Раді Вас бачити!

Вранці я повільно прокинулася, відчуваючи крізь заплющені повіки теплі сонячні промені. Кілька секунд лежала із заплющеними очима, ліниво прислухаючись до співу птахів за вікном і легкого шуму вітру. А потім згадала, де знаходжуся. І цього разу мене не накрила паніка. Не було ані шоку, ані бажання переконати себе, що все це просто дивний сон. За останню добу мозок, здається, змирився з існуванням драконів і нового світу.

Я потягнулася і підвелася з ліжка. Слабкість майже зникла. Лише іноді ще трохи паморочилося в голові, якщо різко рухатися. Я вже збиралася піти до ванної кімнати, коли мій погляд зачепився за дещо знайоме. В кутку на кріслі лежав мій рюкзак і старенька текстильна сумка, яку ми ще разом з бабусею шили. Я завмерла. Потерла очі, ніби не вірила в побачене. Невже разом зі мною перемістилися й мої речі? Я обережно, ніби боялася, що від зайвого руху рюкзак з сумкою розтануть в повітрі, підійшла до крісла. Опустилася на підлогу поруч і притягнула свої речі до себе. Справжні!

Сльози полегшення покотилися по щокам. Нехай зі мною не було двох валіз, але там був лише одяг, який, мабуть, тут не носять. А в рюкзаку і сумці було все моє життя! Фотографії рідних, кілька улюблених книжок, записники — з віршами і рецептами бабусі, особисті речі, та навіть трошки одягу. Переважно, спідня білизна і домашній одяг, але і це добре. Хто його знає, яка білизна в цьому світі. Штанці до коліна я точно носити не хотіла.

Тільки от не розуміла, чому рюкзак з сумкою теж перенеслися в цей світ. Може, тому що, сумка була на мені, а рюкзак я тримала на колінах? Скоріше за все. І це радувало, дуже. Ось тільки… Раптом мене пронизало усвідомленням — я була вдягнена у довгу лляну сорочку, не мою, й під нею в мене не було жодної білизни! Мене що… той чоловік перевдягав? Ой… А якщо він?.. Та ні… Він, мабуть, нормальний.

Я прогнала тривожні думки з голови, дістала щітки — для волосся і зубну, білизну й улюблену спідницю з легкою блузкою, і пішла до ванної. Навіть перед драконом мені не хотілося ходити в нічній сорочці і нечесаній. Що вже казати про те, що в будь-яку мить міг повернутися його хазяїн і побачити мене в такому вигляді?

У ванній я швидко привела себе до ладу, розчесалася й, остаточно прокинувшись, попрямувала на кухню. На печі стояли все ті ж дві каструлі. Я машинально торкнулася однієї з них і здивовано кліпнула. Тепла. Не гаряча, але саме тепла. Ніби бульйон варили максимум годину тому, а не залишили на всю ніч. Каша теж виглядала абсолютно нормальною і навіть не думала псуватися.

Я лише тихо пирхнула собі під ніс. Ну так. А чого я взагалі дивуюся? У світі, де біля будинку лежить дракон, магічна каструля — далеко не найдивніша річ.

Насипавши собі каші й наливши бульйону, я сіла за стіл снідати. Допиваючи залишки трав’яного чаю, раптом зрозуміла, чого мені катастрофічно не вистачає.

Кави.

Настрій миттєво зіпсувався.

Я щоранку пила каву. Завжди. Без неї ранок відчувався якимось неправильним і неповноцінним. І зараз організм дуже голосно нагадав про цю маленьку залежність.

Я рішуче підвелася й почала оглядати кухонні шафи та полиці. В одній із великих широких дерев’яних шаф несподівано виявилося щось на кшталт холодильника. Усередині було прохолодно, а на полицях лежали шматки м’яса, овочі, зелень і кілька голівок сиру.

— Ого… Магічний холодильник? — пробурмотіла я, дістаючи шматок сиру. Його я теж любила.

Але головною метою все ж залишалася кава.

