Раді Вас бачити!

В один із днів ми з Вейнаром сиділи серед високих книжкових шаф гільдії магії, розбираючи чергову партію старих фоліантів. До вечора на столах майже нічого не залишилося, остання книга зайняла своє місце на полиці, а Вейнар із задоволенням потягнувся, розминаючи плечі.

— Нарешті закінчили, — усміхнувся він. Потім помовчав і, ніби вагаючись, додав: — Не хочеш трохи прогулятися? Я покажу тобі Рівенхолл.

Я відразу пожвавилася.

— Із задоволенням.

Ми вийшли з будівлі гільдії, і вечірнє повітря приємно освіжило обличчя. Денна спека вже спала, вулички вкрилися довгими золотавими тінями, а поселення жило своїм неквапливим життям. Хтось саме зачиняв крамницю, господині поверталися додому з кошиками, діти ще бігали площею, не поспішаючи розходитися по домівках. Вейнар ішов поруч, час від часу показуючи мені різні будівлі й розповідаючи історії про них. Він добре знав Рівенхолл і говорив про нього з такою теплотою, ніби знайомив мене зі своїм давнім другом.

Невдовзі ми звернули з головної дороги до невеликого саду. Тут було напрочуд тихо. Старі дерева утворювали зелене склепіння над стежками, крізь яке пробивалися золотаві промені вечірнього сонця. Посеред саду лежав великий гладенький камінь світло-сірого кольору. Його середина була природно заглиблена, утворюючи невелику чашу, наповнену прозорою водою. Вода ледь помітно ворушилася, хоча поряд не було ні струмка, ні джерела.

Я підійшла ближче, з цікавістю зазираючи до каменю.

— Звідки тут вода?

Вейнар усміхнувся.

— Ніхто достеменно не знає. Але є гарна легенда. Кажуть, дуже давно тут відпочивав мандрівник, який заблукав у горах. Він настільки хотів пити, що попросив допомоги у Хранителів. Нерія почула його прохання й наказала воді наповнити цей камінь. Відтоді в ньому завжди є чиста вода, навіть під час найбільшої посухи. Кажуть, якщо напитися звідси перед далекою дорогою, шлях буде легшим.

Я зачерпнула долонею трохи прохолодної води, спробувала її й усміхнулася.

— Якщо легенда й бреше, то хоча б вода тут справжня. І смачна.

Вейнар тихо засміявся.

— Це вже непогано.

Ми пішли далі й невдовзі опинилися біля широких кам’яних сходів, що піднімалися високо на схил гори. По обидва боки стояли високі кам’яні стовпи, вкриті витонченим гравіюванням. На них перепліталися руни, рослинні візерунки й сцени, на яких були зображені люди, дракони та якісь незнайомі мені істоти.

— Ці сходи ведуть до Міркалена, — пояснив Вейнар. — Якщо підійматися не поспішаючи, за півгодини можна дістатися. Там уже зовсім інший краєвид.

Я підняла голову, дивлячись угору.

— Гарно… Колись обов’язково туди схожу.

— Сходимо, — легко відповів він.

Від цього простого слова мені чомусь стало тепло.

Далі ми повернулися до центральної вулиці. Біля невеликої крамнички Вейнар несподівано зупинився.

— Почекай хвилинку.

За кілька хвилин він вийшов із двома загорнутими в папір пакунками й пляшкою з кухлями.

— Ходімо.

— Куди?

— Побачиш.

Ми пройшли ще кілька вулиць і опинилися в невеликому парку на краю поселення. Звідси відкривався дивовижний краєвид. Далеко внизу між деревами блищала безкрая синява океану. Вечірнє сонце вже схилялося до обрію, і його світло золотими доріжками ковзало по воді.

Ми сіли на дерев’яну лавку. Я розгорнула свій пакунок і здивовано подивилася на нашу вечерю. Всередині тонкого хрусткого підсмаженого лаваша ховалася ароматна начинка з кукурудзи, грибів, помідорів, солодкого перцю, стручкової квасолі та шматочків розплавленого сиру, який апетитно тягнувся після першого укусу.

