Раді Вас бачити!

Наступного ранку вілла прокинулася дуже рано.

Сонце заливало сад золотим світлом, а з озера долинав тихий плескіт води.

Софія сиділа на терасі з чашкою кави.

Поруч лежала маленька дерев'яна корона, яку вона не захотіла залишати в кімнаті.

Усе, що вона дізналася вчора, досі не вкладалося в голові.

Вона народилася тут.

У неї були мама і тато, які її любили.

І… Адріан знав її ще в дитинстві.

Вона посміхнулася.

— Про що думаєте, пані?

Софія підняла голову.

Перед нею стояв Адріан.

У світлі ранкового сонця він виглядав зовсім по-іншому.

Спокійним.

Теплим.

І чомусь дуже рідним.

— Думаю про минуле.

Він сів навпроти.

— І до чого додумалися?

Вона засміялася.

— До того, що я боялася дракона.

Адріан теж усміхнувся.

— Дуже страшного дракона.

— Не смійся.

— Я й не сміюся.

— Смієшся.

Вони обоє засміялися.

Саме в цей момент у двір заїхав автомобіль.

Лоренцо визирнув у вікно.

— Хм…

— Що таке? — запитала Софія.

— Схоже, у нас гість.

З машини вийшов молодий чоловік.

Темне волосся.

Світла сорочка.

У руках — папка й кілька книг.

Він уважно подивився на віллу.

Потім усміхнувся.

— Вітаю!

Софія здивовано підвелася.

Незнайомець підійшов ближче.

— Перепрошую, ви Софія?

— Так…

Він простягнув руку.

— Марко Россі. Історик.

Софія здивовано моргнула.

— Історик?

— Саме так. Мені сказали, що на віллі Вальмор знайшли старі листи.

У цей момент Адріан чомусь насупився.

Ледь помітно.

Марко цього не помітив.

А ось Лоренцо — так.

Старий дворецький перевів погляд на Адріана.

Потім ледь усміхнувся.

— О-о…

— Що? — тихо запитав Адріан.

— Нічого.

— Лоренцо.

— Зовсім нічого.

Старий ледве стримував усмішку.

Тим часом Марко продовжив:

— Я багато років досліджую історію родини Вальмор. Особливо історію Аурелії.

Софія одразу зацікавилася.

— Ви знаєте про мою маму?

— Трохи.

— І можете розповісти?

— Звичайно.

Вона широко усміхнулася.

— Тоді заходьте!

І сама взяла його за руку, ведучи до тераси.

Адріан мовчки дивився їм услід.

Дуже мовчки.

Занадто мовчки.

Лоренцо кашлянув.

— Пане Адріане…

— Що?

— Ви зараз дивитеся на цього історика так, ніби він викрав вашу каву.

— Ні.

— Або собаку.

— У мене немає собаки.

— Або принцесу.

Адріан повернувся до нього.

Лоренцо ледь не засміявся.

— Ви ревнуєте.

— Що?!

— Ревнуєте.

— Ні.

— Ревнуєте.

— Ні!

Лоренцо усміхнувся.

— Ви навіть не помітили, як насупилися.

Адріан схрестив руки.

— Я не ревную.

— Звісно.

— І взагалі, він просто історик.

— Саме так.

— Він приїхав через листи.

— Так.

— І більше нічого.

Лоренцо вже ледве стримував сміх.

— Звичайно.

Адріан примружився.

— Ви спеціально?

— Трішки.

На терасі Софія саме сміялася з чогось, що сказав Марко.

Адріан знову подивився туди.

І сам не зрозумів, чому йому це не сподобалося.

Лоренцо помітив його погляд.

І усміхнувся ще ширше.

— Ох, пане Адріане…

— Що?

Старий похитав головою.

— Схоже, історія Аурелії — не єдиний роман, який починається біля озера Комо.

— Отже, ви справді знайшли листи Аурелії? — запитав Марко, сідаючи за стіл на терасі.

Софія кивнула.

— І не тільки листи.

Вона поклала перед ним маленьку дерев'яну корону.

Марко здивовано підняв брови.

— Це…

Він обережно взяв її до рук.

— Я бачив цей символ раніше.

— Де? — одразу запитала Софія.

Марко задумався.

— У старих записах про родину Вальмор.

Софія сіла ближче.

— І що там було написано?

Марко усміхнувся.

— Ви дуже нетерпляча.

— Є трохи.

Він засміявся.

І саме в цей момент Адріан поставив на стіл чашку кави.

Трохи голосніше, ніж було потрібно.

Марко здригнувся.

— Ой…

— Ваша кава, — спокійно сказав Адріан.

— Дякую.

— Будь ласка.

Запала дивна тиша.

Софія перевела погляд з одного на іншого.

Потім на Лоренцо.

Лоренцо дивився вбік і ледь стримував усмішку.

— Лоренцо… — тихо сказала вона.

— Мм?

— Що відбувається?

— Нічого.

— Ви усміхаєтесь.

— Я завжди усміхаюся.

Софія примружилася.

— Ви щось задумали.

