Спочатку:
На сторінку книги
Я зайшла слідом за світлим Ельнаром до невеликої затишної кімнати. Біля стіни стояла висока книжкова шафа, заповнена книгами, поруч — письмовий стіл із акуратно складеними сувоями. Біля шафи стояв м’який диван з кріслом, між ними — невеликий круглий столик, на якому красувався глиняний чайник і дві чашки. Кімната освітлювалася м'яким магічним сяйвом, що йшло від кристалічних світильників.
Світлий Ельнар зачинив двері й кивнув мені на диван.
— Сідай, дитино.
Я присіла, поставивши сумку біля ніг. Настоятель опустився в крісло навпроти мене. Якийсь час він просто уважно дивився на мене, але в цьому погляді не було нічого неприємного. Навпаки, він здавався на диво заспокійливим.
Я не витримала першою.
— Можна спитати? — він кивнув і я продовжила. — Звідки ви зрозуміли, що я з іншого світу?
Світлий Ельнар ледь усміхнувся.
— Є речі, які я просто бачу і розумію.
Я насупилася.
— Але як?
Він лише спокійно похитав головою.
— Не все можна пояснити словами, Ліано. Так само, як не кожне відчуття можна передати іншій людині.
Я кілька секунд мовчала, обдумуючи його слова. Зрештою я вирішила перейти до того, заради чого й прийшла.
— Світлий Ельнаре… Сейла сказала, що в храмі може знайтися для мене робота. Це правда?
— Так.
— Мені дуже потрібні гроші. Я не боюся роботи. Можу прибирати, готувати, ходити на ринок, займатися садом, працювати з книгами… Та будь-що, якщо чесно.
— Кожен, хто шукає допомоги в храмі — отримає її, — настоятель тепло всміхнувся. — І для тебе також знайдеться робота.
— Справді?
— Авжеж. Приходь завтра зранку. Думаю, ми швидко знайдемо для тебе заняття.
У мене ніби величезний камінь з душі впав.
— Дякую вам.
Раніше мене лякала думка, що я залишуся в чужому світі без грошей, без знайомих і без жодного уявлення, як жити далі. А тепер у мене з’явилася хоча б якась визначеність. Та одне питання все ще не давало мені спокою.
— А щоб працювати тут, мені потрібно підтримувати вашу релігію?
Світлий Ельнар лагідно усміхнувся.
— Ні. Сповідувати нашу віру мають лише служителі храму. Люди, які приходять сюди працювати або просто шукають допомоги, не зобов’язані цього робити.
Я помітно розслабилася.
— Це добре. Просто… я зовсім нічого не знаю про вашу віру.
— І саме тому я порадив би тобі з нею ознайомитися.
Він підвівся, підійшов до книжкової шафи й після нетривалих пошуків дістав тонку книгу в темно-зеленій обкладинці. На ній золотими літерами був витиснений той самий символ дерева в колі, який я вже бачила над входом до храму і який був зображений на амулеті Сейли.
— Візьми, — настоятель простягнув мені книгу. — Тут коротко описана історія нашої релігії, її основні погляди й традиції.
— Обов’язково прочитаю. Дякую, — я обережно взяла книгу до рук і сховала в сумку.
Світлий Ельнар кивнув.
— Знання ніколи не бувають зайвими, Ліано. Навіть якщо людина не поділяє чиїхось переконань, вона починає краще розуміти тих, хто живе поруч із нею. А це значно цінніше, ніж здається на перший погляд.
Я все ж не поспішала прощатися. Книгу я, звісно, прочитаю, але мені хотілося хоча б трохи зрозуміти, у що саме вірять люди цього світу. Я підняла погляд на настоятеля.
— А можете коротко розповісти? Хоча б найголовніше. Мені хочеться зрозуміти суть.