— Подобається? — Вейнар уважно подивився на мене.

— Так, дуже, — кивнула я, прожувавши. — Я таку начинку просто підсмажувала і їла, правда, без сиру. Навіть не приходило в голову завернути її в лаваш.

— В що? — перепитав Вейнар.

— Ну, в нас це називають лавашем, — я показала на лаваш.

— Тут це зветься коржиком. Ті, що більш пухкіші — хлібці.

— Буду знати.

Я зробила ковток напою й здивовано підняла брови. Це був абрикосовий сидр, але зовсім не такий, як я раніше пила. У солодкому фруктовому смаку відчувалися теплі пряні нотки кориці, гвоздики й анісу, які дивовижно гармонійно поєднувалися між собою.

— Дуже смачно, — щиро сказала я.

— Це один із моїх улюблених напоїв.

Ми ще довго сиділи на лавці. Вейнар розповідав про різні міста Терравеля, згадував своїх наставників і кумедні випадки з навчання в гільдії. Я слухала його майже не перебиваючи. Мені було напрочуд легко просто сидіти поруч, слухати його спокійний голос і дивитися вперед.

Сонце повільно торкнулося краю океану. Спочатку небо стало золотим, потім забарвилося у мідні, рожеві й пурпурові відтінки. Тонкі хмаринки спалахнули помаранчевим світлом, а поверхня води ніби розчинила в собі весь цей вогняний калейдоскоп. Здавалося, що океан сам світиться зсередини, віддзеркалюючи останні промені дня. Коли сонце остаточно сховалося за горизонтом, небо ще довго зберігало ніжне рожево-фіолетове сяйво, яке повільно поступалося місцем сутінкам.

— Дякую тобі за цей вечір, Вейнаре, — я тихо зітхнула. — Було дуже добре.

Вейнар усміхнувся.

— Я радий.

Я вже хотіла попрощатися й рушити знайомою дорогою до стежки, що вела до будинку Ендаріса, але Вейнар несподівано підвівся разом зі мною.

— Дозволь, я проведу тебе.

Я на мить замислилася, а потім усміхнулася й кивнула.

— Добре. Я не проти.

Дорогою ми якийсь час майже не розмовляли. Після затишного вечора в парку мовчання не здавалося незручним. Навпаки, воно було легким і спокійним. Ми неквапливо йшли широкою дорогою, що вела з Рівенхоллу до знайомої мені стежки. Навколо вже згущалися сутінки, в небі з’являлися перші зірки, а вечірній вітер приносив таку жадану прохолоду. Я йшла поруч із Вейнаром, час від часу поглядаючи на нього краєм ока. Він виглядав замисленим, ніби хотів про щось запитати, але ніяк не міг наважитися.

Нарешті він тихо заговорив:

— А цей дракон… він… — Вейнар замовк на півслові, насупився й невпевнено потер шию.

— Що?

Він кілька секунд мовчав, а тоді все ж договорив:

— Він тебе не… чіпає?

Я здивовано подивилася на нього.

— Чому він має мене чіпати? Він хороший.

Вейнар важко зітхнув.

— Але ж він хворий.

Я мимоволі насупилася.

— Як на мене, він цілком добре почувається.

— Ти просто не розумієшся на драконах, тому так і кажеш. Ми тримаємось осторонь хворих драконів. Деякі взагалі їх не люблять.

Його слова мені зовсім не сподобалися. Я відчула, як усередині з’явилося якесь тривожне занепокоєння.

— Він що заразний?

— Та ні. Просто… так прийнято.

