Раді Вас бачити!

— Ну що… ходімо шукати сад із білими трояндами? — усміхнулася Софія.

— Звучить як початок чергової пригоди, — сказав Адріан.

Лука лише похитав головою і засміявся.

— У вашій родині інакше не буває.

Усі почали спускатися сходами.

Софія йшла першою.

Старий ключ вона міцно стискала в долоні.

Чомусь їй здавалося, що він теплий.

Наче живий.

Вони вийшли на подвір'я.

Вітер легко ворушив дерева.

Десь далеко співали пташки.

Софія озирнулася.

— І де нам шукати той сад?

Запала тиша.

Усі дивилися в різні боки.

І раптом Лука насупився.

— Зачекайте…

Він повільно повернув голову вбік.

За великими деревами ледве виднілася стара кам'яна арка.

Майже вся вона була обплетена плющем.

— Тату? — тихо покликала Софія.

Він повільно усміхнувся.

— Аурелія любила це місце.

Софія подивилася на арку.

— Там?

Він кивнув.

— Якщо я не помиляюся… за нею був сад.

Софія широко усміхнулася.

І майже одразу швидко пішла вперед.

— Софо! — засміявся Адріан. — Повільніше!

Вона озирнулася.

— Не можу! Мені цікаво!

— Я помітив.

Усі пішли за нею.

Чим ближче вони підходили, тим тихіше ставало навколо.

Нарешті вони пройшли під аркою.

І всі завмерли.

Перед ними був сад.

Великий.

Красивий.

І майже весь укритий білими трояндами.

Вони росли всюди.

Біля доріжок.

Біля старого фонтану.

Попід деревами.

Сонце падало на пелюстки, і вони здавалися майже срібними.

Софія навіть перестала дихати.

— Який він…

Вона не закінчила речення.

Бо не знала, як описати те, що відчула.

Красивий?

Так.

Але не тільки.

Рідний.

Наче вона давно його знала.

Вона повільно пішла вперед.

Провела пальцями по одній із троянд.

І раптом усміхнулася.

— Мама справді любила білі квіти, так?

Лука здивовано подивився на неї.

— Так… дуже.

Софія опустила очі.

— Чомусь я знала.

Раптом вона відчула легенький поштовх.

Потім ще один.

Вона засміялася.

Поклала руку на живіт.

— Ти теж хочеш пригод?

Ще один поштовх.

Настя розсміялася.

— Мені здається, цей малюк найбільш допитливий із нас усіх.

Навіть Лука почав сміятися.

Софія теж.

І саме в цей момент її погляд упав на щось дивне.

За фонтаном стояв маленький павільйон.

Старий.

Круглий.

І на його дверях блиснуло щось золотисте.

Софія завмерла.

Повільно підняла руку.

У ній лежав ключ.

Потім подивилася на двері.

І знову на ключ.

— Мені здається… — тихо сказала вона, — ми щойно знайшли те, що шукали.

Усі одночасно перевели погляд на старий павільйон.

Кілька секунд ніхто не рухався.

Усі дивилися на маленький павільйон.

Він був майже повністю вкритий плющем.

На круглому даху виднілися сліди часу.

А на старих дверях справді блищала золота замкова щілина.

Софія міцніше стиснула ключ.

Серце почало битися швидше.

— Думаєш… це сюди? — тихо запитав Адріан.

Вона повільно кивнула.

— Не знаю чому… але так.

І зробила крок уперед.

Потім ще один.

І ще.

Усі мовчки йшли за нею.

Коли Софія зупинилася біля дверей, вони здалися ще старішими.

Вона провела пальцями по дереву.

І завмерла.

Чомусь захотілося посміхнутися.

— Знову? — тихо засміявся Лука.

Софія кліпнула.

— Що?

— У тебе той самий вираз обличчя.

— Який?

— Наче ти щось згадала.

Вона подивилася на двері.

І раптом тихо сказала:

— Мені здається… я колись тут була.

Усі замовкли.

— Маленькою?

Вона повільно кивнула.

— Не знаю… але мені тут не страшно.

Раптом вона відчула легкий поштовх.

І відразу усміхнулася.

Поклала руку на живіт.

— І тобі теж не страшно?

Ще один поштовх.

Настя засміялася.

— У вас двох дивовижна команда.

