Спочатку:
На сторінку книги
Наступного ранку у віллі було незвично тихо.
Софія сиділа на терасі. Перед нею лежали другий ключ і медальйон Вальморів.
Вона задумливо дивилася на озеро.
Адріан приніс їй чай.
— Осінній цитрусовий, як ти любиш.
Софія усміхнулася.
— Дякую.
Він сів поруч.
І раптом до вілли швидко підбіг Лоренцо.
Виглядав він стривоженим.
— Пані Софіє… у нас проблема.
Софія одразу підвела голову.
— Що сталося?
Лоренцо простягнув їй лист.
— Це знайшли біля воріт.
Софія відкрила конверт.
Там було лише одне речення:
«Не довіряйте всім, хто поруч із вами. Хтось уже зрадив родину Вальмор.»
Усі завмерли.
— Що?.. — тихо промовила Софія.
Лука взяв лист.
Його обличчя стало серйозним.
Селестіна зблідла.
Розалі здивовано прикрила рот рукою.
Запала тиша.
І раптом Софія прошепотіла:
— Зрадив?..
Вона повільно подивилася на всіх.
На Луку.
На сестер.
На Лоренцо.
На Адріана.
Уперше за довгий час їй стало страшно.
— Але… хто?
Ніхто не відповів.
І саме в цей момент почувся ще один голос.
— Мабуть… я знаю.
Усі різко обернулися.
На порозі стояв Марко.
У руках він тримав стару папку.
Він виглядав стривоженим.
— Я всю ніч працював в архіві.
Він поклав папку на стіл.
— І знайшов дещо про родину Вальмор.
Софія затамувала подих.
Марко відкрив папку.
Усередині лежала стара пожовкла фотографія.
На ній були Лука, Аурелія…
і ще один невідомий чоловік.
На звороті був напис:
«Наш друг, який обіцяв нас захищати.»
Марко підняв очі.
— Але через кілька років цей чоловік зник.
І саме після його зникнення почалися всі нещастя родини Вальмор.
У кімнаті стало тихо.
Софія дивилася на фотографію.
Раптом її пальці затремтіли.
Тому що обличчя незнайомця здалося їй дуже знайомим…
Софія не відводила погляду від фотографії.
Її серце забилося швидше.
— Ні… не може бути…
Адріан подивився на неї.
— Софо? Що таке?
Вона повільно підняла очі.
— Я вже бачила це обличчя.
Усі завмерли.
— Де? — одночасно запитали Лука й Марко.
Софія замислилася.
Потім раптом широко розплющила очі.
— У бібліотеці!
— Що? — здивувався Марко.
— На одному зі старих портретів. Там був цей чоловік.
Лука зблід.
— Це неможливо…
Марко швидко піднявся.
— Якщо цей портрет існує, нам потрібно його побачити.
Софія кивнула.
— Він був у закритій кімнаті.
Лоренцо здивовано подивився на неї.
— Закритій кімнаті? Але вона багато років ніким не відкривалася.
І тут Софія опустила погляд на другий ключ.
У кімнаті запала тиша.
Марко повільно промовив:
— Думаю… ми знайшли, від чого цей ключ.
Усі подивилися на золотий ключ.
Софія міцно стиснула його в руці.
— Тоді ходімо.
За кілька хвилин усі стояли перед старими дубовими дверима в бібліотеці.
На них був вирізьблений герб Вальморів.
Лука провів рукою по дереву.
— Ми не відкривали цю кімнату з дня зникнення Аурелії.
Софія зробила крок уперед.
Обережно вставила ключ у замок.
Клац.
Двері відчинилися.
Усередині було темно.
Лоренцо запалив свічку.
На стінах висіли старі картини.
На столі лежали книги.
І прямо навпроти дверей висів великий портрет.
Усі завмерли.
На ньому були Лука, Аурелія…
і той самий чоловік.
Софія тихо прошепотіла:
— Це він…
Марко підійшов ближче.
У нижньому куті картини був напис:
«Леонардо Россі — найвідданіший друг родини Вальмор.»
Запала тиша.
І раптом Лука зблід ще більше.
— Ні…
Усі подивилися на нього.
Він дивився на портрет так, ніби побачив привид.
— Я тільки зараз згадав…
— Що? — тихо запитала Софія.
Лука важко вдихнув.