— Зовсім ні.

Марко відкрив папку.

— Отже… сім'я Вальмор була відомою в Комо багато поколінь. Але найбільше легенд пов'язано саме з Аурелією.

Софія одразу забула про все інше.

— Розкажіть.

Марко подивився на озеро.

— Люди говорили, що вона завжди поверталася до цього місця.

— Чому?

— Бо вважала, що озеро зберігає пам'ять.

Софія замислилася.

— Пам'ять…

— Вона вірила, що люди можуть забути, але місця — ніколи.

Вітер легко ворухнув її волосся.

На кілька секунд запала тиша.

Потім Марко подивився на неї.

— Ви дуже схожі на неї.

— Я навіть не пам'ятаю її.

— Очима схожі.

Софія розгублено усміхнулася.

— Справді?

— Так.

— А ще… — почав Марко.

— Марко, — раптом перебив його Адріан.

Усі подивилися на нього.

— Так?

— Кава холоне.

Марко кліпнув.

— Так…

Він зробив ковток.

Лоренцо тихо кашлянув, щоб приховати сміх.

Через кілька хвилин Марко дістав пожовклий аркуш.

— Я дещо знайшов кілька років тому.

Софія нахилилася ближче.

— Що це?

— Копія сторінки зі щоденника Аурелії.

Вона затамувала подих.

Марко почав читати:

«Одного дня моя донька повернеться до Комо. І я хочу, щоб вона знайшла не лише правду про мене, а й людей, які любитимуть її так само сильно, як люблю я».

Софія опустила очі.

На серці стало тепло.

І водночас трохи сумно.

Марко акуратно закрив папку.

— Думаю… саме це зараз і відбувається.

Софія підняла голову.

— Що?

Він усміхнувся.

— Ви повернулися.

У цей момент вона випадково зустрілася поглядом з Адріаном.

Він дивився на неї дуже уважно.

І чомусь не відводив очей.

Софія першою відвернулася.

Серце дивно забилося швидше.

Лоренцо все помітив.

І лише тихо подумав:

«Ох, пане Лука… здається, ваша історія тільки починається знову.»

Марко саме розповідав про старі записи родини Вальмор, коли Софія раптом поклала підборіддя на долоню.

— Ммм…

Усі подивилися на неї.

— Що таке? — запитав Марко.

Софія задумливо дивилася кудись у сад.

— Мені раптом захотілося чогось такого…

— Якого? — усміхнувся Лоренцо.

Вона замислилася.

— Чогось смачного. Домашнього. І щоб багато.

Лоренцо засміявся.

— Це дуже точний опис.

Софія теж засміялася.

Потім повернулася до Адріана.

— Адріане?

— Так?

— Подивись за покоївками. Нехай щось приготують. Мені захотілося чогось такого… теплого і смачного.

Вона навіть показала руками, ніби намагалася пояснити, що саме має на увазі.

Адріан не стримав усмішки.

— Це найзагадковіше замовлення, яке я чув.

— Але ти зрозумів?

Він подивився на неї кілька секунд.

І несподівано сказав:

— Так.

Софія широко усміхнулася.

— От бачиш! Ти мене розумієш.

Марко здивовано перевів погляд на них.

— Ви давно знайомі?

Запала коротка тиша.

Софія подивилася на Адріана.

Потім на Лоренцо.

І усміхнулася.

— Схоже, довше, ніж я думала.

Вона навіть сама не помітила, як сказала це.

Адріан теж на мить завмер.

Потім ледь усміхнувся.

— Зараз повернуся.

І пішов до кухні.

Марко проводив його поглядом.

Потім подивився на Софію.

І усміхнувся.

— Ви гарно виглядаєте, коли посміхаєтеся.

Софія трохи розгубилася.

— Дякую…

— Учора ви здавалися сумною.

Вона опустила очі.

— Учора був непростий день.

— А сьогодні?

Софія подивилася на озеро.

На ранкове сонце.

І сама не знаючи чому, відповіла:

— Сьогодні трохи легше.

Марко усміхнувся.

Саме в цей момент повернувся Адріан.

І почув останні слова.

— Що стало легше? — спокійно запитав він.

— Настрій, — відповіла Софія.

— А.

Він поставив перед нею склянку холодного лимонаду.

— Дякую!

Вона одразу взяла її.

— Ти навіть пам'ятаєш, що я люблю.

Лоренцо повільно підняв брови.

Марко теж це помітив.

А Адріан лише спокійно сказав:

— Просто запам'ятав.

Софія усміхнулася.

І чомусь ця усмішка змусила його теж усміхнутися.

Лоренцо дивився на них обох.

Потім тихо похитав головою.

І подумав:

«Пане Лука… здається, вони самі ще нічого не розуміють.»

Марко саме переглядав свої записи, коли Софія раптом ніяково усміхнулася.

— Вибачте за Адріана.

— За що? — здивувався Марко.

Софія тихо засміялася.

— Він… трохи дивний сьогодні.

Марко усміхнувся.

— Я помітив.

Вона на мить замовкла.