Через кілька хвилин пошуків я нарешті знайшла в навісній шафці кілька баночок із сушеними травами, чаєм… і меленою кавою. Я мало не застогнала від щастя. Швидко відкрутивши кришку, вдихнула знайомий аромат і прикрила очі від задоволення.

— Ох, кавуся! Як я за тобою скучила…

Поставивши банку на стіл, я підійшла до печі. Поруч стояв плетений кошик із дровами, і я вже потягнулася до нього, коли раптом зрозуміла одну маленьку проблему. Сірників ніде не було. Я відкрила одну шухляду. Потім другу. Третю. Нічого.

— Невже скінчилися?..

Розчаровано зітхнувши, я опустилася на стілець і сумно подивилася на банку з кавою. Це було майже жорстоко — знайти каву й не мати можливості її зробити.

Кілька секунд я похмуро дивилася перед собою, а потім раптом завмерла. Мене осяяла одна ідея. А якщо…

Я різко підхопилася, витягла з шухляди аркуш паперу й обережно зазирнула в піч. Усередині тліли вуглини. Будь ласка, нехай хоч одна ще буде теплою! Я підсунула папірець ближче й обережно дмухнула. Нічого. Дмухнула ще раз. Одна з вуглин ледь помітно зажевріла червоним.

— Та-а-ак… — прошепотіла я із захватом.

Ще кілька обережних подихів — і край папірця раптом спалахнув.

— Є!

Я швидко підкинула тонкі тріски, потім дрова, і зовсім скоро в печі весело затріщав вогонь. Поставивши чайник із водою, я мало не пританцьовувала від радості. Чесно кажучи, ще кілька днів тому я б нізащо не подумала, що буду настільки щаслива через можливість попити каву. Але коли кухня наповнилася знайомим ароматом, я зрозуміла — де б я не опинилася, деякі речі залишаються незмінними.

Вже за кілька хвилин я сиділа за столом, тримаючи в руках чашку з улюбленим напоєм, і з майже блаженним виглядом робила перші ковтки гарячої кави. І в той момент життя в новому світі раптом перестало здаватися таким уже страшним.

Допивши каву, я не втрималася й знову визирнула на терасу. Дракон нікуди не зник. Так само лежав, гріючись у ранковому сонці, ніби приріс до цієї тераси. Його золота луска м’яко виблискувала, а складені крила ледь помітно здіймалися від спокійного дихання. І цього разу я вже не відчула страху. Навпаки — сама не помітила, як усміхнулася.

— Доброго ранку, дракончику!

Дракон повільно підняв голову й кивнув мені так буденно, ніби ми вже давно були знайомі. Від цього видовища мені захотілося нервово розсміятися. Я досі не могла звикнути до того, що дракон не просто розуміє мене, а ще й цілком нормально спілкується кивками й виразом морди. 

Вирішивши зайвий раз його не турбувати, я вийшла надвір і повільно рушила навколо будинку, уважно роздивляючись усе довкола. Тут було гарно. Кам’яні стіни будинку майже повністю обплітав дикий виноград і плющ, між деревами цвіли кущі з яскравими квітами, а висока трава м’яко колихалася від теплого вітру.

Обійшовши будинок з іншого боку, я несподівано натрапила на невеликий виноградник. Уздовж дерев’яних опор тягнулися лози, густо вкриті важкими гронами. Виноград був різний — темно-фіолетовий, зелений, рожевий і навіть золотавий, майже прозорий у сонячному світлі. Я не втрималася й зірвала кілька ягід. Вони виявилися дуже смачними. Особливо золотавий сорт — солодкий, із легким медовим присмаком.

Повільно прогулюючись далі, я помітила знайомий кущ із темно-синіми ягодами, які вже куштувала в каші. А поряд росли й інші — зовсім незнайомі. Деякі світилися ледь помітним перламутровим блиском, інші мали сріблясте листя або дивні квіти.

Мій погляд зачепився за невисокий кущ із ніжно-фіолетовими ягодами у формі маленьких сердечок. Навколо них цвіли крихітні світлі квіточки, від яких тягнувся тонкий аромат лаванди. Я зупинилася, задумливо розглядаючи ягоди.