І ледь чутно промовив:
— Перед своїм зникненням Аурелія сказала мені одну дивну фразу…
Він подивився на портрет.
— Вона сказала: «Якщо зі мною щось станеться… не довіряй Леонардо.»
У кімнаті стало зовсім тихо.
Софія відчула, як похололи руки.
Марко повільно подивився на фотографію.
Адріан став поруч із Софією.
І тихо сказав:
— Схоже… ми щойно знайшли людину, яка могла зрадити вашу родину.
За вікном раптом гримнув грім.
А зі старої книги, що лежала на столі, сам собою випав пожовклий лист…
Софія не відводила погляду від фотографії.
Її серце забилося швидше.
— Ні… не може бути…
Адріан подивився на неї.
— Софо? Що таке?
Вона повільно підняла очі.
— Я вже бачила це обличчя.
Усі завмерли.
— Де? — одночасно запитали Лука й Марко.
Софія замислилася.
Потім раптом широко розплющила очі.
— У бібліотеці!
— Що? — здивувався Марко.
— На одному зі старих портретів. Там був цей чоловік.
Лука зблід.
— Це неможливо…
Марко швидко піднявся.
— Якщо цей портрет існує, нам потрібно його побачити.
Софія кивнула.
— Він був у закритій кімнаті.
Лоренцо здивовано подивився на неї.
— Закритій кімнаті? Але вона багато років ніким не відкривалася.
І тут Софія опустила погляд на другий ключ.
У кімнаті запала тиша.
Марко повільно промовив:
— Думаю… ми знайшли, від чого цей ключ.
Усі подивилися на золотий ключ.
Софія міцно стиснула його в руці.
— Тоді ходімо.
За кілька хвилин усі стояли перед старими дубовими дверима в бібліотеці.
На них був вирізьблений герб Вальморів.
Лука провів рукою по дереву.
— Ми не відкривали цю кімнату з дня зникнення Аурелії.
Софія зробила крок уперед.
Обережно вставила ключ у замок.
Клац.
Двері відчинилися.
Усередині було темно.
Лоренцо запалив свічку.
На стінах висіли старі картини.
На столі лежали книги.
І прямо навпроти дверей висів великий портрет.
Усі завмерли.
На ньому були Лука, Аурелія…
і той самий чоловік.
Софія тихо прошепотіла:
— Це він…
Марко підійшов ближче.
У нижньому куті картини був напис:
«Леонардо Россі — найвідданіший друг родини Вальмор.»
Запала тиша.
І раптом Лука зблід ще більше.
— Ні…
Усі подивилися на нього.
Він дивився на портрет так, ніби побачив привид.
— Я тільки зараз згадав…
— Що? — тихо запитала Софія.
Лука важко вдихнув.
І ледь чутно промовив:
— Перед своїм зникненням Аурелія сказала мені одну дивну фразу…
Він подивився на портрет.
— Вона сказала: «Якщо зі мною щось станеться… не довіряй Леонардо.»
У кімнаті стало зовсім тихо.
Софія відчула, як похололи руки.
Марко повільно подивився на фотографію.
Адріан став поруч із Софією.
І тихо сказав:
— Схоже… ми щойно знайшли людину, яка могла зрадити вашу родину.
За вікном раптом гримнув грім.
А зі старої книги, що лежала на столі, сам собою випав пожовклий лист…
Продовження розділу
Продовження розділу 19. Зрада
У кімнаті стало зовсім тихо.
Усі дивилися на пожовклий лист, який лежав на підлозі.
Софія повільно підійшла ближче.
Її руки трохи тремтіли.
Вона підняла лист.
На конверті було написано:
«Якщо ви читаєте це, значить, я вже не можу розповісти правду сама.»
— Це почерк Аурелії… — тихо сказав Лука.
Софія відкрила лист.
І почала читати:
Люба моя родино.
Якщо цей лист знайдено, значить, моя підозра була правильною.
Я довіряла Леонардо як другові.
Але випадково дізналася, що він шукає нашу спадщину не для того, щоб захистити її.
Він хоче знайти її першим.
Якщо зі мною щось станеться, бережіть Софію.
І пам'ятайте: справжня зрада почалася не цього року.
Вона почалася багато років тому.
Софія повільно опустила лист.
— Мама знала…
Лука важко сів у крісло.