Софія теж засміялася.

Потім подивилася на ключ.

Глибоко вдихнула.

І вставила його в замок.

Нічого.

Запала тиша.

Вона трохи повернула ключ.

Клац.

Усі одночасно завмерли.

Софія широко розплющила очі.

— Відчинилося…

Вона навіть сказала це пошепки.

Адріан усміхнувся.

— Значить, ми на правильному шляху.

Софія поклала руку на ручку.

Але не натиснула.

Раптом занервувала.

Подивилася на всіх.

Потім на двері.

І тихо сказала:

— А якщо там щось дуже важливе?

Лука лагідно усміхнувся.

— Тоді ми дізнаємося це разом.

Вона подивилася на нього.

Потім на Адріана.

Він теж усміхнувся.

— Ти не одна, Софо.

На її обличчі з'явилася маленька усмішка.

Вона кивнула.

І натиснула на ручку.

Двері повільно відчинилися.

Усередині було темно.

Кілька секунд усі мовчали.

Потім промінь сонця впав крізь маленьке вікно.

І Софія тихо вдихнула.

Посеред павільйону стояв круглий стіл.

На ньому лежав великий сімейний альбом.

А поруч…

стояла ще одна маленька скринька з написом:

«Для родини Вальмор».

Ніхто не рухався.

Навіть вітер за дверима ніби стих.

Софія стояла на порозі й дивилася на альбом і маленьку скриньку.

У грудях дивно защеміло.

— Для… родини Вальмор… — тихо прочитала вона.

Лука повільно зайшов усередину.

На його обличчі змінилося все.

Подив.

Розгубленість.

І щось дуже схоже на спогад.

— Я не знав, що це місце існує, — майже пошепки сказав він.

Софія перевела погляд на тата.

Вперше за довгий час він виглядав не як людина, яка знає відповіді.

А як людина, яка теж шукає їх.

Вона підійшла до столу.

Обережно торкнулася сімейного альбому.

На обкладинці золотими літерами було написано:

«Родина Вальмор. Наша історія».

Усередині щось тепло відгукнулося.

Наче серце пропустило удар.

Раптом…

Легкий поштовх.

Потім ще один.

Софія мимоволі усміхнулася.

Поклала руку на живіт.

— Ну що? Тобі теж цікаво?

Ще один легенький рух.

Настя засміялася.

— Мені здається, ця дитина народиться і відразу почне розгадувати загадки.

Софія теж тихо розсміялася.

І саме це трохи зняло напругу.

Вона відкрила альбом.

На першій сторінці була стара фотографія.

Великий будинок.

Сад із білими трояндами.

І люди.

Багато людей.

Вони стояли разом і усміхалися.

Софія нахилилася ближче.

Потім раптом завмерла.

— Татку…

Лука підійшов.

— Що?

Вона показала на фотографію.

У першому ряду стояла жінка.

Світле волосся.

Світлі очі.

І неймовірно знайома усмішка.

— Вона схожа на мене…

Лука подивився на фото.

І теж завмер.

Кілька секунд він мовчав.

— Дуже схожа…

Софія дивилася на незнайому жінку.

Не могла відвести погляду.

І чомусь усміхнулася.

Наче дивилася на когось рідного.

Поруч на сторінці був підпис:

«Леді Софія Вальмор. Засновниця саду білих троянд.»

Запала тиша.

— Софія… — тихо прочитав Адріан.

Софія кліпнула.

Потім ще раз.

Подивилася на підпис.

Потім на фото.

І знову на підпис.

— Її теж звали Софія?

Лука повільно кивнув.

Усі мовчали.

А потім Розалі усміхнулася.

— Здається, тебе назвали не випадково.

Софія не відповіла.

Вона все дивилася на фотографію.

І раптом…

Несподівано.

По-людськи.

По-дитячому.

Усміхнулася.

— Привіт…

Усі подивилися на неї.

Вона навіть трохи зніяковіла.

— Не знаю чому… але захотілося привітатися.

Лука ледь усміхнувся.

І в цю мить у павільйоні стало якось тепло.

Наче старий сад.

Старий альбом.

І всі ці фотографії чекали саме цього.

Щоб через багато років одна дівчина на ім'я Софія відкрила першу сторінку сімейної історії й тихо сказала:

— Привіт… я повернулася.