Здоровий глузд одразу ж почав кричати, що їсти невідомо що — дуже погана ідея. Особливо в іншому світі. Особливо якщо тут є магія. Хто знає, раптом ці милі ягідки викликають галюцинації чи параліч? Але водночас мені здавалося, що ніхто не став би садити отруйні кущі просто біля будинку.

Після хвилини внутрішньої боротьби цікавість усе ж перемогла. Я обережно зірвала одну ягоду й закинула до рота. І мало не застогнала від задоволення.

— Смакота!

Ягода нагадувала полуницю, але з легкою кислинкою смородини й дивною пряною терпкістю лаванди. Смак був настільки незвичним і приємним, що я одразу потягнулася за другою. А потім і за третьою. Набравши цілу жменю, я задоволено повернулася до будинку, поїдаючи ягоди дорогою. Настрій дивним чином ставав усе кращим. Можливо, тому що навколо було надто красиво, а можливо, я просто починала потроху звикати до думки, що тепер моє життя так неймовірно змінилося.

Повернувшись до вітальні, я повільно пройшлася вздовж книжкових шаф. Учора я звернула увагу лише на те, що книг тут дуже багато, але тепер почала уважніше розглядати назви. Художні романи. Історичні книги. Рецепти. Довідники про рослини й трави. Якісь товсті томи з красивими символами на обкладинках. І окрема полиця про магію. Я задумливо провела пальцями по корінцях книг.

— Отже, тут дійсно є магія, — тихо пробурмотіла собі під ніс.

Мій погляд зупинився на книзі з простою назвою: «Основи магії». Я відразу взяла її з полиці. Якщо вже я потрапила в інший світ, то, мабуть, саме з цього й варто починати знайомство з ним.

Я вмостилася у вітальні в м’якому кріслі біля вікна, підтягнула ноги під себе й відкрила «Основи магії». Чесно кажучи, я очікувала побачити щось надто складне й заплутане, але книга виявилася напрочуд зрозумілою. Її явно писали для новачків.

Уже на перших сторінках пояснювалося, що магія є природною частиною світу, такою ж невід’ємною, як вода чи вітер. Виявляється, магічна сила є майже в усіх живих істотах, просто в когось її більше, а в когось менше. Хтось здатен лише трохи підігріти воду чи запалити свічку, а хтось — створити бурю або змусити ціле місто заснути.

Я зацікавлено перегорнула кілька сторінок. Особливо мене вразило те, що магія тут накопичувалася в рослинах, камінні і навіть у воді.

— Тобто магією буквально просочене все в цьому світі, — пробурмотіла я. — Неймовірно!

Я так захопилася читанням, що навіть не помітила, як за вікнами сонце піднялося вище, а шлунок почав прозоро натякати, що час обідати. Закривши книгу, я пішла на кухню й зазирнула до каструлі з бульйоном. На дні залишалося зовсім трохи.

— Ну… Думаю, хазяїн дому не буде проти, якщо я візьму щось із холодильника, — сказала я вголос, ніби намагаючись виправдатися перед невидимим господарем. — Адже він мене врятував.

Я дістала шматок м’яса, овочі й почала готувати. Незабаром кухня наповнилася приємним ароматом смаженого м’яса й трав. Я швидко нарізала салат, знайшла спеції… і зовсім випадково натрапила в одній із шафок на кілька пляшок вина. На темній етикетці красувався стилізований дракон і назва «Серце дракона». Під нею було намальоване червоне серце з тонкими золотими прожилками.

— О, ну це звучить або дуже романтично, або дуже небезпечно, — пробурмотіла я, вагаючись. Хотілося трохи розслабитися і зняти стрес, але мене гризли сумніви. Може, воно якесь дивне, це вино? Може, там зовсім не те, що я звикла називати вином?

Цікавість, як завжди, перемогла. Я налила трохи вина в ту саму глиняну чашку, з якої пила каву, й обережно зробила ковток. Вино виявилося неймовірним — солодкуватим, пряним, із теплими апельсиновими нотками й легким медовим післясмаком. Воно було таким м’яким і ароматним, що хотілося пити повільно, розтягуючи кожен ковток. Настрій стрімко поповз угору. Обідати раптом стало набагато приємніше.