— Аурелія… чому ти нічого мені не сказала?
Марко уважно дивився на лист.
Раптом він помітив ще один рядок унизу.
— Зачекайте.
Усі подивилися на нього.
Він прочитав уголос:
Під портретом сховано те, що допоможе знайти правду.
Усі одночасно обернулися до картини.
Адріан підійшов ближче.
— Під портретом?
Лоренцо провів рукою по рамі.
І раптом почувся тихий клац.
У стіні відкрилася маленька ніша.
Усередині лежав старий срібний годинник.
І ще одна фотографія.
Софія взяла її.
На фотографії були Лука, Аурелія, маленька Софія…
і Леонардо.
А на звороті було написано:
«Найнебезпечніша зрада — від того, кого ти називав другом.»
У кімнаті запала тиша.
І саме в цей момент за вікном промайнула чиясь тінь.
Хтось стояв біля бібліотеки.
І спостерігав за ними.
Адріан різко повернув голову.
— Там хтось є!
Тінь миттєво зникла.
Софія відчула, як серце почало битися швидше.
Вона міцніше стиснула фотографію.
І вперше їй здалося, що людина, яка зрадила родину Вальмор, може бути набагато ближче, ніж вони думали...
— Там хтось є! — вигукнув Адріан.
Він одразу вибіг із бібліотеки.
Марко та Лука побігли за ним.
Софія теж хотіла піти, але Лоренцо її зупинив.
— Пані Софіє, залиштеся тут.
— Ні! Я теж хочу знати правду!
Вона все ж вийшла в коридор.
На подвір'ї було темно.
Місяць ховався за хмарами.
Адріан уважно оглянув сад.
Нікого.
Лише вітер колихав гілки дерев.
Марко нахилився до землі.
— Тут хтось стояв.
— Звідки ти знаєш? — запитав Лука.
Марко показав на сліди у вологій землі.
— Свіжі.
Софія зблідла.
— Тобто за нами справді хтось стежить?
Ніхто не відповів.
І раптом Лоренцо щось помітив.
Біля сходів лежав маленький конверт.
— Ще один лист…
Усі завмерли.
Софія взяла конверт.
На ньому було написано лише одне слово:
«Софії.»
Її руки затремтіли.
Вона повільно відкрила лист.
Усередині було написано:
Ти вже близько.
Якщо хочеш дізнатися всю правду про зраду родини Вальмор, шукай відповідь там, де вперше засміялася твоя мама.
Але пам'ятай: не всі біля тебе говорять правду.
Запала тиша.
— Де вперше засміялася моя мама? — тихо запитала Софія.
Лука задумався.
Раптом його очі широко розплющилися.
— Я знаю це місце.
Усі подивилися на нього.
Він усміхнувся, хоча в очах було хвилювання.
— Старий лимонний сад біля озера. Саме там ми з Аурелією познайомилися. І саме там я вперше почув її сміх.
Софія міцніше стиснула лист.
— Значить, ми повинні поїхати туди.
І в цю мить із бібліотеки почувся глухий звук.
Бух!
Усі різко обернулися.
Двері бібліотеки повільно зачинилися самі.
А на склі зсередини хтось написав лише одне слово:
«Поспішайте.»
Софія відчула, як по спині пробіг холодок.
Попереду на них чекала нова таємниця.
І, можливо, відповідь на запитання, хто насправді зрадив родину Вальмор.
Ніхто не рухався.
Софія стояла посеред коридору, міцно стискаючи лист у руках. Серце билося так швидко, що вона чула кожен удар.
— Лимонний сад… — тихо повторила вона.
Лука дивився кудись удалину.
На його обличчі з'явилася сумна усмішка.
— Твоя мама дуже любила це місце. Вона казала, що там навіть повітря пахне щастям.
Софія підняла на нього очі.
— Ти сумуєш за нею, правда?
Лука мовчав кілька секунд.
Потім повільно кивнув.
— Кожного дня.
Його голос здригнувся.
— Іноді мені здається, що я зараз повернуся… а вона сидітиме в саду і читатиме книгу.
У Софії защеміло в грудях.
Вона підійшла до тата й обійняла його.
Лука обійняв її у відповідь.
Міцно.
Наче боявся знову когось втратити.
— У тебе є я, — тихо сказала Софія.
