Раді Вас бачити!

У бібліотеці панувала тиша.

Ніхто не рухався.

Ніхто не говорив.

Здавалося, навіть старий годинник на стіні перестав відраховувати секунди.

Софія стояла посеред кімнати, дивлячись на пожовклий лист у руках Селестіни.

«Ми знайшли тебе…»

Ці слова досі звучали в її голові.

Знайшли.

Наче вона була загубленою.

Наче хтось шукав її багато років.

Софія повільно опустилася в крісло біля каміна.

Вона більше не могла стояти.

Ноги стали важкими.

Усе, що сталося за останні два дні, було занадто.

Незнайоме місто.

Стара вілла.

Листи.

Ім'я Аурелії.

І тепер…

донька.

Її донька.

Вона.

— Софіє… — тихо покликала Селестіна.

Дівчина підняла очі.

— Чому мені здається, що це не про мене?

Її голос тремтів.

— Чому?

Ніхто не відповів.

Тому що ніхто не знав.

Елеонора підійшла ближче.

Вона обережно сіла поруч.

— Коли я була маленькою, моя бабуся розповідала мені легенду про дівчину, яка колись повернеться до Комо.

Софія мовчала.

— Я думала, це просто казка.

Елеонора ледь усміхнулася.

— Але зараз дивлюся на тебе… і вже нічого не знаю.

Софія опустила очі.

Вона теж більше нічого не знала.

Раптом Лоренцо підійшов до старого письмового столу.

Він уважно подивився на нього.

Провів рукою по дереву.

І завмер.

— Ні…

Усі підняли голови.

— Що сталося? — запитав Адріан.

Лоренцо повільно натиснув на різьблений візерунок збоку.

Почулося тихе клацання.

Невелика шухляда сама висунулася.

Софія здивовано кліпнула.

— Тут був сховок?

Лоренцо обережно відкрив його.

І дістав ще один конверт.

Набагато менший.

На ньому було лише кілька слів.

Він зблід.

Селестіна підійшла ближче.

— Що там написано?

Лоренцо повільно прочитав:

«Для моєї доньки. Перший лист.»

У кімнаті стало тихо.

Софія перестала дихати.

Для моєї доньки.

Її руки почали тремтіти.

Лоренцо подивився на неї.

— Думаю… цей лист адресований тобі.

Вона не одразу простягнула руку.

Боялася.

Дуже боялася.

Наче варто відкрити конверт — і все життя зміниться назавжди.

Але потім все ж узяла його.

Папір був теплим.

Ніби його торкалися лише кілька хвилин тому.

Софія повільно відкрила конверт.

Усередині лежав складений аркуш.

І маленька висушена квітка.

Вона розгорнула лист.

Почерк був красивим і рівним.

І чомусь уже здавався знайомим.

Вона почала читати:

«Привіт, моя маленька.

Якщо ти зараз читаєш цього листа, значить, ти вже достатньо доросла, щоб почути частину правди.

Я не знаю, скільки тобі років. Не знаю, чи любиш ти читати, чи боїшся грози, чи досі смієшся так дзвінко, як у дитинстві.

Але я знаю одне.

Я люблю тебе.

Любила від тієї миті, коли вперше взяла тебе на руки.

І любитиму завжди.

Якщо мене не буде поруч, не думай, що я тебе покинула.

Ні.

Просто інколи життя ставить перед нами вибір, який розриває серце.

Пробач мені за все, чого ти поки не розумієш.

І ще дещо…

Коли тобі буде страшно, вийди до озера. Воно пам'ятає нашу історію.

І пам'ятає тебе.

З любов'ю,

твоя мама,

Аурелія.»**

Софія дочитала останній рядок.

І більше не могла стримувати сліз.

Одна сльоза впала на папір.

Потім друга.

Вона притиснула лист до грудей.

Вперше в житті вона тримала в руках щось від своєї мами.

Не фотографію.

Не чужі слова.

А лист.

Написаний саме для неї.

Селестіна тихо заплакала.

Елеонора відвернулася до вікна.

Навіть Адріан мовчав.

А Лоренцо дивився на Софію так, ніби сам чекав цього моменту багато років.

І ніхто не намагався порушити тишу.