Софія ще довго дивилася на фотографію.

На жінку, яку теж звали Софія.

На її добрі очі.

На білу сукню.

І на троянду, яку вона тримала в руках.

Троянду…

Софія раптом насупилася.

Усмішка зникла.

Вона завмерла.

— Софо? — тихо покликав Адріан.

Але вона ніби не почула.

Троянда.

Біла троянда.

Перед очима щось промайнуло.

Набережна.

Запах квітів.

Літня жінка.

І її голос:

«Якщо доля привела вас сюди… значить, історія ще не закінчена.»

Софія різко вдихнула.

Усі здригнулися.

— Софо?

Вона повільно підняла голову.

Очі були широко розплющені.

— Біла троянда…

Лука здивовано насупився.

— Що?

Софія дивилася кудись уперед.

Наче вже не бачила павільйону.

— У перший день… коли я приїхала…

Вона говорила повільно.

Ніби боялася забути хоча б одне слово.

— Я зустріла одну жінку.

Запала тиша.

— Вона продавала квіти.

Настя здивовано кліпнула.

— І що?

Софія перевела погляд на всіх.

І дуже тихо сказала:

— Вона дала мені білу троянду.

У павільйоні стало тихо.

Дуже тихо.

Лука дивився на доньку.

Не кліпаючи.

— І сказала… що історія ще не закінчена.

Адріан теж насупився.

— Чому ти не розповідала про це?

Софія розгублено подивилася на нього.

— Я… сама не знала, що це важливо.

Раптом вона знову подивилася на фотографію.

На троянду в руках жінки.

І серце забилося швидше.

— Ні…

Вона підійшла ближче.

— Ні… цього не може бути…

Лука теж підійшов до столу.

— Що таке?

Софія вказала пальцем на фотографію.

— Троянда.

Усі подивилися на знімок.

— Вона була така сама.

Настя насупилася.

— Ти впевнена?

Софія кивнула.

— Абсолютно.

Раптом Лука зблід.

По-справжньому зблід.

Софія помітила це першою.

— Татку?

Він не відповів.

Продовжував дивитися на фотографію.

Потім дуже повільно сів на стілець.

— Не може бути…

— Татку, що сталося?

Він підняв на неї очі.

І тихо сказав:

— У нашій родині була легенда…

Запала тиша.

— Яка?

Лука ковтнув повітря.

— Що коли один із Вальморів загубиться… його до правди приведе жінка з білою трояндою.

Усі завмерли.

Настя прикрила рот рукою.

Адріан мовчав.

Софія навіть перестала дихати.

— Це… просто легенда? — тихо запитала вона.

Лука подивився на фотографію.

Потім на доньку.

І ледь похитав головою.

— Не знаю…

У цей момент Софія відчула легкий поштовх.

Опустила очі.

Поклала руку на живіт.

І чомусь усміхнулася.

Потім знову подивилася на фотографію.

І тихо прошепотіла:

— Тоді… хто була та жінка?

У павільйоні стало так тихо, що було чути лише спів пташок за вікном.

Софія все ще дивилася на фотографію.

На білу троянду.

На жінку, схожу на неї.

І на свої руки, які трохи тремтіли.

— Треба знайти її, — раптом сказала вона.

Усі підняли очі.

— Що? — перепитав Лука.

Софія рішуче подивилася на нього.

— Ту жінку. Треба знайти її.

— Софо…

— Ні, татку. Вона знала мене. Знала про історію. Знала, що я прийду сюди.

У її голосі було стільки впевненості, що ніхто не перебив.

— Вона дала мені білу троянду саме в перший день. Це не випадковість.

Раптом малюк легенько ворухнувся.

Софія поклала руку на живіт.

І навіть усміхнулася.

— Бачиш? Ти теж так думаєш?

Адріан тихо засміявся.

— Мені починає здаватися, що у вас уже є власна система відповідей.

Софія теж усміхнулася.

Але через мить її очі знову стали серйозними.

— Я хочу знайти її.

Лука дивився на доньку.

Вона була така схожа на Аурелію в цей момент.

Такий самий погляд.

Така сама впертість.

Він тихо видихнув.

— Добре.

Софія кліпнула.

— Справді?

— Справді. Ми знайдемо її.

На її обличчі з'явилася така щира усмішка, що Лука теж мимоволі усміхнувся.

