Спочатку:
На сторінку книги
Я вийшла зі стежки на широку добре втоптану дорогу й завмерла на мить. Попереду, серед зелені дерев і квітучих полів, розкинулося невелике поселення. Воно розташовувалося на вишині, з плавним підйомом. З цієї відстані вже можна було розгледіти світлі кам’яні будинки з коричневими, червонуватими і зеленими дахами. Моє серце несподівано забилося швидше. Після кількох днів, проведених лише в компанії дракона, я нарешті побачила людське поселення. Я відразу прискорила крок.
Дорога виявилася недовгою. Незабаром я вже підійшла до перших будинків. Як і казав Ендаріс, майже на самій околиці стояла таверна «Срібний ріг». Над широкими дубовими дверима гойдалася велика дерев’яна вивіска, прикрашена майстерно вирізьбленим крученим срібним рогом, який виблискував на сонці сріблястою фарбою. Біля входу стояли кілька бочок, а на подвір’ї, кидаючи один одному маленький м’ячик із клаптиків тканини, гралися двоє хлопчаків років десяти-дванадцяти.
— Хлопці, хто покаже мені Рівенхолл? — гукнула я їх. — Я заплачу.
Я легенько поплескала долонею по торбинці з монетами, що висіла на поясі.
— І скільки террі заплатить?
До мене ліниво підійшов старший із хлопчаків. Одне зі слів змусило мене задуматися. «Террі»… Що це означало? Звертання до жінки? А може, щось на кшталт «пані»? Чому Ендаріс не попередив мене про це? А якщо я ненароком звернуся до когось неправильно й виставлю себе посміховиськом? Вирішивши поки що не перейматися цим, я повернулася до розмови.
— Чотири тервіля.
Я чудово пам’ятала слова Ендаріса про те, що дітям не варто давати більше п’яти тервілів.
— Кожному, — хлопчик смикнув бровою.
Я ледь стримала обурене зітхання. «От маленький хитрун», — подумала про себе. Насправді мені був потрібен лише один провідник, але я не знала, чи не образяться вони, якщо почну обирати. Не хотілося шукати інших дітей, тим більше що поблизу нікого більше не було видно. Я вирішила трохи поторгуватися.
— Якщо кожному, то по три.
— Згода, — хлопчик простягнув мені руку, і я потиснула її. — Я Ройн, а це Тімен. Куди вас відвести, террі?
— Покажіть мені храм, гільдію магії і ринок.
— О, то вам пощастило, террі, вони майже поруч. Ходімо.
Хлопчаки одразу рушили вперед, упевнено звернувши на широку вулицю між кам’яними будинками, а я пішла слідом, із цікавістю роздивляючись Рівенхолл і відчуваючи, що моє знайомство з цим дивовижним світом нарешті починається по-справжньому.
Я намагалася не відставати від швидкого кроку хлопчаків. Вони явно знали кожен закуток Рівенхоллу й упевнено петляли вузенькими вуличками, навіть не озираючись, чи встигаю я за ними. Доводилося раз у раз прискорюватися, щоб не загубити своїх провідників, але це зовсім не засмучувало мене. Навпаки, я була рада, що маю нагоду роздивитися поселення зблизька. Кам’яні будинки з дерев’яним оздобленням стояли майже впритул один до одного. На підвіконнях рясніли квіти у глиняних горщиках, а з відчинених вікон долинав запах свіжого хліба, тушкованого м’яса й якихось запашних трав. На вулицях було людно. Повз мене проходили чоловіки й жінки, що поспішали у своїх справах, хтось котив візок із овочами, хтось ніс кошики, а десь неподалік весело сміялися діти.
Я непомітно роздивлялася одяг місцевих жителів і відчула величезне полегшення. Ніхто не дивився на мене здивовано, ніхто не озирався вслід, я зовсім не виділялася серед натовпу. Ендаріс мав рацію. Моя довга яскрава спідниця й легка лляна блуза виглядали цілком доречно в цьому світі. Я подумки усміхнулася. Я завжди любила довгі барвисті спідниці, і саме це допомогло мені майже бездоганно вписатися в інший світ.
Невдовзі вузенькі вулички вивели нас на простору головну площу. Посеред неї височів великий кам’яний фонтан, який я помітила ще здалеку. Його прикрашала велична статуя дракона, що гордо сидів на високому постаменті, розправивши крила. З широко відкритої пащі дракона безперервно лилася прозора вода, розсипаючись дрібними бризками й тихо дзюркочучи в круглому басейні. Сонячне світло грало на воді, створюючи мерехтливі відблиски, а навколо фонтана прогулювалися люди, сиділи на лавках літні мешканці й бігали діти.
Саме тут хлопчики зупинилися. Ройн підняв руку й упевнено махнув у бік величної світлої будівлі праворуч.
— Он гільдія магії, — Ройн одразу розвернувся в інший бік і показав на широку вулицю, що починалася між двома крамницями. — Якщо підете тією вулицею наліво, то вийдете до ринкової площі. А якщо звернете в той вузенький провулок зліва від гільдії, — він знову повернувся до гільдії, — то вийдете до храму. Ви його не пропустите, террі, он його шпиль видніється.
Я простежила за його рукою. Будівля гільдії вирізнялася серед інших. Висока, із широкими сходами, великими арковими вікнами й різьбленими колонами, вона виглядала водночас урочисто й затишно. Трохи далі над дахами будинків здіймався світлий шпиль храму, прикрашений якимось чудернацьким символом, який я не могла здалеку розгледіти.
— Дякую, — я витягла монетки з торбинки і вручила їх хлопчикам. — Ось ваші гроші.
— Звертайтеся. Ми зранку постійно біля таверни, окрім вихідних.
Ройн і Тімен швидко перезирнулися, задоволено сховали свої зароблені тервілі й майже одразу побігли в бік ринку, очевидно, вже придумавши, на що витратять зароблені гроші. Я ще кілька секунд дивилася їм услід, а потім повільно перевела погляд спочатку на величну будівлю гільдії магії, а потім на шпиль храму. Обидва місця однаково приваблювали мене. Я вагалася, чи варто спершу звернути до гільдії, де, можливо, вдасться знайти роботу й дізнатися більше про власну магію, чи все ж спочатку піти до храму. Не знаючи, яке рішення буде правильним, я так і застигла посеред площі, розглядаючи гільдію магії та інші будівлі поруч.