Лука заплющив очі.
— Так… у мене є ти.
Запала тиша.
Адріан дивився на них і нічого не говорив.
Потім повільно підійшов ближче.
— І ви не самі.
Лука підняв голову.
Адріан усміхнувся.
— Тепер у вас є велика родина.
Лука ледь усміхнувся.
— Дякую.
Софія витерла сльози.
Подивилася на лист.
Потім на тата.
— Поїдемо в сад завтра?
— Поїдемо.
Вона кивнула.
Усі почали повертатися до вілли.
Та Софія раптом зупинилася.
— Адріане…
Він озирнувся.
На її очах знову блищали сльози.
— Мені страшно.
Він одразу підійшов до неї.
— Через лист?
Вона похитала головою.
— Через усе.
Трохи помовчала.
— Спочатку я знайшла тата. Потім дізналася про братика… тепер про цю зраду. Мені здається, що кожен день приносить нову правду, до якої я не готова.
Голос її затремтів.
— А якщо попереду буде ще щось страшніше?
Адріан мовчки дивився на неї.
Потім взяв її руки у свої.
— Тоді ми пройдемо через це разом.
— Разом?
— Разом.
Вона дивилася на нього кілька секунд.
А потім раптом притулилася до нього.
Він обережно обійняв її.
Софія тихо заплакала.
Не від страху.
Не від болю.
А від того, що вперше за довгий час не почувалася самотньою.
Адріан легко поцілував її у волосся.
— Я нікуди не піду, Софо.
Вона міцніше обійняла його.
А над озером повільно сходив місяць, освітлюючи стару віллу, де цієї ночі ніхто не міг заснути, бо кожен думав про одне й те саме:
Хто і чому колись зрадив родину Вальмор?
У віллі вже давно згасло майже все світло.
Було тихо.
За вікном ледь шуміло озеро.
Софія сиділа на краю ліжка. У руках вона тримала дерев'яного дракона свого маленького братика.
Стільки всього сталося за один день.
Знайдений лист.
Правда про братика.
Таємниця зради.
І від цього серце було важким.
У двері тихо постукали.
— Можна?
То був Адріан.
Софія підняла голову.
— Заходь.
Він увійшов і сів поруч.
Кілька секунд вони мовчали.
Потім Софія тихо сказала:
— Сьогодні був дивний день.
Адріан ледь усміхнувся.
— Дуже дивний.
Вона дивилася на дракона в руках.
— Знаєш… мені здається, ніби моє життя перевернулося.
Він нічого не сказав.
Просто сидів поруч.
І чекав.
Через кілька секунд Софія повернула голову до нього.
У її очах була втома.
І трішки смутку.
— Адріане…
— Мм?
— Ти залишишся сьогодні у мене чи підеш?
Він здивовано подивився на неї.
Вона одразу опустила очі.
— Я не хочу бути сама.
Запала тиша.
Адріан кілька секунд дивився на неї.
Потім лагідно усміхнувся.
— Залишуся.
Софія підняла очі.
— Справді?
— Справді.
Вона видихнула.
Наче весь цей час затримувала подих.
І вперше за вечір трохи усміхнулася.
— Дякую.
Адріан обережно забрав із її рук дерев'яного дракона і поклав на тумбочку.
Потім подивився на неї.
— Лягай відпочивати.
— А ти?
— Я поруч.
Вона мовчала.
Потім тихо сказала:
— Обіцяєш?
Він навіть не замислився.
— Обіцяю.
Софія лягла.
Адріан сів у крісло біля ліжка.
Минуло кілька хвилин.
— Адріане…
— Що?
— Не сиди там.
Він ледь усміхнувся.
— А де мені сидіти?
Софія подивилася на нього сонними очима.
— Тут. Поруч.
Він тихо засміявся.
А потім пересів ближче.
Вона відразу поклала голову йому на плече.
І заплющила очі.
Минуло кілька секунд.
— Адріане…
— Так?
— Я рада, що ти є.
Його серце пропустило удар.
Він подивився на неї.
Вона вже майже засинала.
Але на її обличчі була спокійна усмішка.
Адріан обережно поправив ковдру.
І дуже тихо сказав:
— А я радий, що є ти.
Софія вже не відповіла.
Вона заснула.
Втомлена, але спокійна.
Адріан ще довго сидів поруч.