Я нерозуміюче похитала головою. Що це взагалі означало — «так прийнято»? Чому люди уникають драконів лише тому, що ті хворі? І головне — на що саме хворий Ендаріс? За весь цей час я жодного разу не бачила, щоб він страждав чи погано почувався. Навпаки, він полював, ходив до лісу, розмовляв зі мною, жартував. Хотілося засипати Вейнара новими питаннями, але він раптом зупинився. Ми майже підійшли до будинку. Вейнар перевів погляд на темні дерева попереду, потім знову подивився на мене.

— Я далі не піду. Вибач.

Я не стримала усмішки.

— Ти що дракона боїшся?

— Ні, — Вейнар похитав головою. — Я ж казав: не всі люблять хворих драконів.

Його відповідь прозвучала зовсім спокійно, але я все одно не могла її зрозуміти. Мені вона здавалася дивною й навіть трохи несправедливою.

— Що ж, тоді добраніч!

— Добраніч, Ліано!

Я вже хотіла повернутися до стежки, коли помітила, що Вейнар не відводить від мене погляду. Він дивився якось незвично — довго, уважно, трохи збентежено. Потім несподівано зробив крок ближче.

У голові блискавкою промайнула думка, що він хоче чи то обійняти мене, чи то навіть поцілувати. Я інстинктивно зробила крок назад, зберігши на обличчі доброзичливу усмішку.

— До завтра, Вейнаре!

Я легко махнула йому рукою на прощання, швидко розвернулася й майже одразу пішла стежкою до будинку, відчуваючи на собі його погляд ще кілька довгих секунд. Не знаю чому, але мені зовсім не хотілося, щоб цей вечір закінчився поцілунком. Вейнар був хорошим хлопцем, але виключно як друг. І псувати нашу дружбу я не хотіла.

Після того як ми попрощалися з Вейнаром, я не встигла пройти й кількох метрів темною стежкою, як попереду між деревами виринула знайома золотава постать. У світлі місяця луска Ендаріса тихо мерехтіла, а його великі очі уважно стежили за мною. Він сидів просто посеред дороги і вираз його морди був настільки суворим, що я мимоволі всміхнулася.

«Ти де була?» — пролунав у мене в голові його сердитий голос.

— Гуляла з Вейнаром.

«Хто такий Вейнар?» — спитав не менш суворо.

— Хлопець з яким я перебираю книги в гільдії магії. Він показав мені Рівенхолл і пригостив коржиками і сидром.

Я спокійно пройшла повз дракона, прямуючи до будинку, але за спиною відразу почувся його обурений голос.

«Тобто в тебе було побачення?!»

Стільки здивування й обурення було в цих словах, що я не стрималася й розсміялася. Зупинившись, я обернулася до дракона й лукаво підморгнула.

— Ти що, ревнуєш, дракончику?

Ендаріс сердито видихнув із ніздрів густу хмарку диму, яка повільно розчинилася в прохолодному вечірньому повітрі. Я підійшла ближче й легенько клацнула його пальцем по теплому носі.

— Це була звичайна дружня прогулянка.

«З хлопцем. Дружня», — буркнув Ендаріс.

— А у вашому світі дівчата з хлопцями не дружать? — уточнила. Раптом я дійсно поводжуся неправильно?

«Дружать. Але він намагався тебе поцілувати».

Я здивовано підняла брови.

— Ти що підглядав? — розсміялася я.

«Я хвилювався. Тебе довго не було».

Попри його серйозний тон, мені чомусь здалося, що за цими словами ховалася ще й образа. Саме це розвеселило найбільше. Виявляється, в мене ревнивий дракон! Ця думка видалася настільки кумедною, що я знову тихенько засміялася, підійшла ближче й обійняла його за могутню шию, притулившись щокою до теплої золотавої луски.

— Та не ревнуй ти, Ендарісе, — сміючись, я обійняла його за шию. — Ти все одно в мене найкращий. Хай би що там люди не казали.

«А що люди кажуть?» — насторожився він.

Я відпустила його шию й неквапливо рушила до будинку, замислившись над словами Вейнара.

— Кажуть, що ти хворий і таких тут не люблять.