Бо інколи людина вперше зустрічає рідну людину…

через один старий лист.

У бібліотеці було тихо.

Софія сиділа в кріслі біля каміна й не відривала погляду від листа.

Вона перечитала його ще раз.

І ще.

Ніби боялася, що слова зникнуть.

«Я люблю тебе…»

У грудях щось боляче стиснулося.

Усе життя вона думала, що ніколи не почує цих слів від своєї мами.

Ніколи не дізнається, яким був її голос.

Якою була її усмішка.

Що вона любила.

І чи думала про неї.

А зараз…

У руках був доказ.

Її мама думала про неї.

Любила її.

Писала для неї.

Софія підняла очі.

Всі мовчали.

Ніхто не поспішав ставити запитання.

І вона була за це вдячна.

Раптом Адріан тихо сказав:

— Можна?

Вона подивилася на нього.

Він кивнув на лист.

Софія кілька секунд вагалася.

Потім простягнула його.

Адріан читав дуже уважно.

Повільно.

Наче боявся пропустити хоч одне слово.

Дочитавши, він повернув лист.

І вперше за весь час його очі були сумними.

— Вона дуже любила тебе.

Софія ледь усміхнулася крізь сльози.

— Думаю… так.

Лоренцо підійшов до вікна.

Довго дивився на озеро.

Потім тихо сказав:

— Вона часто говорила про тебе.

Усі подивилися на нього.

Софія теж.

— Ви пам'ятаєте?

Він кивнув.

— Дуже добре.

— Розкажіть…

Його погляд став далеким.

Наче він бачив не бібліотеку, а інший час.

— Коли ти була маленькою, вона любила носити тебе на руках. Навіть тоді, коли ти вже не хотіла сидіти спокійно.

Софія уважно слухала.

— Ти постійно сміялася.

І дуже любила дивитися на озеро.

Вона затамувала подих.

— Правда?

Лоренцо усміхнувся.

— Правда.

Він замовк.

Потім додав:

— І ти називала місяць ліхтариком.

Софія кліпнула.

У кімнаті всі усміхнулися.

— Що?

— Ти була зовсім маленькою і казала: «Подивіться, великий ліхтарик у небі».

Софія несподівано засміялася крізь сльози.

Вона сама не знала чому.

Просто…

вперше за весь цей час спогади про її маму не лякали.

Вони стали живими.

Теплими.

Наче вона раптом стала трохи ближчою.

Раптом із конверта щось випало.

Маленький складений папірець.

— Що це? — запитала Розалі.

Софія підняла його.

Розгорнула.

Там було лише одне речення.

Написане тим самим почерком.

«Перший лист — це тільки початок. Якщо ти читаєш його, значить, готова знайти другий.»

Запала тиша.

Селестіна повільно видихнула.

— Другий лист…

Адріан подивився на Софію.

І куточки його губ ледь піднялися.

— Схоже, твоя мама любила загадки.

Софія опустила очі на записку.

І сама не помітила, як усміхнулася.

Крізь сльози.

Крізь біль.

І крізь сотні запитань.

Десь тут…

у цій віллі…

її мама залишила ще один лист.

І вперше відтоді, як приїхала до Комо, Софія відчула не страх.

А цікавість.

Бо ця історія вже перестала бути чужою легендою.

Вона ставала її власною історією.

Софія ще раз подивилася на маленьку записку.

«Знайти другий лист.»

Вона тихо видихнула.

Потім подивилася на всіх.

І раптом засміялася.

Не голосно.

Швидше від усього, що сталося.

Усі здивовано подивилися на неї.

— Що? — усміхнувся Адріан.

Софія похитала головою.

— Я просто… думала, що приїхала на курорт до Комо.

У кімнаті стало тихо.

А потім усі почали сміятися.

Навіть Лоренцо.

Селестіна витирала сльози від сміху.

— Це найкраще, що я сьогодні чула.

— Ні, серйозно! — засміялася Софія. — Я хотіла гуляти, фотографувати озеро, пити каву в кафе…

Вона розвела руками.

— А замість цього дізналася, що в мене є старовинна вілла, дворецький, таємниці й листи від мами.

Розалі усміхнулася.

— Комо любить дивувати людей.