Дивився на неї.
На її усмішку.
І думав про те, як сильно за цей час вона стала для нього важливою.
Потім обережно взяв її руку у свою.
І залишився поруч.
До самого світанку.
Перші сонячні промені вже торкнулися вікон старої вілли.
Софія ще спала.
На її обличчі нарешті був спокій.
Адріан тихо підвівся, щоб не розбудити її.
Він ще раз подивився на неї і ледь усміхнувся.
Потім обережно вийшов із кімнати.
На кухні вже горіло світло.
Кухар саме розкладав продукти.
Побачивши Адріана, він здивувався.
— Пане Адріане? Так рано?
Адріан усміхнувся.
— У мене прохання.
— Слухаю.
— Приготуйте Софії хороший сніданок.
Кухар кивнув.
— Що саме?
Адріан на хвилину задумався.
— Запечіть курочку… зробіть легкий салат, свіжі фрукти, теплий чай і ще щось смачне.
Потім серйозно додав:
— І, будь ласка, не пересоліть.
Кухар ледь засміявся.
— Добре, пане.
Адріан уже хотів іти, але зупинився.
— І… зробіть усе гарно.
Кухар усміхнувся ще ширше.
— Зрозумів.
Адріан кивнув і пішов.
Щойно він зник за дверима, на кухню зайшли Беатріс і Лілія.
Вони все чули.
Обидві переглянулися.
І одночасно усміхнулися.
Лілія прошепотіла:
— Бачила?
Беатріс ледве стримувала сміх.
— Бачила.
Кухар теж усміхнувся.
— Він хвилюється за неї.
Лілія кивнула.
— Дуже.
Беатріс тихо сказала:
— Учора він майже не відходив від її ліжка.
Кухар засміявся.
— А сьогодні прийшов перевіряти сніданок.
Усі троє почали тихенько сміятися.
Саме в цей момент у дверях знову з'явився Адріан.
Усі миттєво замовкли.
Настала тиша.
Адріан підозріло подивився на них.
— Ви про щось говорили?
Беатріс швидко похитала головою.
— Ні.
Лілія теж.
— Абсолютно ні.
Кухар почав дуже уважно розглядати моркву.
Адріан примружив очі.
— Ви дивні.
Він ще кілька секунд дивився на них.
Потім похитав головою і пішов.
Щойно двері зачинилися, усі троє знову засміялися.
Лілія витерла сльози від сміху.
— Ох… мені здається, він закоханий по вуха.
Беатріс усміхнулася.
І тихо сказала:
— А мені здається, леді Софія вже давно це знає.
Ранок у віллі починався спокійно.
Кухар готував сніданок.
Покоївки накривали стіл.
І раптом із другого поверху почувся гуркіт.
Бух!
Потім ще один.
Бах!
Лілія підстрибнула від несподіванки.
— Що там відбувається?
І раптом почула схлипування.
Вона зблідла.
— Це леді Софія!
Лілія швидко побігла нагору.
Відчинила двері кімнати і застигла.
На ліжку лежали сукні.
На кріслі — ще кілька суконь.
На підлозі — шарфи та коробки.
А посеред кімнати стояла Софія.
У піжамі.
Розпатлана.
І… плакала.
— Пані Софіє?!
Софія схлипнула.
— Нічого не виходить…
— Що сталося?
Софія взяла одну з суконь.
— Вона не застібається!
Потім показала іншу.
— І ця теж!
Вона сіла на край ліжка.
І заплакала ще сильніше.
— Весь одяг на мене не налазить… І плаття не можу застібнути…
Лілія кліпнула.
Подивилася на сукні.
Потім на Софію.
І раптом усе зрозуміла.
— Ох…
Софія схлипнула.
— Я тепер ніколи не буду красивою…
— Що?!
— І не матиму гарних суконь…
Лілія ледве стримала усмішку.
Але бачачи, як щиро плаче Софія, одразу стала серйозною.
— Зачекайте тут!
І вибігла з кімнати.
За кілька хвилин Лілія вже бігла коридором.
— Пане Луко! Пане Адріане!
Обидва здивовано обернулися.
— Що сталося? — стривожено запитав Лука.
— Там… там таке…
— Що?!
— Леді Софія плаче!
І Лука, і Адріан миттєво підвелися.
— Софа?! — одночасно сказали вони.