До кінця трапези я вже сиділа розслаблена й уперше за останні дні почувалася майже нормальною людиною. Після обіду я налила собі ще вина й вийшла на терасу до дракона. Той одразу підвів голову й подивився на мене своїми золотими очима. Я широко усміхнулася.

— А я тут винце знайшла. Дуже смачне. Саме те, щоб зняти стрес.

Дракон ліниво примружився у відповідь.

Я сіла в плетене крісло навпроти нього, зробила ковток вина й несподівано для себе заговорила. Мабуть, тому що самотність уже починала тиснути. А може, мені просто хотілося виговоритися хоч комусь. Навіть дракону.

— Знаєш, дракончику, мої батьки загинули в аварії, коли я ще була підлітком, — тихо сказала я, дивлячись у чашку. — Мене виховувала бабуся. Вона була найкращою. Ми з нею жили тихо й небагато, але якось справлялися.

Дракон мовчки слухав, не зводячи з мене погляду.

— А потім бабуся захворіла. Довго хворіла. На лікування йшли всі гроші, які тільки були. Довелося навіть продати дачу… Ми з нею дуже любили туди їздити. Там був маленький огород, старий будинок і купа квітів. Особливо багато там було троянд. Бабуся їх обожнювала.

Я тихо всміхнулася й зробила ще ковток вина.

— Після її смерті все стало якось… порожньо. І складно. Постійно не вистачало грошей. А потім у моєму житті з’явився Денис.

Навіть його ім’я тепер звучало гірко. Але мені хотілося виговоритися.

— Він був таким турботливим, уважним. Говорив про наше майбутнє, про весілля. Запропонував продати мою квартиру, додати свої заощадження й купити більшу — для нас двох і майбутніх дітей. І я погодилася.

Я коротко засміялася, але сміх вийшов зовсім невеселим.

— Ідіотка.

Дракон тихо видихнув димок з пащі.

— Я думала, він мене кохає. Я навіть не сумнівалася, коли він оформив квартиру на себе. Адже він говорив про весілля… А насправді… просто розвів мене на гроші, як останню дурепу. А через кілька місяців вигнав із квартири й привів туди іншу дівчину.

Говорити це вголос досі було боляче.

— В мене навіть не було за що найняти адвокатів. Та й не хотілося вже. Я просто… втомилася.

Я важко зітхнула, допила вино й підвелася.

— Зараз повернуся, — кивнула дракону. — Нікуди не тікай.

Я сумно всміхнулася власним словам. Судячи з усього, дракон був страшенним лежебокою й узагалі не мав жодного бажання кудись тікати.

Повернувшись на кухню, я вилила в чашку залишки вина, прихопила ще одну пляшку й кошик із фіолетовими ягодами, після чого знову пішла на терасу до свого мовчазного співрозмовника. 

Я знову вмостилася в плетеному кріслі навпроти дракона, підібгавши під себе ноги. Дракон трохи сяяв під сонячними променями й виглядав неймовірно казково. У чашці тихо хлюпалося вино, а на колінах стояв кошик із фіолетовими ягодами, які я час від часу кидала до рота. Майже ідилія. Якби не було так сумно. А дракон… він мовчки спостерігав за мною, ніби йому дійсно було цікаво слухати історію мого життя. І хоч він нічого не відповідав, але це мовчання не тиснуло. Навпаки — поруч із ним було дивно спокійно.

— Я вирішила переїхати в інше місто, — задумливо сказала я, дивлячись вдалину — туди, де за фруктовими деревами виднілися гори. — Хотіла почати все заново. Щоб ніщо не нагадувало про минуле. Про квартиру. Про Дениса. Про те, якою дурепою я була.

Я тихо пирхнула й зробила ковток вина.

— Мені здавалося, що якщо змінити місто, то стане легше. Ніби можна втекти від усього, що болить. Дурість, звісно. Від себе ж нікуди не втечеш.

Дракон ледь помітно ворухнув хвостом, продовжуючи уважно дивитися на мене.