Софія опустила погляд на лист.

— Це точно…

На кілька секунд запала тиша.

Потім вона підняла очі.

— А скажіть… тут є легенди? Історії?

Усі переглянулися.

Селестіна усміхнулася.

— Дуже багато.

— Серйозно?

— Комо — старе місто. Тут кожне каміння має свою історію.

Розалі сіла в крісло навпроти.

— Кажуть, що озеро пам'ятає всіх, хто його любив.

Софія зацікавлено слухала.

— Є легенда про музиканта, який кожного вечора приходив на берег і грав для своєї коханої навіть після того, як її не стало.

Лоренцо тихо додав:

— А ще є історія про дівчину, яка залишала листи в різних куточках міста, бо вірила, що одного дня їх знайде потрібна людина.

Софія одразу підняла голову.

— Листи?

Лоренцо кивнув.

— Так.

Адріан усміхнувся.

— У Комо взагалі дуже люблять листи й таємниці.

Софія задумливо подивилася на пожовклий конверт у своїх руках.

Раптом їй спало на думку дещо.

— А історія моєї мами… вона теж стала легендою?

Запала тиша.

Ніхто не відповів одразу.

Потім Елеонора повільно сказала:

— Ні.

Софія здивовано моргнула.

— Ні?

Елеонора м'яко усміхнулася.

— Легенда — це щось далеке.

Щось, у що вже майже не вірять.

Вона подивилася на лист Аурелії.

І потім — на Софію.

— А ваша історія ще не закінчилася.

У кімнаті стало дуже тихо.

Софія дивилася на неї, не відводячи очей.

Розалі лагідно усміхнулася.

— Можливо, через багато років про тебе теж будуть розповідати історії.

Адріан сперся на книжкову шафу.

— Але зараз…

Він подивився на маленьку записку.

І ледь усміхнувся.

— Зараз ми маємо знайти другий лист.

Софія опустила очі на слова, написані рукою її мами.

І сама не помітила, як усміхнулася.

Вона більше не почувалася гостею.

І більше не почувалася самотньою.

Десь у цій віллі на неї чекав ще один лист.

І, можливо…

ще одна частинка її історії.

Софія ще раз подивилася на записку.

Потім підняла голову.

І несподівано усміхнулася.

Усі одразу це помітили.

— Що? — запитав Адріан.

Софія підвелася з крісла.

— Я дещо зрозуміла.

— І що саме? — поцікавилася Розалі.

Вона обвела всіх поглядом.

— Я весь час сиджу в бібліотеці, слухаю таємниці й історії… але навіть не знаю людей, які живуть і працюють у цій віллі.

Селестіна ледь усміхнулася.

— Це справедливо.

Софія раптом пожвавішала.

— Тож я хочу познайомитися з усіма. І щоб усі познайомилися зі мною.

Запала коротка тиша.

Потім Лівія широко усміхнулася.

— Мені подобається ця ідея!

— І мені, — сказала Беатріче.

Адріан усміхнувся.

— Як накажете… пані.

Софія одразу подивилася на нього.

— І не називайте мене пані.

Він тихо засміявся.

— Добре, Софіє.

За пів години всі зібралися в саду.

Сонце вже піднялося над озером.

У повітрі пахло травою й квітами.

Сад був великий.

Дуже великий.

Софія навіть не помічала раніше, який він красивий.

Поступово почали приходити люди.

Покоївки.

Кухар.

Помічник кухаря.

Кілька працівників вілли.

Останніми підійшли троє чоловіків у робочому одязі.

— Це наші садівники, — сказав Адріан.

Один був літнім і сивим.

Інші двоє — молодшими.

Усі усміхалися.

Софія трохи хвилювалася.

Усі дивилися на неї.

А вона — на них.

Нарешті вона видихнула.

— Привіт…

Усі одразу усміхнулися.

— Привіт, Софіє, — почувся хор голосів.

Вона навіть засміялася.

Напруга трохи зникла.

— Якщо чесно… я не знаю, хто я для вас.

Настала тиша.

— Але я хочу познайомитися.

Сивий садівник зробив крок уперед.

— Мене звати Маттео.

Він усміхнувся.