І побігли нагору.
Вони майже одночасно відчинили двері.
І завмерли.
Софія сиділа на ліжку.
Навколо були розкидані сукні.
А сама вона витирала сльози.
Побачивши їх, вона заплакала ще сильніше.
— Софо! — Лука одразу сів поруч. — Що сталося?
Вона подивилася на нього заплаканими очима.
— Татку…
— Так, принцесо?
Вона підняла одну із суконь.
— Вона… не застібається…
Лука моргнув.
— Що?
Софія схлипнула.
— І ця теж…
Показала іншу.
— І ця…
Заплакала ще сильніше.
— Весь одяг на мене не налазить! І плаття не можна застібнути!
Запала тиша.
Лука повільно подивився на Адріана.
Адріан — на Луку.
Потім знову на Софію.
І раптом Лука не втримався.
І тихенько засміявся.
Софія широко розплющила очі.
— Татку?!
Він одразу перестав сміятися.
— Вибач… вибач, принцесо…
Але в його очах усе одно світилася усмішка.
Софія насупилася.
— Вам смішно!
— Ні, ні…
І тут Адріан сів поруч із нею.
Вона подивилася на нього.
Очі були червоні від сліз.
Він дуже лагідно сказав:
— Софо… ти скоро станеш мамою.
Вона кліпнула.
— І що?
Він усміхнувся.
— Це нормально, що деякі речі вже трохи замалі.
Софія мовчала.
Подивилася на сукню.
Потім на свій живіт.
І знову на Адріана.
— Нормально?
— Абсолютно.
Запала тиша.
І раптом Софія дуже тихо запитала:
— Тобто… я не стала величезною?
Адріан ледь засміявся.
— Ні.
Лука усміхнувся.
— Зовсім ні, принцесо.
Софія ще кілька секунд мовчала.
А потім…
— Правда?
— Правда, — одночасно відповіли вони.
І вперше за цей ранок на її обличчі з'явилася маленька, несмілива усмішка.
Минуло кілька хвилин.
Софія вже не плакала так сильно.
Вона сиділа на ліжку й мовчки дивилася на сукні.
Потім взяла одну з них.
Спробувала застібнути.
Не вийшло.
І на її очах знову з'явилися сльози.
— Софо… — лагідно сказав Адріан.
Вона похитала головою.
І раптом знову заплакала.
— Ні… ні… мені все одно сумно…
Лука важко зітхнув.
Він сів поруч із донькою.
— Принцесо…
— Я так любила ці плаття…
Голос Софії тремтів.
— А тепер нічого не підходить…
Лука ніжно погладив її по волоссю.
— Знаєш, коли твоя мама чекала тебе, у неї була така сама історія.
Софія підняла заплакані очі.
— Справді?
Лука усміхнувся.
— Одного разу вона теж розплакалася через сукню.
Софія кліпнула.
— Мама?
— Так.
На губах Софії з'явилася маленька усмішка.
Лука дістав аркуш паперу.
І почав щось писати.
— Татку… що ти робиш?
Він усміхнувся.
— Вирішую проблему.
Написав ще кілька слів.
Потім покликав покоївку.
— Передай це сестрам.
Покоївка кивнула і пішла.
Софія здивовано дивилася на нього.
— Яким сестрам?
Лука усміхнувся ще ширше.
— Скоро Селестіна, Елеонора і Розалі привезуть тобі нові плаття.
Софія здивовано моргнула.
— Нові?
— Найкрасивіші.
— Правда?
— Правда.
Вона ще дивилася на нього кілька секунд.
Потім знову схлипнула.
Але цього разу вже не від смутку.
— Татку…
Лука лагідно обійняв її.
— Все буде добре, принцесо.
У дверях тихо стояв Адріан.
Він дивився на Софію і не міг стримати усмішки.
Через хвилину вона підняла голову.
— Адріане…
— Мм?
— А якщо мені нічого не сподобається?
Він задумливо зробив вигляд, ніби це дуже серйозна проблема.
— Тоді купимо ще.
Софія кліпнула.
— Ще?
— І ще.
На її обличчі нарешті з'явилася справжня усмішка.
А Лука тихо засміявся.
І вперше за цей ранок у кімнаті знову стало тепло й затишно.
За пів години всі сиділи в їдальні.