Потім чесно сказала:

— Він мене дуже давно не бачив.

Марко уважно подивився на неї.

— І, здається, трохи ревнує.

Софія ледь не вдавилася лимонадом.

— Що?!

Марко засміявся.

— Це лише моє припущення.

— Ні… ні, ви помиляєтеся.

Саме в цей момент Адріан повернувся на терасу.

— У чому я помиляюся?

Софія різко випрямилася.

— Ні в чому!

Марко ледве стримував усмішку.

Адріан примружився.

— Ви точно щось обговорювали.

— Нічого важливого, — сказав Марко.

Софія швидко кивнула.

— Абсолютно нічого.

Адріан подивився спочатку на одного, потім на іншу.

І чомусь став ще підозрілішим.

Марко вирішив змінити тему.

— Софіє, а чим ви займаєтеся в Україні?

Вона трохи розслабилася.

— Люблю читати, писати, гуляти, іноді просто сидіти з кавою й вигадувати історії.

— Ви пишете?

— Трішки.

— Це чудово.

Вона усміхнулася.

— А ви?

— Я історик. Працюю з архівами, старими листами, документами. Люблю шукати історії, які люди майже забули.

Софія задумалася.

— Це… дуже красиво звучить.

Марко усміхнувся.

— Іноді одна пожовкла сторінка може змінити все життя.

На кілька секунд запала тиша.

Потім Марко підвівся.

— До речі… може, погуляємо?

Софія здивовано кліпнула.

— Зараз?

— Так. Я покажу вам місця, де часто бувала Аурелія.

Очі Софії одразу засвітилися.

— Справді?

— Справді.

Вона вже хотіла відповісти, але раптом почула:

— Я теж піду.

Обидва повернулися до Адріана.

Він стояв абсолютно спокійний.

— Ви? — перепитав Марко.

— Так.

Марко усміхнувся.

— Любите історію?

— Тепер починаю любити.

Лоренцо, який саме проходив повз двері, мало не засміявся.

Софія ледь посміхнулася.

— Адріане…

— Що?

— Ти справді хочеш із нами?

Він подивився на неї.

— Так.

Вона дивилася на нього кілька секунд.

А потім усміхнулася.

— Тоді ходімо разом.

І чомусь саме ці слова змусили Адріана посміхнутися у відповідь.

А Лоренцо тихо похитав головою й пробурмотів собі під ніс:

— Ох, пане Лука… ваша маленька принцеса навіть не здогадується, що один молодий чоловік зараз готовий вивчити всю історію Італії, аби тільки піти з нею на прогулянку.

Сонце вже почало ховатися за горами.

Озеро Комо стало золотистим.

Після прогулянки всі повернулися до вілли.

Софія втомлено усміхалася.

День був дивним.

Теплим.

І чомусь щасливим.

— Я піду трохи відпочину, — сказала вона.

— Добре, пані Софіє, — відповів Лоренцо.

Вона ще раз подивилася на озеро й піднялася сходами.

Марко теж попрощався до завтра.

На терасі залишилися лише Лоренцо, Селестіна, Елеонора і Роза.

Запала тиша.

Лоренцо дивився на захід сонця.

Потім несподівано сказав:

— Мені треба написати листа.

Селестіна здивувалася.

— Кому?

Лоренцо ледь усміхнувся.

— Луці.

Усі троє завмерли.

Елеонора різко підняла голову.

— Луці Моретті?

— Так.

Роза кліпнула.

— Але… це неможливо.

Лоренцо нічого не відповів.

Спокійно сів за маленький столик.

Узяв аркуш паперу.

Відкрив чорнило.

І почав писати:

**«Дорогий Луко.

Сьогодні я знову побачив твою доньку.

Вона дуже схожа на Аурелію.

Так само посміхається.

Так само ставить тисячу запитань.

І так само ховає сльози.

А ще…

вона знову зустріла Адріана.

І мені здається, доля вже почала писати для них власну історію.

Твоя маленька принцеса повернулася додому.»**

Він повільно відклав перо.

У кімнаті стояла тиша.

Елеонора дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Лоренцо…

Він підняв голову.

— Що?

Голос Селестіни затремтів.

— Лука… живий?

Запала довга тиша.

Лоренцо подивився у вікно.

На темне озеро.

І дуже тихо сказав:

— Деякі історії закінчуються не так, як ми думаємо.

Роза зблідла.

— То він…

Лоренцо перевів погляд на них.

І вперше за весь вечір його очі стали серйозними.

— Я не можу зараз сказати більше.

— Але він живий? — майже пошепки перепитала Елеонора.

Лоренцо довго мовчав.

Потім узяв складений лист.

І ледь усміхнувся.

— Одного дня Софія сама дізнається правду.

За вікном здійнявся вітер.

Десь угорі рипнуло старе вікно.

А на другому поверсі Софія стояла біля свого вікна й дивилася на озеро.

Вона не знала…

що цього вечора вперше за багато років хтось написав листа її батькові.

І що одна таємниця родини Вальмор виявилася набагато більшою, ніж усі могли уявити.

.