— Я доглядаю цей сад уже тридцять років.

— Тридцять? — здивувалася Софія.

— Так.

Вона широко усміхнулася.

— Тоді ви знаєте цей сад краще за всіх.

Маттео гордо кивнув.

Інші теж представилися.

Невдовзі Софія вже знала майже всіх по іменах.

І дивно…

Їй було легко.

Наче вона знала цих людей набагато довше.

Раптом вона сіла на лавку.

Подивилася на всіх.

І сказала:

— Добре… а тепер розкажіть мені.

— Що саме? — запитала Селестіна.

Софія усміхнулася.

— Усе.

Усі засміялися.

— Про Комо.

Про віллу.

Про легенди.

Про вас.

Я хочу почути все.

Маттео засміявся.

— Це надовго.

— Я нікуди не поспішаю.

Саме в цей момент Софія відчула спрагу.

Вона подивилася в бік озера.

Вода виблискувала під сонцем.

І була такою красивою.

— А знаєте що? — сказала вона.

Усі підняли голови.

— Я дуже хочу пити.

Лівія одразу простягнула склянку лимонаду.

Софія засміялася.

— І… ще я хочу піти до озера.

Усі переглянулися.

Потім Маттео тепло усміхнувся.

— Гарне бажання.

Селестіна теж усміхнулася.

— Тоді ходімо.

Софія подивилася на блискучу воду.

І чомусь серце знову відгукнулося дивним теплом.

Наче саме озеро…

теж чекало на неї.

Софія взяла склянку лимонаду, зробила кілька ковтків і подивилася на озеро.

Вода блищала під сонцем.

Легкий вітерець ворушив її волосся.

І раптом у її очах з'явився веселий блиск.

Вона різко підвелася.

— А знаєте що?

Усі подивилися на неї.

Софія усміхнулася.

— Я хочу зробити дещо зовсім несерйозне.

Адріан схрестив руки.

— Уже трохи страшно.

Усі засміялися.

Софія повернулася до озера.

Потім знову подивилася на всіх.

— Хто останній добіжить до озера…

Вона зробила драматичну паузу.

— ...той прибирає всю віллу і допомагає доглядати сад!

Запала тиша.

За секунду всі почали сміятися.

— Що?! — вигукнула Лівія.

— Це несправедливо! — засміялася Беатріче.

Маттео аж кашлянув.

— Пані… тобто Софіє, мені вже не двадцять років!

— Правила є правила! — засміялася вона.

Селестіна похитала головою.

— Ти точно донька Аурелії.

— Чому?

Розалі усміхнулася.

— Вона теж вигадувала такі дивні змагання.

Софія здивовано моргнула.

— Справді?

— Абсолютно.

І раптом вона ще ширше усміхнулася.

— Тоді…

Вона зробила кілька кроків назад.

— На старт…

Усі почали сміятися ще більше.

— Софіє, ні! — вигукнув Адріан.

— Увага…

— Це пастка! — засміялася Лівія.

— Руш!

І Софія побігла.

На мить усі просто стояли.

Потім почули її сміх.

— Ну ж бо!

Першим отямився Адріан.

— Вона серйозно?!

І побіг.

За ним Селестіна.

Потім Розалі.

І вже за кілька секунд по доріжці бігли всі.

Сміялися.

Піджартовували один над одним.

Маттео задихано промовив:

— Я надто старий для цього!

— Ніхто не здається! — засміялася Софія.

Вона бігла попереду.

Сонце світило просто в обличчя.

Вітер розвівав волосся.

І вона раптом відчула себе… щасливою.

По-справжньому.

Наче величезний камінь зник із серця.

Позаду почувся голос Адріана.

— Я майже наздогнав тебе!

— Неправда!

— Правда!

Вона озирнулася.

І в цей момент Адріан її обігнав.

— Ні! Це нечесно!

— Дуже навіть чесно!

Усі засміялися.

За кілька хвилин вони добігли до озера.

Останнім прибіг Маттео.

Він сперся руками на коліна.

І важко дихав.

Усі дивилися на нього.

Запала тиша.

Потім Софія усміхнулася.

Маттео підняв голову.

— Не дивіться так… Я знаю.

Усі ледве стримували сміх.