На столі стояв сніданок.
Запечена курочка.
Салат зі свіжих овочів.
Фрукти.
І чай.
Софія сиділа, загорнувшись у плед.
Після ранкових сліз вона виглядала трохи втомленою.
Адріан поставив перед нею тарілку.
— Їж.
Вона подивилася на нього.
— Це ти попросив приготувати?
Він трохи зніяковів.
— Можливо.
На губах Софії з'явилася усмішка.
Вона відрізала маленький шматочок курочки.
Спробувала.
І її очі округлилися.
— Дуже смачно.
Кухар, який стояв неподалік, гордо усміхнувся.
Адріан полегшено видихнув.
Лука це помітив.
І ледь не засміявся.
— Ти так хвилювався через сніданок, ніби сам його готував.
— Я не хвилювався.
— Авжеж.
Софія тихо засміялася.
Вона вперше за ранок виглядала по-справжньому спокійною.
Але потім її погляд зупинився на другому ключі та листі про зраду, які лежали на столі.
Усмішка повільно зникла.
— Ми так і не дізналися, хто нас зрадив…
У їдальні стало тихо.
Лука теж подивився на лист.
— Знаємо тільки одне. Хтось хотів знайти спадщину раніше за нас.
Марко задумливо сказав:
— І ця людина, можливо, досі шукає її.
Софія повільно поклала руку на живіт.
— Тоді ми повинні бути обережними.
Адріан одразу накрив її руку своєю.
— Будемо.
Вона подивилася на нього.
І ледь усміхнулася.
За вікном сяяло сонце.
Але всередині всі розуміли:
таємниця зради ще далеко не розкрита.
І другий ключ приведе їх до нових відповідей.
Після сніданку Софія сиділа у вітальні й допивала чай.
Раптом із двору почувся шум карети.
— Приїхали! — вигукнула Лілія.
Софія здивовано підняла голову.
За хвилину двері відчинилися.
До вілли зайшли Селестіна, Елеонора та Розалі.
У руках вони тримали великі коробки.
— Ми привезли дещо особливе! — усміхнулася Розалі.
Софія кліпнула.
— Уже?
Селестіна поставила коробки на диван.
— Звісно. Ми ж не могли залишити тебе без суконь.
Елеонора відкрила першу коробку.
Усередині лежала ніжно-блакитна сукня.
У другій — світло-рожева.
У третій — кремова із маленькими квітами.
Очі Софії стали великими.
— Вони… для мене?
— Усі, — усміхнулася Розалі.
Софія підбігла до коробок.
Потім взяла одну зі своїх старих суконь.
Подивилася на неї.
І зітхнула.
— Їм усім стало замало…
Селестіна лагідно усміхнулася.
— І це нормально.
Софія насупилася.
— Але я їх так любила…
Елеонора підійшла ближче.
— Тоді збережи їх.
— Навіщо?
Розалі усміхнулася.
— Можливо, одного дня ти відкриєш шафу й згадаєш цей час.
Софія задумалася.
Потім подивилася на свій живіт.
І раптом ледь усміхнулася.
— Може… справді.
Лука, який стояв поруч, дивився на доньку з теплом.
— Принцесо, приміряй.
Софія обережно взяла блакитну сукню.
— Можна?
— Для тебе все можна, — усміхнувся Лука.
Через кілька хвилин двері кімнати відчинилися.
Софія вийшла.
Ніжно-блакитна сукня сиділа ідеально.
У кімнаті стало тихо.
Адріан підняв голову.
І на мить навіть забув, що хотів сказати.
Софія помітила його погляд.
— Що?
Він усміхнувся.
— Дуже гарно.
Вона трохи зашарілася.
Розалі тихо штовхнула Елеонору ліктем.
Та усміхнулася.
А Лука тільки похитав головою.
— Я вже бачу… у нашій історії є не лише таємниці та зрада.
Софія здивовано подивилася на нього.
Він подивився на Адріана.
І ледь усміхнувся.
— Тут є ще й дуже велике кохання.
Усі ще милувалися новою сукнею Софії.
Вона несміливо усміхалася.
Потім подивилася на Адріана.
Він усе ще не відводив від неї погляду.
— Що? — тихо запитала вона.
Адріан ледь усміхнувся.
— Нічого… просто ти дуже гарна.
Софія зашарілася.
