Спочатку:
На сторінку книги
Ніч над озером Комо була тихою й теплою.
Місяць відбивався у воді срібною доріжкою, а навколо було чути лише легкий шум хвиль.
Софія і Адріан повільно йшли берегом.
Після всіх подій цього вечора ніхто з них не поспішав повертатися до палацу.
Софія зупинилася.
— Тут так красиво…
Адріан усміхнувся.
— Так. Особливо вночі.
Вона подивилася на озеро.
— Не можу повірити, що сьогодні знайшла тата.
У її голосі було стільки радості, що Адріан теж усміхнувся.
— Він дуже тебе любить.
Софія подивилася на нього.
— Звідки ти знаєш?
— Я бачив, як він дивився на тебе. Так дивляться лише на найдорожчих людей.
Запала тиша.
Вона опустила очі.
— Дякую, що був поруч.
— Я хотів бути поруч.
Вона підняла голову.
— Чому?
Адріан на мить задумався.
А потім чесно відповів:
— Бо коли ти поруч… мені добре.
Софія завмерла.
Вона дивилася йому в очі.
Серце почало битися швидше.
Вітер легенько ворухнув її волосся.
Адріан обережно заправив пасмо їй за вухо.
Вона не відступила.
Лише дивилася на нього.
Дуже уважно.
— Софо…
— Так?
Він усміхнувся.
Трохи хвилювався.
І це було помітно.
— Ти пам'ятаєш, як казала, що я твій лицар?
Вона засміялася.
— Якщо чесно, ні.
— А казала.
— Тоді… дякую, що ним залишився.
Запала тиша.
Вони стояли зовсім близько.
Так близько, що чули дихання одне одного.
Софія дивилася в його очі.
І раптом зрозуміла…
що не хоче відходити.
Зовсім.
Адріан ніби відчув те саме.
Повільно підняв руку.
Легко торкнувся її щоки.
Софія затамувала подих.
Місяць освітлював їхні обличчя.
Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.
А потім Софія ледь усміхнулася.
І зробила маленький крок ближче.
Цього вистачило.
Адріан обережно нахилився.
І ніжно поцілував її в губи.
Ненадовго.
Дуже обережно.
Наче боявся її злякати.
Коли він відсторонився, Софія ще кілька секунд стояла нерухомо.
Вона моргнула.
Потім ще раз.
І тихо прошепотіла:
— Це зараз справді сталося?
Адріан нервово засміявся.
— Здається… так.
І раптом Софія теж засміялася.
Щиро.
Трохи розгублено.
А потім несподівано обійняла його.
Він усміхнувся й обійняв її у відповідь.
Десь далеко пробив годинник старого палацу.
А озеро Комо тихо шуміло під місячним світлом.
І ніхто з них ще не знав, що саме ця ніч назавжди змінить їхню історію.
Після обіймів вони ще кілька секунд стояли мовчки.
Софія повільно підняла голову.
Адріан дивився на неї так, ніби сам не міг повірити, що щойно сталося.
Вона тихо засміялася.
— У тебе такий вигляд, ніби ти зараз упадеш в озеро.
Він теж засміявся.
— Якщо чесно… я просто хвилююся.
— Через що?
— Через те, що ти зараз скажеш.
Софія здивовано кліпнула.
— А що я маю сказати?
— Не знаю…
Вона кілька секунд дивилася на нього.
А потім ледь усміхнулася.
— Мені сподобалося.
Запала тиша.
— Що? — перепитав Адріан.
Вона засміялася.
— Поцілунок.
Тепер уже він не знав, що сказати.
Софія дивилася на його розгублене обличчя й сміялася ще більше.
— Я вперше бачу тебе таким.
— Яким?
— Без слів.
Він теж почав сміятися.
Потім вони знову замовкли.
Над озером дув легкий вітер.
Місяць був великий і яскравий.
Софія сіла на невеликий камінь біля води.
Адріан сів поруч.
Вона дивилася на озеро.
— Знаєш… цей день був схожий на сон.
— Чому?
— Вранці я не знала, хто я. Не знала, де мій тато. Не знала, чому мама залишила всі ці листи.
Вона подивилася на нього.
— А зараз… я сиджу біля озера в Італії поруч із хлопцем, якого колись називала своїм лицарем.
Він усміхнувся.
— І який щойно тебе поцілував.
Софія засміялася.
— Саме так.
Запала тиша.
Вона опустила голову й тихо сказала:
— Дякую.
— За що?
— За сьогодні.
Адріан дивився на неї.
— Тобі не потрібно мене дякувати.
— Потрібно.
Вона усміхнулася.
— Бо ти був поруч у найважливіший день мого життя.
Він мовчав.
Потім обережно взяв її за руку.
Софія не забрала її.
Навпаки.
Легенько стиснула його долоню.
У цей момент десь далеко, з боку старого палацу, почувся дзвін.
Один раз.
Потім другий.