«Так і є».

Його відповідь прозвучала напрочуд спокійно, майже байдуже, але мені від цього стало якось не по собі.

— Не розумію тільки, що в цьому поганого. Я не бачу в хворобі проблеми. В нас хворих підтримують, а не зневажають.

«Дивний у вас світ», — зітхнув дракон.

Я озирнулася через плече й усміхнулася.

— Це у вас дивний.

Після вечері я, як і майже щовечора останнім часом, винесла на терасу ковдру й подушку. Це вже стало звичкою, від якої зовсім не хотілося відмовлятися. Я вклалася поруч з Ендарісом, накрилася пледом і ще довго мовчки дивилася в незнайоме зоряне небо, поки дракон тихо сопів поруч. Поряд із ним мені було спокійно й затишно, ніби всі тривоги залишалися десь далеко за межами цього саду. Засинаючи, я ще раз подумала про Вейнара. Він був хорошим хлопцем, цікавим співрозмовником, але поруч з Ендарісом мені завжди було тепліше. Дивно, що за такий короткий час дракон став для мене настільки важливою частиною життя.

Наступного ранку, щойно я прокинулася, як в голові пролунав рівний голос дракона.

«Сьогодні в тебе вихідний. Ходімо до лісу».

Я здивовано кліпнула.

— До лісу? Просто так?

«Просто так».

Поки я снідала, ця несподівана пропозиція не виходила в мене з голови. І раптом мене осяяло. Я тихенько розсміялася, поставивши чашку на стіл. Ну звісно. Вчора я гуляла з Вейнаром, а вже сьогодні Ендаріс сам кличе мене на прогулянку. Чим більше я про це думала, тим сильніше переконувалася, що це зовсім не випадковий збіг.

— Та ти ж ревнуєш, — пробурмотіла я собі під ніс, ледве стримуючи усмішку.

І чомусь від цієї думки на душі стало особливо тепло. Я навіть зловила себе на тому, що мені трохи жаль, що Ендаріс був лише драконом. Бо якби він був чоловіком, то, здається, про кращого можна було б тільки мріяти. Його товариство було мені набагато приємнішим, ніж компанія Вейнара. Хлопець був добрим, веселим, але дуже балакучим, а поруч із Ендарісом навіть мовчання здавалося особливим. Воно не тиснуло, не створювало незручності, а навпаки — дарувало дивне відчуття спокою, ніби саме так усе й мало бути.

Після сніданку ми вирушили до лісу. Я була майже впевнена, що Ендаріс просто поведе мене якимись знайомими стежками, але він, схоже, чудово знав кожен клаптик цього лісу. Ми звертали з дороги на ледь помітні стежки, обходили густі зарості папороті, переходили через вузенькі струмки, а сонячне світло м’якими золотими плямами просіювалося крізь високі крони дерев.

Ліс тут був зовсім не таким, до якого я звикла вдома. Деякі дерева мали сріблясту кору, що ледь помітно мерехтіла, коли на неї падало сонце, інші були вкриті темно-зеленим мохом майже до самих верхівок. Час від часу між гілками пролітали маленькі пташки з яскраво-блакитним пір’ям, а десь удалині чувся дивний спів, схожий водночас і на свист, і на тихий передзвін дзвіночків.

Ендаріс ішов попереду неквапливо й упевнено. Його велике тіло майже безшумно ковзало між деревами, хоча важив він, мабуть, не одну тонну. Здавалося, сам ліс розступався перед ним. Невдовзі він звернув убік і зупинився біля невеликої галявини.

«Подивись під тим поваленим стовбуром».

Я присіла навпочіпки й одразу побачила цілу сімейку грибів. Вони були невисокими, із широкими капелюшками насиченого бузкового кольору, вкритими дрібними золотавими цяточками.

— Які гарні… — захоплено прошепотіла я.

«Бери. Дуже смачні. Особливо якщо смажити з вершковим маслом».