Зробила крок до нього.
І раптом легко поцілувала його в губи.
У кімнаті настала тиша.
Розалі широко розплющила очі.
Елеонора усміхнулася.
Селестіна ледь стримала сміх.
Адріан здивовано дивився на Софію.
А потім усміхнувся і ніжно відповів на поцілунок.
Коли вони трохи відсторонилися, Софія тихо запитала:
— Ти де був сьогодні вранці?
— На кухні.
— На кухні?
— Хотів, щоб тобі приготували смачний сніданок.
Софія кілька секунд дивилася на нього.
Потім усміхнулася ще ширше.
Саме в цей момент почувся гучний тріск.
Тріссс!
Усі здригнулися.
Біля вікна впала стара дерев'яна скринька.
Кришка відлетіла вбік.
Софія різко обернулася.
— Що це було?
Лука підійшов ближче.
І раптом завмер.
У скриньці лежали старі речі Аурелії.
Серед них була маленька музична скринька та пожовкла фотографія.
Софія обережно взяла її.
На фото була її мама.
Вона усміхалася і тримала в руках якийсь ключ.
Поруч був напис:
«Другий ключ відкриває те, що заховане там, де музика ніколи не замовкає.»
Запала тиша.
Марко швидко підійшов ближче.
— Це підказка!
— Але що означають ці слова? — тихо запитала Софія.
Лука уважно подивився на фотографію.
І раптом його очі стали великими.
— Я знаю це місце.
Усі подивилися на нього.
— Старий музичний павільйон біля озера. Твоя мама обожнювала його. Там завжди грали музиканти.
Софія притиснула фотографію до грудей.
— Отже… нам треба їхати туди?
Марко кивнув.
— Думаю, саме там ми знайдемо відповідь.
Софія ще раз подивилася на фотографію мами.
І тихо усміхнулася.
— Мамо… ти знову залишила мені підказку.
За вікном легенько подув вітер.
А на столі, поруч зі скринькою, блиснув другий ключ, ніби теж чекав, коли вони вирушать у нову подорож.
У вітальні запанувала тиша.
Софія все ще тримала фотографію мами.
Другий ключ лежав поруч на столі.
Раптом у двері вілли хтось постукав.
Стук.
Ще раз.
Усі здивовано переглянулися.
— Ми нікого не чекаємо, — тихо сказав Лука.
Лоренцо підійшов до дверей.
Відчинив їх.
І завмер.
На порозі стояв літній чоловік.
Високий.
У темному пальті.
З сивим волоссям.
У руках він тримав стару шкіряну папку.
Чоловік повільно підняв очі.
Його погляд зупинився на Софії.
І він зблід.
— Неможливо…
Софія теж дивилася на нього.
Вона ніколи раніше його не бачила.
Але чомусь у грудях дивно защеміло.
Лука зробив крок уперед.
І раптом застиг.
— Ти?..
Чоловік повільно кивнув.
— Давно не бачилися, Луко.
У кімнаті стало тихо.
Марко здивовано подивився на них.
— Ви знайомі?
Лука не відповів.
Він дивився на незнайомця так, ніби побачив привид.
Потім тихо промовив:
— Енцо…
Усі завмерли.
Софія подивилася на тата.
— Ти його знаєш?
Лука повільно кивнув.
І ледь чутно сказав:
— Він працював із Леонардо.
У кімнаті ніби стало холодніше.
Софія міцніше стиснула фотографію.
Адріан одразу став поруч із нею.
Енцо опустив очі.
Потім дістав із папки пожовклий конверт.
І простягнув його Луці.
— Я прийшов… бо більше не можу мовчати.
Ніхто не сказав ні слова.
Енцо підняв очі на Софію.
В його погляді були провина і смуток.
— Я знаю, хто зрадив родину Вальмор.
Софія затамувала подих.
— Хто?
Енцо подивився на конверт.
Потім на Луку.
І тихо сказав:
— Правда набагато страшніша, ніж ви думаєте.
Запала тиша.
За вікном почав накрапати дощ.
Енцо важко вдихнув.
І промовив:
— Те, що сталося багато років тому… було не випадковістю.
Софія відчула, як серце почало битися швидше.
Енцо подивився прямо їй в очі.
І сказав:
— І ця історія почалася в той день, коли ти народилася, Софіє.