Світлий Ельнар усміхнувся тією спокійною, доброю усмішкою, від якої чомусь одразу ставало легше на душі. Він неспішно опустився у крісло навпроти мене, склав руки на колінах і кілька секунд мовчав, ніби добирав правильні слова.
— Більшість чужинців думають, що ми поклоняємося богам, — нарешті промовив він. — Але це не зовсім так. Ми поклоняємося магії. Саме вона є основою всього сущого.
Я уважно слухала, боячись пропустити бодай слово.
— Велике Дерево на ім’я Ільвар — це не бог, — спокійно продовжив Ельнар. — Воно — серце світу. Перше джерело магії.
Його голос звучав рівно, без урочистості, ніби він розповідав про щось настільки природне, що в цьому неможливо було сумніватися.
— Коріння Ільвару живить увесь світ, — сказав він. — Саме звідти народжується магія, яка проходить крізь землю, воду, повітря, рослини, живих істот і навіть саме каміння.
Я мимоволі згадала свої вправи на галявині біля дракона, коли мені здавалося, що сила справді тече до мене від усього навколо. Тоді я думала, що це лише гарна візуалізація, але тепер починала підозрювати, що книга не перебільшувала.
— А Хранителі? — тихо спитала я. — Сейла згадувала Хранителя Знань.
Ельнар кивнув.
— Хранителі — це вже окремі сили світу, які мають власні імена й відповідають за різні його складові. Ігнар — Хранитель Вогню, Нерія — Хранителька Води, Лавейна — Хранителька Повітря, Кайрос — Хранитель Землі, Лісара — Хранителька Життя, Вельсар — Хранитель Смерті, Аріда — Хранителька Долі, Оріс — Хранитель Знань.
Я машинально повторила ці імена подумки, намагаючись їх запам’ятати. Вони звучали незвично, але водночас дивно гармонійно, ніби належали цьому світу так само природно, як ліси, гори чи дракони.
І тут я раптом подумала про величезне дерево, яке росло просто посеред храму.
— А те дерево у вас в храмі… Це і є Ільвар?
Світлий Ельнар тепло всміхнувся й ледь похитав головою.
— Ні, дитино, Ільвар росте в стародавньому лісі, далеко від людей. А дерева, що ростуть у наших храмах — лише його провідники, через які ми можемо відчути подих Першого Джерела. Так само і чаша-вівтар є провідником для інших Хранителів.
Я повільно кивнула. Усе це звучало зовсім не так, як релігії мого світу і тому мені не терпілося вивчити віру цього світу глибше.
— Дякую вам за пояснення, — щиро сказала я, підводячись із дивана. — Тепер мені буде значно легше розібратися.
— Не поспішай із висновками, Ліано, — лагідно відповів світлий Ельнар. — Прочитай книгу. Вона відповість на ті питання, про існування яких ти поки що навіть не здогадуєшся.
Я усміхнулася і, ще раз подякувавши настоятелю, вийшла з кімнати.
У бібліотеці Сейла вже закінчувала розкладати книги по полицях. Помітивши мене, вона одразу залишила свою справу й підійшла ближче.
— Ну як? — з цікавістю запитала вона.
— Дуже добре. Настоятель сказав прийти завтра — він дасть мені якусь роботу.
Обличчя Сейли відразу засяяло щирою радістю.
— Я ж казала!
— Дякую тобі, Сейло. Ти дуже допомогла.
Дівчина лише ніяково усміхнулася й легенько знизала плечима. Коли я сказала, що вже збираюся йти, Сейла знову наклала заклинання на мою сумку.
— Цього разу заклинання протримається довше, — сказала вона. — Думаю, тобі вистачить часу і до гільдії магії зайти, і додому повернутися.
Подякувавши Сейлі і попрощавшись з нею, я попрямувала знайомим провулком у бік площі. Попереду вже виднілася велична будівля гільдії магії, біля якої снували люди в різнокольорових мантіях, і я мимоволі відчула легке хвилювання. Саме туди тепер вела мене дорога.