Він подивився на Софію.

— Значить, я прибираю віллу і доглядаю сад?

Софія не витримала й розсміялася.

Інші теж.

Сміялися так щиро, що навіть на очах з'явилися сльози.

Нарешті вона підійшла до нього.

— Ні.

— Ні?

— Ніхто нічого не прибирає.

Маттео здивовано кліпнув.

— Тоді навіщо ми бігли?

Софія подивилася на озеро.

Потім на всіх.

І тихо сказала:

— Бо я хотіла хоча б кілька хвилин не думати про таємниці.

Запала тиша.

Вона усміхнулася.

— І… просто побути щасливою.

Ніхто нічого не сказав.

Адріан подивився на неї.

І вперше за цей день зрозумів:

попри всі загадки, листи й легенди…

ця дівчина тільки починала знаходити свій дім.

Озеро Комо виблискувало під сонцем.

Вода була теплою, а легкий вітер приносив свіжість.

Розалі вже стояла по коліна у воді.

— Ну ж бо! Хто зі мною?

Лівія одразу забігла у воду.

— Я!

За нею Беатріче.

Навіть Селестіна засміялася і зняла сандалі.

Незабаром біля озера панував сміх.

Хтось бризкався.

Хтось просто сидів біля берега.

Маттео розповідав чергову історію про сад.

Софія сиділа на м'якому пледі.

На ній був красивий купальник насиченого блакитного кольору, який підкреслював її природну красу. Волосся злегка розвівав вітер.

Вона тримала в руках чашку кави.

Зробила ковток.

Подивилася на озеро.

Потім на людей.

І тихо усміхнулася.

— Оце… точно відпочинок.

Поряд почувся сміх.

Адріан сів на плед.

— Нарешті ти це сказала.

Софія подивилася на нього.

— Якщо чесно, я вже забула, навіщо сюди приїхала.

— І навіщо ж?

Вона засміялася.

— Відпочити.

Адріан теж усміхнувся.

Кілька секунд вони мовчали.

Навколо лунав сміх.

Хтось когось бризнув водою.

Маттео обурено вигукнув:

— Я не плаваю!

— Уже плаваєте! — засміялася Лівія.

Софія не стримала сміху.

Було добре.

Так добре, ніби вона знала цих людей усе життя.

Сонце почало повільно ховатися за гори.

Небо стало рожево-золотим.

До вечора всі повернулися до вілли.

Після вечері Софія вирішила трохи пройтися.

У коридорах було тихо.

Вона йшла повільно.

Торкалася рукою стін.

Старих рамок.

Картин.

І раптом…

Зупинилася.

Одна з картин висіла трохи криво.

Дивно.

Вона обережно вирівняла її.

І почула тихий звук.

Клац.

Софія моргнула.

За картиною відкрилася невелика схованка.

— Що?..

Усередині лежав конверт.

Її серце закалатало.

На конверті був знайомий почерк.

«Для моєї доньки. Другий лист.»

Вона завмерла.

Потім швидко взяла його.

Тремтячими руками відкрила.

Розгорнула аркуш.

І почала читати.

**«Моя люба дівчинко.

Якщо ти знайшла цей лист, значить, ти вже знаєш, хто я.

І сьогодні я хочу розповісти тобі не про таємниці.

А про кохання.

Колись я думала, що кохання змінює лише серце.

Але потім зрозуміла — воно може змінити ціле життя.

Я закохалася тоді, коли зовсім цього не чекала.

Ми багато сміялися.

Говорили до світанку.

Гуляли біля озера.

І я вперше відчула, що знайшла людину, поруч із якою можу бути собою.

Саме біля озера Комо я зрозуміла, що таке справжнє щастя.

І саме завдяки цьому коханню з'явилася ти.

Ти — найбільший подарунок у моєму житті.

Одного дня я розповім тобі всю історію.

А поки що запам'ятай:

ніколи не бійся любити.

Навіть якщо любов іноді приносить біль.

Тому що без неї світ стає набагато тихішим.

З любов'ю,

твоя мама,

Аурелія.»**

Софія дочитала останній рядок.

І повільно опустила лист.

У коридорі було тихо.

За вікном мерехтіли вогники Комо.