Софія здивовано підняла голову.
— Уже пізно…
Адріан подивився в бік палацу.
І раптом помітив дещо дивне.
У одному з верхніх вікон горіло світло.
— Софо…
— Так?
Він повільно підняв руку.
— Подивися.
Вона обернулася.
І завмерла.
У вікні стояла чиясь постать.
Нерухома.
Наче спостерігала за ними.
Софія відчула, як серце почало битися швидше.
— Це… хто?
Адріан повільно встав.
Не відводячи погляду від палацу.
І тихо сказав:
— Мені здається… наша наступна таємниця вже чекає на нас.
Софія ще раз подивилася на освітлене вікно.
По спині пробігли мурашки.
— Адріане… там справді хтось є.
Він теж не відводив погляду від палацу.
— Можливо, нам здалося.
Але світло не зникало.
Софія раптом усміхнулася.
— А знаєш що?
— Що?
Вона скинула туфлі.
— Я хочу перестати боятися хоча б на п'ять хвилин.
— І як ти це збираєшся зробити?
Вона подивилася на озеро.
І лукаво усміхнулася.
— Скупатися.
Адріан здивовано кліпнув.
— Зараз?
— Саме зараз!
Вона засміялася й побігла до води.
— Софо, зачекай!
Вона вже стояла біля берега.
— Ти йдеш чи ні?
Адріан засміявся.
— Ти неймовірна.
— Знаю!
Вона обережно зайшла у воду.
— Ой! Вона прохолодна!
За мить Адріан теж зайшов у воду.
Софія бризнула на нього.
— Гей!
Вона засміялася.
— Наздоганяй!
І побігла далі.
Кілька хвилин вони просто сміялися, бризкалися водою і забули про всі таємниці.
Потім Софія подивилася на палац.
І раптом перестала сміятися.
Світло у вікні досі горіло.
Більше того…
Наче хтось відсунув фіранку.
— Адріане…
— Що таке?
Вона показала рукою.
— Там хтось рухався.
Він теж це помітив.
І одразу став серйозним.
Софія швидко вийшла на берег.
— Треба сказати татові.
Вона схопила свої туфлі.
І побігла.
Адріан — за нею.
Вони бігли доріжкою до палацу.
Софія навіть трохи задихалася.
Двері палацу були відчинені.
Усередині ще залишалося кілька гостей.
І тоді вона голосно закричала:
— Тато! Тато!
Лука одразу обернувся.
— Софо? Що сталося?
Вона підбігла до нього.
— У маминій кімнаті хтось є!
Запала тиша.
Лука зблід.
— Що ти сказала?
— Я бачила світло! І там хтось рухався!
Лоренцо різко підвівся.
Елеонора прикрила рот рукою.
Селестіна завмерла.
Лука дивився на доньку так, ніби не міг повірити.
І дуже тихо запитав:
— Софо… ти впевнена?
Вона кивнула.
— Так. Я бачила це на власні очі.
У палаці стало зовсім тихо.
Лоренцо повільно прошепотів:
— Але це неможливо…
І саме в цей момент…
нагорі знову почувся тихий скрип дверей.
Софія ще не встигла перевести подих.
Вона стояла біля входу до палацу, тримаючись за дверну ручку, і дивилася вгору.
Усі теж завмерли.
І саме тоді…
з другого поверху пролунало тихе співання.
Ніжне.
Знайоме.
Дуже болісно знайоме.
— Тато… я не сумуєш… правда… я не хвора…
Голос.
Жіночий.
Тремтливий.
Софія різко підняла голову.
— Мама?..
Лука зблід так, ніби втратив колір.
— Ні… це неможливо…
Але голос продовжував.
— Ти казав… що я повернуся… пам’ятаєш?..
Софія зробила крок уперед.
— Хто там?!
Адріан різко схопив її за руку.
— Стій!
Але вона вирвалася.
— Це моя мама!
Вона побігла до сходів.
— Софо! — крикнув Лука.
Він кинувся за нею.
Лоренцо теж.
Елеонора прикрила рот руками.
Селестіна шепотіла щось нерозбірливе.
Софія підбігла до сходів.
І знову почула голос.
Ближче.
— Софо… не бійся…
Вона застигла.
Очі наповнилися сльозами.
— Мамо?..
Вітер раптово пройшовся коридором.
Світло згасло на мить…
…і знову з’явилося.
І в кінці коридору, біля дверей тієї самої кімнати, якої не було на планах…
стояла тінь.
Жіноча постать.
У ніжній сукні.
Софія задихнулася.
— Це… це вона…
Лука підійшов ближче, ледве тримаючись на ногах.
— Ауреліє?..
Тінь трохи повернула голову.
І дуже тихо сказала:
— Ви нарешті відкрили двері…
Софія зробила крок.
— Мамо, це ти?!
І в цей момент…
двері до таємної кімнати повільно почали відчинятися самі.
