знаю.

— Але очі твої.

Лука подивився на фотографію.

— Вона назвала мене татком…

Його голос затремтів.

— Знаєш, я стільки разів уявляв цю мить… але вона виявилася ще прекраснішою.

Лоренцо теж усміхнувся.

— Коли вона побігла до тебе… я подумав, що Аурелія зараз була б найщасливішою людиною у світі.

Запала тиша.

Лука подивився на озеро.

— Мені страшно.

Лоренцо здивовано глянув на нього.

— Чого?

Лука важко видихнув.

— Що вона знову зникне.

Що прокинуся вранці, а все це виявиться сном.

Лоренцо поклав руку йому на плече.

— Це не сон, Лука.

Він усміхнувся.

— Твоя донька повернулася додому.

І цього разу вона нікуди не піде.

Лука опустив очі.

Потім тихо засміявся.

— Знаєш… вона сьогодні попросила мене просто побути з нею.

— І?

— Це були найважливіші слова, які я чув за багато років.

У цей момент у дверях з'явилася маленька постать.

Софія.

Вона стояла сонна, загорнувшись у плед.

Лука одразу підвівся.

— Софо? Що сталося?

Вона потерла очі.

Подивилася на нього.

І дуже тихо сказала:

— Татку… я прокинулася… і хотіла переконатися, що ти ще тут.

У Луки защеміло серце.

Він усміхнувся.

І розкрив руки.

Софія одразу підійшла й міцно його обійняла.

Лука обійняв її у відповідь.

— Я тут, принцесо.

Вона заплющила очі.

І тихо прошепотіла:

— Добре…

Ніч за вікном була тихою.

А вперше за багато років батько й донька більше не почувалися самотніми.

Софія все ще стояла в обіймах тата, загорнувшись у плед.

У кімнаті було тихо.

Лише вітер легенько колихав фіранки.

Вона підняла голову.

— Татку…

— Мм? — тихо відповів Лука.

Софія кілька секунд дивилася на нього.

Наче досі не могла повірити, що він справді поруч.

Потім усміхнулася.

— Ти справжній.

Лука засміявся.

— Сподіваюся.

Вона теж тихенько засміялася.

Потім її погляд впав на стару книгу, що лежала на столі.

Книгу легенд родини Вальмор.

Софія підійшла до столу.

Обережно взяла книгу в руки.

Повернулася до тата.

І простягнула її йому.

— Прочитаєш?

Лука здивовано подивився на неї.

— Зараз?

Вона кивнула.

— Будь ласка. Мені хочеться послухати.

У його очах з'явилася тепла усмішка.

— Добре, принцесо.

Він сів у крісло.

Софія одразу вмостилася поруч, притулившись до його плеча.

Лука на мить завмер.

Йому хотілося запам'ятати цю мить назавжди.

Він обережно відкрив книгу.

На першій сторінці були написані слова:

«Кожна родина має свою легенду. Але родина Вальмор має ще й обіцянку.»

Лука почав читати:

— «Колись давно жінка з роду Вальмор сказала: одного дня дитина із золотим медальйоном поверне додому не лише себе, а й тих, хто загубився дорогою…»

Софія уважно слухала.

— Це гарно… — тихо сказала вона.

Лука перегорнув сторінку.

Там був малюнок озера.

І підпис:

«Озеро пам'ятає все: радість, сльози, кохання і повернення.»

Софія поклала голову йому на плече.

— Думаєш… мама читала мені цю книгу?

Лука усміхнувся.

— Думаю, так.

Вона позіхнула.

Потім ще раз.

Лука ледь засміявся.

— Хтось уже засинає.

— Ні…

Вона позіхнула втретє.

Лоренцо тихенько усміхнувся.

Лука закрив книгу.

Подивився на доньку.

Очі Софії вже майже заплющилися.

— Татку…

— Так?

Вона сонно усміхнулася.

— Почитаєш мені ще завтра?

У Луки защеміло серце.

Він обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя.

І тихо відповів:

— І завтра. І післязавтра. І стільки разів, скільки захочеш.

Софія задоволено кивнула.

І за кілька секунд заснула, притулившись до його плеча.

Лука дивився на неї і не міг стримати усмішки.

Потім дуже тихо прошепотів:

— Добраніч, моя принцесо.

І вперше за багато років він відчув, що його родина знову починає ставати цілою.

Лука сидів нерухомо.

Софія вже заснула, притулившись до його плеча.

Однією рукою вона все ще тримала край пледа, а іншою — стару книгу легенд.

На її обличчі була спокійна усмішка.

Лука дивився на доньку й не міг відвести погляду.

Наче боявся, що якщо моргне, ця мить зникне.

Він обережно забрав книгу з її рук і поклав на стіл.

Потім тихо прошепотів:

— Ти так схожа на маму…

Софія сонно ворухнулася.

І раптом ледь чутно сказала:

— Татку… не йди…

У Луки защеміло серце.

Він ніжно взяв її руку.

— Не піду, принцесо.

На її обличчі знову з'явилася спокійна усмішка.

Лоренцо мовчки спостерігав за ними.

Потім тихо сказав:

— Аурелія була б щаслива.

Лука підняв очі.

І усміхнувся крізь сльози.

— Думаєш?

— Я впевнений.

Запала тиша.

За вікном тихо шуміло озеро Комо.

Місяць освітлював кімнату.

Лука обережно підняв Софію на руки.

Вона навіть уві сні міцніше притиснулася до нього.

Він тихо засміявся.

— Бачиш? Вона досі мені довіряє.

Лоренцо усміхнувся.

— І правильно робить.

Лука повільно поніс доньку до її кімнати.

Відчинив двері.

Обережно поклав її на ліжко.

Поправив плед.

І вже хотів відійти.

Але Софія сонно простягнула руку.

Він одразу сів поруч.

Вона, не розплющуючи очей, взяла його за руку.

І тихо прошепотіла:

— Добраніч, татку…

У Луки на очах знову виступили сльози.

Він нахилився й поцілував її в чоло.

— Добраніч, моя принцесо.

Ще кілька хвилин він сидів поруч і дивився, як вона спить.

Потім підвівся.

Біля дверей озирнувся.

І в цей момент помітив на тумбочці золотий медальйон.

Поряд лежала маленька записка, якої раніше там не було.

Лука здивовано взяв її.

На ній був лише один рядок, написаний знайомим почерком:

«Правда ближче, ніж ти думаєш. Завтра відкрийте останню сторінку книги. — Аурелія.»

Лука завмер.

Повільно підняв очі на сплячу доньку.

І зрозумів…

найважливіша таємниця Аурелії ще попереду.