Раптом Настя сказала:

— Але зараз уже вечоріє.

Усі подивилися у вікно.

Справді.

Сонце починало ховатися за горами.

Сад із білими трояндами став золотавим.

Софія на мить засмутилася.

І це помітив Адріан.

Він підійшов ближче.

Обережно взяв її за руку.

— Завтра.

Вона подивилася на нього.

— Обіцяєш?

Він усміхнувся.

— Обіцяю.

Кілька секунд вона просто дивилася на нього.

Потім тихо кивнула.

І раптом…

Легенько притулилася до нього.

Несподівано навіть для себе.

Адріан на секунду завмер.

А потім обережно обійняв її.

У павільйоні знову стало тихо.

Лука ледь усміхнувся.

Настя теж.

Бо вперше за весь день Софія виглядала не наляканою і не розгубленою.

Вона виглядала так, ніби знайшла ще одну ниточку, яка веде її до правди.

І десь далеко за вікном вітер легко ворухнув білі троянди.

Наче хтось почув її слова.

«Треба знайти її.»

Сонце майже сховалося за горами.

Сад повільно занурювався у вечірні сутінки.

Білі троянди стали ніжно-золотими, а потім почали набувати сріблястого відтінку.

Ніхто не поспішав іти.

Софія все ще стояла біля входу в павільйон.

Вона дивилася на троянди.

На стежку.

На арку, якою вони сюди прийшли.

Наче боялася, що жінка з білою трояндою може раптом з'явитися.

Адріан стояв поруч.

Мовчки.

Не квапив її.

Нарешті він тихо запитав:

— Про що думаєш?

Софія не одразу відповіла.

— Про неї.

— Про ту жінку?

Вона кивнула.

Потім тихо засміялася.

Але в цьому сміху була втома.

— Знаєш… як дивно виходить.

— Як?

Вона подивилася на нього.

Очі трохи блищали.

— Я приїхала сюди, думаючи, що це просто подорож.

Дізналася про маму.

Про цей дім.

Про родину.

Про легенди.

Про себе…

Вона замовкла.

І раптом дуже тихо додала:

— Іноді мені здається, що я сплю.

Адріан уважно дивився на неї.

Вона була втомлена.

Дуже.

І водночас щаслива.

І трохи налякана.

Усе разом.

— Софо…

Вона підняла на нього очі.

Він усміхнувся.

— Якщо це сон, то ми всі бачимо його разом.

Софія несподівано засміялася.

Тихо.

Потім голосніше.

Навіть сльози виступили в куточках очей від сміху.

— Це дуже дивна відповідь.

— Зате чесна.

Вона похитала головою.

І раптом…

Поклала голову йому на плече.

Просто так.

Без слів.

Адріан на секунду завмер.

Потім обережно обійняв її.

І вони так і стояли.

Посеред саду білих троянд.

Навколо пахло квітами.

Десь далеко співали вечірні пташки.

І раптом…

Легенький поштовх.

Софія кліпнула.

Потім ще один.

Вона опустила очі.

І засміялася.

— Ні…

— Що?

Вона поклала руку на живіт.

— Здається, він теж не хоче додому.

Адріан усміхнувся.

І теж поклав руку поверх її.

Кілька секунд нічого не було.

Потім…

Легкий поштовх.

Він завмер.

І здивовано подивився на неї.

Софія вже сміялася.

— Бачиш?

На його обличчі з'явилася така щира усмішка, що вона мимоволі замилувалася ним.

— Я відчув.

Він сказав це майже пошепки.

Наче боявся злякати цю мить.

Потім ще раз торкнувся її живота.

І засміявся.

По-дитячому.

По-справжньому.

— Я справді відчув.

Софія дивилася на нього.

І раптом серце стало таким теплим, що їй захотілося запам'ятати цю мить назавжди.

Лука спостерігав за ними з боку.

І тихо усміхався.

Перед очима ніби промайнуло минуле.

Він.

Аурелія.

І маленька Софія.

Час ішов.

Усе змінювалося.

Але деякі речі залишалися незмінними.

Любов.

Родина.

Турбота.

— Нам пора, — тихо сказала Настя.

Ніхто не заперечував.

Починало сутеніти.

Лука підійшов ближче.

— Завтра зранку ми почнемо пошуки.