А вона думала лише про одне.

Хто був тією людиною…

яку Аурелія так сильно покохала?

Софія ще довго стояла посеред коридору.

У руках був другий лист.

Вона знову прочитала останній рядок.

«Саме завдяки цьому коханню з'явилася ти.»

Дівчина повільно підняла голову.

— Моєму татові… вона теж писала?

— Так.

Софія здригнулася.

Вона різко обернулася.

У кінці коридору стояв Лоренцо.

Вона навіть не помітила, коли він підійшов.

У його руках була чашка чаю.

Він дивився на лист і сумно усміхався.

— Ви мене налякали…

— Пробач.

Запала тиша.

Софія зробила крок до нього.

— Ви знали мого тата?

Лоренцо довго мовчав.

Потім повільно кивнув.

— Так.

— Яким він був?

Лоренцо ледь усміхнувся.

— Простим.

Софія насупилася.

— Простим?

— Так. Він не був аристократом. Не походив зі старовинного роду. Не мав титулів чи великих статків.

Він подивився у вікно.

На темне озеро.

— Але мав добре серце.

Запала тиша.

— Твоя мама називала його людиною, яка вміє слухати.

Софія мовчала.

— Він умів сміятися навіть у важкі дні. Любив книги, старі легенди та каву на світанку.

Він усміхнувся.

— І дуже любив Аурелію.

Дівчина опустила очі.

— А вона його?

Лоренцо подивився на неї.

— Більше за життя.

У коридорі стало тихо.

— Тоді… що сталося?

Усмішка зникла з його обличчя.

Він важко видихнув.

— Їхнє кохання було забороненим.

Софія підняла голову.

— Через що?

— Через походження.

Він замовк.

Потім продовжив:

— Аурелія була частиною родини Вальмор. Старовинного роду, який століттями зберігав свої секрети.

— А тато?

— Він був звичайним чоловіком.

Лоренцо зробив паузу.

— І не всі прийняли цей вибір.

— Хтось був проти?

— Багато хто.

Софія мовчала.

Вітер легенько поворухнув штори.

— А потім з'явилися сімейні таємниці… і все стало ще складніше.

Вона відчула дивний біль.

Наче ця історія була не чужою.

Наче вона сама стояла поруч із мамою багато років тому.

— Вони були щасливими?

Лоренцо усміхнувся.

Тепло.

— Дуже.

І саме тоді він дістав із кишені маленький конверт.

Софія здивовано кліпнула.

— Що це?

— Думаю… настав час.

Він простягнув його.

На пожовклому папері було написано:

«Третій лист. Відкрити після другого.»

Софія завмерла.

— Ще один…

Вона обережно взяла конверт.

У нижньому куті стояла дата.

12 вересня 2007 року.

І рік.

Вона перестала дихати.

— Це… не так давно…

Лоренцо похитав головою.

— Ні.

Тремтячими руками вона відкрила конверт.

Усередині був складений аркуш.

Вона почала читати.

**«Моя найдорожча дівчинко.

Сьогодні озеро дуже тихе.

Твій тато сидить поруч зі мною й намагається вгадати, що я пишу.

Він програв.

Я сміюся.

І він теж.

Ти зараз зовсім маленька.

Спиш у своїй кімнаті.

І навіть не знаєш, як сильно ми тебе любимо.

Якщо колись ти читатимеш цей лист, знай: ти народилася з великого кохання.

І я дуже хочу, щоб одного дня ти сама його зустріла.

Таке кохання буває рідко.

Але коли воно приходить… серце відразу його впізнає.

З любов'ю,

твоя мама,

Аурелія.»**

Софія повільно опустила лист.

І саме в цей момент у двері вілли хтось постукав.

Було вже пізно.

Лоренцо здивовано подивився вниз.

— У такий час?

Знову стук.

Софія витерла сльози.

І чомусь її серце почало битися швидше.

За кілька хвилин із першого поверху почувся голос Адріана:

— Софіє! До тебе прийшов один історик із міста!

— Історик? — здивувалася вона.

Адріан усміхнувся.

— Так. Його звати… Марко.

І чомусь, почувши це ім'я…

Софія ще не знала чому…

але її серце забилося трохи швидше.