— І дорогою до вокзалу я потрапила в аварію. Майже так само, як колись мої батьки. Іронічно, правда? — я гірко всміхнулася. — Виходить, доля в нас однакова.

Кілька секунд я мовчала, дивлячись на гори вдалині, а тоді тихо додала:

— І ось тепер я тут. Мабуть, я все ж померла, так? І це моє нове життя. Може, й мої батьки десь так живуть і згадують про мене. Хотілося б вірити.

Я задумливо покрутила чашку в руках і перевела погляд на дракона.

— А в тебе є батьки?

Дракон, який досі спокійно дивився на мене, раптом різко відвернувся.

— Мабуть, немає? — обережно припустила я. — Чи ви посварилися? Вибач, я не знаю, як тут у вас, драконів, життя проходить.

Дракон повернув до мене голову й важко зітхнув. Із його пащі вирвалася хмарка диму.

— Добре-добре, не бурчи, — примирливо сказала я й потягнулася до другої пляшки.

На темній етикетці золотими літерами було написано: «Золото драконів». Я налила вино в чашку й зацікавлено роздивилася пляшку на світлі. Вино було красивого золотистого кольору, майже бурштинового. І зробила обережний ковток.

— Ого…

Вино мало дивний полунично-банановий смак із пряними нотками. Воно було солодшим за попереднє і залишало після себе легкий фруктово-ягідний післясмак.

— Ніколи не пила таких незвичних вин, — зізналася я, дивлячись на дракона. — В моєму світі вони інші.

Я зробила ще ковток. Потім ще один. Вино приємно розливалося теплом по тілу, а поруч із драконом мені ставало все затишніше. Тепер він уже не здавався страшним чудовиськом. Навпаки — величезний, сильний, золотий, він чомусь викликав дивне відчуття безпеки. Хоча ще вчора я була впевнена, що помру від жаху, щойно він розплющить очі.

— Знаєш, я спочатку вирішила, що той чоловік біля мого ліжка був янголом, — тихо сказала я, задумливо дивлячись на кущик з ягодами біля тераси. — Через це золотаве сяйво і дивовижне тепло, яке від нього йшло. А зараз думаю, що він якийсь маг. Тільки де він? Я б хотіла йому подякувати за спасіння.

Дракон уважно подивився на мене, а потім раптом підвівся й посунувся трохи ближче. У мене навіть подих перехопило. Я обережно простягнула руку й торкнулася його морди. Тепла луска ледь помітно нагрілася від сонця. Я повільно провела долонею по ній, легко погладжуючи дракона.

— А ти милий… — тихо всміхнулася я. — Жаль, що не розмовляєш.

Дракон примружив золоті очі й тихо видихнув дим просто мені в волосся. Він пах багаттям, але чомусь майже не щипав очі. Я тихо засміялася й зробила ще ковток вина. Голова вже стала легкою, а тіло розслабленим.

Дивлячись на далекі гори, я раптом тихо запитала:

— І що мені тепер робити? Я ж тут чужа в цьому світі.

Дракон, звісно, нічого не відповів. Я пирхнула.

— Мовчиш? Правильно, я теж мовчала б, якби до мене лізла набридлива п’яна дівчина. Але знаєш що?.. Ти тут єдиний, кого я знаю. І мені вкрай необхідно виговоритися, навіть якщо ти не відповідаєш.

Дракон знову важко зітхнув, ніби змирившись із моєю балакучістю. А я допила залишки вина, підвелася з крісла й одразу зрозуміла, що ноги слухаються вже не так добре, як раніше.

— О-о-о… — пробурмотіла я, хитаючись. — Схоже, це вино було підступнішим, ніж я думала.

Дракон подивився на мене дуже красномовним поглядом, у якому мені навіть привидівся легкий осуд.

— Не дивись так, — буркнула я. — В мене складний життєвий період.

Нерівною ходою я повернулася до будинку, ледве не врізавшись плечем в одвірок, дісталася своєї кімнати й буквально впала на ліжко. Світ неприємно хитався. Останнє, що я встигла подумати перед тим, як провалитися в сон — дракон у мене все ж дуже хороший.