Софія кивнула.

Але раптом зупинилася.

Подивилася на троянди.

І дуже тихо сказала:

— Якщо ти справді існуєш…

Усі здивовано подивилися на неї.

Вона дивилася кудись у глибину саду.

— То дочекайся мене.

Я тебе знайду.

Вітер раптом сильніше ворухнув кущі білих троянд.

І одна пелюстка повільно опустилася просто до її ніг.

Софія завмерла.

Повільно нахилилася.

Підняла пелюстку.

І міцно затиснула її в долоні.

Чомусь у цю мить вона була впевнена лише в одному.

Ця історія…

ще далеко не закінчена.

Наступного ранку Софія прокинулася дуже рано.

За вікном тільки починало світати.

Гори були огорнуті легким туманом.

На озері лежала срібляста ранкова мла.

Вона сіла на ліжку.

І одразу згадала.

Біла троянда.

Жінка.

Її слова.

«Історія ще не закінчена.»

Софія швидко підвелася.

Навіть не помітила, як усміхнулася.

Раптом відчула легенький поштовх.

Вона поклала руку на живіт.

— Доброго ранку, маленький. Ти теж не забув?

Ще один поштовх.

Софія тихо засміялася.

За годину всі вже були в саду.

Лука уважно дивився навколо.

Настя озиралася на всі боки.

Адріан ішов поруч із Софією.

— Думаєш, ми справді її знайдемо?

Софія кивнула.

— Не знаю чому… але так.

Вони пройшли повз фонтан.

Повз павільйон.

Повз кущі білих троянд.

І раптом…

Софія зупинилася.

Її серце раптом забилося швидше.

Біля старої кам'яної лави стояла жінка.

Літня.

У довгій світлій сукні.

Сиве волосся було зібране у косу.

У руках вона тримала білу троянду.

Ту саму.

Софія навіть перестала дихати.

— Це…

Усі зупинилися.

Лука зблід.

Настя широко розплющила очі.

Адріан перевів погляд на Софію.

А вона вже повільно йшла вперед.

Крок.

Ще один.

Жінка дивилася на неї.

І лагідно усміхалася.

Наче чекала дуже довго.

Софія зупинилася за кілька кроків.

— Це… ви.

Жінка кивнула.

— Так, дитино.

Голос був м'який.

Спокійний.

І дивно знайомий.

Софія кліпнула.

В очах чомусь защипало.

— Ви дали мені троянду…

— Дала.

— Ви знали, хто я?

Жінка ще раз усміхнулася.

І сказала:

— Я знала, що ти повернешся.

Запала тиша.

Софія відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

— Хто ви?

Жінка подивилася на троянду.

Потім на Софію.

І тихо відповіла:

— Моє ім'я… Еванджеліна.

Старовинне ім'я прозвучало так, ніби належало іншій епосі.

Лука різко вдихнув.

— Еванджеліна?..

Жінка перевела на нього погляд.

І ледь усміхнулася.

— Так, Лука Вальмор.

Усі завмерли.

— Ви… знаєте мене? — прошепотів він.

— Я знаю всю вашу родину.

Софія дивилася на неї, не кліпаючи.

Раптом жінка зробила крок ближче.

І простягнула їй білу троянду.

Точно так само, як у перший день.

Софія обережно взяла її.

Руки трохи тремтіли.

Еванджеліна лагідно подивилася на неї.

І сказала:

— Ти знайшла відповіді на багато запитань.

Дізналася, ким була твоя мама.

Знайшла свій дім.

Свою родину.

І своє серце.

Софія мовчала.

А жінка тихо додала:

— Але є одна таємниця, про яку ти ще не знаєш.

Запала тиша.

Софія повільно підняла голову.

— Яка?

Еванджеліна подивилася на неї так тепло, ніби знала її все життя.

І тихо промовила:

— Таємниця починається з тебе, Софіє.

І закінчується теж тобою.

У саду стало тихо.

Навіть вітер ніби затих.

Софія дивилася на Еванджеліну і не могла відвести погляду.

Її останні слова все ще звучали в голові.

«Таємниця починається з тебе, Софіє. І закінчується теж тобою.»

— Я… не розумію, — нарешті прошепотіла вона.

Еванджеліна лагідно усміхнулася.