Я дістала кошик і почала обережно зрізати гриби ножем, намагаючись не думати про те, звідки дракон знає смак смажених на вершковому маслі грибів. Все одно ж не розкаже. Він в мене такий таємничий!

Трохи далі ми натрапили на кущі з ягодами, що нагадували ожину, але були яскраво-синіми, майже сапфіровими.

— Ці теж можна?

«Можна. Вони солодкі».

Я зірвала одну ягідку й нерішуче поклала до рота.

— М-м-м… Смакує як ожина з виноградом.

«Так їх майже всі й описують».

Ми гуляли ще довго. На одній з галявин я помітила яскраво-помаранчеві гриби, схожі на маленькі парасольки.

— А ці?

«Ні. З них варять лікувальні настоянки».

Трохи далі я побачила крихітні рожеві ягідки.

— А ці красиві.

«Теж не їж».

— Отруйні?

«Ні. Просто гидкі на смак».

Я тихо засміялася.

— І таке буває?

«Буває».

Ще через кілька хвилин мені впали в око дивні зеленкуваті ягоди, що росли просто на товстому корінні старого дерева.

— А ці?

«Не чіпай. Їх використовують в сонному зіллі. Заснеш ще посеред галявини».

Ми йшли і йшли, й Ендаріс весь час пояснював, які гриби та ягоди смачні й їстівні, а які в їжу краще не вживати. Деякі з них були гіркими, деякі майже не мали смаку і поживних речовин. Інші використовувалися виключно в зіллях.

Я задумливо нахилила голову.

— А навіщо тоді вони ростуть, якщо не мають поживних речовин? — поцікавилися я.

«Для людини не мають. Для тварин вони підходять».

До будинку ми повернулися з повним кошиком грибів і ягід. Я поставила його на кухонний стіл і відразу почала перебирати здобич.

— Треба буде сьогодні щось смачненьке приготувати.

У голові майже відразу народилася ідея.

— Булочки… Або пиріжки з ягодами. І ще з грибами.

Я відкрила шафку, де зберігалися продукти, і відразу розчаровано зітхнула. Борошна майже не залишилося. Яєць теж.

— Ну от…

Довелося брати сумку й вирушати до Рівенхоллу.

Дорога вже давно стала знайомою. Я швидко дійшла до поселення, купила на ринку борошно, яйця й ще кілька продуктів, які могли знадобитися на кухні, після чого одразу попрямувала назад.

Повернувшись додому, я, як завжди, пішла до кухні через терасу. Але, щойно підійшла ближче, як різко завмерла. На терасі в кріслі сидів незнайомий чоловік. Високий, широкоплечий, років тридцяти чи трохи старший. Його довге золоте волосся розсипалося по плечах, а світла лляна сорочка з шнурівкою лише підкреслювала міцну статуру. Він сидів абсолютно спокійно, закинувши одну ногу на іншу, і читав книгу, ніби перебував тут у себе вдома.

У мене всередині все похололо. Звідки він тут узявся? Невже?..

У голові блискавкою промайнула думка про того загадкового чоловіка, якого я бачила під час лихоманки. Того самого, що поїв мене бульйоном і залишив їжу.

Я міцніше стиснула ручки сумки і тихим, тремтячим голосом спитала:

— А ви хто?..

Чоловік повільно закрив книгу, відклав її на невеличкий столик поруч і лише тоді обернувся до мене. Кілька довгих митей він мовчки дивився просто мені в очі, трохи примружившись, ніби уважно мене вивчав. Від цього спокійного, проникливого погляду я мимоволі завмерла — чомусь він здався мені дивно знайомим. І лише за мить я помітила те, на що спочатку не звернула уваги: очі чоловіка були не карими й не бурштиновими, а насичено-золотими, з вузькими вертикальними зіницями. У мене перехопило подих, а серце чомусь почало битися швидше. Хто він такий і що тут робить? І де мій дракон?