У її очах було стільки тепла, ніби вона дивилася не на незнайому людину, а на когось дуже рідного.

— Знаю, дитино.

Софія кліпнула.

— Тоді поясніть мені. Будь ласка.

Її голос тремтів.

Не від страху.

Від утоми.

За останні дні вона почула стільки таємниць, що серце вже не встигало їх приймати.

Еванджеліна зробила ще один крок.

І несподівано торкнулася її щоки.

Дуже обережно.

Наче боялася злякати.

Софія навіть не відступила.

Навпаки…

Чомусь захотілося заплакати.

— У тебе її очі, — тихо сказала жінка.

— Чиї?

— Аурелії.

Софія різко вдихнула.

Запала тиша.

Еванджеліна опустила руку.

І дуже спокійно сказала:

— Я знала твою маму.

Усі завмерли.

— Що?.. — ледве чутно вимовив Лука.

— Дуже добре знала.

Софія дивилася на неї широко розплющеними очима.

— Ви… знали мою маму?

— Так.

— Ви були її подругою?

Еванджеліна усміхнулася.

— Більше ніж подругою.

Софія перестала дихати.

— Тоді… хто ви?

Жінка подивилася на білі троянди.

Потім на небо.

Наче збиралася з думками.

І тихо відповіла:

— Я була хранителькою таємниць родини Вальмор.

Лука різко зблід.

— Хранителькою?..

Еванджеліна кивнула.

— Моя мама була хранителькою до мене. А її мама — до неї.

Настя мовчки слухала.

Адріан навіть не ворухнувся.

Софія стояла нерухомо.

— І… яка ж це таємниця?

Еванджеліна подивилася їй просто в очі.

І раптом запитала:

— Софіє, ти ніколи не відчувала, що деякі місця здаються тобі знайомими?

Вона кліпнула.

— Відчувала.

— Що іноді знаєш речі, яких не повинна знати?

Софія повільно кивнула.

— Так…

— Що серце підказує тобі правильний шлях раніше, ніж розум?

Вона мовчала.

Бо це було правдою.

Усе це відбувалося з нею.

Еванджеліна усміхнулася.

І дуже тихо сказала:

— Це дар жінок роду Вальмор.

Запала тиша.

Софія насупилася.

— Дар?

— Ви називаєте його інтуїцією. Але він набагато глибший.

Вона подивилася на сад.

— Кожне покоління родини Вальмор мало жінку, яка особливо сильно відчувала людей, місця і спогади.

Софія дивилася на неї.

Не кліпаючи.

— Твоя мама мала цей дар.

Лука повільно опустив голову.

Наче згадав щось дуже важливе.

— І ти теж маєш його.

Софія мовчала.

Раптом…

Легенький поштовх.

Вона автоматично поклала руку на живіт.

І раптом очі наповнилися слізьми.

Не від смутку.

Просто від усього одразу.

Від мами.

Від родини.

Від того, що нарешті деякі речі почали ставати зрозумілими.

— Тому… я впізнала ці сходи?

— Так.

— І тому знала кімнату мами?

— Так.

— І тому відчула, що маю прийти сюди?

Еванджеліна усміхнулася.

— Саме так.

Софія мовчала.

Потім несподівано засміялася.

Тихо.

Крізь сльози.

Усі здивовано подивилися на неї.

Вона похитала головою.

— Моє життя стало дуже дивним.

І сама ж засміялася ще більше.

Настя теж почала сміятися.

Потім Лука.

Навіть Адріан не стримав усмішки.

І раптом Софія подивилася на Еванджеліну.

Очі блищали.

— А мама знала… що я така?

Жінка усміхнулася.

Дуже тепло.

— О так.

— І що вона казала?

Еванджеліна дивилася на неї кілька секунд.

А потім відповіла:

— Вона казала: «Моя донечка одного дня загубиться… але її серце завжди приведе її додому».

У Софії затремтіли губи.

Вона більше не могла нічого сказати.

Просто дивилася на жінку.

А потім…

Зробила те, чого сама від себе не очікувала.

Підійшла ближче.

І міцно обійняла Еванджеліну.

Усі завмерли.

Літня жінка теж здивувалася.

Але вже за секунду ніжно обійняла її у відповідь.

І тихо сказала:

— Ласкаво просимо додому, маленку леді Вальмор.